Ліки від страху

Розділ 18 ЩОБ УБИТИ ЗМІЮ, МОЖНА ПЕРЕРВАТИ Й МОЛИТВУ

Під ранок мене остаточно зморила втома, і я задрімав. Очевидно, ця вранішня дрімота була досить глибока, тому що, розплющивши очі, я побачив, що Благолєпова немає в лабораторії. Він пішов нечутно, не лишивши записки, ніби очікував, поки я засну, щоб піти, не прощаючись зі мною, і увільнити нас від незручності, котра, мов похмілля, спостигає людей після попередніх мимовільних одкровень і здійснення остаточних учинків. Сірий світанок віхтями розповзався по мокрій шибці, і моторошно горіла в кімнаті електрична лампа, неприродне світло якої, зім'яте й непевне в денному освітленні, за всі роки моєї служби в карному розшуку стало для мене попередженням про тривогу, пронизливим сигналом біди. І хоча нічого більше біди не провіщало — все було тихо, порожньо, сповнене дрімотного спокою і вранішніх безсилих лінощів, — я довго намагався зосередитись, вловити ці флюїди тривоги, зрозуміти, звідки загрожує небезпека, — і не міг.

Боліла голова, від безсонної ночі горіли повіки й очі боліли, наче при грипі. Годинник показував початок на восьму. Я присунув до себе телефонний апарат і подзвонив Панафідіну. Голосом незворушним, який не виражав ніяких почуттів, він погодився перенести нашу зустріч на шосту годину вечора. Я подякував йому, попрощався і, вже поклавши трубку, подумав: чи не з ним пов'язане відчуття тривоги, яке виникло? Та воно виникло ще до розмови з ним по телефону. А мені, мабуть, просто треба було виспатись. Я вирішив поїхати в управління, швидко залагодити всі поточні справи й податися додому спати.

Біля метро я купив газету і досконально проробив її, похитуючись на м'якому сидінні вагона, який гув і двиготів у непроглядній пітьмі тунелю. Особливо мені сподобалася стаття у розділі «Медичні поради». Професор роз'яснив, що найпевнішпй шлях до інфаркту міокарда — постійні нервові навантаження, часті негативні емоції, брак сну і нехтування спортом.

У цьому плані в мене перспективи були просто чудові. Гантелі купити, чи що? Може, ці чавунні чушки замінять мені брак сну, емоції зроблять позитивними і знімуть нервові навантаження? Цікаво, скільки можуть коштувати гантелі? Добре, до речі, що завтра зарплатня. Цікаво, замінює година вправ з гантелями годину сну?

Перебуваючи в цих сонних роздумах, я прийшов до себе в кабінет, сів у крісло за стіл і постарався зосередитись, щоб вирішити, які справи мені треба зробити зараз, а що можна відкласти. І, мабуть, я довго перебував би в цій напівдрімоті, якби не задзвонив телефон. Я зняв трубку.

— Мені потрібен інспектор Тихонов.

— Тихонов слухає.

— Ваш телефон мені дала дружина…

— Я вас слухаю.

— Мене звати Умар Рамазанов…

— Здрастуйте, Умаре Шарафовичу, — сказав я, здивувавшись, що запам'ятав його ім'я і по батькові. Сонне очманіння, яке гнітило мене весь ранок, втримало від помилкових учинків — воно уповільнило реакцію, притупило відчуття, я не впав у невротичну метушню від ілюзії прямої досяжності людини, котру марно шукають три роки; воно врятувало мене від природного рефлексу сищика — хапати, ловити, тримати. Все ще загальмовано-спокійно я спитав: — Чим зобов'язаний?

— Я хочу здатися, — сказав він, у голосі його зовсім не було барв.

— Ну що ж, мені здається, це розумне рішення, — сказав я обережно і, струшуючи заціпеніння, намагався будь-що зрозуміти, чому він дзвонить мені: адже він добре знається на нашій механіці й чудово знає, що його справа — у міліції. І, ніби відчувши мою недовіру, він промовив зразу:

— Вас, певне, дивує, що я вирішив здатися вам?

— Чому ж? — ухильно відповів я. — Я такий же офіцер міліції, як і будь-який інший, різниці немає…

— Ні, є. Ви інспектор МУРу, і я хочу розмовляти спочатку саме з вами.

