Ліки від страху

Розділ 7 «МИЛИЙ ЛИСИНОЮ СВІТИТЬ…»

Задзвонив телефон, і, ще не донісши трубку до вуха, я почув густий, мазутний голос.

— Тихонов? Черговий по управлінню Суханов. Учора близько двадцятої години два аферисти стругнули «самочинну», — гуділо в слухавці. Я подумав, що голоси людські мають колір. У чергового голос був темно-коричневий. — Генерал чомусь наказав повідомити тобі про цих аферистів. Мовляв, ти знаєш чому, — говорив Суханов. — Я навіть здивувався: ти ж не займаєшся шахраями?

— Ні, не займаюся, — сказав я. — Загалом — не займаюсь.

— Ну, тоді не знаю, — відповів Суханов. — Вам видніше.

— Ага. Ти мені адресу продиктуй.

— Чию? Потерпілої?

— Ну навіщо ж… Твою, домашню… — мирно сказав я і подумав, що цього разу також потерпіла; не потерпілий, а потерпіла. Потерпіла Пачкаліна і потерпіла… — Як її прізвище?

— Усе жартуєш, — осудливо мовив Суханов. — Записуй: Рамазанова Рашида Аббасівна, Щипковий провулок, будинок двадцять, квартира сорок шість. Опергрупа туди вже виїхала. Генерал звелів послати за тобою машину.

— Дуже зворушливо.

— Ти в управління потім приїдеш?

— Не знаю поки що…

— Бувай здоровий. Машину довго не затримуй.

Допитував інспектор із 4-го відділу МУРу Гнєздилов, допитував тямущо й швидко. Я сидів у кутку на стільці, оберненому задом наперед, спершись ліктями на спинку й сховавши підборіддя в долонях, уважно слухав, розглядав кімнату, потерпілу, двох дітей на дивані й думав, що біда, увійшовши в людський дім, зразу робить схожими навіть цілковито різні людські оселі — заможні й бідні, красиві й позбавлені смаку. Чудові, з любов'ю прикрашені квартири й занехаяні злодійські гнізда після обшуку мають так багато спільного! Розверзлися пухлі черева шаф, викинувши свої нутрощі на підлогу, на ліжка й стільці, всюди валяються якісь папірці, висунуті шухляди, розворушена білизна, скинуті з полиць книги, підважені мостини й надрізані шпалери. Та найголовніше, очевидно, у тій ядучій атмосфері ляку, сльозливій збудженості, сорому, болю, згасаючої надії, нещадної оголеності під поглядами чужих людей.

Квартира Рамазанової була гарно обставлена, зі смаком прикрашена, й усе в ній було зараз порозкидано, перемішано, панували розор і хаос. Біля трельяжа на низенькому пуфі лежав розчесаний і завитий шиньйон, і цей триклятий шиньйон увесь час одвертав, послабляв мою увагу, бо з того місця, де я сидів, він був дужо схожий на відтяту голову, й ця ошатна зачіска відтятої голови не давала мені спокою. І двоє хлопчиків — десяти й п'яти років — злякано дивилися на мене з дивана. А сама Рамазанова трималася добре. Молода струнка жінка з меткими синіми очима. Тільки золотих зубів було в неї забагато — здавалося, що вона вирвала здорові зуби й вставила собі два повних золотих протези.

— Ні, крім ста двадцяти карбованців і моєї обручки, вони нічого не забрали, — швидко повторювала вона, й так увесь час налягала на те, що взяти більше не було що, ніби боялася: не збагнуть люди безутішної убогості й самотинності її. А в усьому іншому трималася вона спокійно, впевнено, от тільки про пальці свої геть забула, і я весь час уважно стежив за ними. Руки її були красиві, пещені, ніжні, й так несподівано й неприємно було бачити ці руки, скорчені гострою судомою страху й нестерпного душевного хвилювання. Пальці сіпались, ворушилися, стискувалися, знову швидко випростувались, тремтіли в істеричному тонкому дрожі, й, щоб якось вгамувати його, Рамазанова підсвідомо сплітала їх, зчіплювала в замок, швиденько терла долонею об долоню. І ось оте окреме від неї, метушливе життя до смерті переляканих рук змушувало мене думати, що Рамазанова каже аж ніяк не все.

Я підійшов до стола, заглянув через плече Гнєздилова у протокол, гмукнув, вирвав із записника аркуш паперу й написав на ньому: «Умар Рамазанов, комерційний дир-р промкомбінату товариства «Рибалка-спортсмен». Потім відкликав до дверей молоденького дільничного, подав йому аркуша й шепнув:

— Зателефонуй в ОБХС капітану Савостьянову. Запитай: чи не так звати його клієнта, який дав дьору?

— Єсть.

Дільничний вийшов, а я повернувся на свій стілець у кутку кімнати.

— Як вони пояснили вам причину обшуку? — запитував Гнєздилов. — Ну чому, мовляв, обшук у вас необхідно зробити?

