Ліки від страху

Розділ 10 ЗНАЙДЕШ СПОКУТУ В РАДОСТІ ЗЦІЛЕННЯ

Було чверть на дванадцяту ночі, коли я подзвонив у двері квартири Лижина: терпець мені урвався, і я вирішив начхати на звичаї.

Відчинила знову та сама стара з плоским обличчям.

— Застав-таки. Вдома він. — Стара впустила мене, але явно була невдоволена і, човгаючи попереду коридором, бубоніла: — Чи я знаю, що воно ходить, знайомий чи просто якийсь волоцюга, усім бігай відчиняй, наче мені більше робити нема чого. Такі всі грамотні стали, далі нікуди…

Я йшов, обережно ступаючи, виставивши вперед руку, стараючись не налетіти на щось у темряві, та все ж зачепив плечем на стіні дитячі санчата і боляче забив коліно об дерев'яну скриню. Стара зупинилась.

— Он оті двері перед кухнею…

Я постукав, з-за дверей неголосно почулося:

— Заходьте!

Я зайшов до кімнати й побачив за столом чоловіка, якого вирахував безмежно давно — коли стояв на безлюдній Бережковській набережній; минулі дні були такі довгі, що здавалося, ніби все це відбувалося в прадавні часи.

— Здрастуйте, я інспектор Московського кримінального розшуку Тихонов.

— Здрастуйте, — хриплуватим, тонким голосом сказав Лижин і повторив: — Здрастуйте, сідайте, прошу.

Але сісти було нікуди. Кімната була невелика, в кутку на ніжках стояв застелений сірою ковдрою матрац. Уздовж стін висіли збиті з нефарбованих соснових дощок стелажі, на яких у безладді валялися сотні книжок, журналів, зшитих нитками вирізок, картонні й ледеринові панки із записами. Деякі папки були зовсім тоненькі, інші набиті так щільно, що шворки ледве сходились у вузлику. Те ж саме творилось і на столі, й на двох віденських стільцях теж лежали книжки й папки.

Лижин вечеряв — на розі стола кипів електричний чайник, відкрита бляшанка камбали в томатному соусі й нарізаний батон лежали перед ним на акуратно розгорнутій газеті.

— Вибачте, я вам перешкодив…

— Ні, ні, що ви! — швидко мовив Лижин, підводячись. — Прошу вас, сідайте.

Тут він помітив, що стільці зайняті, вийшов з-за столу, г мить подумав, куди краще покласти ці книжки, зібрав їх у високу купу й виклав поверх решти книг на столі. Я сів, і корінці книжок світилися тьмяним золотом просто перед моїми очима: Долгов — «Каталіз в органічній хімії»; Вейганд, Хільгетаг — «Принципи органічного синтезу»; Хар Гобінд Корана, Ісаак Кабачник, Джеймс Уотсон, якісь монографії англійською та німецькою мовами…

Кімната була тьмяно освітлена настільною лампою із зеленим скляним абажуром, і від цього непевного світла лежала на обличчі Лижина печать утоми чи хвороби. Він стояв посеред кімнати навпроти мене й мерзлякувато гладив долонями плечі, що виступали з накинутої хутряної безрукавки. Через худорлявість, високий зріст і цей хутряний жилет, який ховав руки, він був схожий на понадрозмірний манекен для демонстрації зразків нікудишнього одягу, і мені ця схожість здавалася особливо сильною тому, що рухи Лижина були якісь незграбні, невпевнені, наче всі його кінцівки рухались не гнучкими довгими м'язами, а жорсткими металевими пружинками. Зім'яті, очевидно, ніколи не прасовані штани були внизу обтріпані. І черевики Лижина вразили мене — величезні, сорок п'ятого розміру, ґринджоли, в яких ходять будівельники.

— Чаю випити не бажаєте? — запитав Лижин неголосно. — У мене, здається, є навіть цукерки.

— Дякую, охоче вип'ю.

Лижин висунув шухляду письмового столу, дістав звідти гранчасту склянку, подивився, короткозоро мружачись, її на світло — чиста, побрязкав чимось у шухляді, дістав ложечку і пакуночок з ірисками «Киць-киць».

