Ліки від страху

Розділ 15 ЯКА ВАША ПОСАДА КУМЕДНА!.

Вночі вулицею вешталися новобранці. Хлопці співали пісні, голосно реготали, і голоси їхні котилися безлюдними коридорами сонного міста з глухуватим рівним звуком, наче кегельбанна куля. За ними квапливо скрадався вітер, човгаючи по тротуарах іржавим листям, злякано деренькочучи в шибках.

Я прокидався кілька разів, у кімнаті ще було зовсім темно. І холодно. Я закопувався якомога глибше в ковдру й знову засипав.

І вже зовсім уранці, коли треба було вставати, приснився мені дивовижний сон — ніби я граю на скрипці…

Скрипка була легенькою, плавно округлою. Звично твердо лежала вона у мене в руках, і, дивуючись самому собі, я водив по струнах смичком вільно й точно. Оглушливо звучала, піднімаючи мене, мов на крилах, німа музика без мелодії, ритму й ладу, і здавалася мені ця музика прекрасною, як дивовижне вміння, що зійшло до мене вночі й дарувало ні з чим не зрівняне щастя. Не знав я цієї зали й цієї сцени, і всі люди, які слухали мою безмовну музику, були мені незнайомі, і тільки скрипку свою я знав добре — темно-червону, а витонченим завитком, довгими химерними прорізами ефів на верхній деці, крізь які було видно чорний чіткий надпис «Антоніус Страдіваріус, Анна Марія, 1722» і широкий мальтійський хрест.

Я знав цю скрипку, мені просто не доводилося грати на ній раніше, та знав я її добре: адже саме її я знайшов у лабіринті Мінотавра, де багато місяців мені довелося блукати в пошуках украденої людської краси й радості. Та, пригадую, шукав я її не для себе, а для скрипаля Полякова — я ж тоді не вмів ще грати на скрипці. Я тільки тепер узяв її в руки, і вона сама заграла. Я глянув у залу — всі обличчя уважні й незнайомі; вони слухають мою музику. І раптом мене охопив страх: а що коли скрипка перестане сама грати, адже я лише статист, який тримає в руках чарівну музичну скриньку? Засвистять люди в залі, затупотять, з гнівом і реготом поженуть мене зі сцени, і в одну мить стану я нещасним і зганьбленим, як дільничний Поздняков.

Злякано дивився я в залу, а рука сама водила смичком, а може, це смичок водив за собою мою руку. І в усій залі не було жодного знайомого обличчя, поки раптом я не побачив, що хтось із гальорки мені махає рукою. Я вдивився краще й побачив, що це Шарапов, і він говорив мені так само безгучно, як я грав, та все одно мені було зрозуміло: «Грай, грай спокійно, ти вмієш грати…» Я повірив йому, і тієї ж миті безмовність розкололась, скрипка ожила, її сильний ясний голос здійнявся вгору, насичений, сповнений жаги… Я розплющив очі й прокинувся.

Я лежав під ковдрою, згорнувшись у клубок, і думав про химерне плетиво долі: мені спиться скрипка Страдіварі, котра в якийсь момент життя стала мені найдорожчою в світі, інструмент, який я ніколи не любив, з яким у мене досі пов'язаний гострий спогад мого голодного воєнного дитинства.

… У нашій квартирі жив чоловік — доцент з класу ударних інструментів у школі військових диригентів. Прізвище його було Малашев, і не любив я його всім своїм маленьким прямолінійним дитячим серцем. Не любив за все: за самовдоволене черево, яке він поважно проносив через коридор уранці зі своєї кімнати до вбиральні, за краватки «метелик», м'який берет і байдужу гидливість, з якою він ставився до мене. Малашев давав на дому уроки музики, чомусь на скрипці, і кожного дня до нього приходили акуратні хлопчики зі скрипками в акуратних блискучих футлярах, схожих на дохлих сомів. У цих футлярах були спеціальні кишеньки, де лежали загорнуті в пергамент сніданки — це я знав точно.

Їх було багато, цих дітей. Я вже їх усіх забув. І всі вони були з різними футлярами — коричневими, чорними, сірими. Але в усіх футлярах були сніданки: хліб з ковбасою, із шматочками вареного м'яса, з повидлом, з американським смальцем чи з маргарином. І мене це страшенно дивувало: якщо є якась їжа, то навіщо її тримати про запас, коли можна з'їсти зразу?

