Людолови. Том 2

Почому ківш лиха

Доліва-Ясенський не зразу викрив себе. Поїхав Горленко, поїхав возний, ввівши орендаря у посідання Хутірцями і суворо наказавши посполитим «оказувати пану посесору вшеляке послушенство», а він все ходив по своїх нових володіннях і нібито націлювався, з якого боку узятися до діла.

Ходили посполиті на панщину, мочили коноплі, молотили, возили з лісу дрова. Баби тіпали льон, сікли капусту в довгих ночовках з березових колод, старалися, а посесор тільки пройде повз них, жуючи губами, і зиркне на них пронизливим поглядом.

— Хоч би нагримав, — легше було б, бо душу висвердлить, наче свердлом, — скаржилися вони ввечері.

— А ви дивіться йому просто в вічі, - порадив Томаш, обскрібаючи трісочкою грязюку з постолів. — Поки що можна з ним жити: відробив та й годі. А би не вигадав гіршого.

Якось раннім ранком, коли ще горіли зорі в небі і по дворах співали треті півні, пішов селом пан Боніфаціуш, економ Доліви-Ясенського.

— Виходь хлопе! — стукав він пужалном у віконницю. — Збирайся з підводою будувати міст.

— Який міст? — висувалася скуйовджена голова. — Та у нас і річки немає.

— Не тут, а в маєтку пана Ясенського. Бери харчів на тиждень та вівса для коней.

— Та як же то, пане? Ми вже своє відробили: і в підводах були, і землю виорали, і на коноплі ходили, і чинш сплатили весь.

— Що-о?! Пан відає, що наказує. Швидше, бо батогами почастую.

І рушив до сусідньої хати під люте гавкання й гарчання селянських собак.

Лаючись і відпльовуючись, ладилися селяни в дорогу. Запрягали вози, насипали торби вівса, накладали клунки хліба і сала, солі й крупи.

— А'мо, краще не їздити? Скорись йому раз — він завжди вимагатиме «за звичаєм», — почухав Томаш потилицю і запитливо зиркнув на — сусіду, що мастив дьогтем колеса.

— А чорт його зна! Тра з людьми побалакати. Як усі — так і ми, щоб батогів не покуштувати.

— Оце вірно. А нумо підемо до дядьків.

Обоє кинули напівзапряжені вози і вийшли на вулицю, але не судилося їм порадитися з поспільством. Кілька підпанків з маєтку Доліви-Ясенського вигонили з воріт запізнілих і красномовно підганяли їх батогами. Сусіди перезирнулися і, мовчки сплюнувши, кинулися запрягати.

Будували міст на одній з приток Бугу. Річка була вузька, неглибока, але бурхлива, як усі річки, народжені в Карпатських горах.

Осінь змережила землю мазками вохри, бакану й кадмію. На городах стирчало руде бадилля і безголові соняшники, валялися сіро-зелені мушлі капустяного листя та жовті перестиглі огірки «на насіння».

— Життя наше кляте, — зітхав Томаш, стоячи по пояс у воді і обкладаючи, палі камінням.

Щоб не заклякнути у льодовій воді, посполиті натягли поверх одягу просмолені лантухи і підв'язали їх під пахвами. Від цього рухи їх ставали забарними і незграбними, і робітники де-не-де чіплялися за перекинутий через річку канат, щоб не послизнутися.

— Добре йому наказувати: приїде, щуряча морда, подивиться та знов додому, до гарячої їжі та груби. А ти тут клякни.

— Ану, дядьки! Не базікайте, бо розмовами не зогрієшся, — підбадьорював Томаш. — Відробимо — та й додому. Іншим разом не….

І не договорив: старий дід, що працював поруч, раптом шубовснув у воду. Ніхто не помітив, що на дні за камінням була глибока яма. Лантух вмить наповнився водою. Дід борсався в ньому і пускав бульбашки. Хтось вхопив його за комір і потягнув нагору, але старий вже знепритомнів. Його витягли на берег і здерли з нього лантух.

