Ліки від страху

Розділ 16 ПОПЕРЕДУ ЛЮДСТВА?.

З прохідної інституту я подзвонив до себе в кабінет — там на зв'язку мав чергувати Поздняков. Пролунав довгий гудок, він прогув повністю — акуратний чоловік Поздняков не стане зривати трубку з важеля посеред дзвінка, оскільки це не рекомендується телефонною станцією, він дочекався, поки змовкло дзеленчання виклику, і я почув його глухуватий голос:

— Міліція. Біля апарата капітан Поздняков.

І мені здалося, що в голосі його була стримана радість і нетерпіння: він набирав на очах втрачену впевненість і квапився якнайшвидше розпорядитися нею. І мені було приємно підіграти йому, оскільки в глибині душі я відчував себе причетним до його службового воскресіння і тому ставився до нього набагато краще: адже всі ми, грішні, любимо займатися благодіяннями, котрі зміцнюють нас у власних очах.

— Капітана Позднякова вітає інспектор Тихонов, — сказав я і наступної миті зрозумів недоречність самовдоволеного погладжування власного черева — радість і нетерпіння Позднякова були викликані зовсім іншим.

— Станіславе Павловичу, та де ж ви? Тут розгінника затримали!!!

— Де це — тут?

— У сто дев'ятнадцятому відділенні. Вони вам дзвонили, а я не міг точно сказати, коли ви будете.

— Добре. Подзвоніть у відділення, скажіть, що хвилин за п'ятнадцять я під'їду. Я зараз біля метро «Семенівська», подзвоніть черговому і скажіть, щоб вислали до площі Революції нашу оперативку, я там пересяду. Бувай…

— А… а… — Поздняков хотів щось іще сказати, але чомусь зам'явся.

— Ну, що там іще? — спитав я.

— Ні, нічого, все гаразд. Мені бути тут?

— Так. А втім… — Я подумав, що нетерпіння Позднякова, найімовірніше, і пов'язане з нестерпно гострим бажанням швидше потрапити у відділення і своїми очима подивитись на одного з негідників, який завдав йому стільки страждань. Проте, бувши людиною дисциплінованою і страшенно ненавидячи нехлюйство й відсутність порядку, він, звичайно, не міг сказати, що найдужче в світі мріє зараз поїхати зі мною в сто дев'ятнадцяте відділення.

— Андрію Пилиповичу, мабуть, правильно буде, якщо ми разом поїдемо. Виїжджайте разом з оперативкою…

— Слухаюсь. — Цього разу він трубку все-таки кинув на важіль.

Поздняков сидів на задньому сидінні, піднявши комір плаща, втиснувшись у куток, та й обличчя в нього було таке, ніби він зайшов у машину з сильного морозу, червоні плями на щоках, загострився, побілів кінчик носа. Круглі очі, зеленуваті, глибоко запалі, були нерухомі, лише зрідка покліпували довгі білі вії. Через спину шофера він стежив невідривно за дорогою, ніби один знав приховану в асфальті яму, ніби хотів розгледіти приготовлену на вулиці пастку, відвести можливу перешкоду на шаленому прольоті оперативної машини — зі свистом, горловим зойком сирени, пронизливим вереском покришок на поворотах. Душа Позднякова розривалася: йому хотілось якомога швидше потрапити у відділення і своїми очима побачити розгінника, і водночас надто вже не за правилами, дико мчав забитими вулицями паш шофер.

— Ноші вам не сказали, за яких обставин було затримано злочинця? — спитав я Позднякова.

— Він хотів одержати гроші в ощадкасі по книжці на пред'явника, — відповів Поздняков, і очі його все так само стежили за дорогою.

— Особу встановлено?

— Ні ще. З'ясовують.

Машина загальмувала біля чергової частини відділення, ми піднялися бігом по сходах, пройшли по коридору — я добре знав це відділення, у ньому я починав службу в міліції, — постукали в двері з табличкою «Заступник з карного розшуку Б. М. Васильєв».

— Заходьте! — пролунав тоненький голос Васильєва.

