Ліки від страху

Розділ 11 ОСЛІПЛИЙ ПОВОДИР

Пробудження перервало політ, і земля стала наближатися стрімко, чітко затемніли на блискучому снігу накраяні лижами борозни, і від того, що безплотне тіло, яке мить тому ще вільно ширяло, раптом набуло ваги, раниму, не захищену від висоти й болю масу, мені стало страшно. Але приземлився я легко, лижі швидко мчали мене по схилу. Приглушений посвист снігу під полозками ставав дедалі голосніший, перетворюючись на уривчастий тріск, несамовитий, громохкий, і я прокинувся остаточно.

Сміттєзбиральна машина громадила у дворі на свою плоску спину помийні баки — старий двигун її від натуги ревів із завиваннями.

А кілька секунд тому ще була тиша, прозора голубінь снігу і розмитий обрій, до якого я лотів на гірських лижах, і політ цей був легкий, безконечний у часі, ніби я летів не на лижах, а на планері, і це анітрохи мене не дивувало — що я не падаю, а вільно, з найменшої своєї примхи можу піднятися ще вище й відсунути ще далі виднокрай, неясно окреслений зеленими торочками лісу, просвічений незвичайно м'яким синюватим сонцем. І в цьому польоті було блаженство, цілковита воля, повна відсутність страху, поки не з'явився у сні лисий сивуватий дід з обвислим, як у шуліки, носом і не сказав невиразним голосом Панафідіна:

— … польоти й падіння у сні — прикмета ущербності бажань і пригнічення внутрішніх поривів…

І тоді земля рвонулася стрімко назустріч, і зашарудів, зашумів, загуркотів раніше німий сніг — сміттєвоз уже потягнув лебідкою з помийки квадратні сірі баки.

Та у липкому сонному запамороченні, лякаючому безладді барвистих відчуттів сну й невиразного розчарування дійсності я ще намагався збагнути: хто ж цей старий і де довелося чути ці слова?

І не міг. Хоча знав, відчував, пам'ятав — зовсім недавно я бачив його.

Хотілося накритися ковдрою, заснути й знову побачити примарний обрій, відчути легкість польоту, зустріти старого — і все згадати. Проте будильник над головою вибухнув, як граната, і я прокинувся остаточно.

І пригадав старого. На старому полотні, в потрісканій рамі, затінене, погано розрізнювано обличчя. А звуть його Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс.

Кукурудзяний корж сонця висів просто над вікном, і вся кімната була залита м'яким жовтим світлом, яке по кутках густішало до голубіні, розшаровувалося димними смугами, сповненими нерухомого блиску застиглих у повітрі пилинок.

Ще лежачи в постелі, я оглянув свою кімнату, безсоромно просвітлювану наскрізь вранішнім вересневим сонцем, і з великим невдоволенням виявив, що багато в чому вона схожа на кімнату Позднякова. У моєму житлі не було, та й не могло бути папської вишуканості панафідінського дому і одухотвореного хаосу кімнати Лижина, не було теплого затишку квартири Рамазанової, схожої на тісне, м'яке, добре насиджене крісло. Навіть плюшеві портьєри і серветки на полірованому столику в Пачкаліної і то видалися мені зараз цілком на місці. Проте нічого схожого у мене не було, а панували тут, як у бідолахи Позднякова, казармена чистота й безглуздий, нікому не потрібний порядок. І від цього несподіваного відчуття схожості нашого невлаштованого побуту став мені Поздняков і симпатичнішим, і ближчим.

