Ліки від страху

Розділ 2 ХІБА СВІТ СТАВ ГІРШИЙ?

Капітан Поздняков обличчям був схожий на старого дебелого кабана, і я знову подумав про те, що дільничний — людина малосимпатична. Кілька років тому приятелі взяли мене на полювання, й мені хворобливо гостро запам'яталася здоровенна голова пораненого вепра — витягнуте, обрубане п'ятаком рило, примружені червонуваті повіки з довгими білими віями, під якими плавали каламутні зіниці, розширені останнім страшним болем, усе ще загрозливий, але вже безсилий жовтий оскал.

— Андрію Пилиповичу, ви маєте ворогів? — спитав я.

— Мабуть, — здригнулися білясті вії. — За десять років служби на одній дільниці й друзі й вороги з'являться: народу, вважайте, тисяч із дванадцять живе.

— Можемо ми з вами визначити коло таких недоброзичливців?

— А як його визначиш, оте коло? То ж тільки у поганого дільничного два недоброзичливці — жінка й теща! А мені за всі роки з багатьма сваритися довелось — і самогонників ловив, і хуліганів приструнював, і нероб виселяв, втікачів додому з відсидки за комір брав, за собак бездоглядних штрафував, до бешкетників на роботу скаржився, п'яниць із дворів та під'їздів гнав, батьків недбайливих у міліцію та у виконком тягав. І злодії траплялися, і в обшуках брав участь. От і виходить…

Поздняков замовк, ображено й сумовито ворухнув широким ніздрюватим носом, що виріс, здавалося, просто з верхньої товстої губи.

— Що виходить? — запитав я.

— Та от якось раніше ніколи й гадки про це не мав, а зараз увесь час тільки про те й думаю. Живе кільканадцять тисяч людей на моїй дільниці, й, по суті, ніхто з них мене й знати не знає, бо нам і стикатись не доводиться. А сталася зараз біда зі мною і годилося б слово добре про мене сказати, то виходить, що, окрім погані всякої, ніхто й не знає мене. А від погані мені слова доброго не дочекатися.

Я похитав головою:

— То не страшно. Якщо добрі люди вас не знають, отже, нормально службу несете, не даєте погані скривдити їх. Ну гаразд, облишмо це. Поясніть мені, будь ласка, навіщо ви взяли з собою на стадіон пістолет — ви ж були не на роботі й без форми? Інструкцію знаєте?

— Знаю, — похмуро мовив Поздняков. — Службу скінчив — зброю здай!..

— То чого ж ви?..

— У тім і вина моя єдина… — гірко сказав Поздняков. — Ви тільки мене зрозумійте, я не виправдовуюся, просто пояснити хочу: з війни у мене до зброї звичка, й на службі зосталась. Крім того, я ж і мешкаю на своїй дільниці, отож ніякого певного часу чергування у мене нема. Опівночі й за північ, хоч би що трапилося, біжать до мене: давай, Пилиповичу, виручай. А справи бувають які завгодно: я онде трьох озброєних злочинців у неслужбовий час затримав…

— Отже, можна припустити, що багато хто знав про пістолет, який ви носите завжди 8 собою?

— Звичайно! — Дільничний здивовано подивився на мене круглими рудуватими очима. Я ж представник влади, й усі мусить знати, що в мене сила.

Я подумки усміхнувся: у мене були інші уявлення про силу влади, але нічого Позднякову не сказав.

— Чаю хочете? — запитав Поздняков.

— Спасибі, із задоволенням. — Чаю мені не хотілося, але я подумав, що за чашкою чаю наша розмова стане не такою нестерпно офіційною.

