Ліки від страху

Розділ 1 ТІНЬ І СВІТЛО

… Я поклав на стіл стенограму, а Шарапов підняв палець:

— Саме так — отруїти хотіли! Чому?

Я знизав плечима:

— Можна й інакше запитати: навіщо?

— Яка різниця! — махнув рукою Шарапов.

— Різниця є, — усміхнувсь я. — У «чому» маємо момент закінченості, щось схоже на акт помсти. А «навіщо» — це тільки початок майбутніх подій.

— Постривай-но з філософствуванням. Краще подумай як слід: тут є над чим сушити собі голову.

— Авжеж. Та у мене бюлетень не закритий, я ще хворий.

— А тобі що, відкриваючи бюлетень, мізки вимикають? Я ж тобі не працювати, а думати поки що велю!

— З вашого дозволу, товаришу генерал, я не хотів би думати про цю історію…

Шарапов підняв окуляри на лоба, уважно подивився на мене, спроквола мовив:

— Не зрозумів.

Я пововтузився на стільці, потім набрався духу:

— Ну як це не розумієте? Ви доручаєте мені розслідування по справі мого товариша…

— А ти що, знаєш Позднякова?

— Та ні, не знаю, сьогодні вперше його прізвище почув. Але це не має значення: ми з ним однаково ж, так би мовити, товариші.

Генерал сів зручніше, знову зсунув окуляри на ніс примружившись, уважно подивився на мене:

— Говори, говори… В тебе гарно виходить…

— А що говорити? Ви ж знаєте, я ніколи від справ не відмовляюся. Але там я пройдисвітів на чисту воду виводжу, а тут мені належить з'ясовувати, чи не пройдисвіт, бува, мій колега. І мені якось не по собі…

Шарапов невиразно, без інтонації спитав:

— А чого ж тобі не по собі?

— Ну як чого? Ви ж знаєте, що зілля оте навіть ченці споживають! Найімовірніше з'ясується, що Поздняков без будь-якої отрути — на спекоті отакій — перехилив чарку-другу з пивцем і зомлів, а пістолета просто загубив. Позднякова — під суд, Тихонову — подяку та репутацію відповідну…

Шарапов похитав головою, поблажливо мовив:

— Добра ти людина, Тихонов. По-перше, добра: розумієш, що з кожним у житті може таке трапитися. По-друге, порядна: не хочеш своїми руками товариша до суду віддавати. І звичайно, безкорислива: сам ти орден отримав недавно, тепер іншим хочеш дати можливість відзначитися. Ну а те, що Поздняков зараз по вуха в лайні застряв, то не ти ж його туди загнав. Ти взагалі про нього раніше не чув. Неясно тільки, сам він утрапив у лайно чи його туди, не забивши до смерті, вкинули. Але це вже подробиці. Чи ж варто задля цього трудитися, ризикувати репутацією славного хлопця й вірного товариша? Нехай краще Поздняков сам урок здобуде, на стадіон більше не ходить…

— Вас послухати, то це мене треба до суду віддати.

— До суду я тебе не став би віддавати, оскільки й мені довелося б сісти поруч на лану. По і я грішний, про все отаке думав, про що ти мені тут сором'язливо белькотав. І мушу тобі сказати, що міркуваннячка у нас із тобою вельми нікчемненькі…

— Чому?

— Бо якби ти знав, що Поздняков каже правду, ти б залюбки взявся за цю справу. А боїшся ти, що Поздняков бреше!

— Припустімо.

— Тут і припускати нема чого — все ясно. Боїшся ти замизкатися в цій історії і волів би, щоб це на мою долю дісталося. Кадровики сяк-так розберуться, я прийму рішення, а ти Позднякова дотепер не знав і в майбутньому не знатимеш… Правильно я кажу?

— Ну, начебто…

— Тож-бо й воно. Тільки не враховуєш ти, що і я найбільш боюся: Поздняков міг правди по сказати й почав виплутуватися: і допомогою цієї легенди; і залишити для себе бодай тіні сумніву я не можу…

— А пролити світло на цю тінь мушу я?

— Так. Якщо Поздняков бреше, нам це треба знати, бо його перебування серед нас стає небезпечним. Адже тоді він сам стає потенціальним злочинцем. Але якщо його історія — правда, то мені це тим більш треба знати напевне: отже, ми маємо справу з виключно зухвалим негідником, якого слід негайно взяти за вушко і на сонечко. Усе ясно як день. Зрозумів?