— Неси до землянки! Там відкачаємо, — кричав Томаш, ляскаючи зубами.

У землянці старого роздягли. Скинув і Томаш мокрий одяг і кинувся до груби.

А в той час до мосту наблизився Доліва-Ясенський. Щурячі очі його вмить помітили, що на роботі бракує посполитих.

— Пане Боніфаціуш, де ваші хлопи? Он як пан стежить за ними, — жовчно прорипів він. — Невже пан не розуміє, що мені від цього збиток? Пан відповість мені за нього при найближчому розрахункові.

Підпанок почервонів, як рак. Руді вуса його настовбурчилися.

— Але, пане!.. Вони пішли на хвилину. Тут один дід мало не утоп. Вони його відкачують.

І, кинувшись до землянки, гримнув з порога:.

— Ану, швидше на роботу, ледарі! По п'ять шелягів штрафу за ледарство!

— Що-о? — звівся Томаш на повний зріст. — Ми — ледарі?! Штрафувати?! Звідки ти такий узявся?! Відкачаємо старого та й прийдемо. Ми теж заклякли.

— A-a!.. Он ти як! — заволав Боніфаціуш. — Іди робити, пся крев, бо знатимеш, як зі мною сперечатися!

— Ідіть, хлопці. Я і сам відігріюсь, — відгукнувся, ляскаючи зубами, старий.

— Я вам покажу! Я вас вузлом позв'язую! — сичав з порога Боніфаціуш.

Землянка стояла на високому березі. Внизу рябіла непривітна річка. Слюдяними плівками намерзав уздовж берегів перший лід. Запорошений памороззю берег був сивий. Голі тополі перекреслювали річку рідкими високими мітлами.

Стримуючи лють, вийшов із землянки Томаш, ще синій і закляклий. А рудий присадкуватий Боніфаціуш накинувся на нього, розбризкуючи слину:

— Розбестив вас ваш хлопський пан! Розлінилися! Та я вас підтягну! Змок старий пес, а ви й зраділи. Четверо пораєтесь біля одного.

Підпанок намагався вислужитися. Він ставав навшпиньки, щоб здаватися вищим, але навіть тоді був тільки до плеча похмурому і високому Томашеві. Вересклива лайка пана Боніфаціуша бриніла в ушах настирливим комаром. Томаш відвернувся і зустрівся поглядом з Долівою-Ясенським. Доліва обурено жував губами і ухвально хитав головою на лайку свого економа.

І Томаш не витримав.

— Замовчи, панський цуцик! — гримнув він люто. — Самі знаємо! Не хлопчиська! Дякувати нам треба, що згодилися прийти на зайвий шарварок, а не лаятися, бо в нас покладено три шарварки на рік, а це вже четвертий.

— Та він ще розмовляє!.. Пся крев!.. Хлопе смердючий! — писнув Боніфаціуш. — Це ж бунт! Чуєте, як він підбурює інших? Чуєте, пане?..

Доліва-Ясенський чув, але не спалахнув, не замахнувся на Томаша, тільки єхидна посмішка поповзла його тонкими губами, і він заговорив тихо, рипливо, передчуваючи гостру насолоду помсти.

— Он ти який в мене, голубе! Ану, хлопці, візьміть його та зв'яжіть, щоб заспокоївся. Тоді й поговоримо.

Посполиті розгублено перезиралися. Всі шанували Томаша, щиру, розсудливу і справедливу людину. Ні у кого нe здіймалася на нього рука.

— Чого ж ви стоїте? — зарипів Доліва-Ясенський. — Хіба боязко, що він покусає вас, як скажений собака?! Чи теж захотілося бунтувати?

— В'яжи його, пся, крев! — вилетів наперед Боніфаціуш, і потилиця його стала червоною, як свіжо набитий ковбик. — Ми вас приборкаємо! Знатимете, що таке пошана до панства, хлопи свинячі!

Томаш зиркнув на селян, на Боніфаціуша.

— В'яжіть, хлопці, - сказав він тихо. — Робіть, що наказують.