— У перший-ліпший момент готовий до розмови. Ви прийдете сюди чи хочете зустрітися зі мною в місті?

— Не лукавте зі мною, інспекторе. Я вам сказав, що хочу здатися, і для цього нам нічого зустрічатись у місті. Мене бентежить тільки одне, і я хочу вам вірити, я покладаюсь на вашу порядність… — У голосі Рамазанова прозвучали благальні нотки.

— Що вас бентежить?

— Я боюся, що, коли я пред'явлю вашому постовому паспорт, мене затримають, трирічний розшук буде успішно завершено і добровільної явки не відбудеться…

— Слухайте, Рамазанов, коли вже ви самі вирішили прийти, то мали б зрозуміти, що ми такими номерами не займаємось. Це не з нашого репертуару. Я сам зустрічатиму вас біля входу.

— Гаразд, — сказав він, і голос його знову зів'яв, утратив барви, форму, звук, став прозорим. — Я зараз на Пушкінській. За десять хвилин буду біля входу.

Поклав я трубку на важіль, і заціпеніння моє випарувалося геть, бо я зрозумів остаточно, що це вранішнє передчуття біди й небезпеки не було випадковим: за бар'єром нашої двохвилинної розмови з Рамазановим відбувалися якісь дуже важливі й гострі події, коли він надумав після трьох років мандрів подзвонити мені сьогодні о дев'ятій ранку й сказати, що здається. Ні, не лише втома, розчарування і безнадія надихнули його на це рішення: адже в першому гудку телефонного виклику, що прозвучав у тиші мого кабінету, вже лунав для нього брязкіт тюремного замка. Я уявив собі, як він іде зараз Страстним бульваром, безлюдним, залитим осіннім дощем, безлистим, напоєним запахами сирої землі, прілого листя, гіркуватим ароматом чорних голих дерев, які нечутно занурюються в сплячку, переходить вулицю, пронизану швидкими смерчиками бензинових вихлопів, — і яким нестерпно прекрасним, яким казково неповторним повинен здаватися йому цей сірий, тьмяний осінній день в останні хвилини його свободи! Як він повинен проклинати ті накрадені карбованці, кришталь, курорти й дорогі ресторани, коли за них треба зараз розраховуватись цим дощовим, похмурим ранком, який не можна купити, вкрасти чи вихитрити, тому що ім'я цьому осінньому сліпому світлу — останній час волі…

Ніяких симпатій Рамазанов у мене не викликав. І все-таки я подзвонив у бюро перепусток і замовив йому за всією формою перепустку, хоча міг провести його мимо постового, пред'явивши своє посвідчення і сказавши одне-єдине слово — «арештований». Він, що не кажи, подзвонив сам і здався, заробив у моїх очах тим самим для себе цей дрібний, а для нього дуже важливий привілей — увійти на Петровку, 38, не арештантом.

Я зачинив двері кабінету і пішов сходами вниз, і думав я про те, що з кожною миттю ми наближаємось один до одного на два кроки, і з того моменту, як ми зустрінемось, для Рамазанова почнеться відбуття кримінального покарання, яке йому згодом визначить суд. І хоча мені, мабуть, треба було радіти, що ще одного злочинця буде затримано, віддано в руки правосуддя й ізольовано від суспільства, я все-таки радості в собі не відчував, і, можливо, причиною того були чорні оченята двох хлопчиків, котрі сиділи на дивані, під яким стояли дві червоні німецькі пожежні машини.

Ніколи я раніше не бачив Рамазанова, і він мене не знав, та, певне, ми думали один про одного, тому що біля прохідної миттю впізнали— я його, а пін мене, привітались, виписали йому швидко перепустку, на звороті якої було надруковано «час приходу — 9.45», а графа «час відбуття —…» так і лишиться порожньою, бо Умар Рамазанов звідси не вийде, а поїде спеціальною машиною, яка називається «автозак», а в просторіччі — «чорний ворон»; конвоїри виведуть його не через головний під'їзд, а через службовий вихід у дворі, перепустка там йому не знадобиться, а паспорта в нього вже не буде, тому що я муситиму його вкласти в спеціальний конверт, приклеєний до задньої обкладинки теки кримінальної справи.