От хіба що не п'є вранці міцну каву Поздняков, а цідить, напевне, свою гарячу незабарвлену водичку, розбиваючи при цьому довгими жовтими зубами грудочки цукру на акуратні половинки і чвертки, і думає зараз неспішно й тужливо про то, що брак дисципліни і нехлюйство, які йому були завжди такі відразливі в людях і на боротьбу з якими він поклав стільки років, несподівано зіграли з ним лихий жарт, заманувши в пастку на стадіоні й намовивши випити пляшку пива з рук невідомого, цілком симпатичного чоловіка, напевне не шалапута — хто-хто, а він подбав про квитки на матч задовго наперед, — і ось тепер треба сидіти самому в порожній, зовсім чужій квартирі, чисто і байдуже витертій і вимитій, і немає, здається, на всьому білому світі людини, яка грудьми стане на його захист і доведе, що Поздняков чесна людина, не п'яниця і все, що сталося з ним, — жахливе нещастя, за яке він уже досить натерпівся, і не можна ж безневинній людині нести все життя нищівний тягар чужої провини і незмивної ганьби…

Я допив каву й висунув шухляду письмового столу — у старому, потертому гаманці, де я тримаю свої гроші, лишилася всього одна десятка, новенька, червоно-хрустка, дуже гарна, та, на жаль, зовсім одна. А до зарплатні лишалося ще чотири дні, і я пошкодував, що час тільки теоретично можна вважати грошима. Глянув на годинник і побачив, що і з часом у мене теж не дуже вільно.

На вулиці було прекрасно, година пік уже минула, і я їхав у напівпорожньому тролейбусі. Басовито гурчали під ногами двигуни, на вільних перегонах тролейбус із завиванням розганявся, і тоді в машині гостріше пахло розігрітою гумою і курявою. Дерева на бульварах застигли нерухомі, і якісь люди на доріжках збирали граблями величезні кучугури жовтувато-коричневого листя. Добре було б у такій лінивій дрімоті проїхатись у тихому, безлюдному тролейбусі по всьому Бульварному кільцю, доїхати до Новодівичого, спуститися до річки й посидіти біля холодної сірої води. Але водій скрипнув деренчливим репродуктором. «Наступна зупинка — «Петровські ворота», — ляснули перед носом половинки дверей, і я попрямував неспішно в управління.

День у мене почався цілком по-канцелярському — мені треба було написати масу всіляких папірців. Благословившись, я почав із запиту до Мосміськсуду, цікавлячись, по якій справі проходив Рамазанов, хто були його співучасники і яка їхня доля.

Потім написав напір в Управління виправно-трудових установ з проханням повідомити мене, де відбуває М. С. Обоїмов призначене йому покарання, відстукав на машинці кілька листів у міністерство і в прокуратуру й закінчив тим, що склав постанову про проведення судово-хімічної експертизи. Дістав із сейфа колбочку Лижина з метапроптизолом і подався на шостий поверх, в НТО до Халецького. Старий мені зрадів:

— Вас можна привітати?

— Та звідки? Ваше твердження про підвищення мене в майори виявилось безпідставним.

— Тьху! — Халецький розсердився. — Я з вами про серйозну справу говорю, а ви, як завжди, базікаєте… Своїми жартиками ви мене врешті впевните, що це для вас не таке вже дріб'язкове питання.

— Нічого собі дріб'язкове! У мене до зарплатні, десять карбованців лишилось…

— Згубно вводять себе в оману, коли думають, нібито із збільшенням зарплатні дефіцит зменшується.

Ми з ним іще потеревенили трохи, а потім я дістав з кишені колбочку й поставив її на стіл з таким поважним виглядом, немовби це я придумав і синтезував чудодійний препарат.

— Впізнаєте? — спитав я невинно, ніби Халецький справді міг побачити в цьому білому порошку циклопічну молекулу тіазину-гіганта, модель якої він мені одного разу демонстрував за своїм столом.