Рвонулися, завмерли, стрибнули й знову зчепилися пальці.

— Нічого вони не пояснювали, — промовила поволі Рамазанова. — Просто оголосили, що є санкція прокурора на обшук, і показали папір із печаткою.

— Але ж на папері мусить бути написано, навіщо й на якій підставі здійснюється обшук?

Рамазанова знизала плечима:

— Я дуже злякалась. У мене все перед очима стрибало, я нічого не розуміла.

— Рашидо Аббасівно, сядьте, будь ласка, сюди, ближче, — сказав я. — Мені треба задати вам кілька питань.

Рамазанова гаряче, миттєво ковзнула по моєму обличчю поглядом метких синіх очей, підступила ближче, вперлася коліном у стілець, не сіла.

— Із відповідей, які ви дали інспекторові Гнєздилову, я зрозумів, що ваш чоловік Умар Рамазанов тут не проживає, а дітей ви виховуєте й утримуєте самі.

— Так, правильно.

— Коли ви розлучилися з чоловіком?

— Півтора року тому.

— Вибачте за цікавість, чому?

Рамазанова смикнула плечем, блиснула золотими зубами:

— Будь ласка, я вам вибачаю, але до справи це не має ніякого відношення.

— Можливо. А можливо, має. І повірте, я вам ці питання ставлю не для того, щоб увечері із сусідами обговорити подробиці вашого особистого життя. Отже, чому ви розлучилися з чоловіком? Коли? За яких обставин? Хто був ініціатором розриву?

Якби не пальці, зацьковані, тремтячі, незграбні, то з обличчя Рамазанової можна було б легко прочитати: якими ж дурницями ви займаєтеся під час такої серйозної справи!

— Десь із півтора року тому, точніше я не пам'ятаю, мій чоловік, очевидно, завів собі другу жінку — пізно приходив, іноді не ночував, пиячив. Почалися скандали, й одного разу він пішов зовсім. Де він зараз живе, я не знаю.

— Отже, не знаєте. Так і запиши, Гнєздилов, — не знає і за останніх півтора року ви з ним не бачилися?

— Ні, не бачилися, і де він зараз, не знаю.

— Гаразд. А в цій квартирі давно живете?

— Близько року.

— Дуже добре, — буркнув я. — І знову ж таки даруйте мені, але я мушу це знати: до вас сюди які-небудь чоловіки заходять? Ваші приятелі, знайомі чи, може, колишні друзі чоловіка?

— Ні, не заходять. Ні-я-кі чоловіки — ні приятелі, ні знайомі, ані друзі.

Я підвівся зі стільця, пройшовся по кімнаті, наче розмірковуючи над чимось, і раптом, клякнувши, викотив із-під дивана два абсолютно новеньких іграшкових автомобілі. Гарно розфарбовані німецькі пожежні машини — кожна з драбиною, шлангами, брандмайором у касці.

— Чиї ж це такі шикарні машини? — запитав я дітей.

— Моя, — озвався басом молодший, а старший нічого не сказав, тільки спідлоба дивився на мене меткими материними очима.

— А хто ж тобі подарував цю машину? — запитав я.

І знову старший нічого не сказав, а лише штовхнув молодшого, але той ще не розумів таких речей, він підбіг до мене, схопив свою машину й промовив охоче, з радістю:

— Татко подарував!

Я повернувся до Рамазанової і побачив, що пальці її більше не тремтять. Обома кулаками вона вдарила у мостовину й закричала пронизливо-високо, захлинаючись власним криком, що завмирав у неї в горлі:

— Як ви!.. Як ви смієте!.. Як ви смієте допитувати дітей!.. Хто вам таке свавільство дозволив?..

У цю мить грюкнули двері, й увійшов дільничний. Рамазанова замовкла на мить, і в оцій театральній паузі лейтенант мовив:

— Усе точно так. Це він, товаришу старший інспектор…

І Рамазанова знітилася, зів'яла, вона якось навіть поблякла, і протягом однієї миті на обличчі її проступила величезна втома, немовби нервове напруження тримало її досі, наче каркас, і тепер, коли воно розтануло, то й розвалилася квола — без віри, без правди, без переконання — уся ненадійна споруда її особистості.

Я сів на свій стілець у кутку й неголосно сказав:

— Рашидо Аббасівно, ви звели наклеп на свого чоловіка. Ні з якими жінками він не водився, а був і залишається відданим чоловіком і батьком. На жаль, ця висока доброчесність не може виправдати його іншої, порочної любові — любові до державних і громадських коштів, що їх він украв, у зв'язку з чим до цього часу ховається від суду й слідства. Отже, ви з ним бачитесь час від часу?

— Не бачуся, не знаю і нічого вам не скажу. А допитувати дитину — гидко! Підло! Ницо! Порядна людина не може скористатися наївністю дитини!