Я чекав їх на сходах, сидячи в порожньому віконному отворі, що виходив на чорний хід. Було там темно й тихо, і зрідка лише лунко грюкали двері на горішніх поверхах. Чорт, я чомусь завжди мерзнув тоді. Я дмухав на пальці, поки вони не відігрівалися, а потім засовував їх під пахви, їсти дуже хотілося. І я думав, що діти, які не з'їдають свої сніданки одразу, а подовгу носять їх із собою, можуть спокійно віддати їх. Мені. Я вже не став би носити їх з собою. Років тридцять минуло, а забути те постійне щемливе відчуття голоду не можу.

Діти не хотіли віддавати свої сніданки просто так. Одні плакали, поки я, клацаючи замками, діставав їхні загорнуті в папір сніданки, а з решти кишеньок футляра висипалася сила цікавих і потрібних речей — каніфоль, струни, кілки, битки, олов'яні солдатики, пера. Але я нічого не брав, крім сніданків, бо дуже хотів їсти.

Були такі, що билися. Та я хотів їсти й бився зліше, добуваючи загорнутий у пергамент сніданок. Я унадився ходити на це полювання, коли в матері в трамваї вкрали з сумки всі продуктові картки і мати в істериці кричала: «Помремо ми з тобою з голоду!» А я хотів їсти і вмирати не хотів, тому що життя, окрім голоду й холоду, було мені дуже цікавим.

Потім Малашев спіймав мене на сходах за вухо і привів у міліцію. Дорогою, коли я починав скиглити і вириватись, він дуже вправно і боляче покручував вухо. А я скрушно думав, що так само вправно й швидко підкручує він кілки скрипок, настроюючи їх перед уроком. І ще я страшенно боявся, що він відірве мені вухо і вдома мати неодмінно спитає: «Де твоє вухо?»

За бар'єром у міліції сидів старший лейтенант, молодий іще хлопець з червоно-кров'яним рубцем упоперек всього обличчя. Шрам розрубував, як сокирою, навскіс лоб, брову — навпіл, щоку і, рвонувши губу, йшов до підборіддя, і здавалося через цей шрам, обведений з обох боків темним пунктиром не дуже давно знятих швів, що він весь час криво посміхається. А він, мабуть, не всміхався, тому що був він весь сизий від утоми. Мені було лячно дивитися на нього, коли він, дослухавши хрипкий речитатив Малашева, спитав:

— Ну, і що робити тепер?

— Це ви в мене питаєте? — запузирився Малашев. І почав, почав! Ох і довго ж він говорив.

Та я чомусь не відчував каяття, сорому чи страху, і, коли міліціонер повернувся до мене, я сказав:

— Я дуже хотів їсти…

Черговий невесело посміхнувся, ще дужче скривився його роздертий рот, і мовив тільки:

— Ех ти, шкет, голова — два вуха. Всі зараз їсти хочуть. — Потім сказав Малашеву: — Ви, громадянине, йдіть собі додому спокійненько. Ми тут розберемося з цим ділом як слід.

Малашев ще сказав різні слова про бандитські елементи у важкий період, який переживає країна, голосно висякався у велику шовкову хусточку і гордо поніс черево до виходу.

Черговий задумливо дивився йому в спину, ніби хотів краще роздивитись, і запам'ятати малашевську потилицю — у три складки, рожеву, з бобровою сивиною: з такою потилицею комір на пальто був не потрібен.

Я розтер пальцями палаюче вухо, потім сказав:

— Гад проклятий. Пацюк тиловий.

Лейтенант повернув до мене свій страхітливий шрам, запитав стомлено:

— Неподобства чиниш? — І, не дочекавшись відповіді, знову спитав: — Батько де?

— Немає батька.

— Вбили?

— Нема, і все! — мотнув я головою. — Поки що немає, він пропав безвісти.