Поздняков підвівся з дивана, де сидів увесь цей час до неприродності штивно, випростав довгу худу спину старого служаки, що тільки на п'ятому десятку перейшов із старшин у офіцери й тому зберіг шанобливий острах перед будь-яким молодим начальством. Він човгав ногою під диваном, намацуючи капці, не знайшов їх і, видно, вирішивши, що при мені все-таки незручно повзати на колінах по підлозі, махнув рукою і пішов на кухню в самих шкарпетках. На п'яті лівої шкарпетки світилася дірка — невеличка, як двокопійчана монета. Поздняков на кухні гримів чайником, туго вдарила об дно вода з крана, сірники черкалися об коробку, сичали, не займаючись, і дільничний тихо сипав чортами. А я тим часом роззирався.

З особової справи я знав, що він одружений, має двадцятирічну дочку, студентку. Дружина, Ганна Василівна, на одинадцять років молодша від Позднякова, старший науковий співробітник Інституту органічного синтезу, кандидат хімічних наук. Освіта Позднякова — сім класів до війни, після війни — школа міліції. І тут було над чим поміркувати, навіть тому, що я не міг уявити бодай умоглядно якусь природну гармонію в цій не зовсім звичайній родині, а тому, що порядок у кімнаті Позднякова не був наведений дбайливою рукою господині, а відшліфований твердою звичкою казарменої акуратності й невикоренимою сержантською потребою у чистоті. Й маленька, як двокопійчана монета, дірка на шкарпетці.

Поздняков приніс дві склянки в металевих підстаканниках, цукорницю. Чайник вії! поставив на залізну решітку й примостив зверху заварний чайничок. Трохи посиділи мовчки, відтак Поздняков запитав:

— Вам міцнішого?

Я кивнув, і Поздняков налив мені світлого, майже прозорого чаю. Мені стало цікаво, який же має бути у Позднякова неміцний чай, і зараз же отримав відповідь: у свою склянку дільничний заварки взагалі не налив.

— Беріть цукор, — підсунув до мене цукорницю.

— Спасибі, я п'ю завжди без цукру.

Поздняков ложечкою дістав дві грудочки, поклав їх на блюдечко й почав пити окріп уприкуску. Довгими жовтими іклами він розколював рафінад навпіл, одну половинку клав назад на блюдечко, а другу заганяв за щоку й неквапно посмоктував з гарячою водою. При цьому щока надималася, губи витягувались, рудувато-біла щетина обличчя ставала помітнішою, і він ще більше скидався на кабана — худого, сердитого й нещасного.

— Дисципліни люди не люблять, тому й трапляються всякі неприємності, — сказав Поздняков задумливо. — А дисципліну ж виконувати простіше, ніж нехлюйствувати, порядки, закони людські порушувати. Усе зло на світі від нехлюйства, від розхристаності, від того, що з дитинства не привчені деякі громадяни до дисципліни, до обов'язків у поведінці — як самі з собою, так і на людях.

— А дружина ваша так само думає? — запитав я, і Поздняков здригнувся, наче я несподівано перехилився через стіл і вдарив його під груди. Чи то від спеки, чи від окропу вприкуску, чи від оцього запитання, але обличчя Позднякова враз покрилося дрібними й густими крапельками поту.

— Ні, мабуть, не знаю, ні, очевидно… — І не сказав більше нічого, а щойно розпочата бесіда відразу пригасла.

Я зачекав трохи й спитав байдуже, мовби між іншим;

— Ви з дружиною кепсько живете?

Але це не вийшло між іншим, і Поздняков теж зрозумів, що це питання не знічев'я виникло й відповідати на нього слід грунтовно, адже старший інспектор із Петровки до нього зайшов не чайок розпивати, а допитувати. Хоч як називай — бесіда, розмова, опит, з'ясування обставин, а зміст залишається один — допит.

— То не те слово, — «кепсько». Якщо правильно сказати, ми наче й не живемо давно…

— Як вас розуміти?

— Ну як — мешкаємо ми в одній квартирі, а сім'ї, власне, й нема. Давно.

— Скільки це — давно?

— Стільки вже тягнеться, що й не втямиш одразу. Років п'ять-сім. Здоровкаємося ввічливо й прощаємось, ото й уся родина, — і в голосі його не було стройової твердості, а лише хінна гіркота й утома.

