Розділ 20 ЛІКИ ВІД СТРАХУ


Машина загальмувала біля під'їзду. Тут я лишив наряд і пішов нагору. Повільно піднімався по сходах і згадував, як зовсім іще недавно — два тижні тому — спускався з квартири Чебакова і міркував про переваги ситуації, коли є багато кандидатів для примірювання незручного сірого вбрання підозрюваного. Тоді на цих сходах було дуже тихо й безлюдно — післяобідня пора, розпал робочого дня, і застати вдома можна було тільки такого дармоїда, як мій чарівний кандидат Борис Чебаков. А нині з-за всіх дверей на всіх поверхах долітав гомін, голоси, музика, невиразно жебоніли телевізори, надсадно гули безкрилі літаки-пилососи, на третьому поверсі танцювали, на другому сварилися чоловік з жінкою, хтось голосно реготав, і тоненько плакала дитина. І з усіх квартир пливли запахи їжі. Внизу смажили рибу, і гіркуватий запах міцної кави забарвлював застояне курне повітря під'їзду в коричневий колір. На наступній площадці я занурився в теплий аромат щойно спеченого тіста і згадав чомусь, як моя мати під час війни пекла нам на гасниці хліб у круглому «чуді». Пахло апельсинами, смаженим м'ясом і підгорілою цибулею. Судячи з часникової хвилі, на четвертому поверсі варили холодець. Піднімаючись по сходах, я ніби прорізав багатошаровий пиріг запахів вечірньої трапези великого трудового дому.

А з-за дверей квартири Чебакова нічим не пахло.

Я постояв перед дверима, розмірковуючи, тримає Чебаков у себе вдома пістолет Позднякова чи ні. Мабуть, ні.

Йому він не потрібен. Адже він нешкідливий, як метелик-махаон. Сволота!

Натиснув ґудзик дзвінка, і зразу ж двері відчинили, ніби чекали на мене.

— А… — сказав Пориє Чебаков і обірвав вигук, який вирвався мимоволі. Чекав він, звичайно, не мене.

— Здрастуйте, — сказав я.

— Здрастуйте, — кивнув він. — Якщо не помиляюсь, інспектор Тихонов?

— Не помиляєтесь, Чебаков. Ви взагалі рідко помиляєтесь.

— Чим завдячую? — гордо взявся в боки Чебаков; він був у красиво гаптованому халаті й золочених капцях із загнутими носками на босу ногу. Запрошувати мене в квартиру він, очевидно, не збирався — ми розмовляли в передпокої, і в своєму пишному розцяцькованому халаті й султанських капцях, під численними фотографіями й малюнками, які зафіксували його неповторні м'язи й гарно поставлені кістки, він себе, мабуть, відчував упевнено переді мною — промоклим, стомленим і голодним. Тим більше що на мені був не яскравий халат, а звичайнісінький сіренький плащик.

— Чим завдячую? — повторив він.

І з його обличчя було незрозуміло, насторожив його мій прихід чи він усе ще вважає його випадковістю. Я був майже певен, що пістолета у нього вдома немає, але давати йому бодай найменший шанс не хотів.

— Ви завдячуєте вашому дивовижному вмінню ощадливо жити, — сказав я і клацнув у кишені плаща запобіжником свого «Макарова». — Руки вгору, Чебаков! Ви затримані!

Немов сомнамбула, піднімав він повільно руки, халат на грудях розійшовся, і я побачив обтягнуті білою гладенькою шкірою круті м'язи, що перекочувалися під ним. І з піднятими руками Чебаков був схожий на одну із своїх фотографій, де він тримає над головою ядро, позуючи, певне, для якоїсь спортивної скульптурної композиції.

— Кругом! — скомандував я йому, і він слухняно й квапливо повернувся. Я обмацав кишені його халата — порожньо. — Ідіть у кімнату!

Я сів у крісло, огледівся — нічого тут не змінилося, все так само крокували по стелі чорні величезні ступні.

— Надівайте свої штани, черевики, збирайтесь, — звелів я йому.

— Руки можна опустити? — спитав він.

— Можна. Пасок від штанів не беріть, шнурки теж — все це вам не знадобиться. І краватка непотрібна, візьміть краще светра.

— Як же я піду без паска?

— Будете тримати штани руками, це стримає ваше бажання побігти і відволіче від пустопорожніх розмірковувань. Ваша найбільша біда — це пустопорожність. А як каже начальник МУРу Шарапов, з яким ви зараз познайомитесь, пустопорожній мозок — майстерня диявола.