Він дивився на мене сумовито й сказав так, що я по зрозумів, жаліє він мене чи соромить:

— Ех ви, безбатченки… Господи, скільки ж вас нині…

І мені чомусь стало соромно. Ще він розпитував, де працює мати, як ми живемо. Потім написав протокол і, зразу посуворівши, сказав:

— Якщо ще раз попадешся з чимось таким, поїдеш у дитячу виправну колонію. Марш!

— Ага, — мовив я. — До побачення.

Біля дверей він гукнув на мене:

— Ану, вернися….

Я злякався, що він передумав і не стане дожидати наступного разу, а просто зараз пошле мене в колонію. Але він дістав із залізної шухляди свого столу окраєць чорного хліба і грудку рафінаду, голубого й міцного, як граніт. На цукрі були крихти тютюну, і він, мабуть, пахнув снігом. Лейтенант загорнув це добро в газету, тицьнув мені в руки й голосно крикнув:

— Ану, вимітайся звідси, щоб духу твого тут не було!..

І більше ніколи в житті я його не бачив…

Сон, як надувний понтон, підняв з глибин пам'яті цей спогад, і, повернувшись на спину, підтягнувши до підборіддя ковдру, я розглядав на стелі тонкі зміїсті тріщини, схожі на картографічне зображення річки Обі в гирлі, і розмірковував про те, чи випадково прийшов цей спогад, чи, може, якщо йти його відгалуженнями, як поворотами ламаної тріщини, можна буде в роздоріжжі чорних рисочок гирла знайти якесь русло, що виходить в океан великих і малих справ, котрі витворюють моє сьогоднішнє життя.

Але тріщина тупо впиралася в край розбитого ліпного бордюру, під яким була просто глуха стіна. Ніяких аналогій, прикладів і вказівок для подальшої поведінки з тієї давньої історії я не міг виснувати. Панафідін був зовсім мало схожий на Малашева. А от Поздняков чимось дуже нагадував мені чергового з обличчям, понівеченим кривавим шрамом. Проте в ролі чергового належало виступати тепер мені, оскільки саме Позднякова доставили з палаючим червоним вухом до мене і закінчити цю справу погрозою послати його в дитячу виправну колонію не передбачалось.

Я підвівся, підійшов до вікна — на вулиці йшов дрібний, холодний, паскудний дощик. Усю ніч було сухо, і почався дощ, певне, під час мого дивовижного сну, в якому я грав на скрипці, поки вона раптом не зазвучала, і тоді зразу все скінчилось.

Бігли вулицями люди, схожі під парасолями на чорні гриби, автобуси з сичанням розпорювали товстими колесами рябі сірі плями калюж. На тротуарі сидів собака, великий зляканий дворняга, шерсть на ньому злиплась у віхті. Від холоду, дощу й неприкаяності він істерично позіхав, широко роззявляючи чорну пащу з червоною латкою довгого язика. Вітер ударяв поривами, і зі старої, надломленої всередині тополі злітали зразу цілі оберемки бурого збляклого листя, воно падало на асфальт не повільними, плавними колами, а косим, стрімко-важким прольотом. Осінь, найсправжнісінька мерзенна осінь…

В душі не виявилося води, і чай був старий, прілий на смак, хліб скам'янів, сир запліснявів, а масло так замерзло в холодильнику, що ніж відламував тверді жовті уламки, схожі на стеарин.

Загалом ранок був невдалий в усіх відношеннях. І, мабуть, кращого настрою для зустрічі з Панафідіним і навмисне було не підібрати.

А зустрітися з ним мені було просто необхідно: препарат, знайдений у його машині, я вважав лижинським. А якщо це не так? Адже. я знав, що Лижин зміг самостійно одержати метапроптизол. І Панафідін міг одержати його сам, а причини, які примусили їх обох утриматись від публікації цього сенсаційного відкриття, могли бути найрізноманітнішими. І мені конче треба було дізнатися напевне, чи є в Панафідіна метапроптизол, чи ні. А шлях до цього я бачив тільки один…

Подзвонив йому по телефону:

— Я хотів би обговорити деякі питання, зв'язані з тим препаратом, який був у вас в машині.

— Прошу. — І ця готовність зустрітися зі мною підтвердила знову його інтерес до пробірочки з білим порошком, бо ж він зразу погодився, хоч і відчував таку гостру антипатію до мене. Але Панафідін — людина серйозна, і я намагаюся бути серйозним, і ставки в цій грі надто серйозні, щоб орієнтуватися на таке непевне й мінливе відчуття, як антипатія чи симпатія.