— Транквілізатор?.. — недовірливо сказав-запитав Халецький, і в голосі його вчувалася недовіри, тому що в ті дні, які проминули з часу нашої останньої зустрічі, він не сидів зі мною на семінарі в елегантно-вільному кабінеті Панафідіна, не порпався в шухлядах-бюро Патентної бібліотеки, вишукуючи відкриття удачливого професора та його менш удачливих і здібних колег, не пив разом з Благолєповим каву перед ставочком на безлюдній осінній дачі й не чув його надтріснутого голосу — «всі люди знають набагато більше, ніж говорять», не плив у хмарах зеленувато-сизого диму в кімнаті Лижина з портретом лисого похмурого старого чоловіка на стіні, не мчав уночі через місто в лабораторію, де на робочому столі стояв металевий ящик з патрубками — великий човен, на якому Лижин перевозив через річку під назвою Незвідане людські жалі, болі і страх. І саме поняття «транквілізатор», про яке я ще зовсім недавно уявлення не мав, а Халецький, пояснюючи його мені, вдавався до портретних замальовок псів, було зараз, як і все інше, окремою ланкою розірваного ланцюга, де Халецький бачив тільки початок і кінець: заяложений корок з молекулярними слідами й розфасоване в пластмасові прозорі бокси драже готових ліків з лікарськими приписами й призначеннями; а мені зараз була зримою серцевина — хімічний продукт, в одержання якого були вкладені десятиріччя навчання і пошуку, надія, відчай, любов, зрада і щастя відкриття. І все це зібралося на дні колбочки із щільно притертою накривкою — трохи білого порошку, схожого на питну соду.

— Так, Ною Марковичу, це і є гігант, якого ви марно шукали в довідниках. Його в них ще не описано. Думаю, правда, що ніхто не зробить цього краще, ніж знайомий вам професор Панафідін… — я не втримався і засміявся, хоча Халецький ніяк не міг зрозуміти причини моїх веселощів.

— Це його продукт?

— Ні, дорогий мій Ною Марковичу, куди йому. Він надто любить життя і без усякого сумніву переконаний, що це взаємно. Я хочу, щоб ви зважили точно продукт, а потім провели ретельну експертизу на ідентичність цієї речовини з тим, що ви знайшли в корку.

— Тільки в обмін на найдетальнішу інформацію про всі ці справи.

— Неодмінно, Ною Марковичу, дорогий мій, але зараз мені треба поспішати на роботу до господаря цього порошку. А перед цим ще необхідно прослизнути до генерала, отож усі розповіді — на вечір. Тільки зважте, прошу, цю штуку при мені…

Халецький підійшов до аналітичних ваг.

— Ох, ця ще мені ваша суєта нестерпна, — Він совав важілець, підкидав на шальку противаг малесенькі трикутні гирки. — Грубо: двадцять один і шість десятих грама.

Але до Шарапова я не втрапив: секретарка Тамара сказала, що він приймає делегацію працівників поліцай-президіуму Берліна. Люди педантичні й допитливі і, поки вони з'ясують якнайдетальніше всі питання, які цікавлять їх професіонально, мине година-дві. Я не став чекати й поїхав у лікарню — на роботу до Лижина. За цей час він, певне, заспокоївся, і тепер можна буде грунтовно розпитати його про різні дрібниці, котрі для мене були дуже важливими.

Я поминув уже знайому мені прохідну лікарні, обігнув лікарняний корпус, пройшов через господарчий двір і по пам'яті знайшов лабораторію. Вдень вона мала вигляд ще приземкуватішої і непоказнішої, ніж уночі. Колись у цій одноповерховій цегляній коморі був, певне, лікарняний склад: стіни від старості багрово-чорні, ніби їх припалило пожежею, рами маленьких запилюжених вікон перекошені, рипучий дерев'яний ганок. В одному з вікон надсадно лопотів витяжний вентилятор — отже, хтось у лабораторії є.

Постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, зайшов. Пронизливий, нестерпно гострий запах — чи то сірки, чи йоду — вдарив у ніс. На столі в глибокій порцеляновій мисці диміло щось жовто-сірим туманом. Жінка, яка стояла спиною до мене, натягнула гумові рукавички, схопила миску і, відвертаючи щосили голову вбік, бігцем донесла її до витяжної шафи, засунула свою смердючу ношу в її роззявлене жерло, вправно й спритно зачинила дверцята, скинула на підлогу рукавички й повернулась до мене.

