Ліки від страху

Розділ 12 РОЗУМ МІЙ І ДОСВІД ТА СЕРЦЕ У СКОРБОТІ ПРО СТРАЖДЕННИХ У СВІТІ ЦЬОМУ

— Прошу не тішитись надією, метапроптизол — не панацея, — сказав головний лікар Хлєбников.

— Ви не вірите в його величезні можливості?

— Вірю. Проте за сто років тільки пеніцилін, стрептоміцин і, мабуть, строфантин дістали світове визнання як великі ліки. Чи займе метапроптизол місце в ряду з ними, поки що неясно. Але ж не в цьому річ…

— А в чому?

— У тому, що й зараз видно: метапроптизол не загубиться в сотнях нових препаратів, які щороку з'являються.

Хлєбников невисокий на зріст, гладкий, червоний і невловимо рухливий, наче кульова блискавка. Ми йдемо з ним по коридору в експериментальний корпус, і на кожний мій крок він ступає два; випереджає, повертається до мене обличчям і, випаливши чергову фразу, знову рушає вперед.

— Чому ж стільки хвилювань довкола цього транквілізатора? — спитав я.

Хлєбников зробив ривок уперед і зупинився переді мною так рвучко, що я мало не налетів на нього.

— Ви вважаєте, що просто дуже хороші, не геніальні ліки — це мало? Скільки, по-вашому, хіміки створюють за рік справжніх, хороших ліків — тих, що лишаються? У всьому світі?

— Звідки мені знати? — розвів я рунами.

— Отож то, звідки вам усім, відвідувачам аптек, знати, якою ціною і скільки створюється ліків, які приносять вам зцілення? А я знаю: число їх ніколи ще не перевищило десяти… — І швидко побіг уперед по коридору й звідти, спереду, прокричав мені, нібито я лишився біля входу: — Так-так, і якщо метапроптизол увійде в їхнє число, то сотні тисяч, мільйони людей низько, до землі, вклоняться невідомому їм Володимирові Лижину.

Хлєбников натиснув ґудзик дзвінка біля зачинених дверей, і я мимоволі зверну» увагу на те, що на них не було ручки — тільки замкова шпарина, трикутний проріз, як у вагонних переходах.

— Хто там? — спитали з-за дверей.

— Відчини, Галю, це я — Хлєбников.

Клацнув ригель замка об планку, двері розчинились, і немолода приземкувата санітарка впустила нас, у лікувальний корпус:

— Заходьте, Лев Сергійович…

Високі вікна, біла стеля.

Сірі стіни, кремові двері — дуже довгий ряд. І всі двері без ручок — трикутні прорізки, сумні вагони поїзда з нізвідки в нікуди.

Тихі люди в зеленуватих халатах. Біляста каламуть безумства в очах.

Довгий, довгий коридор. Багато трикутних шпарин, багато — який жахливий вантаж смутку і страху везе цей поїзд! Тут немає ні вересня, ні сонця, не буває радості, не знають кохання, зникла, розчинилась у відчаї і скорботі пам'ять щастя.

Молода жінка з розкуйовдженим безбарвним волоссям, з мучнистим плоским обличчям ступила мені назустріч і швидко, запально сказала:

— Діти — як кульбабки… Не дмухайте… Ніколи не дмухайте… Благаю вас за дітей малих… Вони як кульбабки…

— … як кульбабки…

— … кульбабки…

— … ді-і-ти!..

Ох який довгий, нескінченний коридор! Мені не пройти його було за все життя, він перетворився на кошмар, на жахливий сон, де порятунок поряд, тільки добігти до рятівних дверей у кінці коридора, але він не має кінця — і немає рятунку від спраглого шепоту, від крику зраненої душі, який переслідував Лижина мов заклик про допомогу — мов грім небесний! — він завжди вимагав Лижина до відповіді за долю власної дружини, за долі нещасних людей, котрих він мав повернути до любові, до весни, до радості.