У маленькому кабінеті сидів на стільці біля дверей хлопець у цивільному, очевидно, інспектор. За столом панував у своєму звичайному, якомусь перешитому полотняному піджаці Борис Васильєв, а біля заґратованого вікна, під зеленуватою брилою сейфа, примостився розгінник.

— Нашого полку прибуло! — сказав Васильєв і повернувся до злочинця. — Ну, тепер тримайся, братику. Ці вже тобі покажуть! Здрастуй, Тихонов, сто років тебе не бачив! Забурів ти там у себе в МУРі…

— Це ти просто сто років за нашими орієнтировками нікого не затримував, — усміхнувся я, потискуючи теплу пухку лапу Васильєва.

— Зате бачиш, якого красеня тобі приготували…

Красень був хоч куди. Безумовно, любитель випити. Від нього й зараз, коли він тяжко, скрушно зітхав, наносило гострим перегаром. Як у всіх людей, що давно й багато п'ють, у нього стерлися чіткі вікові прикмети. Обличчя мучнисте, пооране передчасними зморшками, червона склеротична павутина на вилицях, запалені очиці, волосся позлипалося, було прилизане до плоского сухого черепа й росло якось нерівно — невеличкими лисинами, пасмами, жмутиками, ніби його чуприну побила міль. На нас із Поздняковим він подивився з відразою і страхом.

І взагалі він мав якийсь особливо миршавий вигляд поряд з Васильєвим, у якому ваги було рівно сім пудів. Васильєв скаржився завжди, що така надмірна вага в нього від неправильного обміну, хоча я, прослуживши з ним чотири роки, можу дати голову на відсіч, що вага його — наслідок прекрасного апетиту, неабиякого природного здоров'я і непохитної нервової системи.

Зараз Васильєв благодушно розпитував затриманого:

— То розкажи нам, братику Буфетов, звідки ж у тебе стільки грошенят з'явилося? Бачиш, спеціально побесідувати з тобою з'явилося начальство з МУРу…

Братик Буфетов кивнув затравлено головою:

— Начальство з МУРу…

— Що ти, як папуга, за мною повторюєш? Ти сам краще кажи…

— Сам краще кажи… — булькнув уиітазною луною Буфетов.

Васильєв присунув до мене протокол, а сам запитав:

— То як розуміти тебе накажеш: твоя це книжка чи не твоя?

— Не моя…

— А чия?

— А чия? — задумливо спитав нас Буфетов, ще раз напружився і сказав: — А чия, не знаю…

Васильєв скрушно похитав головою:

— От бачиш, братику, до чого тебе горілка довела — зовсім ти свій розум втратив, тільки слова чужі повторювати можеш.

У рапорті інспектора Кирєєва і пояснювальних записках співробітників ощадкаси повідомлялося, що сьогодні о пів на одинадцяту невідомий громадянин спробував одержати за пред'явницькою книжкою № 147210 вклад на суму 1700 крб. Оскільки таку суму було зазначено в орієитировці МУРу про викрадення ощадної книжки і пред'явник викликав підозру своєю нервозною поведінкою, контролер Симакіна викликала сигнальною кнопкою працівника міліції, який і доставив громадянина, що чинив опір, у відділення міліції. Тут він назвався Миколою Івановичем Буфетовим, а прибулий якраз перед нами дільничний з місця проживання Буфетова підтвердив його особу. Тепер треба було з'ясувати, як потрапили до нього ощадні книжки Обоїмова, вилучені розгінниками на липовому обшуку у Катерини Пачкаліної.

— Скажіть, Буфетов, ви де працюєте? — спитав я.

— Де працюю? Тимчасово… ніде…

Дільничний з кутка подав голос:

— У нього це «тимчасово» — вісім місяців на рік. Глушить горілку — та й по всьому!

— Буфетов, у вас сім'я є?

— Сім'я є… тобто нема…

Те, що він живе одинаком, було й так видно — весь він був якийсь пошарпаний, приношений, геть жалюгідний чоловічок. І не вірилося, що він міг брати участь у розгоні, навіть на других ролях. Одначе ж книжка опинилась у нього в, руках!