— Як не розуміти. От тільки чому саме я повинен?..

— Пояснювати — час марнувати. Так треба. Дерзай!

Я відкрив особову справу інспектора Позднякова й помахом картонної обкладинки мовби відгородився од неприємного відчуття підглядання, яке мучило з тієї миті, відколи моя участь у розслідуванні була вирішена. Пояснити це відчуття сторонній людині переконливими словами, зрозуміло й чітко я б ніколи не зміг. А своїм, тим, з ким я впродовж років стрічався у Московському карному розшуку, в райвідділах або відділеннях міліції, нічого й пояснювати не треба, оскільки зв'язані ми довічно залізною присягою товариськості, яка є для пін; умовою, професійною необхідністю нашої роботи. Люди, яких я називаю своїми, дуже різні — надійні й так собі, щедрі й жадібні, поступливі й сутяжні, розумні й обмежені. Але разом з ними доводилося чатувати в засідках, брати озброєних злочинців, добувати з тайників накрадені скарби, що перевершують вартістю зарплатню міліціонера за весь строк його служби, а ще необхідно було роками коротати буденно-сіру нудьгу — чергувати, виїжджати на місце пригод, доводилося звертатися навіть до незнайомих колег по тисячі важливих службових дрібниць, і все це було б неможливе без дуже глибокого, часом навіть неусвідомленого відчуття причетності до клану людей, уповноважених усім суспільством захищати його від нечесності в будь-яких її формах, і ця товариськість трималася й триматиметься на вірі в безумовну чесність кожного його учасника.

Тим-то й було мені якось тоскно читати особову справу Позднякова, що ота сама віра в чесність та й особливий характер міліцейської роботи позбавлять пас від необхідності говорити про себе чи про свої справи більше, ніж хотілося б; хочеш — говори, не хочеш — ніхто тебе не питатиме.

А зараз від бажання Позднякова нічого не залежало. Його не питали, чи хоче він поділитися зі мною подробицями своєї біографії, а просто взяли його особову справу й дали капітанові Тихонову для детального ознайомлення. Й несхитної віри в чесність Позднякова більш не існувало. Я мусив повністю зняти з нього ганьбу й повернути цю віру, що в абстрагованих ситуаціях називається красиво — честю. Або ж обернути її на порох.

Безпосередній начальник Позднякова Віталій Чигаренков був, як виявилося, моїм давнім знайомим: десять років тому ми разом проходили навчання в «міліцейській академії»; як називалася тоді школа підготовки в Івантіївці. Десять довгих років працювали ми в одній організації, але таке велике місто й такі клопітні справи нас крутили весь час, що побачитися нам жодного разу не довелося.

Й зараз мені приємно було поглянути на нього, адже роки наче обминули його стороною — зовні Чигаренков змінився дуже мало, хіба що змужнів трохи й на плечах замість лейтенантських поблискували новенькі майорські погони, і я трохи позаздрив йому — і моложавості, й службовим успіхам.

Починав він також слідчим, але згодом перейшов у зовнішню службу. Якось розповідав мені, що з розшуком у нього не клеїлося через дитячу довірливість і тверде переконання, що все на світі має відбуватися по порядку й за правилами.

Що в перші дні роботи його обдурив злодійкуватий хлопчисько, запідозрений у крадіжці. Чигаренков показав на допиті злодійчукові крадений годинник «Победа», вилучений в його напарника. Хлопець сказав, що треба подумати. Оскільки неспростовних доказів не було, відпустили його додому. Наступного дня він прийшов із паспортом на той самий годинник і гордо заявив, що «Победа» — його власна. Вже потім з'ясувалося, що, коли Чигаренков одійшов до телефону на сусідньому столі, той урвитель встиг підмінити «Победу» зі своєї руки краденою.

Працював відтоді Чигаренков у службі, але роботою своєю, видно, був невдоволений. Пригадавши кілька епізодів із спільного нашого івантіївського життя, Чигаренков сказав журно:

— Вашому братові сищику добре — робота цікава, захоплююча й до того ж самостійна…

Я здивувався:

— А чим твоя не самостійна? Ти ж начальник!

— Я не про те, — мовив з досадою Чигаренков. — Уся моя самостійність уміщується на одній сторінці інструкції про організацію постової і патрульної служби на підвідомчій території.

— Ну й що? Я пам'ятаю, у тебе там записано, що ти не тільки можеш, але й «зобов'язаний проявляти творчість», розумну ініціативу і… як це там — ага! — «розвивати такі ж якості у підлеглих».