— Сюди стороннім вхід заборонено, — сказала вона сердито. — Ви що, читати не вмієте?

— Тільки по складах, — усміхнувся я, — Крім того, я спитав дозволу.

— У кого це ви питали? — Вона все ще була розгнівана й невдоволена, і впоперек лоба до перенісся в неї йшов темний рубчик кіптяви, схожий на пасемко її чорно-смоляного волосся, і в очах стояли сльози від ядучого жовто-сірого диму — молода, дуже зграбна дівиця того самого спокусливого типу, який поціновувачі із заздрістю і задоволенням називають «цукровою кісточкою». За якимсь дивним, незбагненним зв'язком я згадав слова Пачкаліної і подумав, що ось у цієї дівиці якраз достеменна «яскрава, показна зовнішність».

І яскрава, показна зовнішність її була мені явно знайомою.

— Моні дозволив прийти сюди Володимир Костянтинович.

— А! Коли це було?

— Позавчора. А що?

— Лижин захворів.

— Що з ним сталося?

— А ви з якого, власне, питання до нього?

— У мене до нього багато різних питань. Він удома зараз? — спитав я, сердячись на свою дурість: треба було подзвонити, перш ніж пхатись на Преображенку, адже до його дому від управління — п'ять хвилин.

— Ні, — сказала дівчина, і в передчутті біди у мене боляче ворухнулося серце, тому що в очах у неї все стояли прозорі озера сліз, хоча ядучий дим давно вивітрився з лабораторії. — Він тут лежить…

— Тобто як це — тут? — перепитав я.

— У лікарняному корпусі…

Я все ще був неспроможний охопити й зрозуміти жах того, що відбувалося.

У їхньому лікарняному корпусі лікують від божевілля. Психічних захворювань… Від епілепсії, шизофренії, нервових розладів. Від переляку.

Ех, Лижин, Лижин! Сумний мрійник, перевізник на чарівному човні! Що ж сталося з тобою? Стомився? Чи до тебе прийшов страх, який був більший за твою незвичайну мрію! І сильніший за твою дивовижну любов? Запаморочилася голова, і ти впав зі свого човна в німу, драглисту річку безумства? Чи тебе зіштовхнули з борту? Чи не допомогли втриматись?

І може, це я останнім бачив Лижина, коли він іще бовтався на поверхні, судомно простягаючи руки до світу реальності, який тікав від нього? А я ставив йому протокольні запитання, і кожне з цих запитань вдаряло його, наче веслом з відпливаючого човна, по руках, по голові, і він захлинався гіркою водою маячні.

Але ж я не бажав йому зла — мені була потрібна тільки правда, і він сам був зацікавлений у цій правді. Перед ким я зараз виправдовуюсь? Перед Лижиним? Чи перед собою? Чи перед усіма тими невідомими мені людьми, яким Лижин віз на своєму човні чудодійні ліки, а сам тепер тоне у чорному вирі біди?..

Тиждень тому я ще не знав Лижина. А тепер він у лікувальному корпусі. Нерви не витримали? Сил не вистачило? Чи хвилювання від зустрічі зі мною змило його з поверхні? Але ж я — людина на ім'я Станіслав Тихонов — не знав про нього раніше, не шукав з ним зустрічей, не цікавився його успіхами і невдачами. І в незримому зв'язку наших учинків — вибору покликання, ставлення до своєї справи і будування життєвої позиції — сталося так, що само мені довелося рятувати під безчестя незнаного Лижину дільничного Позднякова, і тоді ми зустрілись, і я не міг знати, та й не повинен був брати до уваги, що Лижин з останніх сил тримається за край тверді, що він уже висить над мороком і порожнечею.