І сам повернувся до них спиною.

— О!.. Я бачу, що тен хлоп не такий вже дурень, як гадалося, — єхидно рипів Доліва-Ясенський. — Відведіть його на фільварок та замкніть у комору. Хай відпочине та прохолоне. А ви працюйте. Щоб міст був на суботу готовий.

Очима, повними ненависті, проводили посполиті Доліву-Ясенського і знов, натягнувши мокрі просмолені лантухи, полізли в льодову воду.

Камінь за каменем. Оголені по плечі руки підхоплюють важкий камінь і спускають в олов'яну воду, намацуючи місце навколо товстих просмолених паль. Холод прохоплює до кісток. Вода заливається у розпірки. Дрібним градом котиться по спині нестерпний холод.

А пан Боніфаціуш курить люльку, походжає по берегу і погримує на робітників. Він у коротенькій лосячій куртці на хутрі, у таких же штанях і рукавицях. Йому тепло. Випита зранку горілка приємно зігріває відгодоване тіло. Вдома чекає на нього смачний обід, ось тільки з паном матиме він клопоту через цих клятих хлопів. Розбещені вони, непокірливі… Але заждіть. Він вимуштрує їх, як цуценят. Ані слова, ані звуку не зронять. Поважатимуть вони панство і не підводитимуть такого шляхетного пана, як він, Боніфаціуш.

Опівдні обкладку паль було закінчено. Голодні, сині від холоду, вилізли посполиті з води і скинули лантухи. І незабаром зацокотіла над річкою весела швидкомовка сокир: це посполиті прокладали вздовж майбутнього мосту смолені прогони.

Але Томаш не чув нічого. Не дихав він смолистим пахом трісок, не милувався рудою бронзою листя. Сидів він у рубленій коморі Доліви-Ясенського і, зціпивши зуби, думав, як прикро він помилився, залишившись у Горленка на «слободах».

Сімнадцятирічним хлопчиком пішов він від свого пана з під Перемишля, сподіваючись дістатися Січі або принаймні дніпрових уходів — полювати чи то рибалити. Та зброї в нього не було, не було й супутників, а тут здибався Горленко, пообіцяв п'ятнадцять років «слободи», дав хату, землю, воли. Подумав Томаш і згодився, одружився, нажив худобу. П'ятнадцять років промайнули, як сон.

Частенько нагадувала йому Томашиха:

— Подумай, Томашику, як буде далі. Незабаром «слободі» кінець. Поїдемо на Звенигородщину або до іншого пана, на нові «слободи». Дивись, щоб не прогавити волі.

Томаш чухав потилицю, замислювався, але звичка до місця і незрозумілий фаталізм не давали рушити з місця. Все здавалося, що є ще чимало часу або що Горленко відстрочить «слободу» через татарські напади… Так і прогавив Томаш свою волю.

Вже кілька годин сидів Томаш у коморі. Зв'язані за спиною руки затерпли і болісно нили. І хоч якась добра душа накинула йому на плечі кожух, холод все міцніше і глибше заповзав у його тіло і стискав голову льодовим обручем.

Томаш сів карачки, намагаючись рухами плечей запнути кожух на грудях і втягти в нього голову, щоб зігрітися своїм диханням. Але кожух сповзав, і мороз охоплював його закляклі груди.

В коморі було тихо і напівтемно. Знадвору чути було собаче гавкання та цвірінькання горобців. Настав і минув південь. Сонячний прямокутник з підлоги повільно повз вверх по стіні, розтягався у ромб, але ніхто не згадав про в'язня, не приніс йому скибки хліба або кухля води. Міцніше смоктало під грудьми від голоду, і дрож, супутник його, боляче прохоплював тіло. Заклякли, задубіли руки. Скроні стискало від болю…

Забули. А може, й не забули, а навмисно катують, щоб зламати і принизити його. Ну і хай! Голодний, задубілий, кине він в обличчя Доліві-Ясенському гірку правду.