— Може, ви вийдете, поки я штани надіватиму? Чи мені тут при вас заголюватись?

Я зареготав:

— Чебаков, невже це я чую від вас? Звідки така незбагненна сором'язливість? Давайте, давайте, без фокусів. Знаю я ваші витівки. Одягайтеся хутко.

Він сів на тахту, зняв халат, натягнув сорочку, взяв одні штани, відкинув, натягнув інші, нагнувся і дістав з-під тахти шкарпетки, присунув черевики і майже випадково підтягнув ближче гантелі.

Я постукав стволом пістолета по столу:

— Чебаков, гантелями зараз займатися не час, ви їх краще не чіпайте, повірте мені на слово. При вашому фаху велика дірка в такій чудовій фігурі може зіпсувати кар'єру. І взагалі я вас попереджаю: не надумайте влаштовувати зі мною спортивні змагання — з бігу, кидків, боротьби. Я вас просто застрелю. Зрозуміли?

— Зрозумів, — сказав він і каблуком відкинув гантелю глибше під тахту. — У мене до вас запитання.

— Прошу.

— На якій підставі ви мене затримуєте? В чому ви мене звинувачуєте? І чим доводите звинувачення?

Я подивився на нього уважно, намагаючись зрозуміти, чи питає він з метою вияснити для себе обстановку, чи це заявка до звичайної волинки, карної увертюри, коли не взятий за руку злочинець починає співати погрозливі романси про втручання прокурора, партійних органів і радянських інстанцій. І я вирішив спробувати: все-таки він іще мусить відчувати щось від несподіваності, адже він не чекав мене й почувався впевнено.

— Ви звинувачуєтесь у тому, що створили й очолили злочинну зграю, яка мала на меті вилучати гроші й коштовності у громадян шахрайським шляхом. Методом злочинної діяльності ви обрали дискредитацію органів внутрішніх справ, видаючи себе за їхніх представників. Але для цього вам потрібні були документи і зброя, звичайно, насамперед документи. Тому першою жертвою своєю ви обрали дільничного інспектора Позднякова. Правильно все я розповідаю?

— Дурниці, звичайно, але просто цікаво. Адже зразу ж видно протиріччя! Навіть якщо жартома припустити, що ви маєте слушність, то навіщо ж мені було нападати на Позднякова? Жоден вовк не полює в своєму селі!

— Е, ні! То вовки, звірі обмежені. А ви людина мисляча, і розбійний задум у вас був точний. Річ у тім, що Поздняков вам дуже заважав своєю службовою настирливістю і ви його побоювалися всерйоз. Це раз. Зате ви дуже добре знали звички Позднякова, деталі поведінки й легко могли розрахувати для нього пастку на стадіоні. Це два. Щоб добути посвідчення і пістолет у іншого офіцера міліції, вам треба було на вулиці його зарізати, а це не так просто й небезпечно. Тому, коли ви одержали у Александрової метапроптизол, план визрів остаточно.

Коли я згадав Александрову, обличчя Чебакова мимоволі смикнулося — він зрозумів, що справи його кепські. Я, наче нічого й не помітив, вів далі:

— З того моменту, як ваші спільники, яких ви навели на Позднякова, мало не отруїли його, забравши пістолет і посвідчення, ви всі разом перетворились на банду. І почали грабувати людей, принижуючи їх, мучачи і паплюжачи при цьому й ім'я радянської міліції.

— Це ще довести треба, — сказав Чебаков.

— Не говоріть дурниць, Чебаков. Невже ви не розумієте, що, розгадавши всю цю комбінацію, я вже всі докази зберу до крихти?

— Тоді навіщо ви ведете зі мною всі ці бесіди? — стиснув він кулаки. — Хочете навтішатися перемогою?

— Яка вже тут втіха — витягти такого мерзотника на загальний огляд! Дивитися страшно. А розмовляю я з вами в надії на ваш розум, паскудний, але безумовно гострий. Я думаю, що його вистачить на один здогад…

— Про що ж це мені треба здогадуватись? Що щиросердне зізнання пом'якшує відповідальність? Від мене не діждетесь…

— Слухайте мене уважно, Чебаков, і не метушіться. Краще думайте. Це вам зараз дуже потрібно. Ситуація така: завтра чи післязавтра ваші спільники підуть брати квартиру Липкіних. Там уже сидить із засідкою капітан Поздняков, якого вам не вдалося вбити чи вигнати з ганьбою з міліції. Ваші бандити озброєні його пістолетом. Якщо під час затримання зчиниться стрілянина і кого-небудь з моїх товаришів поранять чи вб'ють, то вам, як організаторові банди, загрожує… — я зробив паузу. — Знаєте, що вам загрожує?