— Коли до вас можна приїхати? — спитав він, і я зрозумів, що він проковтнув лише кінчик моєї принади і виводити його тепер треба повільно, обережно, аби він, стріпнувшись зненацька, не зірвався разом з приготовленим йому гартованим гачком із стопорним загвіздком.

— Давайте краще я до вас приїду, бо в мене у місті різні справи і я сам не знаю, коли звільнюся. Щоб вам не чекати, краще я до вас приїду.

Мені слід було пронести цю зустріч на його майданчику: там, у своїх стінах, він відчуватиме себе впевненіше, і це має неодмінно згладити настороженість, притупити його гостроту природженого хижака, падати впевненості в собі й допомогти йому прийняти саме те рішення, яке потрібне мені. Чи розшуку?

— Добре, — зразу погодився він. — Годині о дванадцятій вас влаштує?

— Думаю, так… Отже, о дванадцятій.

І тут у нього витримки все таки забракло: видно, нестерпно йому було чекати що три години, і він запитав:

— А що, це справді метапроптизол?

Він запитував байдужим, спокійним тоном, ніби йому все це було до лампочки — метапроптизол там, стрептоцид чи сода. Вже коли я так надокучаю йому, то хоч з пристойності, щоб мене не образити, треба ж запитати: у справі я бігаю чи просто з дурості деруся на голі стіни? Я й відповів йому так само:

— Хто його знає! Тут хіба так розберешся — зопалу? Тут іще думати треба…

— Олександре Миколайовичу, я знаю, ви багато років працювали разом з Лижиним, а потім розійшлися. Розкажіть мені про причини вашого розриву…

Панафідін довго мовчав, курив, пальцем розкручував блискучу запальничку на полірованій стільниці, уважно позираючи на мене й ніби прицінюючись, чи вартий я такої розповіді, чи послати мене під три чорти.

Потім, видно, вирішив, що вартий, бо сказав:

— Це дуже все складно. Тут у двох словах не поясниш. Адже у вас напевне виникло питання, інтерес або підозра — не знаю, як буде точніше, але суть одна: чому я вам ще першого разу нічого не сказав про Лижина? А пояснюється це просто: ви прийшли до мене з конкретного кримінального випадку, і я не хотів втручати Лижина, тому що така постать зразу може викликати підозру у вас, і потім іди доводь, що Лижин — не верблюд…

— Дивні уявлення у вас про карний розшук.

— Та вже які є, — знизав плечима Панафідін. — Лижин людина талановита, але нещаслива. І незібрана. Його завжди підводив тяжкий для вченого порок — нетерпіння. Усвідомлюючи свій талант, він хотів компенсувати власне невезіння і незібраність форсованими темпами досліджень. Але в науці, особливо в такій, як у нас, — пов'язаній з людьми, — це дуже великий ризик і майже завжди невиправданий. Звідси пішли зриви. І від усіх цих невдач поступово, не зразу, система його наукових принципів переродилася в просту амбітність. А на амбіції далеко не поїдеш. Нізащо він не хотів визнавати помилок, навіть якби від визнання він тільки виграв би…

— Даруйте, але хіба може вчений визнати свої погляди помилкою, не погоджуючись у душі з цим?

— Не треба бути наївним, життя — це не театральна дуель. І ніяких рецептів на всі випадки не існує. У кожній ситуації треба думати — знову й знову!

— Тоді дайте відповідь мені на таке запитання: ваш батько — якби він зрікся своїх поглядів, — можливо, не зазнавав би так довго нападів і не втратив би кафедру? Але чого б учив він студентів?

— Того ж, чого вчила б решта, — сухо, із злістю засміявся Панафідін. — Вам здається, що ви поставили мені винятково важке запитання, примусивши оцінювати поведінку — праведну й мученицьку — свого батька. А я вам скажу, що мій тато, світла йому пам'ять — волика була людина! — вчинив неправильно…

— Тобто як це? — розгубившись, запитав я.