І я брів коридором і весь час бурмотів про себе, а може, і вголос говорив це, не пригадую, а Хлєбников однаково не міг чути моїх слів — він біг далеко попереду, але я повторював як закляття:

— Люди, вклоніться доброму, мудрому перевізникові на чарівному човні, подайте йому руки — теплі й міцні, нехай зрозуміє він, що ви з ним, не дайте занести його у вир імли й непам'яті…

Нетерплячий і червоний, стояв Хлєбников переді мною і стукав міцною долонькою мені в груди, повторюючи:

— Не більше п'яти хвилин… Не надумайте сперечатися з ним чи в чомусь переконувати… Не дратуйте його…

А у вухах моїх усе гримів пронизливо, розриваючи барабанні перетинки, ледве чутний жаркий шепіт: «Благаю про дітей малих… Як кульбабки…»

Не пригадую, як відчиняв Хлєбников двері і як ми увійшли в палату до Лижина, не пригадую навіть, чи був він при нашій розмові і з чого розмова почалася, не знаю, чи привітався я, а лиш відбилось у пам'яті чітко, немов травлені на металі, слова Лижина:

— Мене звуть Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм…

Лижин сидів на засланому ліжку, закутавшись у жовту ворсисту ковдру, в дуже незручній позі, підібгавши під себе ноги, і дивився повз мене, поверх моєї голови, у вікно, де клубочився м'яким світлом вересневий жовто-лимонний полудень.

— У вас гарне ім'я, — сказав я і здивувався своєму голосу — так хрипко й злякано він звучав.

— Так, — ледь помітно кивнув Лижин і примружив очі, ніби йому було боляче від цього млявого осіннього сонця. — Але частіше мене називають Парацельсом. — Мить подумав і розсудливо, спокійно додав: — І я вважаю це правильним, тому що в мистецтві лікування я вже давно перевищив великого латинянина Цельса…

Худе обличчя його ще більше змарніло, з'явився на ньому якийсь тьмяний наліт безмірної втоми і величезної слабості. Збилася каштанова борідка, стирчала вона якимись пір'їнами й віхтями, і тільки зараз, вперше побачивши Лижина вдень, я роздивився, що його світле волосся наполовину сиве.

Я боявся мовчання, яке повисло в кімнаті, наче сокира, і спитав просто так, щоб не було цієї страшної, гнітючої тиші:

— Від яких хвороб ви лікуєте?

На одну мить Лижин глянув на мене, і я встиг роздивитись, яким яскравим світлом палахкотять його очі.

— Я визволяю від мук, посланих людині: водянки, прокази, лихоманки, подагри, від тяжких ран і хвороби серця…

Мені незрозумілий був його стан і дужо хотілося вловити, чи відбивається хоч як-небудь мій світ у його свідомості, і я спитав його:

— У вас є помічники?

Він відповів просто й сумовито:

— Розум мій і досвід, та серце, яке болить за стражденних у світі цьому… — І лице в нього було в цей момент водночас скорботне і горде.

Нещасний, хворий, неприкаяний Лижин все одно не був схожий на божевільного. Весь він променів якоюсь спокійною чарівністю, добром і незрозумілою мені мудрістю. У відірваності його від мене й Хлєбникова було величезне, недоступне мені знання, піднесене хвилювання і знак тривоги.

— Ви самотні?

Лижин засміявся коротко і хрипко:

— У мене немає дітей, немає дружини й друзів не лишилось. Але хіба всі люди не зі мною? Хіба вдячність пацієнтів не зігріває мені серце? Хіба ненависть заздрісників — лікарів нікчемних і корисливих аптекарів — не гнітить мою пам'ять? І сотні учнів хіба не зв'язали мене з тисячами незнаних людей благодаттю мого вчення?

«Як кульбабки… Благаю про дітей малих», — дзвеніло не затихаючи в моїй голові, і я спитав Лижина:

— Ви багаті? — і гіркота підступила до мого серця, нестерпно тісним зашморгом здавило горло.

