Ліки від страху

Розділ 19 МОЛОДЕЦЬ, ПАНАФІДІН, ПІДКОРЮВАЧ ЖИТТЯ!.

І все-таки під шосту годину разом з Поздняковим я поїхав у клініку: перенести зустріч з Панафідіним було вже непристойно, хоча вона й втратила для мене будь-який сенс та інтерес. Біля прохідної я побачив червоні «Жигулі» Панафідіна і пішов до Хлєбникова, а Позднякова послав просто в лабораторію, домовившись, що скоро прийду.

Біля дверей Хлєбникова я почув гучні голоси, що долітали з кабінету. Металевий, штивний голос Панафідіна з присвистом розтинав тишу:

— Щодня в світі вмирають неписьменні Лейбніци і голодні Резерфорди! І тому треба працювати! Світ повинен працювати! А не базікати! Всі наші прекрасні розмови про духовність, про примат моральності — нісенітниця, дурниця, безглуздя!

— Але ліки від страху — це теж частина всесвітньої роботи, — швидко відповів Хлєбников.

— Так, якщо тільки відкинути вашу з Лижиним дурну маячню навколо цієї чисто хімічної проблеми. Лякливість людини визначається кількістю адреналіну, який викидається в кров, і мене цікавить голий хімізм цього процесу, а на решту мені начхати!..

— І на моральний бік питання теж начхати? — запитав наполегливо Хлєбников.

— Коли всі люди на землі будуть ситі, то моральні люди примусять аморальних поводитись правильно! А найголовніше — тільки тоді настане час, щоб розібратися, що морально, а що ні. Поки світ голодний і хворий, поняття ці вельми невизначені…

Я відчинив двері і ввійшов у кабінет, вони обернулись до мене на мить, одночасно кивнули й знову кинулись назустріч один одному, мов боксери в клінч.

— Ви, Панафідін, ніколи не замислювались над історією відкриття шахів?

— Вас хвилює безмежність життєвих ситуацій? — усміхнувся Панафідін.

— Ні, мене хвилює хитрість Сету й безпечність магараджі Шухендра. Коли магараджа пообіцяв винагородити мудрагеля, поклавши на кожну наступну клітинку подвоєну кількість зерен, він продемонстрував властиве людям небажання чи нездатність передбачати наслідки геометричної прогресії наших вчинків і устремлінь.

— А які прогресії ви вбачаєте в моїй поведінці? Чи в моїх устремліннях?

— Ви небезпечна людина, Панафідін. Вам не можна давати волі. Мені страшно подумати, як ви могли б розпорядитися метапроптизолом, якби стали його монопольним господарем. Для вас людина — дослідна лабораторія для дослідження хімізму реакцій, які в ній відбуваються…

Панафідін у нестямі зірвався з крісла:

— Слухайте, Хлєбников, я завжди вважав вас сентиментальним йолопом. Але й гадки не мав, що ви з роками просунетесь у цьому так далеко… Дружба з Лижиним погано вам прислужилася. Він божевільний, але талановитий, а ви дуже нормальна посередність, і взаємне спілкування не збагатило вас, а довело обох до нуля. Ви носитесь як дурні з писаною торбою зі своїми прекраснодушними ідеями знищення болю і страху, і вам обом у житті не зрозуміти, що я не магараджа, я — Сету, тому що на відміну від вас розумію закон — головний закон наукового прогресу!

Хлєбников лагідно дивився на нього своїми запаленими, ніби заплаканими, очима, і на обличчі його були скорбота, втома, біль. І так мені було прикро, незвично та й незрозуміло бачити цього сильного й сміливого чоловіка в подібній ролі, що я постарався якомога непомітніше вмоститися на стільці в кутку кабінету.

— Тоді поділіться і зі мною знанням головного закону, — сказав Хлєбников тихо.