Чайничка для заварювання в нього, певне, не було, і він насипав заварку просто в електричний чайник. Чай був несмачний, але дуже міцний, у склянці плавали коричневі розпарені пластівці.

— А ви в якій справі? — спитав він, відкидаючи голову назад, і я подумав, що його обличчя компенсує всі вади недоладної фігури. Копиця розкошланої каштанової чуприни, коротка борідка і щемливо-сумовиті ясні очі — перелякані, неспокійні й скорботні.

— Мене цікавить особа професора Панафідіна, деякі аспекти його роботи, наукової діяльності і його наукове оточення, — сказав я. — Хочу зразу ж застерегтися, щоб ви це питання не зв'язували з моєю посадою надто буквально. Просто це елемент проблеми, яку я розв'язую.

Великим пальцем Лижин пригладив вуса — спочатку лівий, потім, не поспішаючи, праний, скуйовдив борідку, і дивився він весь час убік, поверх зеленої маківки настільної лампи, кудись у куток, де висів погано видний у сутінках чоловічий портрет. І ледь помітно усміхався.

— Та-ак? Це щось нове у кримінальному розшуку, наскільки я собі це уявляв. А чому ви питаєте про Панафідіна саме мене?

— Тому що ви багато років працювали з ним разом.

— Але ж ми вже багато років разом не працюємо.

— Через це я і прийшов до вас — спочатку багато років працювали разом, а потім перестали. Мабуть, не випадково?

— Не випадково, — кивнув Лижин.

— І що?

— Нічого. Мені б не хотілося про це говорити.

Ми помовчали, у кімнаті було тихо, лише ледь чутно дзенькала ложечка, якою Лижин колотив чай у склянці. Я глянув на портрет, який весь час скоса розглядав Лижин. Очі вже звикли до напівмороку, і я досить виразно побачив темне, мальоване олією полотно — лобатий сивий дід з виснаженим лицем і хижим, яструбиним профілем.

Я сказав:

— Звичайно, це ваше право: якщо ви не хочете, то можете не говорити. Але мене привели до вас причини надзвичайні…

Лижин, не давши мені закінчити, різко відсунув склянку, мало не перевернувши її, підхопився з-за столу, закричав хрипко:

— Не вірю, не вірю, не вірю вам! Це якісь чергові панафідінські штучки! Чому ця людина не хоче дати мені спокій? Я винен в усьому сам — усвідомлюю, винен, я перестрахувальник, нікчема, невдаха! Але я нікому не завдаю шкоди, я стараюсь дати людям благо! Чому він стоїть на моїй дорозі і не дає мені спокійно жити? Чого ви хочете від мене? Я ніякого відношення до кримінального розшуку не маю, то чого ви прийшли допитувати мене? Я в своєму житті вулиці не перейшов у незазначеному місці…

Від збудження щоки його залив хворобливий — плямами _ рум'янець, губи тряслися, і тільки руки, попечені реактивами, у саднах, опіках і задирках, переплелися так, ніби Лижин боявся, щоб вони не відірвалися.

— Заспокойтесь, будь ласка, — неголосно сказав я і опустив очі: мені було боляче дивитись на Лижина, який, мов Лаокоон, був обвитий зміями підозрілості, відрази, ненависті. — Панафідін знайомство з вами не афішує. А надто переді мною. Отож я ледве розшукав вас сам.

— Але навіщо? Навіщо я вам потрібен?

— Мені потрібна ваша консультація, підказка, порада.

Лижин гірко засміявся:

— Кому, кому в усьому білому світі я можу радити? Боюсь, ви втрапили не за адресою.

— Можливо. Але прошу про одне: повірте мені. Я не бажаю вам зла. Цікавить мене, навпаки, Панафідін. Власне, я і йому зла не бажаю, та мені незрозуміла його роль в одній дивній історії, і я хочу взнати про нього якомога більше.

— Нічим не можу допомогти. І говорити про неї не стану. Про мертвих — або добре, або нічого.

Я усміхнувся:

— Не далі як учора він був живий, здоровий і благополучний, — і подумав, що частина панафідінського благополуччя Лижину напевне не завадила б.

Не відриваючи погляду від портрета старого, ніби радячись із ним, Лижин задумливо сказав:

— Тільки в загсі людське життя відзначається від народження до смерті. Насправді людина багато разів помирає, знову народжується, знову вмирає і воскресає знову.