Сідало сонце. Від золотого ромба на стіні залишилася вузенька багряна смужка і повільно згасла, розсипалася червоними жаринками. В коморі стало темно. Томаш тремтів від холоду і голоду. Він танцював на місці, але, щоб не впустити кожух, знов сідав на підлогу. Від голоду його нудило, голова туманіла, в скронях щось стукало лютим болем, а від думки про їжу рот наповнювався слиною.

«Що він собі думає? Чи то заморозити мене, чи то заморити голодом?» — подумав Томаш і з усієї сили загрюкав у двері чобітьми.

Але тихо було знадвору, тільки собаки кинулися до комори з хрипким гавканням та гарчанням.

— Чорти! Катюги! — волав Томаш.

І замовкав, прислухався. Собаки гарчали люто. Їх дратував цей нелюдський зойк, повний розпачу і ненависті.

А в челядні саме сідали вечеряти. Не сито годував своїх хлопів Доліва-Ясенський, та проте вони і не голодували. Розуміла людина з обличчям мертвяка, що голодний не робитиме, і давала стільки, щоб ставало сили тягти свій тягар.

На столі парували дві миски борщу, стояла тарілка ще теплого хліба, сільниця і полумисок огірків. Кожен по черзі занурював ложку у борщ і, підтримуючи її скибкою хліба, обережно ніс до рота. Їли мовчки, тільки Стасик, улюблений пахолок Доліви-Ясенського, все кидав двозначні жарти, від яких болісно червоніла і мало не плакала дівчина, нещодавно взята на фільварок.

— Та чого ви до неї присікуєтесь! — не витримала куховарка Домaxа. — Пожаліти треба людину, а не глузувати. Тьху! І подумати гидко. Старий, бридкий, а ласий до дівчат, як до меду. Забули, як втопилася влітку Ониська?!

— Дурепа була, тому і втопилася. У пана і ситно, і солодко, і одяг чистий. А ви б, чим підбурювати дівчат, краще б за собою дивилися, — нахабно кинув Стасик.

Та куховарка не замовкала.

— Що їй ті солодкі шматки! Все одно не буде панією. Виженуть колись знов на село, ще добре, як не з немовлям.

— А солодше у гною копатися або свині пасти? — вигукнув Стасик, підводячись. — Ми хоч світ бачимо. До Варшави, до Кракова їздимо. Знаємо, як люди живуть. А ви що!.. Отак і очі заплющите у своєму селі.

І, грюкнувши дверима, вийшов з челядні.

— Тепер буде тобі. Він геть усе переказує панові, - похитав головою кучер. — Я тобі підморгую і показую, а воно — як з гори поїхало.

Гавкання коло комори не вгавало.

— Теж душа християнська мучиться, — зітхнула Домаха. — Що з ним робитимуть?

— А чорт його зна!.. Приїде пан — побачимо, — звівся на ноги машталір, звичним рухам перехрестився на покуття і рушив до дверей, та на порозі зупинився. — Ти б краще, тіточко Домаха, попоїсти йому дала. Сидить людина зранку голодна, а надворі мороз. Бач, як шибки льодом узялися.

Домаха налила миску борщу, відрізала три скибки хліба, поклала огірків і рушила до комори, але, замість засува, побачила важкий залізний замок.

— Дядьку, а дядьку! Чуєте? — тиха спитала вона. — Хто вас сюди замкнув?

— Не-н-не… знаю, — ляскаючи зубами, відповів Томаш. — Такий рябий з рубцем на лобі, - додав він по хвилі.

Рябий з рубцем? То Лукаш. Ну, цього не вмолиш… Він і кат, і поклепник не гірший від Стасика. Ключа він нізащо не дасть.

— А я вам повечеряти принесла, — зітхнула Домаха. — От лихо: нема ключа… Дядьку, чуєте? Я вкину вам хліба та огірки у вікно. Хоч чим-небудь підживитесь.

— Спасибі, тіточко! Якщо ви така вже добренька, вкиньте мені якусь свитинку або сіна. Бо ж замерзаю.