— А чому мені? Чому ви вирішили, що я організатор? — Його довге чорне волосся розкуйовдилося, висіло пелехами, закриваючи обличчя.

— Поправте волосся, а то мені ваших очей не видно через ці кущі.

Він слухняно труснув головою, відкидаючи назад патли, ніжним, голублячим жестом поправив зачіску.

— Я все-таки сподівався, що ви кмітливіший, — сказав я йому. — Наші суперечки зараз не мають ніякого сенсу й ніякої ціни. Та коли ви змарнуєте час і станеться страшне, вам уже й сперечатись нічого буде. Ваш розрахунок у принципі провалився…

— Який розрахунок?

— На вашу недосяжність. Ви виходили з того, що ваші спільники про вас нічого не знають і якщо їх навіть візьмуть, то вам нічого не загрожує — вони й при бажанні не зможуть сказати, як вас знайти. А викрутилось, бач, усе навпаки: ви вже, вважайте, в тюрмі, а вони на волі. Ви чоловік цинічний, тож зважте ще раз, чи є вам сенс їх приховувати, чи ні. З урахуванням можливих для вас особисто наслідків…

Чебаков закурив сигарету, руки його трусились. Він зробив кілька гарячкових затяжок, сказав, кривлячись від диму:

— По-дурному все виходить, не думав я, що ви так запосядетесь. Вам воно що? Я ж у багатих пройдисвітів здебільшого забирав…

— Ну гаразд! Теж мені Робін Гуд знайшовся. Коли піде ваша банда до Липкіна — завтра чи післязавтра?

Чебаков кинув у попільничку недокурену сигарету, скрипнув зубами:

— Де там завтра! Вони там сьогодні будуть! Вони півгодини тому туди поїхали…


Машина, пронизливо схлипуючи балонами на поворотах, мчала по вибоїстому темному проїзду, потім проскочила через місток, ліворуч заревів на насипу електровоз, замиготіли, застрибали різнокольорові вогники вагонів, і я збагнув, що ми їдемо через Ховрино.

— Швидше, він там сам, — сказав я водієві.

Шофер нічого не відповів, тільки ближче нахилився до керма, голосніше, пронизливіше заревів двигун, дужче стали бити колеса по вищербленій бруківці. Чебаков нечутно сидів, зовсім завмер на задньому сидінні між мною і лейтенантом, якого взяв із собою Чигаренков на затримання. Віталій сидів попереду і вів радіопереговори з Петровкою. Він повернув до нас свій бездоганний проділ, і в тьмяному відблиску ліхтаря, який промайнув, блиснуло на кітелі зразу багато значків, ґудзиків і медалей.

— З Петровки вже вийшла машина, і сто шістдесят сьоме відділений вислало. Та ми все одно раніше будемо. Звідси нам хвилини чотири — через звалище, повз ТЕЦ-16…

Ех, Андрію Пилиповичу, капітане Поздняков, ідуть проти тебе два озброєні бандити. Невже тобі судилося від кулі власного пістолета загинути? Ні, не вірю, встигнемо…

Чигаренков сказав лейтенантові:

— Надінь затриманому наручники й ноги про всяк випадок ременем зв'яжи. Там нам ніколи буде з ним панькатися — не до нього буде…

Протримайся ще трохи, Андрію Пилиповичу, ще кілька хвилин! Я раптом згадав із щемливою гостротою, як він, сидячи боком на стільці, розповідав мені історію про хороброго і вірного фокстер'єра, якого дурний господар загнав у борсучу нору: «Так він там і лишився…»

— Лихобори, — сказав шофер.

— Натисни, натисни, — попросив Чигаренков. — Зараз за будмайданчиком поворот праворуч, там проскочимо за школою міліції.

Машина влетіла в нешироку вулицю, і в кінці її мав бути виїзд до будинку, в якому мешкають Липкіни, де мене дожидає Поздняков і куди пішли бандити. Проїхали сто метрів, з'явилися останні будинки, і «Волга» зупинилась — дорога була перекопана газовою траншеєю. За траншеєю лежав пустир, а за ним — будинок, який мені був потрібен.