— І Панафідін?

— Звичайно. Ви розмовляли вчора зовсім з іншим Панафідіним, зовсім не з тим, з яким я працював багато років. Той давно помер — для мене, в усякому разі.

— Це алегорія. Але в слідчій практиці, щоб знайти істину, іноді доводиться здійснювати жахливу, протиприродну процедуру — викопувати мертвого з могили…

— Така процедура називається ексгумацією, — сказав механічно Лижин.

— Абсолютно точно, — кивнув я. — Я прошу вас для встановлення істини провести моральну ексгумацію того Панафідіна, якого ви знали багато років і який, за вашими словами, давно помер.

Лижин сидів тепер, прикривши очі долонею, ніби захищався від надмірно яскравого світла якихось давніх спогадів; ці спогади були для нього радісні і прикрі, й на обличчі в нього швидко змінювалося безліч виразів, які мчали, наче кінокадри, й точнісінько так само створювали єдину картину гострого душевного болю, майже нестерпного страждання.

І був він у цей момент навдивовижу вродливий — ніби підсвічене зсередини обличчя, відкрите, нервове, живе, сильніше слів і вчинків переконувало мене в тому, що Лижин не може брехати, запобігати й принижуватись.

Я подумав, що в цієї людини має бути якесь іще одне — зафасадно, величезне й надзвичайно цікаво — життя, схоже на мрію, на гру чи на яскравий кольоровий сон.

Він заговорив повільно, наче спогади були заховані десь за далеким перевалом і йому потрібні були сили, щоб дотягти їхній нелегкий тягар до горизонту сьогоднішнього осіннього вечора, у цю захаращену, завалену книжками й рукописами кімнату, знову роздивитися їх під зеленим світлом своєї настільної лампи й запропонувати моїй увазі. І я помітив, Лижин, поки говорив, жодного разу не глянув на старий портрет.

— Жив на світі гарний хлопець, вірний друг і талановита людина Сашко Панафідін. Та якось із ним сталася біда, і цього ніхто тоді не помітив. Він захворів — у нього ввійшов мікроб страху. Він іще жив, дружив, любив, працював, а мікроб у ньому ріс, він клубочився від нетерпіння його зжерти, він наливався злою силою, випиваючи з нього кров, душу, мозок. І одного разу став більший від нього самого — це був величезний страх. І вмер друг, вмерла добра допитлива людина, вмер учений. Лишилась оболонка, наповнена страхом. Вона ходить по світу й ошукує людей, розповідаючи всім, що вона нібито і є Сашко Панафідін…

— Але мені Панафідін зовсім не видався наляканим, — сказав я.

— Справді? — байдуже спитав Лижин. — Ви, мабуть, не зовсім правильно зрозуміли мене. Його страх не реакція на факт, це градієнт поведінки. Він керує ним завжди, він підкорив його, як раба.

— А чому він захворів? Внутрішня схильність? Чи небезпечне оточення? Чи якась подія в житті?

— Багато хто схильний до цієї хвороби — природна реакція наших далеких предків на навколишній світ, таємничий, небезпечний, незрозумілий! Ми несемо її в своїх генах. Та одні воюють зі страхом і перемагають, а інші здаються йому — зразу або поступово. Панафідін програв свою війну в кілька битв: щоразу, коли треба було прийняти рішення, страх підступав до його серця, болотяним отруйним туманом оповивав його душу, і він старався відкупитись від нього будь-якою даниною — друзями, любов'ю, совістю вченого. І талант він свій кинув у смердючу пащу цьому невситимому Молоху.

І тут мені рантом спало на думку, що Лижин якось надто вже збуджений. Говорив він запально, поквапливо, ковтаючи закінчення слів, виблискуючи очима, весь у полоні ідеї, яка його захопила.

Я перебив Лижина:

— Скажіть, а от ви самі — хоробра людина?

— Я? Я? — здивувався Лижин. — Я боягуз в усьому і завжди. Я боявся темряви, я боюся сусідки, начальства на роботі, своєї лаборантки, я боявся жінок, щоб вони не посміялися наді мною, я боявся битися, щоб мене не віддубасили.

— Тоді в чому ж різниця?..