— Зобов'язаний. — Чигаренков схилив голову з рівним, як ниточка, проділом. — Я багато чого можу і зобов'язаний. Наприклад, безперервно керувати нарядами, які несуть службу, здійснювати необхідні маневри на ділянках із напруженою обстановкою, розпоряджатися транспортом, контактувати з народними дружинами і так далі.

— Але ж це зовсім немало й по-своєму цікаво, — сказав я. — І, знову ж, керівний склад…

— Та хто б сперечався! Цікаво! — Чигаренков підвівся, пройшовся по кабінету і промовив несподівано: — Але ж я збирався бути слідчим. Розумієш?

— Гм, звідси, з твого кабінету, це виглядає досить привабливо. А ти б побігав, як мені доводиться, — сказав я. — Чого ж ти сищиком не став?

Чигаренков ніяково пом'явся:

— Я ж спершу в розшуку працював. Але чи то не пощастило, чи, як мовиться, «не виявив даних». Знаєш, як це буває?..

— Не зовсім, — невпевнено пробурмотів я.

— Ет, не пощастило мені. Я от пам'ятаю випадок — лазні в мене були на дільниці, жіночі. Свого часу обкрадали їх безбожно — то речі, то коштовності з кишень; крадуть — не приведи господи. Я розробив план, усіх причетних за цим планом перевіряю. Зо дві сотні жінок допитав — марно! З'являється тут одна кирпата, щічки рожеві, приємна така зовнішність — двірник, у Москві років два, сама із села. Я, звісно, хоч і з нудьгою, але допитую, бо план с план і його треба виконувати. А за сусіднім столом працював Федя Сударушкін, його через пенсійний вік на запеклих аліментників перекинули. Й раптом підводить він голову і ні сіло ні впало: «Громадяночко, вийдіть-но у коридор на хвилину!» Кирпата виходить, значить, я — йому: «Ти що, Федю, збожеволів? З якого це дива ти її випровадив?» А він каже: «Голову мені відірви, коли не вона в лазнях шурує!» Одне слово, довго розповідати не буду, тільки ж Федя мав рацію — вона! Я потім усе в нього допитувався: звідки дізнався? А Федя клянеться щиросердно: «Та не знав я, їй богу, не знав! От відчув я її зразу, нюх у мене на злодіїв є». Звичайно, нюх з'явиться, коли тридцять літ одпрацюєш, а я три місяці…

Чигаренков походжав кабінетом, порипуючи блискучими чобітьми, сяючи всіма своїми начищеними ґудзиками, значками, медалями, і на його свіжому, молодому обличчі проступав подив:

— Я ж не сперечаюся — проколи були. Але ж і досвіду бракувало, а працювати я хотів! Днями й ночами у відділенні стовбичив. Тільки ніхто на це уваги не звернув, а навпаки, викликав мене якось заступник з розшуку. Єхидний мужик був — жах, ну й давай з мене стружку знімати, та все із шпильочками… — Давня образа спалахнула яскравим рум'янцем на обличчі Чигаренкова, підсушила повні губи, звузила зелені очі. — Я психонув, звичайно…

— Це ти даремно, — зауважив я. — Треба було все пояснити як слід, просити випробувати тебе у справжньому ділі.

— Тож-бо й воно, — сумовито погодився Чигаренков. — А я згарячу, коли так, кажу, перейду в зовнішню службу, мене давно кличуть і квартиру обіцяли…

Слухав я його й анітрохи йому не співчував, бо ж збоку було видніше, як точно, як правильно й добре сидить на своєму місці Чигаренков — саме на своєму. Ми розмовляли, а на столі дзеленчали телефони, до кабінету заходили співробітники Чигаренкова, й він давав їм ясні, чіткі розпорядження, логічні й, мабуть, правильні, бо сприймалися вони на льоту, як це буває в надійно і добре спрацьованому колективі. З реплік, приязних і шанобливих, я бачив, що він тут має повний авторитет. І з несподіваним сумом я подумав про недосконалість механізму людського саморозуміння, при якому віртуози бухгалтери потай зітхають над незабутніми долями відважних мореплавців, геніальні крапці шкодують за втраченими можливостями стати журналістами, а відомі лікарі-кардіологи вважають, що їхній талант по-справжньому міг розквітнути тільки на театральній сцені, — профессьйон манке, як кажуть французи, нехтування покликанням.