— Добре. Пошукаю чогось. Та, цитьце ви, кляті! — гримнула вона на собак. — Ловіть огірки та хліб.

І, розмахнувшись, стала кидати хліб у віконце над дверима.

— Спасибі, тіточко. Щасти вам бог, — мало не простогнав Томаш і, стаючи навколішки; почав шукати їжу.

В коморі було зовсім темно. З зв'язаними руками Томаш не міг її намацати. Тільки нюх допомагав йому. Він ліг на глиняну долівку і, як підбита тварина, почав повільно повзати і обнюхувати підлогу. Він весь тремтів від голоду. Їсти! Тільки їсти, вгамувати пекельний біль під грудьми, зогріти напівзамерзлу кров.

Повільно звиваючись напіврозчавленим хробаком, плазував він долівкою, і нарешті запах свіжого житнього хліба вдарив йому в ніс. Обережно, щоб не загубити скибку, повільно хитав Томаш головою і, не одразу намацавши губами хліб, куснув його з невимовною насолодою. Він шматував його зубами і ковтав не розжовуючи. Проковтнувши останню крихітку, поплазував він далі.

Тимчасом повернулася Домаха і стиха гукнула його.

— Ось вам, дядьку, стара свитинка. Ловіть.

Щось чорне й патлате затулило отвір над дверима, де крижинками блищали осінні зорі. Але свитка застряла у вікні.

— От чорт, високо. Я рогача принесу підштовхнути, — сказала Домаха.

— Хто там? — зненацька гримнув чоловічий голос.

Домаха мовчки слизнула за ріг, а сторож сів на ганок, набив люльку і став кресати вогонь. Довго чекав Домаху Томаш, та так і не дочекався. Сторож на ганку наче приріс до місця. Він кахикав, мугикав чумацьких пісень і, спльовуючи крізь зуби, сидів і сидів, як прикутий.

Щоб щури не поїли хліба, Томаш поповз далі. Другу скибку відшукав він швидко, але третя десь зникла. Проковтнувши ще три огірки, він вирішив заритися у збіжжя, щоб не замерзнути до ранку.

Ніч минала моторошна й тривожна. Зв'язані руки розпухли і так боліли, що він майже не спав. І хоч Томаш спромігся вкритися кожухом із головою і від власного дихання йому стало тепліше, та холод добре дав себе взнаки.

«Хай тільки випустять. Хай тільки, — думав він, скрегочучи зубами. — Піду світ за очі. До чорта, до самого Люципера, але не працюватиму на тебе, вовкулаче».

В думках переносився він додому, на Хутірці, пригадував застереження дружини, потім знов засинав і уві сні бачив осадчого[138], що торік підмовляв його на Звенигородщину, на нові «слободи».

«Поїду. На тому тижні ярмарок у Гайсині. Розшукаю його. Він десь там вештається по шинках, підмовляє людей. Аби Мертвяк не пронюхав…»

А за вікнам згасали зорі, і в гострому передсвітанковому холоді дзвінко перегукувалися треті півні.

Доліва-Ясенський не забув за Томаша, та Потоцький викликав його в якихось справах, і лише на третій день повернувся посесор додому. Поснідавши після дороги, він вислухав доповідь пана Боніфаціуша і спитав про Томаша. А Томаш вже стояв біля ганку з непокритою головою, зі скрученими за спиною руками, скуйовджений, схудлий, з блискучими від пропасниці очима. Він знав, що його чекають або канчуки, або якась інша кара, але голод так виснажив його і так змучили холод, пітьма і самотність, що все було йому байдуже.

У повітрі кружляли перші сніжинки, падали йому на голову. Льодовий вітер обвівав розхристані груди. Конвульсивно витягував він шию і захлинався сухим болісним кашлем. І тоді щось палало, висвистувало і клекотіло у нього в грудях і стукало в голову вогневицею.

А Доліва стояв за завісками і милувався своєю жертвою, потім накинув теплий лисячий кунтуш і вийшов на ганок. Побачивши пана, посполиті, що привезли Томаша, здерли шапки і низько вклонилися, а Томаш мовчки понурив непокриту голову. Доліва-Ясенський спинився на сходах і довга потирав худорляві руки з вузлуватими жовтими пальцями.