— Слухайте, Буфетна, нас цікавить, звідки у вас ощадна книжка?

Прозорими очима подивився він мені в лице, кивнув задумливо і мрійливо сказав:.

— Ех, пивка б зараз пляшечку — поправитись…

За моєю спиною сердито ворухнувся Поздняков, засопів по-кабанячи, сказав упівголоса:

— От уже справді, пустився чоловік на пси, ні стида, ні сорому не знає…

Васильєв тоненьким голосом ласкаво сказав:

— Значить, так, братику, годі тобі тут дурником прикидатися, відповідай як належить, а то я до тебе застосую заходи якнайсуворіші. Ти що думаєш, у нас тут профілакторій для алкашів?

— Для алкашів? — здивувався Буфетов. — А я й сам не знаю, що там відповідати…

— Де ви взяли ощадну книжку? — спитав я знову.

— Ощадну книжку?.. Взяв… де? — він перепитував мене так, ніби охопити цілком думку, навіть найпростішу, найдріб'язковішу, він був не в змозі і засвоював її частинами, обмацуючи слова, як сліпий сприймає на дотик незнайоме обличчя.

Нарешті він увібрав моє запитання, згадав значення всіх слів, переварив їх, і я бачив, як він напружився, перебираючи потрібні йому для відповіді вислови. Ріденьке волоссячко на тім'ї в нього рухалось, і мені здавалося, ніби череп у нього скляний, — так добре було видно, про що він думає, що згадує і що хоче сказати. Думки були в нього білясті, короткі й сліпі, як мучні черв'яки.

— Книжку… мені… Валентин… дав… візьми… каже… за мене… а я у тебе… ввечері… заберу… а то мені… ніколи… А я тебе, мовляв… Миколо… дуже я поважаю… Ну й чорти!.. Треба ж так… підвели мене…

— А хто з ним був іще? З Валентином?

— Санько… ух, веселий… хлопець… Все… каже він… полова… все, каже… лабуда… на цьому світі… тільки дружки… це важливо… треба ж… чорти…

— Ви давно знаєте Саню і Валентина?

— Валентина?.. Саню?.. Давно…

— Скільки років?

— Років?.. Та ні… які там… роки… Днів зо три знаю…

— А чим вони займаються?

— Займаються?.. Біс їх знає… шахтарі… вони і ще… рибалки… грошей у них — завал… три дні пили… за все самі… платили… головне… кажуть… друга… надійного в шитті… знайти… а гроші… це фуфло…

— Де ти з ними познайомився? — запитав Поздняков.

Буфетов підняв на нього яскраво-синє безтямне око, поводив плавно пальцем перед носом і сказав:

— А ти мені… не тикай… я тобі… не дядько Маврикій… Ти мені… шанобливо… як Саня з Валентином… я тобі все… розповім…

— От і розповідай, братику, де і як познайомились, — покивав кучерявою величезною головою-макітрою Васильєв, і я мимоволі подумав, що ось у цій макітрі ніколи не вгледиш, що там думається.

— Так… у пивній… де ж іще?.. Гарні хлопці… ух, веселі… пригощали мене вони… поважаємо ми тебе… кажуть… за те, що ти… Миколо… чоловік… справедливий… як скажеш — у точку… І порадиш по совісті… І повеселитися… з тобою… від душі…

— А коли вони вам ощадну книжку дали?

— Дали?.. Сьогодні дали… вранці… похмелитися нічим… гроші всі… у них… готівкою… скінчились… вони дали… мені книжку… кажуть… зніми, Миколо… вклад… він однаково… на пред'явника… а у нас діло спішне… а ти з грішми… під'їжджай… у поплавець… у ресторан на набережній… І ми туди… приїдемо…

— Чому ж вони саме вам ощадну книжку дали?