І від усіх цих думок було мені тоскно, бо зрозуміти мене до кіпця може тільки той, кому це в житті випадало: саджати до в'язниці людей — річ вельми нервова. І позитивних емоцій немає ніяких.

Мовчки піднялися ми сходами, пройшли коридором, я відімкнув двері, пропустив його вперед і сказав:

— Сідайте.

Рамазанов, стягуючи з себе плащ, усміхнувся.

— Дякую. Вважайте, що я вже сиджу. Курити можна?

— Куріть.

У нього був портфель, і, коли він відкрив його, дістаючи пачку сигарет, я краєм ока помітив акуратно складену білизну і ледь замащений згорток, певне, з їжею. Люблячі руки збирали його на цих скорботних проводах. Ех, Рашидо Аббасівно, що ж раніше твої люблячі руки не подерли на клапті крадені гроші, чому не втримали чоловіка поруч з чорноокими хлопчиками? Га? Пізно про це зараз говорити…

Рамазанов закурив, відкашлявся, ніби збирався продекламувати мені вірші чи що-небудь заспівати, і старався він щосили триматися гідно, не втратити обличчя і зустріти важку хвилину по-чоловічому. Проте заговорити він не встиг, тому що пролунав стукіт і в двері зазирнув Поздняков.

— Дозвольте бути присутнім?

— Так, заходьте, здрастуйте.

— Здравія бажаю. — Поздняков обійшов Рамазанова, який сидів збоку від столу, подав мені негнучку, тверду, мов дубова кора, долоню, пригладив гребінцем білясту чуприну й статечно сів на стілець, склавши руки на колінах. Я глянув на годинник: за хвилину десята.

— Отже, Умаре ІІІарафоипчу, я вас слухаю.

Поздняков моргнув білими віями, але наступної миті на його видовженому обличчі вже й сліду здивування не було, ніби він увечері домовився з Рамазаиовим зустрітися тут на початку робочого дня і він-бо прийшов вчасно, а гість трошечки поквапився, отож довелося йому поки що задовольнятися моїм товариством. А тепер Поздняков прийшов, стрілка на годиннику десятку перескочила, і, либонь, час до діла.

— Про мою злочинну діяльність ви напевно добре поінформовані? — запитав-сказав Рамазанов.

Зараз я уважно роздивився його обличчя — велике, із сильними рисами, очі чорні з фіолетовим полиском, лоб із залисинами випирає вперед. У нього була смаглява коричнева шкіра, посиніла на щоках від густої щетини.

— Прийшов я до вас із багатьох причин. В основному тому, що остаточно зрозумів безвихідь тупика, в якому опинився. Але це — від розуму, а серце весь час боялось, і я все намагався відтягти сьогоднішній ранок. І привела мене до вас гостра ненависть, бажання помститися гадам, могильній черві, мародерам, трупоїдам-гієнам, у яких немає ні совісті, ні закону, ні честі, які в сироти ладні вирвати шматок з горла, вдову пограбувати…

Він уже не відкашлювався і не декламував, у голосі його дзвеніли сльози й палюча ненависть — він більше не контролював себе й не боявся втратити обличчя. Рамазанов тряс піднятими кулаками, і пористе смагляве обличчя його було синювато-блідим.

— Заспокойтеся, Умаре Шарафовичу, — сказав я. — Давайте по порядку?

— Давайте, — стомлено сказав він і зів'яв якось. — За свої вчинки я готовий нести повну відповідальність і шкодую лише, що вкрав із свого життя ще три роки, коли переховувався від вас у безглуздій надії, що мені пощастить якось викрутитись. Хоча це ж дурниця була з самого початку: що я, шпигун, чи що, — жити роками на нелегальному становищі?

Я мовчав, не бажаючи збивати його, відволікати запитаннями. Рамазанов задумливо сказав:

— Яке це було життя, можете собі уявити, якщо я за три роки схуд на вісімнадцять кілограмів. А я ж не відмовляв собі у їжі, не бігав, не метушився, лежав цілими днями на дивані й читав. Від самих думок про дружину, про дітей, про себе, мені здавалося, я збожеволію.