— Ну що, голубе, — єхидно зарипів він, — зрозумів ти, що краще мовчати, ніж дурно молоти язиком? А якщо ти цього і досі не розумієш так я тебе не підганяю. Може, подумаєш ще з тиждень? Місця в коморі вистачить, якщо ти такий нетямущий.

Томаш безсило звів на нього запалені очі.

— Зрозумів, пане. Тут ваша, панська воля.

І знов зайшовся надсадним болісним кашлем. Доліва-Ясенський задоволено потирав руки і заговорив лише тоді, коли Томаш віддихнув.

— Ну, такі пам'ятай, голубе, що казав вам пан возний: «Оказуйте пану посесору вшеляке послушенство і виконуйте усе, що він вимагатиме». Це ваше хлопське діло, а моє панське діло — знаходити для вас роботу і використовувати вас, як і де буде потреба і до чого ви найздібніші.

Томаш мовчки стояв перед Долівою і важко хрипів застудженими грудьми.

— А в тобі, голубе, я помічаю велику здібність молоти що треба і чого не треба. Отже, залишишся ти в мене на фільварку молоти пшеницю і жито. Знайдуться для тебе і жорна. Це значно краще, ніж дурно плескати язиком. А коли змелеш ти мені п'ятдесят лантухів збіжжя — знайдемо для тебе ще іншу роботу. А тепер іди та дякуй мені за милость, бо інший пан наказав би забити тебе на стайні батогами або скарати на горло на перших воротах, а я завжди дію по-божому, по-християнському, милостиво та лагідно, як заповідав нам пан Єзус і святі отці, хоч ти є єретик і схизматик.

Томаш ледве тримався на ногах. Слова посесора долинали до нього наче крізь воду або крізь туман. Палала голова, тремтіли ноги, в грудях клекотіло… Два дні не їв він нічого, крім скибки хліба, яку відшукав лише вpaнцi. Сторож зміняв сторожа, і Домаха ані вдень, ані вночі не мала змоги кинути йому чогось їстівного.

Коли посесор зник у кімнатах, а сторожі повели Томаша геть, Домаха вискочила з челядні і замахала руками.

— Сюди! Сюди! Ведіть його швидше обідати.

В челядні було жарко і чадно. Домаха посадила Томаша, насипала повну миску гарячого кулешу, але руки відмовлялися йому служити. Вони так попухли, наче хтось понадимав їх. Домаха принесла миску теплої води, почала їх розтирати, раз у раз метушливо хапаючись за ложку, щоб нагодувати Томаша, як маленьку дитину. Але Томаш майже нічого не їв. Від печі пашіло теплом, гаряча їжа враз зігріла шлунок, і кров кинулася Томашеві в голову. Він весь палав, а до горла підступила блювота. Посоловілий, сидів він на лаві, важко притулившись до стіни. Під стелею дзижчали мухи, навколо миготіли незнайомі обличчя, щось говорили, сперечалися, реготали. Чад і тютюновий дим перехоплювали йому дух. Кашель раз ураз роздирав горло й легені. В скронях стукало, вогняні кола стояли в очах, на вустах запікалися червоні шкарубинки.

— Лягайте, дядьку. Сьогодні неділя, відпочиньте, — метушилася Домаха, стелячи йому за піччю.

Томаш ліг, не роззувшись, і враз важка дрімота охопила його. Червоний туман густішав в очах, уривки думок летіли безладно, легко і швидко, як хмари навпроти місяця. І єдиною нерухомою крапкою стояло перед ним обличчя Доліви-Ясенського з щурячими очима і єхидною посмішкою на сіро-жовтих устах. Він випускав на Томаша мисливського сокола. Cокiл сідав Томашеві на груди, довбав їх гачкуватим дзьобом і шматував пазуристими лапами.