— Біль і страх у світі вічні. Вічні — ви це розумієте? ї як немилосердний дресирувальник жене в манежі змиленого коня, який хрипить на корді, так біль і страх вічно гнатимуть людство по висхідній спіралі пізнання!

Він закурив сигарету, сів у крісло й спокійним голосом додав:

— Гаразд, годі просторікувати. Ми все одно не зрозуміємо один одного. — Він кинув погляд на мене й сказав Хлєбникову: — Ось з інспектором з МУРу ви швидше можете домовитись…

— Ага, — кивнув Хлєбников, — з інспектором Тихоновим ми швидше можемо домовитись. Ви не сприймаєте наших слів, як не чуєте радіохвиль, якими заповнена зараз ця кімната, вулиця, весь світ навколо нас. Ви нас не чуєте. І не слухаєте.

— Ех, Хлєбников, Хлєбников, — похитав головою Панафідін. — Ви, мій колего, добрий фахівець, лікар, учений, пишаєтесь браком нашого взаєморозуміння і задоволені тим, що вас розуміє міліціонер, і при цьому не усвідомлюєте, що ваші стосунки безглузді й протиприродні, як груповий рентгенівський знімок!

— Чому ж бо? — знизав плечима Хлєбников. — Ми з Тихоновим теж колеги. Тільки з іншого ремесла, якого у вас нема.

— Цікаво знати, з якого?

— Ми з ним обидва — люди, — тихо й сумовито сказав Хлєбников.

Панафідін зареготав:

— До вашого чудового дуету міг би з успіхом приєднатися ще один великий фахівець у цій галузі — ваш друг і мій колишній співробітник Володя Лижин. Він теж завжди носився, мов курка з яйцем, зі своєю ідеєю — людина, людина, людина! Ану ж, душолюби, покажіть-но мені вдячне людство, вишикуване з передачами в чергу перед палатою Лижина? Запросіть уже й мене, будь ласка, на всесвітній консиліум лікарів, які зібралися біля ліжка Лижина…

— Ви, Панафідін, похмурий і злий цинік, — сказав я. — І не такий уже й розумний, як це може спершу видатись…

Глузливо усміхаючись, Панафідін запитав:

— А чому це, дозвольте поцікавитись, я перестав вам здаватися таким розумним?

— Тому що у вас була курка, яка несла золоті яйця. Але вам одного разу захотілося їсти, а терпіти голоду ви не могли й не хотіли, і тоді ви зварили із своєї курки бульйон. І в кожній жадібно вихлебтаній тарілці потонули ваші мрії й розчинилася казка вашого осяйного завтра.

— Можливо, можливо, — швидко закипав Панафідін, і я раптом побачив, що він тримається останнім зусиллям волі, що він на грані істерики. — Ви мені всі набридли — моралісти, бовдури, дилетанти. Ви ж самі жити не вмієте, а ще інших кортить учити.

— А ви жити вмієте? — спитав я.

— Так-так! Я — вмію. Я знаю, як треба жити, і я знаю, навіщо…

— І як я; е треба жити? — поцікавився Хлєбников.

— Ви, Хлєбников, як, зрештою, і ваш друг Лижин, все одно так жити не зможете. У вас немає внутрішньої впевненості. Ви не можете зрозуміти, як це я завжди розв'язував задачі на чистовику життя, — адже ви все проживали на зібганих аркушиках чорновиків, які ви вважали репетицією, перевіркою, підготовкою до майбутнього великого й світлого життя! І життя вас за це покарало, бо воно не знає чорновиків — кожен день остаточний і безповоротний, як зданий чи провалений іспит…

— І чим же нас життя так покарало? — лагідно спитав Хлєбников.

— Тьмяністю ваших нескінченних буднів, які розвіяли ілюзію завтрашніх свят. Через те й старий Гораціо вам чужий і незрозумілий, що закликав: «карпе діем» — зривай день. І взагалі, мені остобісіло слухати ці ваші гуманітарні дурниці…

Ми з Хлєбниковим промовчали. Панафідін пройшовся по кімнаті, біля вікна крутнувся на підборах:

— Ми будемо займатися лижинським архівом?