— Я свій страх ненавидів, але не здавався йому, я завжди з ним боровся і зневажав себе, коли мені не вдавалося подолати його.

— А Панафідін?

— Він створив з нього зручну позицію і комфортабельну життєву програму.

— Не зовсім зрозуміло: як можна створити щось із страху?

— Поясню. Він пристосувався до нього, а я мрію страх знищити. Планета наша безмежно багата, люди прекрасні й мудрі, але страх заважає їм бути щасливими.

— Це теж алегорія?

— Ні! Це істина проста й конкретна, як атомна модель Бора!

— Я гадаю, що для щастя людського мають значення важливіші категорії — безсмертя, хліб наш щоденний, любов, свобода… — сказав я.

Лижин сердито затряс головою:

— Мають! Але страх — це біль, пітьма, голод, невігластво, обман, аморальність, пияцтво! Це тиранія сильних і нікчемність слабких! Страх — це кат, убивця і злодій, і він заважає людям піднесено любити й талановито працювати…

— У ваших словах і вчинках я бачу грубе протиріччя, — сказав я.

— А саме? — подивився на мене спідлоба Лижин.

— Якщо ваші висловлювання про Панафідіна спростити, як мовиться, привести до виду, зручного для логарифмування, то з усією очевидністю виходить, що наш дорогий професор — підла людина. Так?

— Ну-у…

— Та чого вже там так виходить, якщо називати своїми іменами те, що випливає а вашої теорії багатофазності нашого існування і смертності бацили страху. Згодні?

— Припустимо.

— Чому ж ви не заявили про це привселюдно? Чому ви не пішли на найгучніший скандал з ним? Чому зібрали речі і тихенько пішли з інституту, з лабораторії, як я розумію, за власним бажанням? І працюєте тепер не ведучим дослідницької групи Центру, а старшим лаборантом у звичайній лікарні?

— Резонно запитання. Відповім. З двох причин. По-перше, тому, що я злякався. Я з жахом тоді уявив цю принизливу багатомісячну чи багаторічну тяганину розгляду. Бр-р-р! А по-друге, у мене не було часу, мені треба було працювати, щоб не на словах, а ділом довести свою слушність. У науці ідеї — це не шаблі, на них рубатись не можна… Крім того, я взагалі не міг нічого сказати про Панафідіна…

— Чому?

— Тому що Панафідін вчинив підлість, він зрадив, страх одержав з нього й цю данину — він зрікся свого минулого, і якби він зрозумів, що я знаю про його страх, який він ховає, наче трун, у підпіллі, він би з переляку міг накоїти ще бог знає що…

— А в чому вас зрадив Панафідін?

Лижин скривився, наче проковтнув ложку оцту.

— Мені дуже не хочеться говорити про це. А втім, все це вже не має значення. Ми тоді випробовували наш новий препарат — він продається тепер в усіх аптеках по шістнадцять копійок і де в чому допомагає. Та в ті часи він здавався нам універсальним для всіх хвороб, хоч і досить небезпечним. І раптом жінка, що проходила курс лікування, померла. Їй було тридцять років, і сили вона була незвичної. Одного разу вона виходила з мого кабінету і, не розібравшись, у який бік відчиняються двері, смикнула ручку так, що видерла її з шурупами. А страждала вона депресіями. Препарат, безумовно, допомагав їй. Та за три дні до смерті у неї виникла сонливість, млявість. Я пояснював це грипозним станом і не велів припиняти курс лікування. Вранці вона не встала до сніданку; підійшла нянечка й побачила, що вона вже задубіла. Випадок неймовірний, незбагненний, несподіваний, треба було розібратись, з'ясувати, що ж усе-таки сталося. Проте Панафідін терміново зробив офіційну заяву, що смерть хворої настала внаслідок самовільно допущеного мною перебільшення дози сильнодіючих ліків.

— Чого злякався Панафідін?

— Як чого? Прикриють тему, не буде лабораторії, його усунуть від керівництва проблемою. Він мені так і сказав згодом: «Я пожертвував найдорожчим — другом! — заради науки».

— А як оцінила ваші дії комісія?

— Ніяк. Тобто комісія встановила, що лікування препаратом ніякого відношення до смерті хворої не мало — вона вмерла від тромбозу. Відірвався тромб у сні й закупорив легеневу артерію.