— Не розпаляйте себе, Рашидо Аббасівно. Ви це робите зараз, аби приховати ніяковість після того, як я спіймав вас на брехні. Що ж до дітей — закон дозволяє їх допитувати. Правда, вашого хлопчика я не допитував — запитав тільки, щоб переконатися у правильності своєї здогадки. Й подумайте про ту відповідальність, яку ви берете на себе, привчаючи дітей змалку до брехні, подвійного життя, до постійного сорому й страху перед міліцією…

Рамазанова відповіла перше, що спало на думку:

— Діти за батьків не відповідають…

— Тьху, — я розлютився. — Ну, слухайте, що ви мелете! Хто тут говорить про відповідальність дітей! Зараз ми навіть про відповідальність вашого чоловіка не говоримо!

— А про що ж ми тоді говоримо? — агресивно взялася в боки Рамазанова.

— Ми говоримо про людей, які вчинили аферу у вашому домі. Як їх знайти — ось що для нас важливо.

— Ну звичайно, звичайно, — усміхнулася Рамазанова, — тільки це зараз і хвилює вас понад усе.

— За такої поведінки неясно, навіщо ви міліцію викликали, — знизав я плечима.

— Вона й не викликала міліції, — сказав дільничний, що уважно слухав розмову. — То двірничка викликала.

Я не чув початку допиту й тому дуже здивувався.

— Тобто як? — запитав я.

— Шахраї вже закінчували обшук, і тут у квартиру подзвонила двірничка — вона принесла з жеку розрахункові книжки. Шахраї пустили її: запитали, хто вона така, пояснили, що, мовляв, роблять обшук і за нею однаково збиралися йти як за понятою. А по всьому сказали двірничці, що сюди приїдуть із відділення міліції, нехай, мовляв, вона посидить та простежить, аби Рамазанова ні з ким по телефону не розмовляла й не встигла попередити спільників. Двірничка відсиділа чотири години, а відтак почала телефонувати у відділення: коли, мовляв, приїдуть? Ну, тут усе й відкрилося…

— Он воно що, — збагнув я. Пройшовся по кімнаті, сів біля стола навпроти Рамазанової, промовив до неї спокійно, майже лагідно: — Вислухайте мене, Рашидо Аббасівно, дуже уважно. Я чітко усвідомлюю, що зараз на вашу допомогу мені розраховувати не варто, але, коли ми підемо, ви серйозно подумайте над тим, що я скажу. Співучасники вашого чоловіка по крадіжках у промкомбінаті товариства «Рибалка-спортсмен» засуджені, справу вашого чоловіка у зв'язку з тим, що він переховується, виділено в особливе судочинство. Історія ця галасу наробила, я про неї начуваний. Але те, що відбулося сьогодні тут, ніякого відношення до минулих справ вашого чоловіка не мас. Ви стали жертвою шахрайства, яке називається розгін. Так от, Умара Рамазанова шукають, ви це чудово знаєте. І, як будь-хто із співробітників МУРу, я зацікавлений в тому, аби його знайшли. Проте зараз це не моя справа. Мене зараз не цікавить і походження коштовностей, що їх у вас забрали розгонщики. Мене самі шахраї цікавлять, адже ваш випадок не перший і злочинці вони небезпечні. Ви ж мені не розповідаєте про обставини, за яких усе сталося, але, якщо хочете, я мозку досить вірогідно припустити, як і що тут відбувалося. Хочете?

Рамазанова легкою гримасою дала зрозуміти: робіть що завгодно, мені байдужо.

— Вам зателефонували учора ввечері, скоріше всього пославшись на якихось спільних знайомих, і дуже можливо, що то була жінка, й сказали, що чоловіка, Умара Рамазанова, щойно заарештовано. Вам належить негайно зібрати й винести з дому найцінніші речі, бо через півгодини до вас прийдуть із обшуком і поцінують усі коштовності. Ви заметалися по дому, але через двадцять хвилин аферисти уже дзвонили у ваші двері. А все цінне до їхнього приходу ви вже зібрали… Ось так приблизно це й відбувалося.

— Ну, то чого вам од мене треба? — запитала Рамазанова.

— Щоб ви подумали разом зі мною, хто вони, ці люди, які чудово інформовані про справи вашого чоловіка.

— Нічим я не можу вам допомогти. Все, що знала, розповіла. Коли що-небудь пригадаю, зателефоную вам.

— Гаразд. Постарайтеся пригадати — це важливо. Для вас важливо.

Якщо досі в глибині моєї душі ще ворушились якісь неясні сумніви щодо ролі Позднякова, його поведінки й ступеня провини, то тепер я остаточно переконався в тому, що злочинцями йому була призначена роль не цільового об'єкту бандитського наміру, навіть не роль жертви помсти. Він у їхніх очах був лише засобом, дуже ефективним засобом для здійснення інших, більш важливих злочинів: посвідчення та пістолет цікавили їх у сто разів більше, ніж особистість Позднякова, його честь, гідність, усе його життя.