Похитав повільно головою Лижин, показав млявою рукою на порожню тумбочку, де лише він один бачив щось, недоступне моєму оку, тому що жили ми з ним зараз у різних вимірах:

— Ось усе моє багатство. Та старий кінь у стайні. І меч в іржавих піхвах. А сам я живу тут у немочі, і годує мене з дружби й милості останній мій товариш і учень Андре Вендль…

Його маячня була логічною, цілком сюжетною, насиченою точним знанням якихось невідомих мені людей і деталей, і Лижин зовсім не здавався божевільним — він просто жив зараз і діяв в іншому часі, ніби вдалося йому одному взнати секрет управління машиною часу, приручити жадану мрію фізиків, і тієї страшної ночі, коли ми розлучилися, пройшов він просторово-часовий континуум, і розділені ми зараз із ним не хворобою, а величезними пластами багатьох віків…

Зовсім несподівано для себе я спитав:

— Але кажуть, нібито ви можете простий метал перетворити на золото? Чому ви не забезпечите себе й не ощасливите єдиного свого друга Вендля?

Сонце перевалило через дах, квадратні солом'яні відблиски зіскочили зі стіни у вікно, бузково-сині тіні впали по кутках, і я виразно почув, як десь недалеко на Преображенці безтурботно-весело прогримів трамвайний дзвінок.

— Я, Парацельс, — великий маг і алхімік, і при бажанні вельмишановний добродій може легко розшукати людей, котрі на власні очі бачили, як я виймав з плавильної печі чисте золото, — і на обличчі Лижина раптом спалахом майнула миттєва лукава усмішка, я міг присягнутись, що жодного разу мені не довелося бачити таку лукаву, пустотливу усмішку у здорового Лижина. Та наступної ж миті на його обличчі знову затверділа сумовита маска, і перед моїми очима спливло, як з глибини вод, вислоносе суворе обличчя старого чоловіка на потрісканому темному портреті, що пливло в зелених димних хвилях. — Але господь сподобив мене великому знанню лікувальної хімії, і, коли я одержав у своєму тиглі ліки, які зцілили приречених на смерть людей, я зрозумів, що це знамення, бо ж крихта моїх ліків могла дати людству більше, ніж усе золото світу. І тоді я дав обітницю не оскверняти захланністю святе вогнище мудрості і милосердя.

Я дивився в обличчя Лижина, а він не помічав мене, і я з відчаєм думав, що Панафідін має слушність: про самого себе людина майже нічого не знає. Але ж про Лижина Панафідін теж нічого не знав — зовсім, аніскілечки, ніби дві ці істоти народилися в різних куточках нашого всесвіту й п е було в них жодної однакової клітинки, аж поки життя, яке знає витівки ще цікавіші, ніж машина часу й не потребує чудес дивовижного континуума, що змішує простір і час, паче карти в тасованій колоді, звело їх докупи, аби подружити, спаяти спільністю ідей, роботи, мріянь і врешті так підірвати цей союз, щоб відкинути їх знову в найвіддаленіші куточки світу.

— А як ви сюди потрапили? — спитав я Лижина.

І тут мені здалося, що вперше він завагався з відповіддю. Лоб його нахмурився, він смикав у задумі бороду, потім повільно, невпевнено сказав:

— Я вийшов зі свого дому на Платцлі, перейшов підвісним мостом через Зальцах, дійшов до Кайгассе і знепритомнів на вулиці. Прийшов до пам'яті я вже тут, в готелі «При білому коні»…

Прокинься, Лижин! Скинь полуду з очей, Лижин! Що з тобою діється? Постарайся, пригадай, ну, будь ласка, пригадай, як ми їхали з тобою на таксі через безлюдне, сонне місто, як ти сидів, згорбившись, у кутку машини, мовчки курив, а на Сокольницькій площі несподівано сказав: «Нас нівечить занедбаність і заклопотаність». І дім твій не на Платцлі, а в Трипрудному провулку, два довгих неоковирних корпуси, а в дворі грають на гітарі юнаки… Ні, не пам'ятає, нічого не пам'ятає зараз Лижин, далеко він звідси — чи можна піти з Трипрудного провулка ще далі, ніж на п'ятсот років?

— Мій розум, відчуття і душа бадьорі як ніколи. Але в мене немає сил рухатись. Ентелехія — таємна життєва сила, відкрита й затверджена мною, — нечутно покидає моє тіло.

Рипнули двері без ручки — трикутна шпарина, увійшов санітар і поставив на тумбочку склянку кефіру, накриту трьома квадратиками печива «Марія».

Невиразним, безсилим голосом сказав йому Лижин:

— Чому ви не принесли їжі для мого гостя?