— Ні, — сказав я різко. — Я передумав. Лабораторію я опечатаю, а матеріали Лижин сам розбере після одужання.

Панафідін чомусь не розсердився, а може, у нього для цього вже не було сил.

— Як хочете. До побачення, — сказав він байдуже і зняв з вішалки плащ.

Він уже дійшов до дверей, узявся за ручку і все-таки зупинився, мить стояв мовчки, потім вернувся, кинув на стіл ключі під лабораторії і сказав по поспішаючи:

— Ви мене даремно чекали в лабораторії — я б туди все одно не пішов. А щодо Лижина, то що ж — буду радий, коли він, одужавши, сам розбере свої матеріали. Правда, ви, Хлєбников, як фізіолог, знаєте, що дресировані тварини, заснувши на зиму, забувають усі набуті звички. Розкажіть про це своєму другові з міліції. Бувайте здорові… — Він вийшов з кімнати й тихо причинив за собою двері.

Довго ми сиділи мовчки, поки я не спитав Хлєбникова:

— А як сьогодні стан Лижина?

Він подивився на мене відчуженим поглядом, наче пригадуючи, хто я такий і як опинився в його службовому кабінеті, звідки знаю Лижина і чому цікавлюсь його хворобою. І ця мить переходу від роздумів до реальності, як глухий сплеск від каменя, кинутого в криницю, підтвердила мені глибину його стурбованості за долю друга, за долю відкриття й долі людей, яким це відкриття може принести світло зцілення.

— Лижина? — перепитав він, ніби я сказав невиразно чи сидів далеко від нього, він погано розчув моє запитання і зараз по ходу намагається збагнути, як правильно відповісти мені, не пошившись самому в дурні й не обдурюючи мене.

У тиші мені чувся свист гальм, вереск гуми, яка горить на асфальті — він щосили намагався загальмувати, затримати розгін своїх гнітючих роздумів.

— Найближчими» днями я чекаю перелому, — сказав він нарешті. Помовчавши, сухо хруснув пальцями і тихо додав: — Я дуже сподіваюсь… Я так сподіваюсь!..

І я не став його ні про що запитувати. Говорив про опечатування лабораторії, ще про якісь дрібниці, але він мене не слухав, а лише кивав весь час і повторював:

— Так-так, звичайно…

Коли я прощався, Хлєбников провів мене до дверей, потиснув руку й сказав довірчо, як повідомляють про секрет, що його по змозі не треба розносити:

— У людському мозку — чотирнадцять мільярдів нейронів. Що? Чималенько…

Поплескав мене товариськи по плечу, ніби підбадьорював, і відвернувся, і мені здалося, що він плаче…

Йдучи до лабораторії, я обрав кружний шлях по доріжці, яка петляла в хирлявому парку, вибігала до паркана і перетинала господарчий двір: мені треба було зосередитись, ще раз постаратися зрозуміти, чому, яким чином, навіщо опинився телефон Лижина в записній книжці злочинця. Який викрут життя, що за незрозуміла химера долі могли зв'язати таких різних, геть чужих людей?

І хоч скільки прикидав я подумки варіантів, дедалі більше впевнювався, що знайти логічне пояснення такому незбагненному переплетінню мені не пощастить: очевидно, розв'язання цієї задачі, як у «вірменській» загадці, має будуватись на парадоксі, якійсь життєвій нісенітниці, що покидала в казанок буття випадкових людей і заварила на їхніх взаємовідносинах таку круту кашу, що нам і по цей день було не впоратись із нею.