І щоб спокійно, напевне нишпорити по квартирах Пачкаліної, Рамазанової та інших, мені ще невідомих людей, вони наважилися на злочин, який мав друге негідницьке дно — ретельний розрахунок на те, що відповідати за нього доведеться не їм, а іншій людині, яка вже від них постраждала.

Саме оця незвичайна хитромудрість і викликала в мені азарт, професійну злість, тверду рішучість вивудити їх із невідомості й узяти за горло. І чомусь саме після розгону в Рамазанової мною опанувала впевненість, що вони від мене не втечуть. Я тоді й визначити точно не міг, у чому їхня помилка, але дії їхні стали повторюватися, а для злочинців уже перше повторення — початок краху. Халецький полюбляє говорити, що формулювання системи є перший крок до її розв'язання. А те, що вони вже повторилися, свідчить про якийсь принцип, внутрішній механізм у їхніх діях, і я мав дослідити епізоди розгонів таким чином, щоб збагнути систему, яка їх утворює.

Я дістав аркуш паперу й почав на ньому малювати кружечки й квадратики, які зображали фігурантів по справі. У кружечки я вписував прізвища людей, причетних до розгонів, а в квадрати — тих, хто мав відношення до створення метапроптизолу. Кружечки й квадратики заповнювали аркуш, і я думав про те, що деякі з них будуть мною повністю заштриховані як випадкові й зайві, іншим ще належить виникнути, особливо важливі будуть окреслені червоним олівцем, але завдання моє полягало в тому, щоб з'єднати їх лініями, які мусили в житті матеріалізуватися у логічно визначені, викликані певними причинами усталені людські зв'язки, що їх у побуті називаємо заздрістю, страхом, жадібністю, потребою жити за чужий рахунок, — усе те калейдоскопічне поєднання поганих нахилів, із яких злочинець сплітає тенета для людей. За мною лишається необхідність розплести отой клубок пристрастей і вчинків, що веде до його лігвища.

І ще я знав напевне, що всі, навіть розумні й досвідчені злочинці мають уразливе місце: вони не поважають слідства й не бояться його, вважаючи, що ось цього разу вони обміркували й розрахували все так, аби ні за яких обставин не попастися. А остерігаються вони тільки одвічного ворога рисковитих людей — випадку, який один тільки й може провалити усю їхню справу; й ніколи їм не спадає на думку, що слідство якраз і тримається на колекціонуванні й оцінці тих випадків.

Я малював свою схему, розмірковуючи, як коротше й надійніше зв'язати мої кружечки й квадратики, у мене вже з'явилися цікаві варіанти, й зовсім я не уявляв собі, що до мого кабінету йде коридором секретарка Тамара й несе звістку, яка заллє всю мою схему непроникною тушшю загадки, розірве вже було намічені зв'язки, перекине прізвища фігурантів із кружечків у квадрати й навпаки, перетворить мою задачу на ребус…

Тамара відчинила дворі, простягнула мені конверт:

— Генерал звелів передати вам… — та й пішла.

Конверт уже був розпечатаний, і на листі стояв фіолетовий штамп канцелярії — за невиразним вхідним номером було зареєстроване послання достоту видатне. На конверті написано: «Москва, Петровка, 38. Головному генералові в МУРі». Усередині — неохайний аркуш жовтуватого паперу, весь у плямах, патьоках, мазках чи то жиру, чи розсолу — такі ось плями лишаються на газеті, в яку загортають оселедця. І навіть запах від неї був неприємний. Але зміст листа оплачував усе:

Лист приголомшив мене. Я перечитав його знову й знову, намагаючись збагнути, хто міг бути його автором. Хто цей «фраєр», що возить метапроптизол у тайнику? Невже один із зграї надумав видати іншого? Це малоймовірно, адже тоді йому також кінець. Чи випадковий свідок? Чи один із тих, з ким я вже говорив, і він хоче навести мене на слід, щоб самому залишитися в тіні? Чи, навпаки, хочуть збити з пантелику, щоб я змарнував час? Або втратив напрям пошуку?

Лист схожий на вигадку. Він і за стилем неорганічний — людина, яка знає вислів «тайник заднього бампера», не вживатиме отих «фраєр», «мент» у звичайній мові. Безглузда адреса — «головному генералові».

Зворотної адреси, звичайно, не було, але штемпель відправлення московський. І ще одна обставина насторожувала мене: індекс нашого поштового відділення — 118425 — був старанно вписаний у клітинки адресної колодки на конверті. Автор листа, судячи з аркуша, на якому він був написаний, не схожий на акуратного чистьоху, й він напевне знав, що листи на Петровку доставляють і без індексу поштового відділення. Проте він усе-таки старанно вималював індекс. Чому? Можливо, хотів, аби лист надійшов своєчасно, якнайшвидше?

Хто ж він, відправник цього загадкового листа? Злочинець?

Чи ж не його тремтячі пальці, що вчора так ретельно вписували у пунктир цифровий індекс, так само старанно два тижні тому сипали в пляшку метапроптизол для Позднякова?