— Чого ж ви розлучення не оформите?

— Та хіба тут поясниш двома словами?..

— Тоді не двома словами, а детальніше, — сказав я і помітив в очах Позднякова сердитий проблиск досади й притлумленої неприязні. Й перш ніж він устиг щось сказати, я легенько постукав долонею по столу: — І ось що: ми з вами вже говорили про це, коли я тільки-но прийшов. Хочу повторити: ви даремно гніваєтеся на мене, я вас про це питаю не тому, що мене дуже цікавлять ваші взаємини з дружиною, а тому, що трапилася подія надзвичайна й усе, що має до цього бодай найменше відношення, необхідно з'ясувати…

— Та яке ж оце може мати відношення? Я все-таки й сам трохи тямлю — не перший рік у міліції…

— Я й не сумніваюся у вашому досвіді, та жоден лікар сам себе лікувати не може.

— Еге ж, — похитав головою Поздняков. — Надто коли не дуже віриш хворому» справді боляче йому чи він тільки вдає.

Я побарабанив пальцями по стільниці, глянув на Позднякова, поволеньки промовив:

— Давайте домовимося, Андрію Пилиповичу, не повертатися більше до питання про довіру до вас. Адже ви не панночка в парку, щоб я вам кожних десять хвилин повторював про свою любов і дружбу. Скажу вам без лукавства: пригода з вами сталася фантастична, і я до вас прийшов, над усе на світі мріючи довести всім вашу невинуватість, — це й мені дуже необхідно. Саме тому мені хочеться вірити в усе, що ви розповідаєте. Утвердити мою віру або розвіяти її можуть лише факти. От і шукаймо їх разом. А тепер повернемося до питання про вашу сім'ю…

— Моя жінка хороша людина. Самостійна, строга.

— А через що сварилися?

— Та не сварилися ми зовсім. Вона мене поступово поважати перестала — я так собі оце думаю. Соромитися мене стала.

— Чим ви це можете пояснити? — ставив я нетактовні, неприємні запитання й з виразу обличчя Позднякова бачив, якого болю зараз йому завдаю, і цей біль так мені був зрозумілий та близький, що я заплющив очі — щоб не бачити спітнілого, блідого обличчя Позднякова, не збиватися з ритму й напрямку запитань.

— Адже вона зараз особа помітна, можна сказати — вчений, а чоловік — личак, унтер Пришибєєв, — тихо мовив він, мовив без усякої злості на дружину, а мовби зважував на долонях справедливість своїх слів. Він навіть поглянув мені в очі, не впевнений, що я його чую чи правильно його зрозумів, гаряче додав: — Ви не подумайте там чогось, бо ж воно так і є.

— Давно намітилися отакі настрої у вас в родині?

— Їй-богу, не знаю. Мабуть, давно. Тут воно як вийшло? Коли познайомилися, працювала вона апаратницею на хімзаводі, двадцять років тому. Втомлювалася вона страшенно, та все одно ходила до школи робітничої молоді. За партою, бувало, засинала, а школу таки закінчила й вступила до менделєєвського інституту. Працювала і вчилася весь час, аж доки стало раптом ясно: вона людина, а я… горщик на кілку.

— А куди ви пляшку поділи? — спитав я несподівано.

Поздняков сторопіло глянув на мене:

— Я-яку пляшку?

— Ну з-під пива, на стадіоні, — нетерпляче пояснив я.

— А-а… — Поздняков напружено думав, пшеничні кущуваті брови його зійшлися на переніссі, обличчя ще рясніше вкрилося потом. — У кишеню, здається, встромив, — сказав він нарешті, й у тоні його голосу чулися подив та непевність. — Мабуть, у кишеню, куди іще?.. Але яг її в кишені не знайшли потім?..

Я лишив його запитання без відповіді, помовчавши трохи, сказав:

— Постарайтеся пригадати, ви пляшку самі відкривали?