— Виходить, якби Панафідін почекав кілька днів, і дізнався про наслідок розтину…

— Так, лише кілька годин йому треба було втримати, на прив'язі свій страх…

Я несподівано спитав:

— Скажіть, а коли ви вирішили лікувати людей? Коли ви знайшли своє покликання?

— У дитинстві. Під час війни — мені було тоді років дев'ять — я тричі хворів на тиф. Померли давно всі сусіди по палаті, а я жив. І відтоді лишилася в моїй нам'яті наймогутніша і найвладніша постать — палатний лікар. Його відіслали в тил з фронту після сильної контузії. Бувало, що під час обходу він падав непритомний, його клали на вільну койку, він відлежувався, вставав і лікував, кричав, розпоряджався, переконував. Я вмирав від слабості й виснаження, і мені треба було з'їдати в день п'ятнадцять грудочок цукру. Мати продала все з дому, але випадали дні, коли цукру не було на базарі й за гроші. Тоді він віддавав мені свій, а ця глюкоза йому самому була життєво необхідна, і всіх хворих дітей під час війни йому було не підгодувати, а він віддавав. Я його дуже боявся, і весь персонал його боявся. І я дуже хотів стати таким, як він… — Лижин закурив, відігнав долонею дим від очей, замріяно сказав: — Колись у мене навіть така думка була, що я хоч якось мушу віддячити медицині за те, що з'явився на світ завдяки їй. Мати дуже любила батька й жахливо страждала від того, що лікарі не дозволили їй народжувати дітей, про яких мріяв батько. У неї була відкрита форма сухот. Та ось вона завагітніла, і професор сказав: «Народжуйте. Під мою відповідальність». А невдовзі батько загинув у авіакатастрофі. У матері від шоку почалися передчасні пологи, і з'явився на світ я — семимісячний недоносок, який за всіма законами не повинен був вижити. А вижив, і мати вижила. Ось які штуки іноді в житті відбуваються…

Мені чулося в словах Лижина відверте здивування: справді, як дивно вийшло, що він тоді не вмер! І дошкульно кольнуло, що в голосі Лижина разом із здивуванням не було ані краплі радісної панафідінської впевненості: як добре, що я живу! Як добре це для мене, для всіх вас, люди, що я живу на землі!

Я спитав:

— Ви чули про препарат під назвою метапроптизол?

Лижин сіпнувся так, наче я вистрелив над його вухом з пістолета:

— Так! А що таке?

Я помітив реакцію Лижина і зрозумів, що хто-хто, а він багато мас знати про загадковий препарат. Лижин стискав однією долонею другу так, що побілілі кісточки виступили немов рубчасті хрящі на осетровому хребті. І не дивився він більше на мене крізь димні хвилі зеленуватого світла, а погляд його був знову прикутий до тьмяного кутка, де виразно було видно на старому полотні яструбине око сивого лобатого чоловіка. І я зірвав темп. Помовчав і спитав байдужим тоном:

— Чий це портрет?

— Це Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс. Великий лікар, хімік, мислитель. І мученик. Він реформував тисячолітні уявлення про медицину…

Ми помовчали, проте я розрахував правильно: тоненька плівка лижинської незворушності прорвалася під натиском пристрастей, які в ньому вирували. Перша цівочка — одне запитання:

— Чому ви запитали мене про метапроптизол?

— Тому, що мене цікавить, чи міг його одержати в себе в лабораторії Панафідін.

— Ні! — крикнув Лижин. — Ні!

— Чого ви так думаєте? — швидко нахилився я до нього.

— Тому, що метапроптизол одержав я! Я! Я! І можу це довести. Цей препарат синтезовано мною! І ні в кого, крім мене, його немає! І бути не може!

Ми вийшли на сходи. Туго клацнув замок на дверях, дрібно цокотіла, твердою луною перекочувалася наша хода по кам'яних сходинках у порожній застояній тиші темного під'їзду, прогриміли каблуки по асфальту глибокої криниці двору. На лавочці вже не видно було юнаків з гітарою, погасло світло майже в усіх вікнах. Мокрий вітер зі свистом гасав у провулку, ліхтарі кидали на бруківку ясні райдужні плями. З-за рогу виринуло таксі.