Слабкодуха людина, яка знала якусь огидну таємницю, довго мордувалася й несподівано наважилася на оцей крок? Мені здавалося чомусь, що вона мусила раптово прийняти своє рішення: клапоть, на якому вона написала листа, мабуть, валявся десь на кухні, опинився під рукою, вона схопила його, написала й, щоб не передумати, заклеїла конверта й опустила його в поштову скриньку.

Ні, ні, ні! У автора листа не могло бути під рукою поштового індекса — його можна взнати тільки на пошті або по телефону в довідковій, і це відкидало мою гіпотезу про раптовість прийнятого рішення. У нього був час передумати. А переписувати листа не було потреби — він розумів, що зміст паперу повністю виправдає його зовнішній вигляд.

А раптом я відкриваю пачку не з того кінця? Може, це вітер з іншого боку? Тоді хто? Адже не Панафідін? І не Благолєпов. І не Горовий. І не Желонкіна. Вони не могли. Точніше було б сказати, не повинні. А може, невідомий мені Лижин? Тьху, чортівня якась починається!

А чи не може це бути привіт од Пачкаліної?

Стривай, треба все по порядку.

Я зателефонував Саші Дугіну в ДАІ й попросив установити ім'я власника «Жигулів» номер 3842. Він запитав:

— Яка серія?

— Не знаю.

— Тоді це надовго робота…

— Сашко, постарайся швидше — отак треба.

— Сьогодні я ніяк не встигну — шоста година вже близько, та й п'ятниця все-таки.

— Та ти що? — стрепенувся я. — Це, значить, до понеділка, чи що?

— Та не гарячкуй. Я завтра чергую. Зателефонуй зранку — дам тобі список. Номерок повтори. — Я продиктував ще раз номер, слізно поканючив не підвести мене, й він обіцяв знайти завтра усіх власників «Жигулів», у яких номер 3842.

А я ще раз перечитав листа і сховав його у папку, замкнув документи в сейфі й сейф опечатав своєю печаткою — однаково мені тут до понеділка не було чого робити.

Й поїхав додому до Пачкаліної.

Похилений дерев'яний будинок, у якому мешкала Катерина Пачкаліна, стояв на «червоній лінії»: за планом реконструкції вулиці його мали знести протягом року. Але поки що будинки стояли, й люди в них жили тісно, у звичному добросусідстві й постійних чварах, у взаємопов'язаності й повній відкритості один перед одним, адже комунальна кухня й дранкові стіни виключали будь-яку можливість таємниць і будь-якого ізольованого життя.

Я присів на лавку біля бабусі, яка погойдувала в колясочці дитину й, очевидно, знудьгувалася за співбесідниками.

— … Щороку ходять комісії та ходять і все обіцяють, звичайно: в наступному кварталі переселяти будемо. Мої домашні, сімейство моє, звісно, чекають не дочекаються, а от мені якраз і не горить: чого я там у новому домі не бачила? Всі жильці нові, йди з ними знайомся, раніше помру, ніж узнаю усіх, а тут як псяк вродилася сімдесят три годочки тому, тут би й вмерти: може, всім домом і проведуть мене, всі разом і пом'януть. Оцей-о уже четвертин правнук, мені б спочивати, а й досі без бабці Явдохи негодні обійтися. Та нічого, не нарікаю я, дітки у мене он які всі пристойні, всі в люди повиходили. Краснухіна? Мати? Як то не знаю, ми тута з Надією скільки літ разом живемо. Вона, звісно, за мене молодша буде, але здоров'я у неї ніякого не зосталося. Позавчора її знов на помочі скорій у больницю доставили. Піти б та провідати, але ж від цього-о не одірвешся. Піду, піду, тільки оцього-о з рук скину, а то ж вона від своєї лярви передачки нізащо не дочекається. Ач, кобила здоровенна, пику червону наїла, хоч прикурюй, а матір зовсім гине. І де ж це бачено таке: маму на кареті в больницю, а вона собі відразу зальотника в дім. Онде з вікна чути, як надривається…

Я подивився на прочинене вікно, осяяне червоним абажуром. Звідти долинав ледь хриплуватий п'яненький жіночий голос. Жінка співала частівку чи пісеньку, й від особливої зворушеності закінчення фраз були якісь верескливі. Я прислухався й не впізнав липкого голосу Пачкаліної в оцьому кокетливому мелодекламуванні. Голос виводив:

— Через неї мати й слабує часто, сил у неї ніяких нема терпіти її сучі вибрики, — неквапно й статечно повідала бабця Явдоха. — От хоч взяти, приміром, сім'ю Карельських — теж дівка доросла в них. І з чоловіком у неї щось там не вийшло. Проте живе зі своїми батьками, малого виховує, поводиться як людина пристойна, працює і додому іще роботу бере, Щоби хлопця свого усім вдовольнити, ні в чому щоб сиротою-безбатченком не почувався, то й одно про неї слово: окрім доброго, нічого поганого не скажеш…

Я дуже зрадів такій достойній поведінці дорослої дочки в родині Карельських, але зараз мене більше цікавила непристойна поведінка Пачкаліної, і я постарався скерувати розмову, що завертала в наїжджену колію, у потрібний мені напрям:

— Можливо, Катерина ще молода? Перебіситься, народить дитину, та й все стане на своє місце?