— Мабуть… — Поздняков знову замислився, згодом пожвавився схопившись. — Мабуть! Зубами я її, здається, відкрив. От ми поглянемо зараз, може, корок у піджаку завалявся.

Він швидко підійшов до вішалки й, знімаючи з неї поношений піджак із сірого дешевого букле, бурмотів:

— Я ж під лавку не кипу її, оту пробку? Не кину. Значить, у кишеню…

— Давайте я вам допоможу, — сказав я.

Ми розстелили піджак на столі, ретельно оглянули його, вивернули кишені, обмацали шви. У лівій кишені сатинова підкладка зовсім посіклась і нитки тканини утворили сіточку. Я встромив у дірку пальця й почав нишпорити в складці на полах піджака, промацуючи кожен сантиметр поміж букле і сатином. Уже на правій полі, зі спіднього боку піджака, я намацав шорсткуватий нерівний кружечок. Поволі просуваючи його до дірки, витягнув на світло — шматочок плоского корка, коричневий, з налиплим на нього ворсом. Прокладка під металеві пластинки, якими закупорюють пивні пляшки…

— Не квапте мене, Тихонов, це погана звичка, — сказав Халецький спокійно.

У лабораторії було майже зовсім темно, вікна щільно зашторені, й тільки самотній сонячний промінь, сліпучо-яскравий, розтинав кімнату надвоє і падав на золоті дужки окулярів, що нестерпно сяяли, коли Халецький за звичкою похитував головою.

Я сказав йому:

— Наслідки експертизи потрібні завтра вранці.

— Що за поспіх? — здивувався Халецький.

— Є давнє прислів'я: «Пильнуй честь більше ока». А розмова саме про це…

Халецький похитав головою, і мені здалось, що він усміхнувся.

— Тихонов, ви ж навчалися в університеті, пам'ятаєте звід законів вавілонського царя Хаммурапі?

— Так. І що?

— Там сказано, що лікар, винний у втраті пацієнтом ока, розплачується своїми руками. Через поквапливість можна помилитися, і ваш пацієнт втратить не тільки око, але й честь, яку слід пильнувати ще більше.

Халецький розгорнув білий конверт, дістав пінцетом відламочок корка, оглянув його у промені сонця, що падав з-за штор.

— Що ви з ним збираєтеся робити?

— Мікрохімічний аналіз, використаємо флуоресценти. Не допоможе — подивимося рентгенодифракцію. Щось таки дасть результат. Наука знає багато гітик, — засміявся він.

— Можна щось витиснути з цього корочка? — запитав я з надією.

— Хтозна, спробуємо.

Лабораторія, здавалося, була єдиним прохолодним місцем на землі, й звідси не хотілося йти. Халецький і не квапив. Він обернувся до мене, й знову сонячний полиск рвонувся із золотої дужки його окулярів. Очей Халецького не було видно, але я знав, що він уважно дивиться на мене.

— Ну, Тихонов, а що думаєте про цю справу ви?

— Не знаю. — Я знизав плечима.

Халецький запитав:

— Вважаєте, що Поздняков каже правду?

— Не знаю, нічого я не знаю. Адже вам відомо — міліціонери, як і решта громадян, не святі, з ними теж усяке трапляється. Дарма що не хочеться цьому вірити.

Усе-таки інспектор Поздняков помилявся, коли говорив мені, що знає його тільки погань і шпана. Знайшлось кому й добре слово сказати. Похвальних гімнів йому не складали, але добрі слова були сказані й у жеках, і мешканцями будинків, і у відділенні міліції, до він служив.

Я скористався порадою Чигаренкова, який сказав: «Якби мене спитали, я б радив підняти всю документацію Позднякова — подивитися, кого він міг останнім часом особливо сильно прибрати до рук».