— Дядьку! Дядьку! Вставайте вечеряти! — смикала Томаша Домаха. — Ой, подивіться, люди добрі, він непритомний, — злякано відсахнулася вона, коли Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко й безладно.

Тиждень був Томаш між життям і смертю. У грудях так палало, так клекотіло і хрипіло, наче хтось грав у них на хрипких, зіпсованих сопілках. Домаха розтирала його горілкою, напувала гарячим молоком і малиною, коваль-циган пускав йому кров, а Томашиха, що прибігла, з Хутірців, почувши про хворобу свого чоловіка, плакала вад ним або запалювала лампади перед почорнілими ликами святих і щось шепотіла їм благально, жагуче й несамовито.

На восьму ніч жар раптом спав. Томаш спітнів і заснув. Почалося повільне одужання. Годинами лежав він нерухомо на спині і дивився на тарганів та мух, що шаруділи по стінах. Слухав поквапливе гоготіння вогню у печі, милувався, як танцюють і стрибають його жовтогарячі стрічки. Пригадував свою хату, господарство. Душею він одірвався від них і поринув десь у зелену, принадну далечінь, у безкраю зелену пустиню Дикого Поля. Бачачи, що він одужує, Томашиха пішла у Хутірці, а за день знов прийшла до Доліви-Ясенського благати, щоб він відпустив Томаша додому.

Дві години простояла вона біля ганку на морозі, тремтячи від страху і холоду, поки пан наказав пустити її до себе. В передпокою Томашиха боязко зупинилася біля дверей, оббитих повстю і сап'яном, і низько вклонилася посесорові.

— Що тобі, бабо? Звідки ти? — прорипів Доліва, жуючи губами…

— 3милосердьтеся, паночку, — схлипнула вона і знов вклонилася посесорові. — Відпустіть чоловіка додому. Він все'дно хворий і нездужає ро6ити. А я вже вам, паночку, що зможу… І полоти, і жати готова, тільки змилуйтеся.

— Не можна, — сухо урвав Доліва, підібгавши губи — Це пан бог карає його хворобою за непослушенство. А за те, що молов він різні дурниці, хай меле мені жито на жорнах.

— Ой, змилосердьтеся, пане, — впала баба навколішки, — я ж сама з господарством не, впораюся. Діток у нас нема… Ось вам, паночку, полотна принесла. Сама ткала… І курчаток, і яєчок, всього принесу… Згляньтеся на горе моє… Не розлучайте жінку з чоловіком.

І тремтячими руками розв'язала клунок з трьома сувоями полотна і килимком власної роботи. Доліва пильно обмацав поглядом сувої і одразу побачив, що вони напрочуд гарні.

— Поклади на ту скриню, — наказав він, подумавши, — та піди до економки панни Констанції. Ти теж залишишся тут. Ткатимеш, поки твій чоловік молотиме. Боронь пан бог, щоб я розлучав чоловіка із жінкою, це буде не по-християнському, бо кого бог з'єднав, людина хай не розлучає. Ось і житимете тут укупі.

Баба з несподіванки розгубилася. Це було зовсім не те, чого вона сподівалася.

— Ой паночку ж!.. Та як же воно?.. Там хата ж наша, вівці, корова. Як же воно без хазяйського ока?.. Та я і вдома ткатиму панові, скільки накажете. І жито перемелемо на вітряку… Змилосердьтеся, паночку.

— Я наказав, — рипуче урвав її Ясенський. — А за твою худобу я сам подбаю. Іди!

Баба заридала, впала у ноги посесорові, хапала його м'які хутряні чобітки, але Доліва ляснув у долоні, і Стасик без довгих розмов ви штовхнув її за двері.

Хоч як ридала, хоч як билася лобом об землю Томашиха — довелося їй сісти в дівочій за ткацький верстат.

Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стіни і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.

— Ой, як там без мене моя худобина гине… Курочка мої та й качки, — схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.

— Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, — тихенько шептала їй одна з дівчат-гаптувальниць, — Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.

— Ой голівонько моя безталанна, — тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб'ячих сліз.