І знову я згадав Позднякова: видно, така вже проклята у нас посада — інспектор, що за право втручатися в чужі долі, за можливість перевіряти, не питаючи, чуже життя, як службовий формуляр, ми теж непогано розраховуємось — не можна навіть з рук квитка купити і спекотним літнім вечором у вільний час після роботи випити пляшку пива з незнайомою людиною…

— Пашо прізвище Александрова? — спитав я у дівиці, що мовчки стояла переді мною. Вона кивнула. — Я інспектор Московського карного розшуку Тихонов. Ось моє посвідчення. Коли захворів Лижин?

— Вчора вранці.

— А як проявилася хвороба?

— Не знаю я подробиць. Коли прийшла, його вже помістили в палату — він нікого не впізнає.

Ех, Лижин, Лижин — осліплий поводир! Адже ти хотів з імли вести до світла свою кохану — тоненьку дівчинку, яка знала все про сарматську культуру і прокинулась одного разу вночі від нестерпного жаху. Ти ж хотів своїм коханням, світлом і силою розуму свого розтопити кригу мовчання, що звалилася на неї. Ти не думав про премії і величезні перспективи свого науково-дослідного інституту — просто в тебе не було можливості чекати ще тридцять — сорок років, коли наукова думка світу визволить твою кохану з полону небуття.

Осліплий поводир, зморений подорожній, плавець, що зникає у воді…

— Хто, крім Лижина і вас, знав про роботу над одержанням метапроптизолу?

Вона підійшла до розподільчого щита, вимкнула рубильником мотор витяжки, і в лабораторії зразу стало оглушливо тихо. Сіла за стіл, витягла з шухляди товстелезну амбарну книгу — всю заяложену, обшарпану, із загнутими, замацаними куточками сторінок, облиту чорнилом, у жовтих, вигорілих плямах.

— Це лабораторний журнал. Тут же чернетки актів випробувань препарату на тваринах — кроликах і морських свинках. Там усі підписи — чоловік десять.

— Підписи з'явились у кінці випробувань. А на стадії розробки ліків?

— Головний лікар Хлєбников, завідувачка соматичного відділення Васильєва, консультант професор Благолєпов, ще хтось…

— Благолєпов консультував цю наукову проблему?

— Ні, Благолєпов — консультант у клініці, а з Лижиним він співробітничав якось неофіційно, не знаю. Як сказати — по-дружньому, чи що.

— Угу, по-дружньому… А хто мав доступ до документації? Хто був повністю цілком у курсі всього експерименту?

Александрова сердито пересмикнула плечем:

— У нас тут не секретне виробництво, і ніхто до особливого режиму не прагнув. І особливих таємниць Лижин ні з чого не робив. Він просто хотів уникнути передчасного галасу і балаканини…

— Гаразд. Покажіть мені журнал.

Лабораторний журнал лише на вигляд був неохайним. Його сірі лінійовані сторінки з дня в день — кожного, кожного дня — заповнювалися дуже детальними записами розгонистим круглим розбірливим письмом. Записи були ґрунтовні: сформульовано задачу, описано хід досліду, вивчено причину невдачі, — тож навіть мені, геть необізнаній людині, було багато що зрозуміло в логіці пошуку. Ось хіба що гігантські формули з розсипом латинських літер і цифр лишалися для мене нерозв'язною загадкою. Між сторінками були вклеєні поштові конверти, в яких лежали картки з допоміжними записами — бібліографія, посилання на авторів, вирізки з наукових статей, фотокопії зі сторінок іноземних хімічних журналів.

Гортаючи сторінку за сторінкою, десь уже всередині журналу я звернув увагу на дату: 16 березня — неділя.

Повернувся на сторінку назад: 15 березня — субота. Перегорнув ще кілька сторінок назад: 8 березня — в суботу немає записів, а 9-го — у неділю: «Поставлено реакцію Хільгетаг. Необхідно виділити радикальну групу…»

У журналі не було записів також від 1 травня і 1 січня. В решту днів Лижин працював протягом трьох з половиною років.