От я й читав цілими годинами численні рапорти, доповідні, подання, актів й протоколи, які Поздняков складав роками. Читав, робив у своєму записнику помітки й розмірковував про той страхітливий казан, у якому вдень і вночі варяться дільничні. Цим я займався до обіду. А в другій половині дня ходив по квартирах і дуже обережно розпитував про інспектора. Робота страшенно нудна й зовсім малопродуктивна. Але цього вимагала одна з версій, а я звик доводити до кінця кожну з них — не через службову запопадливість, а щоб не переробляти все заново.

Окремо я читав скарги на Позднякова від громадян. Виявляється, на дільничних подають досить багато скарг.

А потім говорив з Поздняковим, і знову читав потьмянілі папери, й знову розпитував громадян…

— Культурна людина, зразу видно: зі мною завжди перший вітається…

— Звірюка він, а не людина…

— Мужчина він, звичайно, правильний, завжди тверезий, строгий…

— Само собою, на грошики ліві в нього нюх, як у гончака…

— Кощій паршивий, він чоловіка мого, Федюніна Петра, годувальника, на два роки оформив…

— А на суді ані слова про те, що Петько Федюнін з ножем на нього кидався, — сім'ю, звісно, жалів, бо ж дітей там троє….

— Не місце в міліції такому держиморді — він моєму хлопчикові руку вибив…

— Сусідський то хлопчина. Було таке діло. Вони з приятелем у під'їзді жінку роздягати почали. У хлопчини того два метри зросту…

— Людина він замкнута, зрозуміти його важко. До того ж він самітний, здається?

— І якщо Поздняков не перестане тероризувати мене своїми погрозами, я буду змушений звернутися у вищі інстанції…

— Дисциплінований, акуратний, ніякої розхлябаності…

— Одне слово — дідько! Дикий чоловік. З ним як у лічилки в дітей: тато — мама — жаба — цапа! Я, може, пожартувати хотів, а він мене — за барки і на цугундер…

— Замість того щоб по закону затримати дармоїда, який втік з поселення, дільничний Поздняков дав йому можливість безкарно ушитися, незважаючи на нашу заяву…

— Чого ж ви, Андрію Пилиповичу, не затримали дармоїда? — запитав я Позднякова.

Він розгублено похитав головою:

— Звісно, треба було…

— Але все-таки не затримали?

— Не затримав.

— А чого ж так?

— Ну, закон, звичайно, для всіх. Він хоч і закон, але ж не бог усе-таки, кожного окремо побачити не може. Й суворість його на благо була придумана — я так розумію.

— А в чому благо цього дармоїда? Те благо, якого закон не передбачив?

Поздняков задумливо покліпав білими віями, пожував «Товсту верхню губу, і я подумав, що закохані люди з часом перестають помічати невродливість одне одного, вона здається їм природною, майже необхідною. А от «к. х. н. Желонкіна», мабуть, завжди бачить оці білясті вії, витягнуті товстою руркою губи, а жовті довгі ікла здаються їй іще більшими, ніж е насправді. Усе це для неї — чуже й тому гостро антипатичне.

І Поздняков сказав досадливо:

— Не дармоїд він!

— Тобто як не дармоїд?

— Убивця — той, що безповоротно сотворив, — він і після кари все-таки вбивця, як тут не крути. А якщо дармоїд сьогодні добре працює — то який він дармоїд?

— А цей добре працював?

— Добре. Йому чотири місяці до кінця строку залишилося. Дружки листа прислали, що дівка його тут заміж вийти надумала, — ну, він і зірвався з поселення.

— А ви?

— А я вночі його коло будинку дочекався, у квартиру не заходив.

— Не зрозумів: чому в квартиру не зайшли?

— Сусіди мені заяву вже вручили — людці вони досить погані, якби побачили, що я його вдома застукав, тут мені його уже б неодмінно оформляти довелося…

— А так?

— А так — дав йому ляща по шиї і на вокзал одвіз.

— Але ж це порушення закону? — обережно запитав я.

— А ще два роки через оту сцикуху — так було б краще?