А Томаш молов на жорнах збіжжя в нежилій хаті за током, де оселили його разом з бабою, коли він трохи зміцнів.

Задовго до світанку підводився він і, коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев'яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було наздвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галірник на своє тягло.

Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинився і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п'яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.

Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пxала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.

— Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.

— Та де мені, - згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. — Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на «слободи» видертися та старій нову хату поставити.

Домаха розв'язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:

— А у вас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і — за ними. А вони — болотами… Так і не догнали. Кажуть, ніби Mepтвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.

— А як там з нашою хатою? — питає Томаш.

— Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата… Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.

Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.

«Пішли на слободи до Калиновського". Троє… Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів, бо пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все… Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалта з великою книгою у шкіряній оправі.

…І осліпиша його філістимляни, і поставиша молоти на жорнах, і глузуваху з нього, і плюваху в сліпі очі за те, що мріяв він звільнити рідну землю свою і людей від неволі…

І Томашеві здається, що колись прийде такий герой, і на поклик його повстане поспільство, наче весняні паростки від теплого сонця. У вогні і крові викує він їм волю.

І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м'язи, сліпий розсуває кам'яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров'ю, чужим стражданням і хлібом.

Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах… Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.

Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М'якою синню стеляться сніги, а, в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, Сяють грезетом з чистого блискучого срібла.

Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.

— Їж, старий. Це тобі дівчата прислали.

Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки, оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.

— Прибігла Палажка з Хутірців, — розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. — Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є — то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.

— А я вже дванадцятий лантух домолов, — розповідає Томаш. — Мабуть, до великодня впораюсь.

— Дай боже, цариця небесна, — зітхає баба. — Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.

І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле збіжжя і видужає. Йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.

— Схаменися Томашику. Час спати, — умовляє його стара, — вдосвіта треба ж вставати: не виспимось.

— Виспимось, — бадьоро відповідає Томаш. — От тільки трішечки засиплю. Чим я не мірошник! Домелю! Ще й, як той Антін, поховаю Мертвяка з усіма панами.

— Який Антін? — питає стара.

— А той, що рибалта розказував.

Стара сп'яніла від втоми, але, умощуючись на старій, свитині, раптом пригадує.

— А ще кажуть, наче Мертвяк більш не служитиме у Потоцького. Нажив добра і тепер сидітиме тільки тут, та до нас, у Хутірці, наїжджатиме.

— Ну, то й чорт з ним! Підемо всі один по одному від такої цяці, - відгукується Томаш і звичним рухом торкається жорна.

Засинає стара, а Томаш ще довго кружляє по хаті, наполягаючи всім тілом на рипуче, ковзке дерево стерна. З щілин вилізають вусаті таргани. Полохлива мишка сірою тінню майнула в кутку і зашаруділа сухою коркою. А Томаш все ходить і ходить, рипить жорном, і тінь його коливається на стелі і на стінах сірим подертим сувоєм. Мигтить, блимає каганець, ось-ось загасне. Тоді Томаш зупиняється, витирає кінцем сорочки спітніле чоло і лізе на піч.

Стара хропе, і щелепи її відвалюються уві сні, як у мертвої. Щось хрипить і клекоче в Томашевих грудях. Палає його голова, пересихають губи: липкий холодний піт просякає сорочку, а дрібні кульки дрожу котяться по спині, як свинцевий дріб.

Лежить він і вдивляється в ніч, і здається йому, що він той біблійний Самсон, а піч — строкатий списаний ієрогліфами стовп, який він завалить разом із стелею на лису голову Доліви-Ясенського. Потім ввижається йому повстання. Палають садиби панів, палають костьоли, кляштори[139], палаци і містечка. Немає ані Доліви-Ясенського, ані Горленка, ані Стефана Потоцького, ані возних, ані суддів. Кожен вільно оре вільну землю, живе тихо й мирно своєю працею, і замість рипучого жорна меле він стиглу, золотаву пшеницю на новому млині, де замість людини працює степовий вітер або біжуча джерельна вода.

Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.