Лижин сказав водієві:

— На Преображенку, — дістав зім'яту червону пачку «Прими», ламаючи сірники, закурив, потім з'їжився в кутку машини й затих.

З сичанням і шелестом мчав автомобіль сонним містом, миготіли за вікном вогні, хижо спалахували, міняючи миттєво колір, світлофори на перехрестях, назустріч їхали з важким гудінням машини-поливалки, несучи перед собою вуса сірої спіненої події.. Лижин висунув голову з коміра — немов з нори виповз, сказав приглушено:

— Нас нівечить занедбаність і заклопотаність. Яка безглуздість! — І знову затих у кутку. Мені було незрозуміло, спить він чи ні. І навіть сигарета «Прима» більше не диміла, і не було чути її сухого потріскування під час затяжок.

Про що думає зараз Лижин? Чому так хвилюють його думки про страх? Можливо, це подоланий кошмар боротьби зі своїм другим «я» — кволим, безпомічним? Не міг же його так розхвилювати величезний страх Панафідіна? Чи міг? Адже й страхи і тривоги у таких різних людей мають бути теж зовсім різні? Чи всі люди — найрізноманітніші — бояться одного й того ж? А чого саме бояться люди на всьому білому світі? У чому гніздиться і як потрапляє в них цей мікроб?

Біль. Першим нас лякає, мабуть, усе-таки біль. З цього сімені, яке безнадійно давно зникло у глибокій ямі дитячих літ, виростають липкі мацаки.

Немов у плаценті, визріває це сім'я — у темряві, самотності й невизначеності. І поступово, спроквола наливається запеклою силою, несамовитою злістю. Не подолане вчасно, воно зростає разом з людиною з голубої країни дитинства і від передчуття глибини річки примушує стискатися серце, розширює зіниці від шалених сполохів пожежі, судомою зводить ноги на порозі парашутної вишки.

Вовки з казки й живі щурі. Зведені брови вчителя і його олівець, який повзе по класному журналі до твого прізвища, коли не вивчено уроку. Зникає в минулому класний журнал, та лишаються зведені брови і жовна на щоках доцента…

Любий друже Лижин! Як багато що терзає людей!

Забіякуваті хлопчаки у дворі, а потім хулігани на вулиці… Глузування сусідського дівчиська… А згодом повсякчасна збентеженість перед жінкою…

Допікають хвороби, невдачі, прикрощі на службі.

Дратує хамство швейцарів і зухвалість таксистів, страшить сивушний пітний сморід насильника і світлий талант ученого колеги-суперника, гнітить думка про смерть, намагаєшся не думати про старість і неміч, проймає піт від телефонних дзвінків та телеграм на світанку…

Темрява довкола була непевна й мінлива. А майданчик перед ворітьми лікарні освітлювався пронизливим прожекторним світлом.

Сонна сердита вахтерка мигцем глянула на Лижина й довго читала моє посвідчення; потім ключем відімкнула другі, внутрішні двері, пропустила нас у двір, невдоволено буркнула навздогін:

— Носить вас лиха година серед ночі, спасу нема…

Ми пройшли довгою алеєю, і дерева над головою весь час картонно шаруділи поріділим листям, обігнули темний лікувальний корпус з поодинокими жовтими калюжками світла в кімнатках чергових, поминули господарчий двір і зупинились біля дверей одноповерхового маленького будиночка. Лижин бряжчав в'язкою ключів, не влучаючи в шпарину, потім замок заскрипів, Лижин ступив у темний передпокій, клацнув вимикачем, сказав:

— Заходьте…

У низенькому приміщенні із склепінчастою стелею було похмуро й холодно. Біля вікна стояли два обшарпаних письмових столи, в кутку старий незграбний сейф, уздовж стін надійно змонтований довгий верстак. На ньому стояли три складені прилади: переплетіння трубок, колби, які мінилися дзеркальним блиском, гнучка плутанина шлангів, масивне намисто кулькових холодильників — багато що нагадувало мені обладнання панафідінської лабораторії, хіба що було все це скромніше, компактніше, простіше. На робочому столі посеред кімнати — металевий ящик з патрубками, які виходили з нього, різне обладнання, машини, прилади.