— Це Катька молода, кажете? Та їй у цім году, вважай, тридцять стукнуло, а вона щовечора накрутить на собі кучері-принадки — й пішла по мужиках. Їй мати каже, святий хрест, сама не раз чула, вгомонися, каже, Катре, будь людиною, як всі люди, не скурвлюйся, не дешевись, а вона сміється нахабно в очі: з моєю яскравою красою, отвічає, з моєю вродою, каже, я собі можу щонайрозпрекраснішого мужа знайти. Та тільки, видно, краса її потрібна на один раз, поміж пальцями поялозити, а от женитися — щось не видно охочих.

— Ну а як же перший її чоловік?

— Сашко Пачкалін? Авжеж, пам'ятаю я його, літ вісім або сім тому він на їй женився. Та нажилися вони разом, як ворони на паркані: місяців зо два все в них було ніби нічого, а тут вона взяла та не прийшла додому ночувати, загуляла десь, видно, добряче. Ну, він їй ранком, звісно, поставив ліхтарі попід очі, зібрав свій сундучок і матері, Надії, себто, Іванівні, каже: «Дуже я вас, мамашо, поважаю, бо ви у всьому правильна людина, але навіть заради вас із отою, прости господи, лахудрою жити не бажаю». Та й все — тільки його тутечки й бачили, тільки й пам'яті в неї лишилось, що фамілію його при собі носить. І загуляла. Й горілочку випивати стала чи там вино яке, не знаю вже, даремно казати не етапу, разом з нею ми не пили. Дідько знає з ким водиться, от і міліція трус робити явилась, а мати від переживань усіх цих до больниці попала. Та й як тут не попадеш, коли одного дня заявляється міліція, обехеес, трус роблять, весь дім догори ногами, імущества всякого безцінного тьму-тьмущу забирають, а другого дня знову з'являються, нібито не так все зробили чи права вони не мали забирати, словом, розібрати там нічого неможливо…

— А звідки ж у Катерини майна стільки набралося? Із зарплати її?

— Яка там зарплата! Сімдесят керебе в місяць! На такі гроші купиш собі шуби, авжеж! Я так думаю, що це від Миколи Сергійовича лишилося, від колишнього залицяльника. Оце за нього якраз, так я думала, що вона й вийде заміж, зо три годи вона з ним ходила. Та щось там у їх чи то не склеїлося, чи ще щось, але пропав він зовсім, значить, казали навіть люди, ніби посадили його. А Катька, видно, поважала його або ж боялася, та тільки трималася, в кожнім разі, пристойно при йому. Він мужчина начальственний був. Та й по йому видно, значить, ото глянеш бодай разочок, що в нього всього повно, і грошей, і жінок, і добра всякого, а краще сказати — нахальства. Важно себе тримав. Але й під його важність, видно, знайшлася цупка струна…

— А давно його тут не видно?

— Та вже зо два годи, як не з'являється…

Я ще трохи погомонів із бабцею Явдохою, але тут заплакав оцей-о, стара взялася загалакувати його й дужче розгойдувати коляску, а я увійшов у під'їзд, піднявся скрипучими сходинками в бельетаж і подзвонив у двері Пачкаліної.

Я стояв на сходах у темряві, тож із освітленого передпокою Пачкаліна ніяк не могла побачити мене, й, коли ступив на світло, вона, все ще не впізнаючи мене, мовила своїм тягучим голосом, таким несхожим на той, що виводив щойно про милого лисого:

— Дозвольте, товаришу, дозвольте, щось не пригадую я вас…

Я усміхнувся:

— Здрастуйте, Катерино Федорівно. Ми з вами нещодавно бачилися. Оце надумав іще разочок навідатися — без попередження. Нічого?

— Ой, не впізнала я вас, значить, не впізнала. Гостем будете, заходьте, значить, гостем будете…

Дещо вже поруйнована мальовничість бенкетного столу щедро рясніла недоїденими сардинами, салатом, копченою ковбасою, оселедцями, картоплею в олії, була тут розтерзана варена курка, пластмасовий бідон із пивом, кілька пляшок. Я тільки-тепер згадав, що за цілий день так і не вдалося як слід поїсти. Але цей банкет призначався не для мене, а для пикатого парубка в териленовому костюмі. На його підмізинному пальці блищав товстий різьблений перстень, а мізинець увінчувався довгим сірим нігтем.

— Здорово, — сказав він. — Хена мене звуть, чув? Ти чо?

Він вималював своє ім'я з придихом, і замість «г» у нього виходило густе, насичене «х».