Я сказав Чигаренкову:

— Посвітіть мені, я перескочу тут, так швидше вийде, а ви їдьте в об'їзд — до будинку.

Водій увімкнув велике світло, воно струмувало голубуватими краплями дощу. Я розбігся, щосили відштовхнувся і перелетів через чорноту канави, впав, підвівся і в світлі автомобільних фар побачив Позднякова.

Вони задкували від Позднякова асфальтовою доріжкою — їм бігти було нікуди, та, видно, вони й не збиралися бігти, а задкували, щоб вибрати момент зручніший — завалити Позднякова вже назовсім. Потім вони наважились: один з них пронизливо крикнув, обидва кинулися на Позднякова одночасно, і відстань між ними була мізерна — метрів п'ятдесят, але мені її треба було ще пробігти, і ці кілька секунд перетворились на вічність. Поздняков присів і збив одного з ніг, проте другий вдарив його по голові, і навіть звідси, на бігу, я почув цей надсадний різницький «хек!», з яким звалився удар на голову дільничного. Поздняков устояв, не впав, широким замахом відкинув його. Мені було видно, як щось чорне залило обличчя Позднякова, ніби розбився об його голову слоїк з чорнилом, і не зразу здогадався, що кров у темряві чорна.

Рукавом змахнув Поздняков кров з обличчя і, перехопивши руку бандита, вдарив його, підтягнув до себе ближче і вже не відпускав. Він бився з бандитами, як працював, — по-селянськи спокійно, акуратно, не допускаючи в цій відповідальній справі ані найменшого нехлюйства.

— Пістолет! Пістолет у них! — кричав я йому несамовито на бігу.

Поздняков завалив у цей момент другого, провів долонею по обличчю, глянув на залиті кров'ю руки і спокійно сказав:

— У мене він. А не в них. Побавилися — годі… — І показав мені воронований «Макаров», який тьмяно блиснув.

З'явився Чигаренков на машині. Поздняков підняв із землі за комір кремезного бандита і сказав:

— Пивка не хочеш? А то почастую. Твою матір… сволота!

Під'їхав автобус МУРу, оперативка із сто шістдесят сьомого відділення, на пустирі стало гамірно, з вікон будинку висувалися мешканці, снували якісь люди, міліціонери саджали затриманих у машини, експерт-медик перев'язував Позднякову голову, завивали двигуни, і мене раптом охопило відчуття радісної порожнечі, відчуття волі й виконаних якихось не дуже навіть зрозумілих, проте дуже важливих зобов'язань.


Заарештованих допитували одночасно в кількох кабінетах. Від збудження і втоми у мене був дивний стан — паморочилось у голові, шуміло у вухах, хитало, мов п'яного. Я сідав на стілець поруч із слідчим, слухав кілька хвилин допит, потім вставав і йшов у другий кабінет, виходив на сходову площадку, де стояв самотній, забутий усіма в метушні Поздняков у білій марлевій чалмі, що незворушно курив свої сигаретки «Прима». Щось він говорив мені, але через гудіння у вухах я погано чув. Потиснув йому руку й пішов до себе. В коридорі зустрів Шарапова — не втерпів, теж приїхав. Він мені сказав щось, але, наче в німому кіно, я вловив лише, як безгучно ворушаться його обвітрені губи. Гули, гули на різних нотах голоси…

— Мій брат Степан Танцюра працював експедитором в артілі «Рибалка-спортсмен». Він знав усі їхні махінації і розповів про них Борисові, який придумав шарашити сім'ї засуджених…

— Борис показав мені непомітно дільничного. Я підійшов і запропонував йому квиток. Коли в перерві я вийшов, мене під трибуною вже чекай Борис з отруєним пивом. Ще попередив «Дивись не переплутай»…

— Ми з Колькою Танцюрою дотягли попід руки його до газону й там кинули під кущами. Мені здалося, що він уже помер…

— Борис попросив мене дістати йому хімікат, який руйнує папір, а я йому дала суміш з перекисом бензоїлу, яка на світлі активно окислює целюлозу…

— Борис пояснював, що потерпілі бояться міліції більше від нас і заявляти про розгони не стануть…

— Борис дав мені адресу будинку й номер червоного «жигуля» і велів приклеїти в паз заднього буфера пакетик. Я і приклеїв уночі…

— Де шукати татарина цього, Рамазаиова, нам написав з колонії Степан Танцюра. Ми за його дружиною і подалися на дачу, в Кратово…

Я причинив за собою двері в кабінет, сів за стіл і відчув, як утома навалилася на мене океанською товщею. Пливли в голові якісь обличчя, слова, безгучно розмовляв зі мною Лижин, скаржився мені Благолєпов, шукав підтримки Хлєбников, несамовитів Панафідін, щебетала дружина його Ольга, скрипів зубами почорнілий з горя і приниження Поздняков, і руйнувалася на очах кам'яна стіна непохитної душі Ані Желонкіної, в німому жаху плакала кохана Лижина.