— Отут ми синтезували метапроптизол, — сказав Лижин, і в голосі його не було ні гордості, ні радості, ні хвилювання. Лише втома і гіркота.

Я ходив тісною лабораторією, Лижин сів на складаний алюмінієвий стілець, мерзлякувато хукав у долоні.

— Чому Панафідін так і не зміг провести синтез? — спитав я.

— У нього ідея неправильна, — коротко відповів Лижин, зачаровано дивлячись перед собою в одну точку. Що він бачив зараз перед собою? Які світи обертались цієї миті перед його зором? Дорого дав би я зараз, щоб дізнатись про це.

— А в чому неправильність ідеї? — наполегливо розпитував я і ніяк не міг забути величезну, прекрасну лабораторію Панафідіна, зосереджених учених біля приладів, елегантну охайність кабінету й спортивну сумку «Adidas» у кутку. «Де сьогодні граємо — на «Шахтарі» чи на «Хіміку»?»

— Я тоді неправильно розумів механізм цього процесу, — сказав Лижин.

— Ви? — не зрозумів я.

— Авжеж, — скривився Лижин. — Вони ж варіюють у різноманітних аспектах запропоновану мною чотири роки тому методику. А вона неправильна — я це сам зрозумів тільки з рік тому.

— У чому ж помилка?

Лижин із сумнівом подивився на мене: чи зможу я зрозуміти пояснення.

— Будь ласка, я спробую пояснити, коли вам це цікаво. Що буде незрозуміло — перепитуйте…

Він, певне, трохи відволікся від своїх невеселих думок, вмостився на стільці зручніше, закурив і сказав:

— Процес одержання метапроптизолу складається з чотирьох стадій — трьох підготовчих і четвертої, в якій ми Додержуємо й одночасно закріплюємо продукт синтезу. Персті три стадії ми освоїли давно, проте виділити хоча б одну молекулу метапроптизолу не щастило — ні тоді, коли ми працювали разом, ні після того, як розійшлись. У цій роботі є така послідовність. — Лижин встав і підійшов до верстака з приладами, показав на групу зв'язаних скляними трубками колб: — Беремо будь-який амін, приміром, анілін, і нітруємо. Але нам потрібен у молекулі замість атомів кисню водень, і тоді ми кладемо в автоклав нітрозу і каталізатор з іридієвопаладієвої суміші — цей процес називається гідруванням.

У Панафідіна гідрування дуже довго не виходило, тому що він застосував як каталізатор нікель Рениея, і реакція йшла дуже грубо. Потім він здогадався — це була його ідея використати іридій. В такий спосіб ми одержуємо гідразин. Затим третя стадія — обробляємо гідразин диметилкетоном і одержуємо гідрозон. Ось на цьому всі наші успіхи й кінчалися…

Я із задоволенням дивився на Лижина: занурившись у свою сферу, він геть забув про комплекси й проблеми, які його мучили, зникла непевність і запопадлива несміливість, хвилювання змило тьмяний наліт з погляду, він легко й швидко переходив від столу до столу, твердо жестикулював, показуючи на різноманітні прилади, голос його втратив глухоту й млявість, а сам Лижин був сміливий, швидкий і окрилений у цю прекрасну мить горіння душі.

— Уявіть собі восьминога — це мільярдоразова модель молекули гідрозону, де голова є азотно-водневим шляхом і від неї відходять мацаки, в які нам треба підсунути складні радикали — тіазинові, тіазольпі, гідроксильні, аміногрупи тощо. І коли кожен мацак міцно захопить свою здобич, треба все це разом назавжди закріпити — тоді молекула метапроптизолу готова.

— І ви це уявляли собі з самого початку? — спитав я.

— Звичайно! — вигукнув Лижин. — Та саме тут ми й зіткнулися з майже нерозв'язною задачею — кожна з радикальних груп з'єднується зі своїм мацаком гідрозону за умов, котрі виключають можливість для іншої пари, радикал — подвійний зв'язок гідрозону. Розумієте? Тіазольна сполука виникає при високих температурах, а зв'язки аміногрупи при них розвалюються. Вам ясно?

— Так, це щось на зразок задачі про козла, вовка й капусту, яких треба перевезти з одного берега на другий.