— А отак! У науці завжди точилася боротьба не тільки з незнаним, але й, головним чином, з ученими дурнями, обскурантами й демагогами, які влаштували собі з храму науки ситну годівницю. Одначе із залізною необхідністю в неминучій діалектиці пізнання їх усіх рано чи пізно викидали звідти, істина перемагала, тому що зупинити процес наукового пізнання світу неможливо. І на кожному подальшому етапі осягнення наукової істини вся ця історія повторювалась. На жаль, батько, який вважав себе лицарем науки, замість того щоб заявити, що Грегор Мендель і Вейсман — найманці імперіалізму, а головний його опонент академік Плєшаков, навпаки, мислитель і молодець, узяв і з високої трибуни строго аргументовано довів, що його хулителі — невігласи й демагоги…

— А що, по-вашому, йому належало зробити?

— Скромно заявити про помилковість своїх уявлень і лишитись на кафедрі, щоб готувати, виховувати зміну вчених, котрі за кілька років мали прийти і, звісно, прийшли на зміну дурням і неукам. Батько був видатним ученим і зміг би підготувати сотні чудових фахівців, і тоді користі від його безпринципності було б набагато більше, ніж від його стійкої наукової принциповості.

— Я далекий від аналогій, але Джордано Бруно завжди був мені ближчий, ніж Галілей, який зрікся.

— От-от, ви самі й відповіли: Джордано Брупо спалили, як мовиться, в розквіті творчих сил, а Галілей, що зрікся своєї конкретної істини, відкрив потім чотири супутники Юпітера і довів обертання Венерн навколо Сонця.

— Можливо. Та я все-таки думаю, що при такій позиції виховані вашим батьком чудові фахівці з першої ж найдрібнішої причини зрадили б його.

— Ах, облиште ви ці прекраснодушні балачки! Наука вічна, і той, хто їй служить, не може опиратися на сьогочасні категорії — це красиво, а це ганебно! Працювати треба! І менше базікати!

— Але ж ви виходили з цих самих категорій, коли оцінювали дії Лижина під час вашого конфлікту?

— Ні! Не з цих! Мені Лижин був дорожчий, ніж якась шизофренічка! Проте наука й робота мені ще дорожчі, ніж Лижин! І я не міг допустити, щоб замість серйозних досліджень він фокусничав з якимись неперевіреними препаратами…

— На цей неперевірений препарат було дано санкцію Фармкомітету, — швидко вставив я.

— Можливо, я вже не пам'ятаю деталей, але він надужив дозами, не перевіривши анамнезу.

— Ви забули не тільки деталі, Олександре Миколайовичу. Ви забули про суть справи — смерть хворої настала поза зв'язком з лікуванням її новим препаратом.

— Я цього не забув. Але моя заява була не проти персонально Лижина, а проти неприпустимої легковажності у користуванні новими фармакологічними засобами. І в цьому я вбачав тоді свій принциповий обов'язок ученого. А вже тлумачити мої принципи як завгодно — це справа совісті Лижина.

— Так, так, — кивнув я. — Даруйте, Олександре Миколайовичу, а як же було з принциповими вченими обов'язками, коли ви зайняли місце Лижина на кафедрі?

Панафідін випростався в кріслі, сердито засовав верхньою губою, у нього навіть окуляри запітніли від люті:

— Слухайте, шановний, ви формулюйте свої вислови точніше. На кафедрі я зайняв місце не Лижина, а своє власне, оскільки вчена рада визнала мене достойнішим. Та й життя засвідчило правильність їхнього вибору. Хто Лижин і хто я?

— Це так, — погодився я зразу. — Хто Лижин і хто ви?.. До речі, на початку розмови я обіцяв переказати вам свої напівзнання про Лижина.

— Я бачу, що у вас про нього не напівзнання, у вас надзнання — сто три відсотки інформації.

— На жаль, це не так. Але я знаю, що він теж займається синтезом метапроптизолу.

— Справді? Не може бути, — якось картинно, неприродно здивувався Панафідін, і було видно, що він добре знає, чим займається Лижин. — Як мовиться, боже поможи…

— А вас не цікавить, чого досягнув Лижин?