Санітар вийшов з палати, нічого не відповівши, а я підвівся:

— Дякую вам, не турбуйтесь, я недавно обідав. Та мені вже й збиратися час. Смачного вам, а я піду, мабуть…

Лижин байдуже кивнув мені і, коли я підійшов до дверей, незворушно сказав:

— Щасливої вам дороги. А як вас звуть?

— Станіслав Тихонов, — відповів я, і від чекання дива сперло в грудях. Проте нічого не відбулося, він нічого не згадав, а тільки, дрімотно закриваючи очі, поворушив неслухняними губами:

— Приходьте ще, нам буде про що поговорити.

— Дякую. Чи можу я спитати, над чим ви працювали останнім часом?

Лижин спав сидячи. Сон напав на нього зненацька, неначе фокусник покрив його чорним мішком. Я підійшов до ліжка, обережно взяв хворого на руки, трохи підняв і поклав на подушку. Коли я нагнувся, щоб підіткнути ковдру, Лижин розплющив очі й ледь чутно промовив:

— Я створив ліки від страху…

— Чому ви не ходите у формі? — спитав мене Хлєбников.

Я знизав плечима:

— За характером моєї роботи мені часто невигідно афішувати рід моєї діяльності.

— Оце вже ви даремно! — категорично відрізав Хлєбников. — Ви явно недооцінюєте велике значення, неабияку силу форми. Будь-яка форма, ліврея — це важливий інструмент людського спілкування.

— У чому ж її така величезна сила? — спитав я з чемності, хоча вся ця розмова мені зовсім нецікава й мене дратувала душевна грубуватість Хлєбникова, який веде всі ці пустопорожні балачки, коли там — за дві стіни, в кінці коридора, за дверима без ручки з трикутною шпариною — лежить непритомний Лижин, змучений мандрівник, який втратив свій час і заблукав у маленькому просторі, назва якому — Земля.

— Так подумайте самі: приміром, молода дівчина — медична сестра — щодня роздягає незнайомих їй чоловіків, не соромлячись їхньої наготи і не бентежачи їх своєю участю. І все це завдяки своїй формі, яка зразу попереджає про її особливе становище…

Я глянув на його червоне наливне обличчя з пронизливими вузенькими очицями й подумав, що він неспроста теревенить про всю цю дурницю з формою.

— Ви хочете сказати, що у формі мені було б зручніше заглядати в чиїсь інтимні секрети, по бентежачи їхніх господарів?

— І не бентежачись самому, — задовольнився моєю здогадливістю Хлєбников.

— Я і в цивільному вбранні не потерпаю на сором'язливість, — заспокоїв я його. — В свою чергу, і ви не здаєтесь мені людиною, яка сором'язливо відводить очеията, коли їй треба сказати щось басом!

— Ну от ми й домовились про все, — кивнув Хлєбников. — Що вас іще цікавить?

— Мені треба знати, куди розійшовся одержаний Лижиним метапроптизол.

— Двадцять вісім і чотири десятих грама він передав мені для біохімічних випробувань у віварії, — Хлєбников почухав тупим кінцем олівця опуклого багрового лоба — у нього, мабуть, була гіпертонія. — Вісімнадцять грамів зберігається у мене в сейфі, а з решти ми виготовили препарати фармакопейними дозами по одній сотій грама на новокаїні для ін'єкцій.

— Виходить, ми маємо в наявності двадцять вісім грамів з копійками, — сказав я, а що був не в формі, то аби не бентежити його, не став говорити про вісім грамів, знайдені в машині Панафідіна. — Нам бракує тридцять шість грамів.

— Але якусь частину Лижин розклав у ході експерименту, — поворушив білими кущастими бровами Хлєбников. — І точно назвати цю цифру зараз неможливо.

— Безумовно. Проте не половину ж одержаного? — І натискав я так упевнено тому, що знав точно: панафідінські вісім грамів і були тим, чим отруїли Позднякова.

— Мені важко вам відповісти, — пересмикнув своїми округлими плечима Хлєбников.

— Гаразд. Ви знаєте професора Панафідіна? Велика людина.