— Ощадну книжку?.. А кому ж…. Іще давати… відомо — чеснішого… за мене… не знайдеш… І воно ж той… ми все-таки… друзяки ми… бо той… я розумію… гроші — гній… друзі дорожчі…

Я підморгнув Васильєву, і він вийшов слідом за мною.

— Пусте це діло, Борю. І цього разу нас ошукали.

— Еге ж, цей п'яндига — живець. Коли його забирали з ощадної каси, вони десь поряд сиділи. Прикро — за два кроки від нас пройшли.

— Виходить, вони тепер знають, що ощадкаси для них закриті.

Васильєв несподівано засміявся.

— Ти чого? — здивувався я.

— А смішно вони придумали — пустити на перевірку живця. Якщо він одержить гроші, все гаразд, а ні — то їм його не шкода.

— Це їхній стиль, якщо хочеш, почерк. Вони в кожному епізоді знаходять собі хлопчика для биття. Гаразд, з цим треба кінчати. Зробіть на нього установку якомога детальнішу, і треба потримати його під наглядом, хоча мені й не віриться, що він побачить коли-небудь своїх друзів.

— Від тебе залежить, — усміхнувся Васильєв. — У тебе в кабінеті на пізнанні друзі можуть зустрітися знову.

— Хіба що…

На зворотному шляху шофер не гнав, і не знаю, від цього чи від пережитого розчарування всю дорогу сидів Поздняков, приплющивши очі, і тільки з того, як швидко сплітав він і розплітав пальці, я бачив, що він не дрімає, а про щось напружено думає.

І я думав — про Панафідіна.

Взявши ключі від лабораторії Лижина, Панафідін зміцнив мої підозріння. Я вважав, що він прийде в лабораторію до призначеного часу — швидше всього вночі. Професор — хлопець не ледачий, і, навідавшись у лабораторію без мене, коли його не буде відволікати і бентежити моя набридлива участь, він зможе з чистою совістю приїхати завтра вранці ще раз — справа варта заходу.

У нього в руках зараз була в'язка ключів, і один з них — важкий сейфовий ключ з різьбленою складною борідкою — мусив хвилювати його особливо гостро. За двома поворотами цього ключа лежав лабораторний журнал, де детально описувалася — з дня в день, від досліду до досліду — таємниця народження чарівного препарату, магічних ліків проти страху, транквілізатора з умовною назвою метапроптизол, який обіцяв усе, що може дати людині щаслива вчена кар'єра: славу, незалежність, премії, захоплене шепотіння за спиною, шанобливо-заздрісні поклони колег, власний дослідницький інститут, участь у найбільш представницьких міжнародних зустрічах, відчуття солодко-піднесеної самотності — попереду епохи на чверть століття, радісний, вдячний гомін ощасливленого людства, золотисте сяйво Нобелівської медалі в руках шведського короля Густава — скрізь, усюди, лиш поткнися в будь-які двері, зустрінуть тебе щасливі й люблячі люди…

І я думав, що Панафідін, якщо тільки в нього самого в сейфі не лежить власний метапроптизол, навряд чи зможе втриматись і не навідатись сьогодні вночі в лижинську лабораторію, аби в часи нічні — найтихіші, найспокійніші, найбільш творчі — зазирнути в лабораторний журнал, де для нього все буде ясно, зрозуміло, безмежно цікаво — на самому початку там ще загальні думки й ідеї, потім у круговерті недоступних мені формул і позначок побачить Панафідін зерно розколу, і ця ідея, не поділена що плоттю сотень дослідів, викличе в нього усмішку і стурбованість, тому що вона єретична, вона нісенітна, вона суперечить усьому зробленому раніше, і Панафідін ще не звик до думки, що саме ця ідея привела до заповітного, всемогутнього, всеохопного і такого недоступного метапроптизолу.

Дивлячись із вікна деренчливого трамвая на вечірню Строминку, яка поступово безлюдніла, я розмірковував про те, як б'ється зараз Панафідін розумом об непохитну й безмовну стіну відчаю. В його руках були ключі, які відчиняли двері в казковий світ здійсненої мрії.

