Людолови. Том 2

Полонянка Назлі-ханум

Шхуна мчала на всіх парусах, охоплена незрозумілою тривогою. Гойдало. На палубі раз у раз свистала дудка, і в каюті чути було біганину і уривчасту команду; там щось рубали, щось пересували важке і з грюканням кидали над головою. А шхуна мчала все швидше і швидше. Хвилинами здавалося, що вона ось-ось одірветься від хвиль і полетить над морем, наче хмара у бурю.

Настя лежала в капітанській каюті із зв'язаними руками й ногами і не могла отямитися, зрозуміти, що сталося з нею.

У кружечку ілюмінатор а скипали піняві хвилі і раз у раз відкривалася і злітала догори змилена горбкувата далечінь. Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.

Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв'язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала — вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.

Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками — по-південному теплі і близькі.

Шхуна йшла без огнів, — чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.

Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки… Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі — опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не мала вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.

Море було темне, і скільки сягало око — самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.

Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:

— Тепер не доженуть.

Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.

— Йок[177], не доженуть. Ані сеймени[178], ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.

Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.

Стамбул!

Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:

— Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.

Араби, певно, знали, що жінка — невірна, тому не обурилися порушенням адату[179]. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.

- Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..

Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.

А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.

Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам'яні хвилі турецького берега — розпач і туга пригнітили Настю.

Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем — стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї[180] — прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.

Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.

— Людина за бортом! — вигукнув з щогли сигнальний.

І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели на неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.

Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.

Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара[181]. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами…

А береги все насувалися, ближчали — плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір'ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.

Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама[182], дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.

Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.

— Назлі-ханум, Назлі-ханум, — повторював євнух Гасан, стиха перемовляючись із каїджі[183].

Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам'ятала тільки це ім'я — певно, якоїсь впливової жінки. Якось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.

Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підходили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.

Негри внесли Настю до пишно оздобленої зали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав їй до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.

Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.

— Та сама? — спитала вона уривчасто.

— Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, густі, з'єднані на переніссі тонкою рисочкою — за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.

— Та сама, господине, — тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. — Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.

— А чи потрапить вона до сералю? — уриває стара туркеня. — Пам'ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.

Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.

— Покажи! — уривчасто кидає вона.

І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору[184] часів Перікла і Фідія[185], відкидає Настин серпанок.

Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настине обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.

— Устань! — владно ляскає її стара словом, як батогом…

Настя здригається. «Як коняці». Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому — нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім'ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: «Тільки нікому не кажіть, що Настя — наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці невистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи». І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.

— Роздягніть! Я хочу її бачити! — Наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.

Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.

— Двічі повторювати вам, чи що? — обертається до них Назлі-ханум. — Або хай роздягається сама ця дика кицька.

Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.

І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:

— Лазня тут у тебе, чи що?

Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати, її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.

— Виведіть її. Завтра огляну її у справжній лазні! — раптом наказує Назлі-ханум і кличе своїх танцюристок.

Сутеніє. Служниці запалюють олійні лампи. Лампи гойдаються під стелею на візерунчастих ланцюжках. На столах квітнуть вогненними жмутами канделябри з високими свічками різного кольору, і тонкий пряний запах амбри, домішаної до воску, лине від них. Легкий бриз віє крізь гратчасті мушарабії[186] і разом з прохолодою моря доносить аромат датур, лаврів, кипарисів і туй.

Рабині ставлять навпроти Назлі-ханум низенький круглий стіл, на стіл — келехи шербету З кращих конійських лимонів і кандійського тростяного цукру. Покришки на келехах з різьбленого коралу і бурштину або срібні з самоцвітами, але в багатьох, замість шербету, міцна ракі[187] або густе санторінське вино, до якого Назлі-ханум дуже прихильна. Біля ніг старої туркені сідає негритянка-казкарка, дві інших — персіянка та арабка — туляться біля порога і дивляться у рот господині, готові по першому знаку сісти біля неї і розпочати, ритмічно гойдаючись, свої фантастичні оповідання, барвисті й вибагливі, як арабески харасанських килимів.

Після казок рабині довго звиваються у млосному танці, повному знемоги і грації. Персіянки змінюють черкешенок, грекині — арабок. Тріщать у них на пальцях заганет — мідні кастаньєти; дзвенять бубни, сповиті стрічками, лунко б'ють палички по арабських кудумах[188], і ніжно тремтять і співають турецькі мандоліни-дербуки. А коли танцюристки знесилено падають на килими, починаються співи.

Назлі-ханум хворіє на безсоння. Щоночі розважають її рабині. Але горе тій, що не витримає цього одвічного бенкету і засне або закуняє. Батоги з волячих жил чекають на знесилену, і не одна кінчає свій вік в руках негрів-катів.

Очі злипаються, вогні здаються пухнастими, — як у тумані, але не можна ані на мить відлучитися, ані прилягти на м'яких килимах серед подушок з перловими китицями по куточках.

Пізні зимові сузір'я здіймаються над скутарійським лісом і кладовищами і, ставши високо над Босфором, дивляться в його глибину, а вікна палацу Назлі-ханум все сяють і міняться барвистими вогниками, наче химерний китайський ліхтарик.