За огорожею краєвид був майже сільський — старенькі, перехняблені будиночки, оточені садочками, зі шпаківнями на дахах, ветхими сарайчиками на задвірках. Вигляд у них був жалюгідний, занедбаний — мешканців уже переселили, і над їхніми сизими дахами загрозливо піднялася кранова стріла з металевим ядром, яке завтра-післязавтра має рознести ці халупи вщент. А зараз тут працювала кіногрупа. Поодинокі цікаві стояли за оточенням, всередині якого метушилися спритні хлопці в замшевих курточках, роздратовано кричав у мегафон чоловік у полотняній кепці з довгим дашком, акторові — здоровилі шоферського вигляду — гример, звівшись навшпиньки, підфарбовувала губи й пудрила пухівкою щоки, потім над усією цією метушнею злетів крик: «Мотор!» — засяяли блакитним приголомшливим світлом юпітери, оператор завмер біля камери, наче кулеметник в окопі, актор став ломитися в двері занедбаного дому, знову закричали: «Стоп! Стоп!» — погаснув арктичний сполох юпітерів, усі знову забігали по майданчику, а я відлий нарешті від огорожі й пішов у лабораторію, де мене давно вже чекав Поздняков.

Я йшов і згадував, як, бувши вже дорослою людиною, твердо вірив у те, що фільм знімають по черзі — як читають книгу, як записано в сценарії: спершу знімають початок фільму, потім — середину, а в кінці — фінал. І дуже здивувався, дізнавшись, що в кіно першим кадром можуть знімати кінець картини, потім — початок, затим — середину, і, лише коли знято все, режисер починає склеювати події в хронологічній, смисловій послідовності, яка й повинна на довгій смужці целулоїду зобразити стрічку життя.

І подумав я про те, що розслідування складних, заплутаних справ теж сильно нагадує зйомки кінофільму — я знімаю життя з різних кінців, і потрапляють до мене ненумеровані шматки плівки з подіями, які не мають ніяких логічних передумов, ніяк не пов'язані з плином життя, не обумовлені попередніми словами чи вчинками моїх героїв. У мене ж немає в руках сценарію, за яким вони мають чинити так, а не інакше, і неодмінно у визначеному їм порядку й послідовності.

Мені треба, переглянувши всі ці кілометри плівки, на яких зафіксовані продумані й вимушені вчинки людей, розкласти їх у суворій послідовності, проте я не режисер, у мене немає ще багатьох шматків плівки, і склеювати проекцію життєвої стрічки ще рано…

У вікнах лабораторії не видно було світла. Я увійшов і у вечірніх сутінках розгледів кістляву спину Позднякова, що сидів за столом навпроти якоїсь жінки. Я клацнув вимикачем, і неяскраве світло запиленого плафона після імли видалося мені сліпучим. Жінка мимохіть скинула до очей руку, прикриваючись від світла, і я побачив, що це лаборантка Александрова.

І згадав нарешті, де я бачив її раніше.

Поздняков і Александрова пили чай… На електроплитці затишно посвистував невеликий синій чайник, в блюдці лежали грудочки цукру. А я стояв біля дверей, прихилившись до одвірка, боячись поворухнутися, стріпнути, зруйнувати цей спогад, який прийшов несподівано.

Александрова, скоса глянувши на мене, сказала:

— У вихованих людей заведено вітатися…

— Здрастуйте, — сказав я. — Вибачте, я просто не встиг.

— Зрозуміло, — кивнула вона. — Вітаєтесь ви, певне, коли йдете?

— Буває і таке, — погодивсь я. — Ось із вами я справді привітався, вже зібравшись іти.

Вона знизала плечима.

— Але вчасно згадав, — додав я тихо.

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Воістину краще. Хоча я б і так згадав. Та могло бути справді пізно, — засміявсь я.

Поздняков, прицмокнувши, висмоктав із склянки рештки ріденького чаю, неквапом сказав:

— У громадяночки Александрової скінчився робочий день, але я вже вмовив її догодити мені й вас дочекатись, поки ви там усі питання урядили…

І непомітно підморгнув мені.