Хлєбников відкинувся у кріслі, гостро глипнув на мене, і здалося мені, ніби він чекав весь час цього запитання і, можливо, в передчутті саме його вів зі мною розмови про форму, бо принаймні запитання це для Хлєбникова не було несподіваним. Він ядуче, коротко засміявся і сказав значуще:

— Хто ж із нас по знає професора Панафідіна? Велика людина…

— Он як? — невизначено зреагував я.

— Пригадуєте, ми в школі вчили літературу «за образами»? Ну там образ Дубровського, образ Базарова, образ Нагульнова…

— Пригадую. А що?

— Була б моя влада, я б увів в інституті обов'язкове вивчення образу Панафідіна — з відповідним практикумом і складанням заліку.

Я засміявся:

— Чого-чого, а енергійності студенти могли б у нього навчитись. — Цілком свідомо я зайняв нейтральну позицію, бо ж ділитися своєю неприязню до Панафідіна так само мало входило в мої завдання, як і перешкоджати Хлєбникову говорити.

Хлєбников похитав головою, недобре примружився:

— Знаю я цей рід енергійності — нестерпно доймають глисти марнославства.

Дуже мені кортіло заманути його якомога далі, і я простакувато сказав:

— Ну, це зрозуміло — Панафідін людина складна…

— Авжеж, авжеж, — швидко погодився зі мною Хлєбников, щось подивився у своїх папірцях на столі й раптом несподівано звів на мене погляд, ніби вистрілив навскидку: — А ви все-таки даремно форму не носите. Бентежить вас партикулярний костюм. У грудях тисне і під пахвами ріже…

— Можливо. Але ж не їхати мені додому по кітель? А те, що Панафідін складна людина, це факт.

— І не сумніваюсь. Я, правда, помітив, що у лицемірства з'явилась останнім часом модна обновка. Коли мерзотник усміхнений, люб'язний, про нього ласкаво кажуть: великої душі людина. А коли не приховує своєї ницості, пре, наче танк, напролом, то багатозначно хитають головою: складна він людина.

Хлєбников подивився у вікно, де сонце вже налилося червоною вечірньою фарбою, і сумно сказав:

— Мій друг Володя Лижин часто повторював чиїсь вірші: «В мідній ступі долі не перетовкти, ворожи не ворожи — дарма…»

Мені не сподобалося, що він говорить про Лижина в минулому часі, ніби його вже більше немає. І дратувала мене його запально-категорична форма розмови, і на себе я гнівався, що не можу втримати нитку ветхого полотна нашої сумбурної бесіди, яке розпадалося на очах.

— Лев Сергійович, ви розумний чоловік і повинні зрозуміти, що я, не знаючи Панафідіна, не можу розділити вашої антипатії до нього. Адже ви його не за зріст і колір очей не любите? Отже, ви знаєте про нього щось таке, чого я не знаю…

— А що ви про нього знаєте?

— Що він шанована людина, прекрасний сім'янин, активний громадський діяч, що в нього серйозний науковий портфель…

Хлєбников сердито зареготав:

— Науковий портфель! Це шкіряна торба з пояса Іуди! В тім-то й річ, що він «шанований», і я, знаючи, що він лиха людина, не зможу вам розповісти нічого, що цю поштивість в очах людей знищило б.

— Тоді мені незрозуміло…

— Незрозуміло? — перебив мене Хлєбников. — У цієї людини два обличчя — він Янус, розумієте? — не личини, не маски, а справжні обличчя. Енергійний працівник і шалений марнославець. Талановитий організатор — науковий злодій. Прекрасний експериментатор, який підбирає чужі ідеї. Ратоборець за зцілення людей від страшної недуги — він же негідник і зрадник. Прекрасний сім'янин, він — звичайно! — починає будувати свою сім'ю з надр сім'ї свого наукового керівника. Хоча говорити про це безглуздо — схоже на плітки. І мушу вам сказати, що, незважаючи на антипатію до нього, мені Панафідіна завжди шкода…

— Чому?

— Тому, що це не патологічний, а якийсь начебто навіть природний зразок роздвоєння особистості. Талант, приречений на безплідність. Злидень, який викликає співчуття. Бридкий гіпоманіяк…

— Гіпоманіяк?.. — перепитав я.