— Де ж це ви три роки відсиджувалися? — запитав раптом Поздняков, і я зрозумів, що його дивує нехлюйство і недбалість дільничного, який допустив проживання протягом трьох років на своїй дільниці злочинця, якого розшукувало слідство.

Рамазанов повернувся до нього, подивився оцінююче, повільно промовив:

— Спершу жив у Касимові у друга. А потім у Кратові. На дачі в дружини мого брата.

— І за такий термін до вас жодного разу дільничний не приходив? — запитав Поздняков.

— Приходив. Але дача велика, я на другому поверсі відсиджувався. Без гострої нагальної потреби з дому не виходив, і то — завжди в темряві, жив тихо, уваги не привертав…

— Однако непорядок, — похитав своєю довгою головою Поздняков. — Дільничний повинен бути на своїй дільниці не тільки завидна, він, як кіт, уночі мусить усе наскрізь бачити…

Я в їхню розмову не втручався, тому що почав здогадуватись, що привело до нас Рамазанова. А він відмахнувся від в'їдливого Позднякова:

— Та що про це зараз говорити! Я до вас прийшов тому, що мене без дільничного розшукали бандити. Це вони, сволоцюги, зробили у мене в домі обшук, а потім мене на дачі знайшли…

— Коли? — подались ми до нього одночасно з Поздняковим.

— Учора ввечері. От вони й не полінувалися піднятися на другий поверх… — Рамазанов сидів, закривши обличчя руками, розгойдуючись усім корпусом, наче на молитві. Не відриваючи долонь від очей, він сказав глухо: — Це шакали, кримінальні злочинці. Вони зажадали п'ять тисяч, а інакше погрожували видати мене міліції. Бандити, вони хотіли одержати з мене ще одну платню. Вони тільки не знали, що я вже й так заляканий до смерті, далі залякати мене неможливо. Вони не знали, що коли дітей не бачиш і дружина скрадається до тебе ночами, немов злодійка, то від цього страх жере тебе пудами, і хай вона пропаде, така воля, якщо вона в тисячу разів гірша й страшніша будь-якої тюрми.

— І що ви їм відповіли? — запитав я.

— Що я відповів? — підняв на мене осліплі від люті очі Рамазанов. — Я відповів їм, що гроші віддам сьогодні — у мене ж не може бути під рукою п'яти тисяч. І твердо вирішив іти до вас, та не з порожніми руками, а притягти за комір цих клятих мародерів, аби вони принаймні сиділи зі мною в сусідній камері, і мені тоді тюрма не здасться такою гіркою!..

— Де ви домовились передати їм гроші? — запитав н.

— У кафе «Конвалія», біли Кіровських воріт.

— О котрій?

— О дванадцятій. Я дзвонив вам, тому що знаю — ви їх ловите. Давайте поїдемо в кафе, візьміть їх, цих скажених псів, і я піду до в'язниці з легким серцем…

Поздняков сердито засовався на стільці, я озирнувся на нього, і мені здалося, що на обличчі в нього майнуло співчуття до Рамазанова. Я з гіркотою подумав, що Рамазанов, либонь, перестарався: якби він вірив у нас більше й розповів би мені це по телефону, то ми майже напевне б їх узяли. Чи прийдуть вони тепер у кафе «Конвалія», хтозна: судячи з їхніх замашок, вони цілком могли простежити, куди поїхав з дачі Рамазанов і як я зустрів його біля входу на Петровку, 38. Але говорити це зараз Рамазанову було безглуздо.

— І ось це візьміть, — сказав він, подаючи мені записну книжку.

— Що це?

— Ця книжка була в плащі, — кивнув він на свій дощовик на вішалці. — Це їхній плащ, одного з них. Він так осатанів від передчуття близької мародерської здобичі, і погода на вулиці була тепла, а може, і плащ у нього крадений, і він не звик іще до нього, що, йдучи, вони забули його в мене на гвіздку. У кишені була книжка.

На літері А у записнику розгінника був записаний службовий телефон Лижина…

Опергрупа, яка виїхала з Рамазаиовим у кафе «Конвалія», провела там дві з половиною години. Весь цей час Рамазанов сидів за столиком з відчуженим обличчям, пив боржом і каву й курив безперервно, припалюючи сигарети одна від одної.