Молодець, старий! Виходить, я не помиляюсь, виходить, він її теж добре знає! Бачив, бачив, напевне бачив, він же, бісової душі, прекрасний дільничний! Він не міг бачити раніше цього помаху руки до очей, цього жесту, що запам'ятовується, цієї характерної постави, та зате він її раніше бачив не на фотографії, а в житті!

— Значить, мені вас на два слова треба, Станіславе Павловичу, — сказав знічено Поздняков. Він хотів поділитися зі мною своїм відкриттям, він же не знав, що я бачив фотографію, яка повільно кружляла в повітрі і впала на підлогу до моїх ніг…

— Потім, Андрію Пилиповичу. Мені зараз треба поговорити з Александровою.

— Але мені вам сказати… — Показуючи мені очима на двері, Поздняков не знав, як довго маячило у мене перед очима обличчя Александрової, як болісно і безглуздо пов'язував я його весь час із булковим обличчям Пачкаліної і ніяк, нізащо не міг збагнути, що по телефону без імені із записника розгінника могли дзвонити не лише Лижину.

— Я все знаю, Андрію Пилиповичу, — заспокоїв я його і повернувся до дівиці.

— Довго це триватиме? — сердито сказала вона. — Мені треба їхати додому. Я не збиралася довше затримуватись.

— На жаль, вам доведеться затриматись, — сказав я. — І до того ж надовго.

— Що-що-що? — з викликом спитала вона.

— Те, що ви чули. Ви сідайте краще, у нас із вами розмова надовго.

— Ну, знаєте! — злісно блиснула вона очима. — Мені це неподобство набридло, я йду додому.

— Сядьте на місце, — сказав я, не підвищуючи голосу. — Ви затримані, а через годину я поїду до прокурора по санкцію на арешт. А потім відправлю вас у тюрму.

— Ви збожеволіли, — безгучно прошелестіла вона побілілими губами: як від судороги, губи її затверділи й не слухались. — Ви збожеволіли…

— Ні, з цим у мене якраз усе гаразд. Ану, відповідайте швидко: ви добре знаєте професора Панафідіна?

— Знаю, звичайно. Він читав курс лекцій у нас, і взагалі доводилося стикатися.

— І більше ніякі стосунки вас не зв'язують? — запитав я і на неї намагався не дивитись.

— А чому ви про це мене питаєте? На якій підставі? Яке ви маєте право мені погрожувати?

— Я вам не погрожую. Я вже сказав, що за годину пред'явлю нам офіційне звинувачення…

— У чому? У чому? Що я зробила?!

— Ви звинувачуєтесь у співучасті в учиненні особливо небезпечного злочину. Ви вкрали в лабораторії метапроптизол і мало не вбили ним капітана Позднякова, з яким так любо розпиваєте тут чаї…

Александрова з жахом переводила зацькований погляд з мене на Позднякова, який незворушно сидів біля дверей на табуретці й уважно розглядав свої черевики, ніби найбільше на світі боявся зараз сплохувати перед лаборанткою, поставши перед нею в заляпаних черевиках, що було б неприпустимим нехлюйством і недисциплінованістю.

— Я повторюю своє запитання: які стосунки зв'язували вас із Панафідіним?

— Він трохи залицявся до мене, — сказала вона, і в голосі її була невпевненість.

— Що значить «трохи залицявся»? Водив на танці, дарував конвалії? Чи це було залицяння серйозніше? — напирав я щосили. Господи, в яких сутінках бродив я весь час, а все було так просто! Чому ж я не міг зрозуміти? Не було помаху руки? Чи не дозрів іще плід істини, що явився мені зненацька й сліпуче нікчемної миті, коли вона затулила обличчя від світла стосвічкової лампочки? — То як, Панафідін серйозно залицявся?