— За нашою термінологією це надприваблива людина. І вирують у цій надпрнвабливій людині різноманітні пристрасті, і часто бачиться вона мені роздвоєною, розчетвереною, багатошиєю, неначе іграшковий дракон з бутафорським димом з ніздрів і справжніми отруйними іклами…

— Ну а творче начало — хіба воно безсиле проти цих пристрастей?

— Не знаю. — Хлєбников опустив голову і сказав неголосно й дуже щиро: — Самого творчого начала — замало. До нього ще одна річ потрібна — відчуття своєї відповідальності перед усіма, почуттям обов'язку воно називається, а в просторіччі — людською совістю. І якщо з почуттям цим перебої, то механік-інженер Гільйо[5] складає гільйотину, архітектор Лонгард будує Лівенуортську в'язницю, Брайтон патентує електричний стілець, а зовсім уже талановиті хіміки, ризикуючи своїм життям, одержують необхідний у душогубках газ «циклон-В».

— Мені Панафідін не видався дуже привабливим, але ви йому надто вже похмуру компанію підібрали, — несхвально похитав я головою.

— А я й не добирав йому компанії. Я просто говорив про талант, який не хоче й не може керувати своїми пристрастями…

Якщо чесно сказати, то в той момент роздвоєння особистості Лижина — цілком певне — хвилювало мене більше, ніж туманне й цілком гіпотетичне відчуття жахливого боріння всередині егоїстичного моноліту Панафідіна. Тому я і спитав про те, що мене цікавило більше:

— Лев Сергійович, а який ви ставите діагноз Лижину? Шизофренія?

— Ні, ні й ні!'— Важкою риссю він пробіг по кабінету, зупинився переді мною і став наполегливо втовкмачувати: — У нього реактивний стан на грунті крайньої перевтоми. Й сильного душевного хвилювання.

— Чим же ви поясните… — почав я невпевнено.

— Його ідею про те, що він — Парацельс? Але це не шизофренічний синдром. Адже Лижин володіє рідкісним серед людей хистом — ейдетизмом. Ви чули про це коли-небудь?

— Ні, ніколи.

— Психіатри й психологи називають гаї. безмежну людську пам'ять — таким хистом володіє одна людина на мільйон. Вони не лише пам'ятають безмірну масу деталей, але зберігають у пам'яті барви, відчуття, запахи. Лижин володіє феноменальною пам'яттю на зорові образи, і я думаю, що зараз у його мозку відбувається захисний процес — перезбуджена свідомість цілком перемкнулася на спогад, який йому найдорожчий, або близький, або відповідає всьому тому його нинішньому стану. Його треба лікувати, і я сподіваюсь, він повністю відновиться…

— І лікуватимете ви його транквілізаторами?

— Так, — сказав він, і його червоне обличчя ніби зблякло, виразніше проступили вилиці, весь він якось невловимо став стриманіший, сухіший, рішучіший.

У мене навіть майнула думка, що… Та я зразу ж відкинув її. І все-таки — не знаю навіть, що штовхнуло мене, — спитав:

— А якими?

— Транквілізатором Лижина. Метапроптизолом.

Я ошелешено помовчав, затим невпевнено сказав:

— Але у вас немає санкції Фармкомітету.

— Так, санкції Фармкомітету в мене немає. Зате в мене е чудові результати біохімічних випробувань.

— З формальної точки зору це не має значення. Якщо станеться нещастя, нас знімуть з роботи, позбавлять лікарського диплома. Ви розумієте, що ви збираєтесь робити?

— Між іншим, головним лікарем працюю я, а не ви, і з цим питанням непогано ознайомлений. Але з Лижиним уже сталося нещастя — таке страшне, що гірше й не вигадаєш. І те, що може трапитися зі мною, суща дурниця в порівнянні з тим, що спіткало його.

— Але ви берете на себе страшну відповідальність — не тільки за його долю, а й за долю його відкриттів!

— Зараз це одне й те саме. І не треба всіх цих слів — я вирішив остаточно, і відступати пізно. — Він помовчав трохи й тихо додав: — Дуже я в Лижина вірю, дуже. Не міг він помилитись…

Сонце вже зовсім закотилось, і лише півнеба було освітлене тривожно багрово-синьою загравою, і відблиск цього важкого світла ліг на обличчя Хлєбникова, схоже у вечірніх сутінках на кам'яні лики аку-аку.