Я непевно знизав плечима й спитав:

— Сусіди оті, чим вони людці погані? Обов'язок свій виконали…

— Не-е, — похитав гострою довгастою головою Поздняков. — Не той обов'язок виконують. Це вони мені за хлопця свого відплачують, кляузи дрібні розводять…

— Якого іще хлопця?

— Та ото котить він на мене ввесь час «вози», буцім я йому погрожую. А чого б це я йому погрожував? Хочу, щоб людиною був, жив по-людському, працював, одружився, дітей виховував.

— Ви мені розкажіть детальніше, що то за хлопець.

Поздняков звів на мене бляклі очі, наче вдивлявся, відтак мовив твердо:

— Якщо ви відносно тої пригоди, що зі мною трапилася, то навряд чи він тут може бути причетним. А втім… Ну ні, не знаю…

— А ви мені просто так, заради інтересу розкажіть.

— Та тут і розказувати особливо нема про що. Їхнє прізвище Чебакови. Батько — завскладом, мати — інвалід третьої групи, в музеї доглядачкою працює. Хлопець народився, коли їм обом далеко за сорок було. Зараз йому двадцять п'ять, мордоворот на шість пудів, а для них усе Боренька. Дві судимості має.

— Хуліган?

— Е, якби ж! Я чому з ним так бився — тут моя неабияка промашка є. Він взагалі-то завжди дуже спокійний був хлопець. Із хуліганами, злодіями простіше — вони помітніші. Хамство з них за версту випирає, особливо по п'яному ділу. Ну, звичайно, на обліку вони всі у мене, тільки що — я такого ураз за зябра. А цей — тихий, до школи ходить собі, потім до інституту. І раптом його — раз! — і за фарцовку садять. З іноземцями зв'язався, лахи скуповував та іншим стилягам перепродував. Для мене це як грім з ясного неба. Дали йому рік умовно, як малолітньому, і я йому, звісно, спокою не давав — через день ходив додому. До районного військового комісара прохання направив, щоб Чебакова Бориса до армії взяли: армія від усіх дурниць лікує, вчить жити з людьми, спеціальність дає. Тільки не брали його в армію, доки судимість не знято.

— Ну, й чим це скінчилося?

— Зле скінчилося. Вони на мене всією родиною визвірилися, буцімто я хочу Борку здати в солдати, щоб з нього вченого чоловіка не вийшло. А я ж йому добра хотів. От і відправили вони його до Риги, щоб від мене, нелюда, врятувати. Він там погорів на валюті…

— Але ж заява про погрози зовсім недавня?

— Бо він уже відбув строк, повернувся, батько всі інстанції оббігав, домігся дозволу прописати його, а Борка знову ні дідька не робить.

— А підписку про трудовлаштування ви у нього взяли?

— Брав двічі — попередив, що порушимо справу про дармоїдство. Прийшов утретє, а він мені під ніс довідку тицяє: «Можеш тепер, Поздняков, спати спокійно, я відтепер найсправжнісінька трудова людина».

— Де ж він працює? — поцікавивсь я.

Поздняков вишкірив жовті зуби, його мучнисте негарне обличчя спотворила гримаса:

— Казати соромно — молодий, здоровий парубійко працює отим як його… натурником. У художньому училищі. Я йому кажу: «Як тобі, Борко, не сором страмовиськом гроші заробляти? Та й що то за гроші для дорослого чоловіка — шістдесят карбованців?» А він нахабно сміється мені в обличчя: «Ти, — каже, — Поздняков, некультурний, у мистецтві нічого Не тямиш, а про заробітки мої не тобі журитися…»

Звичайно, в лютому обуренні Позднякова тим, що чоловік може працювати натурником, було щось кумедне, але і я сам, чесно кажучи, вперте почув — у наш час! — про таку чоловічу професію, просто ніколи на думку не спадало.

— Ось вони, лінощі, нехлюйство, до чого довести можуть, — промовив спересердя Поздняков. — Хоч, правда, хлопець він не лихий…