Проте ніхто не підійшов до нього — розгінники, очевидно, простежили його. В середині дня Рамазанова привезли знову до мене в кабінет, і від невдачі всі були роздратовані й стомлені.

— Щоб убити змію, коран дозволяє мусульманинові навіть перервати молитву… — сказав Умар Рамазанов глухо, і в його примружених, трохи зизуватих очах клубочилася така ненависть, що мені стало трошечки не по собі. — Я не збираюся лукавити, натякати, що здався через муки совісті. Хоча й шкодую про те, що так завівся тоді, зупинитися не міг. Усе здавалося: ось заокруглю свій «пакет» до десятки — перестану. Потім — до четвертака… Не встиг.

Говорив Рамазанов швидко, і, коли хвилювався, в його мові прохоплювалася зрідка часточка «та», за якою вгадувалося казанське походження. Я не перебивав, бачачи, що йому треба виговоритись.

— З вашим братом міліцією у нас стосунки виникли, так би мовити, законні, — вів далі Рамазанов. — Ваше-то діло — ловити, наше — ховатися. Але ці ш-шакали… ух, шакали. Лежачого б'ють, на горі наживаються, у діток малих шматок з рота-та забрати, видерти хочуть… Ш-шакали! Гаразд, — рішуче перервав він сам себе, — хотів з ними розквитатись, не своїми руками-та, хай вашими. — І востаннє скрушно зітхнув, наче схлипнув. — Макітра моя дурна, задрочена не доварила, що коли в Кратово до мене ці шакали прошвендяли, то вже тут-та догадаються приглянути, куди я попрямую. А я на Петровку пішов! Гаразд, чим можу бути вам корисний?

Я про всяк випадок уточнив;

— Отже, нікого з шантажистів ви не знаєте?

Рамазанов розвів руками:

— Уперше в житті побачив. Та й навряд чи хто із знайомих-та до мене б поткнувся… — Він сказав це без будь-якого притиску, але, дивлячись на його вузьке, гостре, дуже контрастне обличчя, владні жовна на вилицях, шалені відблиски в очах, я подумав, що досвідчені люди постереглися б, мабуть, так уже безцеремонно залякувати його.

— Тоді давайте станемо на їхнє місце, — сказав я, і Рамазанов здивовано подивився на мене. Я пояснив: — Давайте прикинемо розклад у цій справі. Тоді ми зможемо влаштувати вам зустріч. Наступного разу.

Рамазанов зрозумів.

— Питання номер один, — сказав він. — Кого з нашої братії є сенс шарашити? Тобто в кого можна добре поживитися?

— Чудово.

— Якщо не секрет, скажіть, будь ласка, кого вони вже прокатали… Крім мене, я маю на увазі.

— Не секрет. Крім вас, вони зробили самочинний обшук у Обоїмова…

— Як?! — скинувся Рамазанов. — Адже Рашида… — Він завагався був, потім махнув рукою, криво усміхнувся: — Рашида зразу ж попередила його дружину… М-м-м…

Я зрозумів, що про всяк випадок він не хоче говорити про Пачкаліну, і допоміг йому:

— Вони обшукали його коханку, Катерину Пачкаліну. І мали добрий навар, між іншим.

— Ясно, — кивнув Умар. — Ясно. Це хтось-та близький наводить. Внутрішній наш. Але хто?..

Це питання так захопило його, що він, здавалося, забув про моє існування, дивився крізь мене, примружившись, щось шепотів, загинав пальці на руці, поки вони не склалися в жилавий кулак, побурілий від напруження.

— Давайте разом думати, Умаре Шарафовичу, — сказав я. — Це ефективніше буде.

— Ага, — хитнувся він. — Ще когось пограбували?

— Понтягу.

— Понтягу?! — Рамазанов не міг приховати здивування. — Дивно, дивно… А ще кого?

— Поки що все. Тобто всі, якщо тільки хтось із потерпілих не приховав від нас цього факту.

— Тоді слухайте. Я, власне, мало що нового-та скажу, все загалом уже пройшло по кримінальній справі, але є деякі подробиці… ну, деталі, сказати б. Вони можуть знадобитися… Дайте аркуш паперу-та.