— Ну, ти чо? Чо тут топчешся, друх, бач: площадка зайнята! Ти чо? Плацкарту показати? Давай мотай відсіля, а то я тебе живо на образа пошлю…

Парубок був добряче п'яний — видно, сидів тут давно. Я спокійно присів на стілець, роззирнувся.

— Ти чо? Потолкуємо? Може, вийдем? Потолкуємо?

Я подививсь на Гену й засміявся. З вигляду хлопець був схожий на продавця закордонного меблевого магазину — у них, як правило, такі ж зажерливі, але тупуваті обличчя. Й те, що він хотів «качати права», також виглядало кумедно, «вурки» про таких кажуть: «Не так блатний, як голодний».

— То моя женщииа, вперто бубонів Гена, — й ти до неї носа не пхай. Якщо ти до мене як людина, то і я з тобою вип'ю. Зара булькнемо по склянці, й порядок. Катько, наливай…

— Я з тобою, Гено, горілки не питиму. Я інспектор МУРу й прийшов сюди у справі. Отож посидь десять хвилин спокійно.

— Як не будеш? Ти чо? Ти чо іще?

У цей час прийшла до тями Пачкаліна, що незрушно стояла біля дверей і, видно, своїм неквапним розумом перемелювала думку, навіщо я сюди прийшов. Вона підступила до Геннадія і, взявши його мало не на руки, викинула в сусідню кімнату:

— Сиди, тобі кажуть, сиди й не бубони тут. Дай з людиною побалакати, з людиною, значить…

Із сусідньої кімнати, відгородженої лише плюшевою портьєрою, доносився голос Гени:

— Ти чо? Ти чо? Якщо ти як людина, то і я можу з тобою випити…

Пачкаліна сіла за стіл, протяжно-воркітливо запитала:

— А може, громадянине Тихонов, поїсте чого? І випити є. Ви ж після роботи — можна й зогрітися трохи…

Й голос у неї був хоч і тягучий, але не було в ньому втомливої занудності, а рокотали низькі вабливі нотки, й жодного разу не вимовила вона своїх улюблених «як мовиться-звичайно-значить». Комірець трикотажної легкої сукні розстебнувся майже на всі ґудзики — зумисне чи випадково, коли вона тягла свого друга Гену, але зараз вона напевне ж відчувала своїм могутнім жіночим єством, що я бачу в розхристаному викоті її перса — білі, міцні, круглі, мов у статуї «Дівчина з веслом» у парку культури, але застебнутися не бажала, кинувши на прилавок життя усе своє багатство — затишну кімнатку, добру випивку, смачну закуску й звабливі білі перса.

Я згадав оповідь бабці Явдохи — «з моєю яскравою красою, з моєю вродою», й мені чомусь стало шкода Пачкаліну, колись найпопулярнішу в Кунцеві дівицю на прізвисько Катька-Катафалк. Вона почала вивільнювати на столі місце, взяла із серванта чисті тарілки й виделки, і, коли вона нахилялася над столом, у викоті її суки і світилося два мармурових місяці. Вона снувала по кімнаті моторно, легко, але кожний її маршрут неминуче пролягав повз мій стілець, і вона буцімто випадково — адже така тіснота — зачіпала мене тугим стегном або м'яким плечем, а накладаючи закуску на тарілку, схилилася наді мною, і важкі, тугі перса її лягли мені на шию біля потилиці, й тоді чулися часті й дужі удари її дурненького жадібного серця і тонко-гіркуватий, чимось приємний аромат звіра, аромат, що розливався од її тіла.

Я відсунув під себе повну тарілку, взяв окраєць чорного хліба, густо намазав його гірчицею, щедро посолив й почав неквапно жувати. Пачкаліна всілася навпроти й невідступно дивилася на мене. У її погляді не було ні ляку, ні очікування, а лише щире вдоволення — справжній мужчина в дім зайшов. І я з усмішкою подумав, що ось із таким виразом обличчя вона годувала, мабуть, Миколу Сергійовича — зниклого два роки тому друга, який усього мав повно: і грошей, і жінок, а вірніше сказати — нахабства…

— Катерино Федорівно, мені вдалося дещо взнати про вкрадене у вас майно, — сказав я. — У всякому випадку, про пред'явницькі ощадні книжки.

— Не може бути! — сплеснула руками Пачкаліна. — Знайшли?

— Поки що ні.

— А що ж тоді взнали? — розчаровано проспівала вона.

— Я дізнався, чиї це гроші, а це вже немало, — спокійно сказав я, кривлячись од вогненно-гострої гірчиці.

— Як це, значить, розуміти — чиї? Як це — чиї? Мої, як мовиться, мої, значить, звичайно, гроші, мої, — забулькала Пачкаліна.

— Ні, — похитав я головою. — То не ваші гроші, то гроші Миколи Сергійовича. І він їх оформлював на пред'явницькі вклади, через це ви й не знали, в яких вони ощадкасах. Ось так.