— Ну, якби лік досягнув чогось серйозного, нам би це було відомо, — стримано сказав І Панафідін. — Та Лижин навряд чи може одержати хоч якісь серйозні результати, адже він перейшов на цілковите кустарництво…

— Ви вважаєте свої дослідження більш успішними?

— Безумовно. Найближчим часом ми змонтуємо установку і проведемо заключний експеримент. Я певен, що нам пощастить синтезувати препарат.

— Це дуже добре, — сказав я, зробив маленьку паузу і закінчив: — З вашою прекрасною науковою базою можна буде дати глибоке теоретичне обгрунтування характеру одержаного Лижиним метапроптизолу.

— Не зрозумів, — тихо сказав Панафідін, і кров відринула від його обличчя.

— По-моєму, я висловлююсь досить ясно. Лижин одержав метапроптизол.

— Ні… Ні. Неймовірно, — пробурмотів Панафідін. — Неймовірно, цього просто не може бути… Але він не подавав заявки на авторське свідоцтво… Комітет по винаходах не затвердить роботу Лижина… Препарат має пройти випробування… Він не міг забезпечити необхідний ступінь чистоти речовини… У нього немає санкції Фармкомітету… Це ще не речовина…

Він розмовляв сам із собою, не помічаючи мене.

— Не обдурюйте себе, професоре, — сказав я. — Лижин одержав метапроптизол без вашої лабораторії. Просто він ішов зовсім іншим шляхом. Ту ж ідею він вирішив простіше й ефективніше…

— Ви некомпетентні судити про такі речі! — раптом зірвався на крик Панафідін. — Що ви взагалі в цьому розумієте!

— Так, у цьому я нічого не розумію. Тому прийшов до вас.

— Повідомити про пріоритет Лижина? — гнівно скинувся Панафідін.

— Звичайно, ні. Ви ж не Комітет по винаходах. А прийшов я до вас для того, щоб нагадати ваші ж слова про відповідальність ученого перед наукою. І перед людьми, яким ця наука служить…

Панафідін уже взяв себе в руки. Він відкинувся в кріслі, дістав з пачки сигарету, неспішно закурив її, кинув на стіл запальничку, а на мене дивився прижмурено, майже весело.

— Дивлюсь я на вас, і мимоволі спадають на пам'ять слова, сказані Раскольниковим Порфирію Петровичу… — Він зробив паузу, і при всьому його спокої, який він начіплював на себе, як спецодяг перед брудною роботою, я бачив: дуже йому хочеться, щоб я спитав: «А що сказав Раскольников?..» — і тоді можна буде навідліг дати мені по пиці грубеньким томиком класика, а з класиками сперечатися зась — ні довести, ні заперечити, ні оскаржити; їхня думка, як постанова пленуму Верховного суду, перегляду не підлягає, і тоді останнє слово за Панафідіним.

Але я сам підрядився брати участь у цьому спектаклі, і вигадувати щось від себе актор не може, хоч би як йому була противною п'єса, в якій він грає. Тому, коли вже так вийшло, що цього разу репліка моя, я і спитав:

— А що сказав Раскольников Порфирію Петровичу?

— Яка ваша посада комічна!..

Я знизав плечима і мовив без будь-якого притиску:

— Але я сподіваюсь, я просто певен, що ви, на щастя, не Раскольников.

— Та й ви мало схожі на Порфирія Петровича.

— От і чудово — значить, ніякої аналогії не вийшло, лишилися ми при своїх.

— Так, але в мене виникло відчуття, що вами рухає просто якийсь патологічний інтерес до мене й до моєї роботи. І заважаєте мені спокійно працювати, і цим своїм міркуванням я маю намір поділитися з вашим керівництвом.

— І чим же це я вам заважаю? — спитав я.

— Ви схожі на шкодливого хлопчиська, який, зручно вмостившись у себе на віконці, пускає в кімнату навпроти сонячні зайчики, намагаючись будь-що влучити в очі людині, яка працює, відволікти її, хоч на секунду осліпити своїм дзеркальцем, чимось збентежити — невичищеними зубами, несвіжою сорочкою, павутиною в кутках неприбраної кімнати, чим завгодно, тільки б виставити якнайгірше в паскудному відбитому промінчику вашої копійчаної істини… Але вам це не вдасться: на моєму рахунку забитих старих лихварок немає.