— Правильно, та тільки в мене ще були браконьєр-мисливець, який неодмінно хотів застрелити вовка, шалапут, що збирається здерти з кози шкуру на кожуха, гусениця-капусниця і безліч інших персонажів, котрі виключають одне одного. Попервах я вірив, що мені їх пощастить якимись дуже хитрими комбінаціями перевезти поодинці. А Панафідін уперто вірить у це досі. І я припускаю, що теоретично це можливо — методики епізодних реакцій у нього відпрацьовані блискуче. Я навіть думаю, що він метапроптизол уже не раз одержував…

— Тобто як це? — Я підвівся від здивування зі стільця.

— Так-так, це можливо, хоча він і сам не знає про це. Всі ці радикальні групи протягом частки секунди можуть існувати разом у сполуці з гідрозоном, але за кінетичними законами негайно відбувається перегрупування атомів у молекулі, і речовина розвалюється…

— Ну, а закріпити в цю мить молекулу неможливо? Зупинити, так би мовити, мить…

— Не знаю, це дуже складний процес. Може бути й таке, проте цей напрямок, сама ідея безперспективні в принципі.

— Чому?

— Тому, що ми зайняті не чистим синтезом, а створенням речі цілком прикладної — ліків, а для їх одержання необхідна промисловість. І повторити на великому виробництві таку чистоту експерименту неможливо. Я дійшов цього висновку після п'яти років марних пошуків. І моя нова ідея перекреслювала колишній принцип одержання транквілізатора — я просто викинув човен, на якому повинен був возити своїх пасажирів з берега на берег.

— Ну а як, не пливти ж їм самотужки? — усміхнувся я.

— Ні. Я збудував для них пароплав. Чи баржу. Чи дуже великого човна. Принаймні такого, що вони змогли без перешкод залізти в нього всі, — і він показав рукою на залізний ящик з патрубками, які стояли посеред кімнати на столі. — Над цією штуко» я рік сушив голову і рік її будував, налагоджував. Це реакторна шафа з шістьма камерами, і в кожній іде своя реакція в точно вивірених умовах — освітлення, температура, тиск, каталізатори. Тривалість реакцій різна, тому вони електронними годинниками запускаються в різний час з таким розрахунком, щоб закінчитись одночасно. Шість напівпродуктів викидаються в змішувальну камеру, і автоматично вмикається змонтований неодимовий лазер, — Лижин показав на якийсь дивний прилад, схожий на дуже дивний алоскоп. — Молекула метапроптизолу не встигає перегрупуватись і фіксується. От і все…

Він зітхнув тяжко, сів на стілець і зразу постарів на кілька років. У кімнаті стало дуже тихо, було чути лише, як вітер завиває в шпарині біля кватирки.

— Володимире Костянтиновичу, подумайте, як же міг потрапити препарат до злочинця? Хто, крім вас, має доступ до нього?

— Ніхто, — похитав головою Лижин. — Зі мною працює старший лаборант Александрова, але вона дуже гарна дівчина, та й ключів від сейфа у неї нема.

Лижин встав, підійшов до сейфа, відімкнув сталеві дверцята й дістав маленьку колбочку з притертим корком. У колбі пересипався молочно-білий дрібнюсінький порошок, схожий на питну соду.

— Це і є метапроптизол? — спитав я.

— Так, — кивнув Лижин і гірко засміявся. — Ліки проти страху.

Ми довго мовчали, потім я сказав:

— Володимире Костянтиновичу, мені треба скласти протокол про тимчасове вилучення у вас цього препарату. Адже ним мало не вбили людину…

— Ви не маєте права, — якось невпевнено, слабо відповів Лижин. — А втім, робіть що хочете і йдіть під три чорти, ви мені страшенно набридли! Стомився я, жахливо стомився, стомився я від вас усіх…

— Не сердьтесь. І не хвилюйтесь. Мені потрібен препарат для експертизи, за кілька днів його вам повернуть…

— Дайте ви всі мені спокій! Не потрібен він мені більше! Я вам — усім вам — віддав його назавжди! У лабораторному журналі все написано! Через рік його можна буде зробити хоч тонну! А я хочу відпочити! Я стомився, ви розумієте людську мову? Стомився, спати хочу! Ідіть, дайте мені спокій!..