Довгі години проведе він сьогодні в роздумах про те, що швидше за все під час опечатування документів я не дам йому детально ознайомитися з ними, і з того моменту, як, оприбутковані актом, вони ляжуть у мін сейф, доступ йому до матеріалів буде закритий.

Попервах він гнатиме від себе думку, що можна піти вночі в лабораторію і подивитися журнал. Потім холодні н слизькі голоси почнуть ледь чутно підшіптувати, що є поняття наукового прогресу, набагато глибше й важливіше, ніж мікроскопічне питання про пріоритет, проблема в принципі важлива для тисяч людей, і всім стражденним геть байдуже, чиє ім'я записане в авторському свідоцтві — Лижина чи Панафідіна. Крім того, неясно, хто з них взагалі добився кращих наслідків. І скільки ще води витече за час хвороби Лижина. І якщо вдуматися, то це антигуманно, і антинауково, і антидержавно — тримати під спудом цінні, хоча, мабуть, і незавершені роботи. Крім шкоди, від цих міжусобних порахунків, які мають так мало спільного з наукою, нічого не відбувається. Адже справді безглуздо: якщо об'єднати зусилля його лабораторії з тими результатами, яких досягнув Лижин, можна було б у найкоротший строк передати в промисловість технологію унікальних ліків. При цьому не варто забувати про конкуренцію збоку західних фармакологічних концернів — вони теж не дрімають, і їхні співробітники не страждають на нервове виснаження. Кінець кінцем йому, як ученому, що вклав стільки сил в одержання метапроптизолу, просто професійно цікаво глянути, яким шляхом рухався Лижин. Можливо, він досягнув якихось цікавих результатів. Тоді можна буде після одужання Лижина просто об'єднати їхні зусилля — від цього і наука, і все наше суспільство тільки виграють. І особистими стосунками їхніми було б тільки правильно поступитися перед лицем такого важливого завдання. Зрештою, воші можуть не дружити, але діло ж вони одне роблять, і тут уже не до особистих антипатій. І ніхто Лижина обділяти не збирається: якщо він не шарлатанив, то авторську заявку можна й від них обох скласти…

Але для цього треба глянути в журнал. Пересвідчитися, що Лижин одержав метапроптизол. І тоді одержати його самому. І якщо ставитись до питання серйозно, глибоко, то ніякого запозичення не буде і плагіатом це не назвеш, а вже про наукову крадіжку й казати смішно! Можливо, там взагалі все виявиться пшиком — треба тільки глянути «хоч одним оком.

Глянути. Глянути. Подивитися. Взнати. Пересвідчитись, що на правильному шляху. Глянути. Глянути. Хай там хоч що…

Отак — чи приблизно так — я уявляв собі роздуми професора і зараз їхав у лижинську лабораторію, щоб раз і назавжди з'ясувати: чи встоїть учений Панафідін перед шаленим натиском людини з цим же іменем, чи зможе дати їй відсіч, чи прожене її геть на цей вечір, чи зможе засадити на сьогодні за партію преферансу, за читання чиєсь нецікавої монографії, чи поведе з дружиною в театр, чи замотає до очманіння на тенісному корті стадіону «Шахтар», чи напоїть до непритомності коньяком, щоб завтра прокинутись у муках похмілля, але з чистою совістю і приїхати під десяту вечора опечатувати матеріали більш удачливого вченого, нещасної, хворої людини, колишнього товариша свого Володі Лижина?

Чи спалахне лихе, як пожежа під дах? Звалить людина Панафідін зворотний бік свого подвійного лику Янусового на землю, потягне його з галайканням і злим свистом по грязюці безчестя, по купинах закам'янілого честолюбства, безлюдною крижаною пустелею остаточної безсоромності?..

На багато запитань мені треба було відповісти собі протягом довгої ночі в порожній лабораторії Лижина. І знав я про те, що Панафідіна в тиші й порожнечі глухої ночі теж будуть дожидати двоє: сищик Тихонов з нетерпінням чекатиме, коли Панафідін відчинить двері й поставить крапку над багатьма неясними питаннями в цій історії; і людина на прізвище Тихонов, яка пристрасно мріяла, щоб сищик марно прочекав усю ніч Панафідіна, котрий зробив нарешті крок, аби скинути з себе злого демона страху, що присмоктався, наче вампір.