Я дав Рамазанову аркуш, і він почав старанно щось писати й креслити на ньому, а я тим часом узявся оформляти анкетну частину протоколу допиту. Невдовзі він закінчив свої записи і сказав:

— Ви із справи знаєте, звичайно, що ми одержували від завскладом Хазанова сировину по завищеній калькуляції і в своєму цеху гнали «лівий» трикотаж — здебільшого дамські костюми-трійки й олімпійські тренувальні костюми. Товар-та дорогий, півсотні трійок за місяць та стільки ж олімпійських — ось тобі й на десять косарів, по-нашому, ну, на десять тисяч, скажімо. Реалізацією займалися шість крамниць, товар туди й гроші звідти доставляли наші агенти — Єськін і Танцюра. Крамарям належало тридцять відсотків з ціни…

— Тобто три тисячі, — уточнив я. — По п'ятсот на магазин.

— Не поспішайте, інспекторе. Вони не порівну одержували-та. А саме: сьомий і двадцять перший мали по сімсот п'ятдесят на місяць, п'ятдесят другий — п'ятсот, тридцять перший і дев'ятнадцятий — по чотириста і сотий — двісті…

Зараз, поринувши в розрахунки і обчислення, Рамазанов трохи заспокоївся, погас тривожний рум'янець на вилицях, він перераховував швидко, точно, діловито:

— Бухгалтер, начальник цеху Лисоіваненко і Ремезов одержували по два проценти з усього доходу, по двісті, виходить, разом шістсот плюс двічі на місяць ресторан від пуза… Далі. Бригадирові Біловолу і комірникові Хазанову — по п'ять відсотків, по п'ятсот, виходить. І по стільки ж Єськіну й Танцюрі…

— Ви хочете з'ясувати, хто, так би мовити, багатий? — спитав я.

Рамазанов усміхнувся:

— Я й так знаю, хто багатий. Я хочу з міркувань цих пройдисвітів з'ясувати, хто, по-їхньому, повинен бути багатий-та.

— Резонно, — погодився я. — І що?

— Дивимось на список. І викидаємо бідних. Це бухгалтер Рижков, Лисоіваненко, Ремезов. По магазинах: п'ятдесят другий, тридцять перший, дев'ятнадцятий, сотий…

— Нічого собі бідні! — обурився я. — Ці крамарі по чотириста — п'ятсот карбованців на місяць гребли! І це не рахуючи зарплатні!

— Я просив вас не поспішати, громадянине Тихонов, — сухо сказав Рамазанов. — Зразу видно, що ви діло-та до пуття не знаєте. У цих магазинах на наш товар було по три, а в п'ятдесят другому — чотири компаньйони. Навар якраз на шашличну та на Сандуновські лазні.

Я знизав плечима, а Рамазанов миролюбно сказав:

— Краще розберемося з рештою-та. Бригадир, припустимо, Біловол. Якщо ці шакали його хоч трохи знають, він відпаде зразу.

— Чому? — не зрозумів я. — Адже він, за вашими розрахунками, за три роки тисяч п'ятнадцять міг зібрати?

— І навіть більше. Але з ним номер не пройде.

— Справді?

— Раніше в кіно куркулів показували. З сокирою і з обрізом, у кожусі. Отакий це чоловік, жахливий. У нього на обшуці ні копійки не знайшли ваші-та. Стіл кульгавий та іржаве ліжко — от і весь маєток. І люди всі, цеховики, знали, що він за копійку вдавиться, чи, краще сказати, іншого вдавить.

— Ясно. Далі…

— Далі комірник Хазанов. Оцей уже ближче до діла-та. Я зайвого не скажу, але він не тільки нашому цехові допомагав, ще й від інших користувався. У нього копійка мусить бути, за всіма розрахунками. Тепер експедитори: Єськін, Танцюра. За описом з них одержали мало, щось тисячі по півтори. Виходить, заначка мала лишитися, хлопці вони акуратні, пили з розумом… — Рамазанов знову усміхнувся, очі його потеплішали: — На мої здебільшого. Та я не заперечував: помічники вони були добрі й хлопці чесні.

— Лишаються сьома і двадцять перша крамниці, — сказав я, зазираючи в рамазановські записи.

— Так, це були серйозні купці, — відізвався Рамазанов з жалем. — По сімсот-вісімсот карбованців на місяць від нас тільки мали. Плюс іще дещо, про що говорити зараз-та по варто…

— Чому ж не варто? — по інерції спитав я.