У словах Чигаренкова мені виразно чулася образа на те, що вуркагани його обманювали. Але ж на те вони й вуркагани, прямодушних і щиросердних злодіїв не існує. А він ніяк не міг погодитися з тим, що вчинки людей іноді суперечать логіці, а мотиви їхні нестандартні. Він хотів, щоб усе відбувалося за правилами, за законом, по порядку, і невтямки йому було, що сищик саме там і виявляє своє покликання, де відбувається беззаконня, непорядок, порушення правил…

— Я кажу заступникові з розшуку: зверніть увагу на хлопців із сьомого будинку — бешкетують! А він каже: нехай гуляють, нехай радіоли на весь будинок крутять. Хай, каже, квіти на клумбах топчуть. Аби тільки не крали! Ось тобі вузьковідомчий підхід, «психологія». Я цього не розумію…

«Тому він — заступник з розшуку, а ти — із служби», — подумав я і сказав:

— Вам треба об'єднати виховавчі зусилля. Я, знаєш, прочитав оце в журналі: «Стратегічна мета виховання — формування щасливої людини».

— А я не відмовляюся, — миролюбно мовив Чигаренков. — Я і так усіх виховую. Окремих громадян із обслуговуваної території. Ганку, дочку свою. Дружину до уваги не беру — вона сама кого завгодно виховає, фінансист вона в мене.

З інтонацій слів про дружину я здогадався, що ця тема може завести нас далеко. Тому я запитав поспішно:

— А з підлеглими як?

Чигаренков підійшов до шафи, дістав грубого зошита в цератовій палітурці й відрапортував:

— Найперший мій обов'язок. Я мушу знати й виховувати особовий склад у дусі суворого дотримання законності, високої дисципліни й сумлінного виконання службового обов'язку!

Я посміхнувся:

— І що, виходить?

— Звичайно, виходить, — без тіні сумніву сказав Чигаренков. Я тут за порадою одного знаменитого педагога — прізвище, шкода, забув — на своїх людей психологічні характеристики для себе складаю. Ну, для пам'яті, в порядку індивідуального підходу, одне слово. Поглянь. — Він простягнув мені зошита.

Я з цікавістю погортав сторінки, заповнені каліграфічним, неквапним почерком, що напрочуд точно відповідав прямоті, акуратності й відсутності вагань у господаря.

Я поклав зошита на стіл, зачекав, доки Чигаренков відпустить чергового відвідувача.

— Капітально задумано. Молодець.

Чигаренков вдоволено усміхнувся.

— До речі, про Позднякова. Бракує йому, значить, гумору?

— Бракує, — підтвердив Чигаренков. — Тут якось Ротшильд пожартував щодо його зовнішності, то він з ним півроку не розмовляв. Не кажучи вже про анекдоти — усе відділення за боки хапається, а Поздняков навіть не усміхнеться.

— А навіщо тобі, власне кажучи, його почуття гумору? Він же в тебе на іншій, здається, посаді?

— А як же? — здивувався Чигаренков. — Як керівник я мушу цю його якість враховувати. А то побалакаєш з ним «із вивертом», як зі мною Длиннов Василь Васильович колись, — і позбудешся доброго співробітника!

— Отже, співробітник він тямущий?

— Тямущий — не те слово. Я на його дільницю рік можу не заглядати.

— Так-так. Але чим тоді ти можеш пояснити оту пригоду з ним? Дивно якось виходить.

Чигаренков замислився. Потім, пригладжуючи рукою і без того гладеньке волосся на проділі, сказав:

— Дивно, коли не знаєш, що сталося насправді. Розумієш, Стасе, він же, звичайно, не ангел, Поздняков. Тобто — нормальний мужик і, певно, мас право у вільний час розговітись. Але щоб отак, до нестями… — Віталієве обличчя пересмикнула гидлива гримаса. — Ні, не схоже це на нього. Ти не подумай тільки, що я свого під захист беру. Якби я дізнався, що він справді так нажлуктився, то своєю владою шкуру б з нього спустив. Так що ти розберись по справедливості…

Я дивився на його суворе обличчя з твердим, вольовим підборіддям, міцно стуленими губами, що дивовижним чином замість суворості й твердості виявляло м'якість і доброту, й думав, що, мабуть, даремно я відмовлявся від пропозиції генерала, коли старий служака Поздняков, чоловік суворий і позбавлений почуття гумору, так потребує моєї справедливості.