— Серйозно, — витиснула вона із себе. — Ми були близькі…

Молодець, Олександр Панафідін, підкорювач життя! Зривай день? Зривай роки? Чи, може, ти хотів зірвати все життя, як везучий понтер зриває банк?

— Ви самі говоритимете? — спитав я. — Чи мені ставити вам запитання?

— Я не знаю, що вас цікавить, — сказала вона й дивилася на мене вже не сердито, а боягузливо, зарані вимолюючи собі очима прощення.

— Коли розпочалися ваші стосунки з Панафідіним?

— Два роки тому. Ми випадково зустрілися, розговорились. Домовились про зустріч.

— Панафідін цікавився змістом робіт Лижина?

— Так, він часто заводив зі мною розмови про роботу.

— І все-таки, ви не розповіли йому про методику Лижина. Чому?

— У мене поступово склалося враження, що його тільки це цікавить у наших стосунках. Мені не хотілося, щоб він мене пошив у дурні. А розлучатися з дружиною він не хотів. Це й прискорило наш розрив…

І вона знову нервово махнула кистю перед обличчям, і я подумав, що багато чого, мабуть, не сталося б, якби я міг раніше згадати цей жест, але в мене раніше не було на очах цього помаху кисті перед обличчям, і я не міг згадати вродливу дівчинку, яка закриває однією рукою очі від сонця, а другою обнімає за плечі красеня-хлопця, нешкідливого й гарного, мов махаон, закоханого в джазову музику, художника-натурника, дармоїда-мамонта на ім'я Борис Чебаков.

— Ваш розрив прискорила поява Бориса Чебакова, — сказав я повільно. — Ви знайшли собі чудового молодика — бандита і шахрая. А ініціатором вашого розриву був Панафідін.

— Чому це ви так вирішили? — скинулась Александрова.

— Тому, що ви помстилися йому, розпалюючи в Чебакова ревнощі до Панафідіна. Можу закластися, що ви частенько грозилися Чебакову піти до свого професора, поки не навели цього бандита на думку вбити двох зайців.

— Яких же це зайців?

— А він зметикував, що, підклавши рештки метапроптизолу в машину Панафідіна, він і нас введе в оману, і професора забруднить. Та зараз із вами не про це мова. Ви навіщо дали Чебакову метапроптизол?

— Я йому не давала. Він сам узяв.

— Тобто як?

— Лижин їздив у Воскресенськ на хімічний комбінат, і до мене сюди прийшов Борис. А незадовго до цього ми вперше одержали продукт, і я тож цим пишалась і не втрималася — похвалилась, показала йому колбу з препаратом. Він узяв до рук колбу, подивився, розпитав мене, що це таке, а потім відсипав у порожню пробірку. Я з ним сварилася, кричала на нього, а він мене не слухав — ну не битися ж мені з ним через це було. Та й не могла я собі уявити, що він із ним робитиме…

— А як він пояснив, навіщо йому метапроптизол?

— Він мені казав, чи то жартома, чи то всерйоз, що коли я його залишу, то він ним отруїться. Вип'є велику дозу — і засне назавжди.

Поздняков завовтузився в кутку, кашлянув, сказав глухо:

— Напевне серйозно погрожував. Половину мені сипонув, а половину кинув до професора в машину. Такі паразити самі не труяться — їх навіть миш'яком не висмалиш…

— Скажіть, вам дзвонили сюди, в лабораторію, з проханням переказати щось Чебакову? — спитав я.

— Так, кілька разів дзвонив якийсь чоловік.

— І що переказували?

— Та нічого. Просили сказати Борисові, що Микола приїхав.

— А що з цього приводу говорив Чебаков?

— Та щось пояснював, уже й не пригадую. Я цьому значення не надавала.

Я подумав і спитав байдуже, ніби знічев'я:

— А давно дзвонили? Востаннє?

— Вчора.

— І ви повідомили Чебакова?

— Так, учора ж. Ми з ним бачились, і я сказала.