Кохана Лижина…

Ось звідси почалася багато років тому ця історія. З її любові і її хвороби йде відлік часу. Вона дала Лижину сили й зухвалість. А я її ніколи не бачив. Жінку, заради якої вчений зробив велике відкриття.

Пронизливо затріщав телефон. Я зняв трубку.

— Тихонов? Це Хлєбников говорить.

Я подивився на годинник — двадцять хвилин на четверту.

— Дзвонив вам додому — піхто не відповідає, і я вирішив подзвонити сюди.

— Слухаю вас, Лев Сергійович.

— Лижин опритомнів. Якщо хочете, можете зараз приїхати.

І кинув трубку.


… Добрі люди перевезли мене в Базель, і місяць лежав я в постелі без сил, рятуючись від смерті їхніми турботами. Зцілений мною канонік Ліхтенфельс замість обіцяних ста гульденів надіслав соборним служкою шість монет, на них я і харчувався.

У слабості тілесній і душевному відчаї думав я про те, що на мені теж печать провини за смерть Азрієля. Негоже було мені ховатись, і, якщо прийняв він гордо смерть мученицьку, належало й мені теж зійти на вогнище.

Що ж зупинило? Розгубленість? Малодушність? Здоровий глузд? Чи це був звичайний страх? А може, надія на відомщення?

І вирішую я дати їм останній бій. На третій день страсного тижня піднімаюсь і, заточуючись від слабості, йду в магістрат. Не давши мені вимовити й слова, Наузеи грюкнув кулаком по столу:

— Не надумайте скаржитись мені на добрих моїх городян! Ви зуміли зіпсувати стосунки з усіма достойними людьми в Базелі. І мені набридло виручати вас із численних чвар, які ви такий любитель зачинати. І взагалі, для всіх буде краще, якщо ви покинете наше місто…

Я кажу покірливо:

— Ладен це зробити хоч сьогодні. Але я прошу вас зажадати від каноніка Ліхтенфельса повернення мені дев'яноста чотирьох гульденів, які він мені винен за зцілення. Інакше в мене немає грошей на дорогу.

— Раджу вам не зволікати й не чекати повернення сумнівного боргу. Кажу це вам з доброї пам'яті до мого друга-небіжчика Йоганна Фробена, який запросив необачно вас до нашого міста…

— Але борг мій безсумнівний! Це може підтвердити мій помічник і учень Опорінус — він був присутній при умові з панотцем Ліхтенфельсом…

— Ваш учень Йоганн Хербст на прізвисько Опорінус нічого, сподіваюсь, вам надалі підтверджувати не стане… — каже Наузен зловісно.

— Але чому? Він бачив і чув…

— Бачив! Чув! — кричить Наузен, вихопивши з теки на столі аркуш. — Він багато чого бачив і чув! І розповів немало. Ось слухайте, ось, ось, тут усе написано: «… вищезгаданий Йоганн Хербст на прізвисько Опорінус, затриманий для зняття допиту на вимогу медичної колегії та капітулу храму святого Петра, під загрозою тортур підтвердив, що його вчитель — лікар Філіпп Ауреол Бомбаст Теофраст фон Гогенгейм на прізвисько Парацельс — займається чорною магією і чаклунством; і сам особисто був свідком виготовлення чарівних ліків і одержання Парацельсом з допомогою бісівської тинктури золота із свинцю і сурми…» Чули?

— Чув. — Я не можу приховати розгубленості. — Бідний, слабий Опорінус…

— Ваше щастя, що у нас вільномисляче місто вільної реформації, а якби сталося це в оплоті папської нечестивої церкви, ви б уже диміли на вогнищі!

— Так, це велике щастя, — погоджуюсь я. — Але й у вас невдовзі задимлять вогнища, як в оплоті вільної реформації Женеві. — Помовчавши, я додаю: — Тому що всі ви — одного поля ягода, тому що всі ви — злі невігласи, радісні мучителі, катюги вільного розуму й тюремники людської волі…


Загрузка...