— Це що ж таке ви кажете, це ж, значить…

— Одну секунду, Катерино Федорівно, — я поглянув на годинник. — Зараз початок десятої, я відслужив сьогодні тринадцять годин із гаком. Зарплату свою я на сьогодні відпрацював вище маківки. Сперечатися з вами не маю зараз ні сил, ні бажання. Я вам у двох словах опишу ситуацію, а ви вирішуйте — відбудеться у нас розмова чи я поїду спати. Значить, ситуація така: вас обікрали знайомі Миколи Сергійовича або хтось із його знайомих скерував когось на вашу квартиру. Щодо шуби й коштовностей нічого конкретного обіцяти вам не можу, але ощадні книжки — це єдина зачіпка, якою ми можемо їх ухопити. Вони неодмінно спробують отримати вклади. Вам це зрозуміло?

— Зрозуміло, звичайно, зрозуміло, — кивнула Пачкаліна.

— Я дав розпорядження ощадкасам уважніше придивлятися до всіх, хто буде просити вклади на таку суму. Але ця мережа занадто велика. Нам необхідно встановити спостереження саме за тією ощадкасою, куди завітають ваші шахраї. Це єдиний шлях — для вас повернути своє добро, а для мене затримати їх. Вони мені дуже потрібні, бо накоїли дещо гірше, ніж ваш розгон.

— А що ж від мене, власне, вимагається? — запитала Пачкаліна.

— Докладніше розповісти мені про Миколу Сергійовича. Адже він сидить зараз, га?

— Не знаю я ніякого Миколи Сергійовича, — поволі мовила Пачкаліна, й мені, незважаючи на посаду, знову стало шкода її: тьмяний мозок її повинен був зараз проаналізувати безліч усяких комбінацій, щоб збагнути, правду каже інспектор чи це їхні звичні міліцейські пастки, спрямовані проти неї та шанованого Миколи Сергійовича. Інтуїцією людини, яка завжди живе у напружених взаєминах із законом, вона реагувала однозначно — краще заперечувати все. А думати їй було важко. Ех, якби вона могла думати персами!

— Послухайте, Пачкаліна, мені це все набридло. Вам хочеться і рибку з'їсти, і в дамки влізти — щоб я вам із рукава вийняв і шубу, й ощадні книжки та обручки, а звідки це й що — ані мур-мур. Найкраще, аби з коштів Держстраху. Але й там питають, за яких обставин було завдано збитків.

— Що ж мені робити? — злякано запитала Пачкаліна.

— Нічого. Я б і так міг знайти вашого Миколу Сергійовича.

— А як? — швидко підхопила Пачкаліна, і я усміхнувся:

— Дуже просто. Дав би запит у місця ув'язнення в Москві: який Микола Сергійович із такими-то прикметами утримувався в їхній установі протягом останніх двох років, показав би фотографію вашим сусідам і точно встановив би, хто був ваш приятель. Але у мене й без того справ сила-силенна, щоб іще цим голову собі морочити, — ваші коштовності потрібніші вам. А тепер дозвольте відкланятися. Якщо спіймаємо шахраїв коли-небудь, я вам повідомлю. Зможете їм учинити цивільний позов, років за вісім — десять вони, можливо, відпрацюють вам боржок.

Я підвівся. На обличчі Пачкаліної відбилася мука — належало думати, й не просто думати, а думати швидко й приймати якесь рішення. Адже їй невтямки було, що незалежно від того, скаже вона мені про Миколу Сергійовича чи ні, я завтра ж зранку почну його шукати саме так, як уже розповів їй. І довідуватися, чи не було зв'язку між ним та Умаром Рамазановим, в оселі якого здійснили розгін ті ж аферисти.

— Стривайте, — сказала Пачкаліна. — А Миколі Сергійовичу ніякої шкоди від цього не буде?

— Знову за рибу гроші! Ну яка іще може бути йому шкода? Адже він давно засуджений, мабуть?

Пачкаліна важко дихала, у неї навіть ніздрі ворушилися.

— Гаразд, скажу. Обоїмов — його прізвище. Микола Сергійович, значить. Народився двадцять третього року. Він був начальником цеху… отого, значить… спортивного обладнання, ну, інвентаря, чи як там… Родина у нього, як мовиться, родина. Але він з дружиною жити не хотів, звичайно. Хвора вона по-жіночому. Одружитися на мені обіцяв, дуже, значить, хороший мужчина він був, справжній чоловік, солідний, поважний, значить, поважний…

Пачкаліна заплакала. По-справжньому — неголосно, щиро, й, певне, Їй не хотілося, щоб я бачив, як вона плаче, й про розстебнуту сукню свою вона забула, й забула про Гену із золотим перснем та довгим сірим нігтем на мізинці, Гену, який висвистував носом у сусідній кімнаті. Судомно здригалося усе її міцне, здорове тіло, в якому напевне ж не гніздилося жодної хвороби, та тільки не міг Микола Сергійович Обоїмов, хоч і хороший мужчина був, солідний та поважний, дати їй із тюрми ні розради, ані поради…