У вікнах кабінету Хлєбникова горіло світло. Я піднявся на другий поверх, постукав у двері. Хлєбников підсліпувато примружився на мене:

— Еге, пізненько ви зібралися до нас…

Я потиснув йому руну — була вона твердою, гарячою, трохи шерехатою. Вмостився в крісло, подивився йому в обличчя і подумав, що вигляд він має набагато старший і гірший за Панафідіна, а вони ж ровесники. Біологія інша? Чи інше ставлення до життя? Але Панафідін теж багато працює, а час для тенісу й фінської лазні знаходить. Чи серце, вдаряючись об чужий біль, швидше старішає?

— До Лижина впустите? — спитав я.

Хлєбников незграбно відвернув манжет, подивився на годинник — стареньку, потемнілу «Победу», таку непоказну в порівнянні з матово сяючим диском хронометра «Сейко» на могутньому зап'ястку Панафідіна.

— Через сорок хвилин я піду робити йому чергову ін'єкцію. Можу взяти вас із собою.

— Самі проводите Лижину весь курс?

— Так. Сам.

— Хіба черговий лікар чи сестра не можуть увечері виконати ваші призначення?

— Можуть. Але ж у вас теж скінчився робочий день, а ви чомусь усе-таки приїхали?

— Приїхав. Я хотів подивитись на Лижина.

— Тільки для цього?

— Як вам сказати… — зам'явся я на мить, а потім махнув рукою — мені Хлєбникова безглуздо обдурювати. — Я хочу вночі посидіти в лабораторії Лижина.

Хлєбников здивовано втупився в мене, покліпав запаленими повіками і раптом несподівано засміявся:

— Хочете гостей дочекатись?

— Ну щось на зразок цього.

Хлєбников покивав головою, начебто зі мною погоджувався, і впевнено, твердо сказав:

— Якщо ви чекаєте Панафідіна, то даремно. Не прийде.

— Чому ви так упевнені?

— Тому, що знаю Панафідіна.

— Що ж ви знаєте?

— Що в нього загострене відчуття небезпеки. Не знаю, чим уже ви його там намагаєтесь підманути, але з Панафідіним такі штуки ніколи не проходили.

— А саме?

— Не знаю, як вам це пояснити, — знизав плечима Хлєбников. — У пору нашої молодості з розвагами було скрутно, і ми, студенти, часто ходили з гуртожитку в Кусково на танцверанду. І там-таки регулярно збиралися підпилі перовські хулігани…

Я зацікавлено слухав Хлєбникова: дуже вже мені дивне уявити його зовсім молодим, студентом, з шевелюрою, без сітки склеротичного рум'янцю, без черевця і зморщок, як він приходить на кусковську танцверанду, про яку досі збереглися в МУРі перекази як про місце скупчення виключно зухвалих хуліганів.

— Ми їх, звичайно, не займали, але вони завжди намагалися зачепити нас, і загалом ми їм давали здачі за всіма правилами.

— А Панафідін що — тікав?

— Ніколи. Просто він дивовижно точно відчував — сьогодні буде бійка зі шпаною, і йшов з майданчика задовго до того, як з'являлися перші симптоми майбутньої битви. Мені здається, це в нього вроджена властивість — відчуття майбутньої небезпеки.

Хлєбников зняв окуляри і став їх ретельно протирати носовичком. Окуляри йому були, мабуть, затісні, тому що на переніссі яскраво червонів глибокий рубець. Не надіваючи окулярів, сидів Хлєбников із заплющеними очима, ніби задрімав на мить у короткій паузі нашої розмови, і лице в нього було дуже стомлене, сіре, і бляклість шкіри гостро підкреслювали нездорові плями на щоках.