Запис від 16 травня — звичний круглий лижинський скоропис — обведений червоним фломастером, на полях намальовано гілочки, перехрещені прапори, штриховий профіль Лижина — дуже схожий, він п'є з емблеми медицини — чаші, обвитої гадюкою, а чиєюсь іншою рукою зроблено напис:

Потім, судячи з журнальних записів, уся робота стала циклічно повторюватись — Лижин, очевидно, назбирував продукт.

— Скільки всього ви одержали метапроптизолу? — спитав я Александрову.

Вона ніби прокинулася від сну чи від глибокої задуми й розгублено сказала:

— Не знаю…

— Тобто як не знаєте? — здивувався я. — Це має бути записано у вас десь…

— Я не вела облік, — невпевнено сказала Александрова.

— Можливо, ви не вели, але Лижин акуратно все записував — тут у нього до сотих часток грама записано вихід після кожної реакції. Отож давайте разом шукати…

— Гаразд. — Александрова відкрила чорну лаковану сумочку, дістала звідти щось і підійшла до умивальника, над яким у стінку було змазано квадрат потемнілого дзеркала. Дивлячись на своє тьмяне відображення, вона швидко провела пуховкою по обличчю — під очима, по випнутих, красиво вигнутих вилицях, ледь-ледь гострому підборіддю, намочила ріжок рушника, стерла з лоба чорний рубчик і лоб попудрила, повернулась до мене й сказала: — Давайте разом шукати.

І недавніх сліз на її обличчі сліду не стало. І мені це було незрозуміло: адже щойно вона плакала скупо й гірко — так накипають сльози від якоїсь справжньої скорботи, чи від живого болю, чи від гострого співчуття…

Потрібну нам довідку ми знайшли в кінці журналу — там по днях було накреслено таблицю, в яку заносив Лижин дані про кількість. одержаного препарату. Останній запис Лижин зробив три дні тому і підбив підсумки: 64,2 гр. Я не сумнівався в тому, що Лижин одержав більше метапроптизолу, ніж виявилось у колбочці, залишеній мною для випробування Халецькому. Адже мала ж бути ще якась невідома кількість препарату, яким бандити отруїли Позднякова.

Але ж не втричі більше!

— Як витрачався метапронтизол? — спитав я Александрову спокійно, навіть байдуже, наче нічого не сталось.

— Не знаю, — швидко сказала Александрова. — Я до цього ніякого відношення не мала.

Мені її реакція видалася надміру нервозною — адже вона тут лише лаборант і швидше всього справді не має до цього відношення. Та мене трохи здивувало її збудження. Я сказав якомога спокійніше:

— Постарайтеся пригадати: можливо, ви ненароком чули, яким чином збирався Лижин використати свій препарат?

— Я до його розмов не прислухаюсь. А весь одержаний продукт Володимир Костянтинович тримав у сейфі.

— Скільки є ключів до цього сейфа? — кивнув я на залізний ящик у кутку.

— Один. — Вона подумала і додала: — Я бачила лише один — він був у Лижина. І взагалі, чому ви про це питаєте мене?

— Тому що в слоїку, який мені віддав Лижин, втроє менше препарату, ніж він виготовив. Мене цікавить, куди ділася решта.

— Ну, по-перше, частину готового продукту він розбив на складові — його цікавила зворотна динаміка. А по-друге, я пригадую, що він давав частину продукту головному лікарю…

— Головному лікарю? Навіщо?

— А як же вони будуть біохімічні досліди ставити? Там хоч і мізерні кількості, але ж в експерименті зайнято багато тварин…

Дуже мені хотілося спитати її, як вона ставиться до Лижина, але в цій ситуації запитання прозвучало б зовсім недоречно. І я не спитав її. А може, мені заважало те, що тепер, коли вона заспокоїлася трохи, обличчя її втратило енергійну рухливість, і знову виникло гостре відчуття, майже впевненість — десь я бачив її раніше.