— Тому, що ми заразза вами іншою справою займаємось, а те — не ваша парафія.

— Ага, — швидко збагнув я. — То що ж купці?

— Сьомий відпадає, — задумливо сказав Рамазанов. — Подружжя Абрамових згоріли дотла ще при обшуку: у них усе до копієчки вдома було, все й вигріб товариш Савостьянов. Камінчиків там скількись-та, діамантиків, у банці з сіллю тримали, і то знайшли. Словом, не тільки те, що з нами заробили, але й за все життя трудове назбиране-та…

— Лишається, виходить, двадцять перша. Липкін там був завідуючий.

— Ага. Великого розуму чоловік Липкін, — твердо, шанобливо сказав Рамазанов. — Я б на місці цих шакалів до нього подався…

— Лишається одне питаннячко нез'ясоване, — сказав я. — З Понтягою. Він що, добре у вас брав?

— Та де там! — Рамазанов кисло скривився. — Я що, поки ми розмовляли, все думав: чому саме його на розгін узяли? Лише потім збагнув…

— Що саме?..

— Була в нас давно одна історія. Дав я йому якось партію товару з нашого складу, самовивозом. Не знаю, чи злякався він, чи ще щось, тільки оприбуткував він нам трикотаж, не став його наліво гнати. Ну, як кажуть, біс із ним. Тільки поповзла після цього, не знаю вже від кого, чутка, що я через Понтягу-та великий товар збуваю, від компаньйонів таємно. Ну, собі в кишеню. Скандал вийшов, Обоїмов мені в Сандунах пивною пляшкою мало по голові-та не врізав. Я йому довів, звичайно, діло-та нескладне, він і заспокоївся, а на решту нам начхати було… От, видно, ця чутка й спрацювала…

— Ясно…

Я квапливо заповнював протокол допиту; Рамазанов, спохмурнілий, задумливий, тоскно дивився у вікно, з якого видно було зелений парк лікарні, нову червоноцегляну огорожу, яку навіщось зводили довкола нього, небо, вкрите бурими клаптями хмар.

Подзвонив Савостьянов: по Рамазанова приїхав слідчий прокуратури. У дверях Рамазанов зупинився, довго дивився на мене, видно, щось сказати хотів, але нічого не сказав, губи його якось жалібно скривились, він махнув рукою і ступив за двері — у неволю, від якої він так відчайдушно переховувався, до якої сам присудив себе, до якої підштовхнули його розгінники; у ній минатимуть тепер довгі прикрі роки…

Я мало покладаюсь на випадкову удачу: якщо в шапці лежить п'ять квиточків і на одному з них написано «водити», я витягаю саме його; успіхи, яких я будь коли досягав, були наслідком старанності й працелюбства. Та цього разу випадок полегшив мені роботу, різко скоротивши кількість можливих варіантів. Експедитор Єськін перед арештом був неодружений, постійних зв'язків не мав, тому його кімнату було опечатано, а після суду передано сторонній людині. Розгінникам на його квартирі робити було нічого. А Степан Танцюра, як з'ясувалося, взагалі був прописаний не в Москві, а в області, в квартирі брата, з яким — з готовністю доповів мені дільничний інспектор — були у них «вкрай ворожі стосунки, які доходили до рукоприкладства». Суха довідка райміліції повідомляла, що «С. І. Танцюра виписаний із зазначеної площі в зв'язку з арештом по кримінальній справі».

У комірника Хазанова ситуація була дещо складнішою: у нього в Москві лишились і сім'я, і квартира, і, за розрахунками Умара Рамазанова, добра монета. Проте люди, котрі знали про таку тонку річ, як існування. Пачкаліної, — Обоїмов зовсім не рекламував цей зв'язок, — безумовно, мали б знати й прийняти до уваги дружбу між Рамазановою і Хазаповою. А отже, і врахувати, що Рамазанова попередить подругу про наліт.

Звичайно, зухвалість розгінників могла виявитись сильнішою від логіки, і про це належало пам'ятати. Та все ж варіант з Хазановим лишився запасним. Головним кандидатом на черговий розгін був великого розуму чоловік — Липкін.