— Мабуть, це ненаукова точка зору, але в мене поступово складається враження, що більшість людей з віком не набувають нової якості — вони виростають лише кількісно. Ядро своєї вдачі, огранене середовищем, вихованням, культурою, але по суті своїй незмінне, проносять вони крізь усе своє життя…

— Ну, навряд чи хлопчик Сашко Панафідін є масштабною проекцією професора Панафідіна.

— А я думаю, що від ясних дитячих днів до нинішньої пори — прекрасного віку акме Олександра Панафідіна — йде дуже пряма лінія.

— Акме? — перепитав я.

— Так, наш вік, за уявленням греків, є золота чоловіча пора насолоди — вже все знає людина і ще все може. І мені вдається іноді, що Сашко Панафідін хотів би для себе розтягти цей час — від юності аж до смерті.

Я подумав, що це, мабуть, правда. Мені часто здавалося, що Панафідін, як і всі люди, дуже не хоче старішати, проте, на відміну від усіх людей, не хотів би й молодіти: в молодості було надто багато незручностей, надто багато в тій порі було невлаштовано.

— Кумедні речі в житті все-таки відбуваються, — несподівано сказав Хлєбников. — Ви пам'ятаєте, хто відкрив Південний полюс?

— Амундсен? — невпевнено сказав я.

— Амундсен, — кивнув Хлєбников. — А Північний?

— Не пам'ятаю, — похитав я головою.

— А Північний полюс відкрив Роберт Пірі, і чомусь про це ніхто не пам'ятає. А Пірі ж зробив усе, щоб люди пам'ятали: він першим ступив на полюс. Видатний дослідник, непересічна людина, він дуже дбав про свою славу. З бази супроводжувала його велика експедиція, вкомплектована талановитими вченими. Але Пірі розрахував маршрут так, що з кожної стоянки, лишивши запас харчів, на материк верталася чергова група, просунувши Пірі ще на один крок до жаданого даху світу. І на полюс Пірі прийшов один, тому що негр і ескімос, які супроводжували його, на ті часи й людьми не вважались…

— Ви хочете сказати, що Панафідіну теж подобається відсилати співробітників на материк?

— Ні, я про Пірі казав, а не про Панафідіна…

Я сидів у кутку палати Лижина. Жовте світло нічника, сліпота сірих стін, асфальтово-синій отвір вікна із застиглим на шибці перевернутим відображенням палати, пронизливий запах камфори, нерухомий вир задухи, зім'ята, розтерзана постіль, простирадло з жирним брудним тавром «Лікувальний корпус», яке звісилося на підлогу, молочна до синяви білизна шкіри Лижина, короткозорий прижмур Хлєбникова біля лампи, металевий блиск шприца, жадібна колючість націленої голки, яка вже сплюнула швидкою цівкою зайві ліки і пухирці повітря…

Багнетом ухромляється шприц у мляве, безсиле тіло, в м'яку плоть людську. Перетікають нечутно ліки із скляної трубочки в кров. Вилікуй же, заповітний метапроптизоле, творця свого, принеси зцілення цій всесильній, безпомічній людині, яка пірнула в океан забуття…

Очі Лижина широко розплющені, він дивиться пильно на мене, ніби одному мені на всім світі вирішив довірити велику таємницю, і шепочуть ледь чутно запечені губи:

— Я закликаю у свідки бога-лікаря Асклепія, великих зцілительок Гігією і Панацею, всі найвищі сили світу!

Клянуся, що лікуватиму хворого відповідно до своїх знань і великої влади людського зцілителя!

Клянуся відводити від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду!

Клянуся довіку — нікому й ніколи, незважаючи на благання і стогін, — не давати в руки будь-якої отрути!..

Хлєбников обернувся до мене, тихенько запитав:

— Мабуть, ніколи таких слів чути не доводилось?

Я помотав головою, не відриваючи очей від обличчя Лижина — на ньому було осяяння, на ньому було щастя осягнутої назавжди найважливішої таємниці.

— А слова ці називаються клятвою Гіппократа, — сказав Хлєбников.