— Тоді давайте разом спробуємо пригадати, коли інші рази дзвонили…

Александрова старалася дуже. У неї навіть переляк минув, очі горіли сухим лихоманковим блиском, вона була вся сконцентрована на найдрібніших подіях, які могли їй допомогти точно відтворити дату, коли дзвонили в інші рази друзі її розпрекрасного дружка Бориса, і зі мною вона не лукавила й не відмагалась — вона ревно прагнула викрити свого коханого красеня. Вона згадувала, як була одягнена, що купила цього дня в універмазі, в якому були кіно з Борисом і що дивились; що цього дня в буфеті були бутерброди з сьомгою, що посварилася вранці з матір'ю, що подруга взяла її складану японську парасольку, — і найдивовижніше, що вона більше не була красивою. Це було якесь диво — здавалося, в десяти вродливих жінок зібрали прекрасні очі, лоб, вуха, ніс, підборіддя, склали разом, і закричало жахливою дисгармонією обличчя, зліплене з чужих красот, назбираних похапцем, у безладді — все це було чуже. І вона мені була бридкою, тому що не було в її відвертості гіркого прозріння, прагнення навернути кару на облудника й злочинця, не було пекучого сорому за вчинене й щирого каяття, а гнало її пам'ять по сучках і тріщинах, найменших слідах наших буднів гостре намагання якомога швидше й надійніше відвести від себе навислу серйозну загрозу.

Довго ми пригадували, і якщо навіть припустити, що десь вона дала маху й на день помилилась, то все одно виходило, що всі розгони були вчинені через два-три дні після того, як дзвонив притихлий, змарнілий зараз телефонний апарат на захаращеному робочому столі і чийсь незнайомий чоловічий голос повідомляв, що приїхав Микола. І привіз людям горе.

Годинник показував пів на восьму. Я встав і сказав Позднякову:

— Андрію Пилиповичу, ви зараз поїдете на Петровку з Александровою. Я подзвоню черговому і скажу, щоб усі її свідчення були оформлені протоколом. Сам я поїду по цього таргана — Чебакова і привезу його теж в управління. Влаштуємо бідним закоханим очну ставку.

— А може, я з вами? Га?

Поздняков дивився на мене, як дитина, майже з благанням, і я розумів, як йому хочеться зараз поїхати зі мною і витягти за вухо цього мерзотника, якому Поздняков тільки й шкоди завдав у житті, що соромив його за нечоловіче заняття — голим позувати, і набридав своїми раціями про шкоду нехлюйства і недисциплінованості, і, не шкодуючи натруджених ніг, ходив і ходив до нього, сподіваючись застерегти від найгіршого, і справою хотів примусити займатись, а той за це вирішив убити його — коли отрутою не вийде, то прибити ганьбою, судом товаришів, громадською зневагою, на яку Чебакову начхати було, а капітана аж до землі пригнуло.

І все-таки взяти його я не міг: при всій дисциплінованості Поздняков, побачивши свого ворога смертного, міг таку штуку утнути, що потім сто років не розплювалися б. І я твердо сказав:

— Ні, Андрію Пилиповичу. Ніяк не виходить — часу немає у нас. Ви на Петровці не затримуйтесь, а їдьте зразу до Липкіних — за нашими розрахунками наступний розгін у них мають прокотити. Якщо злочинець дзвонив учора, значить, вони там з'являться завтра-післязавтра. Ви поговоріть з людьми, підготуйте їх, прикиньте умови й можливості для засідки. Звідти подзвоніть мені, і домовимося, що робити. Можливо, сьогодні з ночі треба буде висилати до них наряд.

— Слухаюсь, — сказав Поздняков, і в його непроникній сержантській незворушності мені помітні були прикрість, біль і гіркота.

Він повернувся до Александрової і сказав неголосно, проте сухо й дуже твердо:

— Надягайте пальто, громадяночко. Поїдемо на Петровку…