— Яв цьому не сумніваюсь, інакше б не ходив до вас сюди, а викликав на Петровку, 38.

— А чого ви взагалі сюди ходите? Я вам повинен у чомусь зізнатись? Адже ви з тих симпатичних слідчих, яким хочеш у чому-небудь зізнатися.

— Ні, мені ваших зізнань не треба. Мені потрібна ваша допомога.

— Чого ви хочете? Слухаю вас.

— Тяжко захворів Лижин. І лишати без догляду всі його папери, в яких містяться або велике відкриття, або матеріали до відкриття, неприпустимо…

Я бачив, як весь напружинився, стиснувся, приготувався до стрибка Панафідін, він не дивився мені більше в лице. Розглядаючи пильно тенісну ракетку, яка лежала на підвіконні, так пильно, ніби це не його ракетка, з якою він їздить щодня грати на «Шахтар» чи на «Хімік», а кинутий мною на його підвіконня протез ноги, Панафідін спитав:

— А що сталося з Лижиним?

Дуже мені не хотілося розповідати Панафідіну про хворобу Лижина, і все-таки брехати йому я не міг, і, відкриваючи рота, твердо знав, що вкладаю в руки Панафідіна здоровенну ломаку, якою він або взагалі знесе Лижина, або закриє нею, наче клямкою, дверцята пастки за своєю спиною. І тому незворушно і спокійно сказав йому:

— У нього сильне нервове виснаження.

Панафідін нічого не відповів. Він більше не роздивлявся свою ракетку, а уважно, безсоромно мацав кожну клітинку, зморщечку, складку мого обличчя: я певен, що він побачив кожну не виголену мною вранці волосинку на підборідді, і погляд його означав одне — загрався, сищик!

І в очах його була не радість, не веселощі, не бачив я і зловтіхи, а світилася лише величезна полегкість — очі не могли приховати стримане тренованою волею зітхання визволення від важкого тягаря, який гнітив багато років, відчуття гострої небезпеки, яке ніколи його не полишало, повсякчасної загрози завтрашнім планам, ідеям, перспективам, усьому майбутньому. Затихло, замовкло, відстало за спиною дихання людини, яка наступала на п'яти все життя…

Тиша і спокій запанували в душі Панафідіна — долею послано відпочинок, ще є можливість для останнього ривка на фініші, тільки б самому теж доторкнутися до заповітної стрічки. І начхати, навіть якщо її вже зірвано з опор Лижиним, — головне, щоб Панафідін теж торкнувся її, а там іще подивимось, кого буде визнано чемпіоном — у таких питаннях не застосовується фотофініш, нікому й нічого буде дивитися на безжальних кінокадриках, які фіксують зупинений на мить час: хто зірвав стрічку? Та й при вирішенні такого питання енергія, авторитет і зв'язки — теж не остання річ. Особливо якщо в суперника — нервове виснаження. Нервове виснаження? А може, він перед змаганням приймав допінг?..

Може, й не думав про це Панафідін. Може бути.

— Шкода Володю. Слабий чоловік, — сказав він.

— Я прийшов до вас тому, що раніше ви дружили з Лижиним. Ви разом працювали. Нарешті, ви провідний спеціаліст у галузі синтезу транквілізаторів. Я хочу, щоб ви разом зі мною проглянули науковий архів Лижина, допомогли мені відібрати потрібне, і тоді я опечатаю всі матеріали до одужання Володимира Костянтиновича. Можете ви це зробити?

— Чесно кажучи, з етичних міркувань я не хотів би втручатися в це діло: злостииці можуть почати нашіптувати й розносити плітки. Але, з іншого боку, це все надто серйозно, щоб озиратись на пересуди…

— От і чудово. Я вас тоді попрошу приїхати в лабораторію Лижина завтра на десяту годину.

— Добре, я буду.

Уже попрощавшись, ступивши два кроки до дверей, я вернувся, ніби згадав вчасно і встиг передумати:

— Знаєте що? Я, мабуть, ключі від лабораторії залишу у вас: може так статися, що мені на півгодини доведеться затриматись. Ви й починайте без мене, я невдовзі під'їду. Домовились?

— Домовились.