Не спить і Настя. Їй дали кімнату з вікнами на Босфор, та сон далеко від її втомлених заплаканих очей. Розвіялася мрія про втечу, про повернення на батьківщину. Вона під владою жахливої жінки з обличчям білим, як пшеничний книш, і чорними блискучими очима.

За рік у беглер-бейовому палаці вивчила Настя мусульманський звичай. Знає вона, що господар сералю приходить до нього надвечір, і ніякі двері не можна замкнути перед ним. Та ніч минає спокійно, і ані вранці, ані вдень, після служби в султанському палаці, ані другого вечора не чути за нього. Де ж він? Помер чи теж у поході? Але тоді навіщо викрали її з Каффи і привезли аж до Стамбула? І чому тоді араби-матроси казали їй про султанський сераль?

Нема відповіді. Змучена марними думками і марним очікуванням, не спить Настя і дивиться у темряву заплаканими очима.

Назлі-ханум — султанова бабка — в неласці. Чотирнадцять років тому, коли небіж її, султан Ахмет, оперезався мечем предків у мечеті Еюба[189], вислав він до старого сералю всіх ода лик[190] та султан свого батька, разом з їх рабинями, євнухами, гіль-сизами[191], астрологами, карликами і ворожбитами, а Назлі-ханум заборонив переступати поріг свого палацу.

— Лютувала Назлі, та довелося скоритися. Кілька років не бачила вона очей падишахових, кленучи долю і султана Ахмета разом із нею.

І ось помер султан Ахмет.

Вже півроку панує в Стамбулі юнак Осман, але ніякі нагадування і хитрощі, ніякі подарунки не допомагають старій Назлі. Ще й досі молодий султан не одвідав старої бабки, не зняв з неї неласки. І вирішила Назлі-ханум відшукати йому таку красуню, щоб закохався в неї молодий падишах і, вдячний старій бабусі, дозволив їй одвідувати свій палац і брати участь у державних справах. І наказала вона Гасанові за всяку ціну здобути бранку Селімову, куплену торік восени на вагу золота.

Але Гасан сховав золото старої султани і просто викрав Настю з допомогою алжірських піратів.

Назлі-ханум була в захопленні від прекрасної бранки. Вона вже уявляла собі, як з'явиться з нею до свого онука.

— Навчи її, Гасане, нашої мови і звичаю, — говорила вона. — А головне, втлумач їй, що я її благодійниця, що без мене животіла б вона десь у злиднях і що повинна вона любти мене над усе і слухати кожне слово моє і виконувати кожне моє побажання. Ось коли я нарешті надолужу своє! Бо її руками і вустами керуватиму державою, як візничий — кіньми або спритний штукар — ляльками Кара-гьоза[192].

Минають дні. Вже третій тиждень Настя під дахом Назлі-ханум, і потроху захоплення старої султани перетворюється на тривогу і розчарування. Вона уважно придивляється до полонянки-козачки і відчуває, що ніколи не стане вона покірливою лялькою в її руках. Настя стримана й чемна, але ніздрі її здригаються від ненависті й огиди, коли стара султана пригортає або цілує її.

— Гадина! Отрутна гадина, а не рабиня і донька! — сичить обурена султана. — Де були твої очі, старий йолопе, коли ти віз її сюди?

Гасан шанобливо мовчить, але іноді і його очі спалахують ненавистю до старої султани.

Насті призначили служницю-гуцулку. Це була покірлива і залякана жінка, заморена довгою надмірною працею. Вже кілька років топила вона лазню і з ранку до ночі, надсаджуючись, тягала важкі оберемки букових дров. Бліда, безбарвна, всипана рудим ластовинням, наче поцяткована мухами, вона намагалася не потрапляти на очі ані самій Назлі, ані її доморядниці Фатьмі. Любка повільно танула від сухот і тільки ввечері трохи оживала, і тоді спалахували на її вилицях червоні плями, від яких вона дивовижно нагадувала червонобокі яблука-кандини з султанських садів. Служба у Насті була для неї відпочинком, та й приємно було хоч іноді поговорити з землячкою. І, запнувши важкі багдадські килими на дверях, розповідала Любка гарячковим шепотом:

— За померлого падишаха жили ми у новому сералі — он там, за високими мурами Стамбульського мису, — вказувала вона на європейський берег Босфору, засипаний незчисленними вогниками. — Жінок там було як каміння у морі: султан, одаліски, служниці… Я там, власне кажучи, виросла, бо забрали мене людолови підлітком. Наслухалася такого, що й подумати боязко, не те що розповісти уголос.

— Ну, а Назлі? — уриває Настя. — Що вона за людина?

Рабиня мовчить і пересмикує плечима, наче їй холодно.

— Таких, як Назлі, нічим не налякаєш, — виривається раптом у Любки. — Робила вона, що хотіла. Зазивала дo себе молодих яничарів, ночувала з ними. Якось поїхала за скутарійські ліси, побачила у полі молодого райо[193]. Впав він їй в око. Чорноокий такий, стрункий, як очеретинка, і все червоніє. Наказала йому Назлі принести до палацу квітів. Більше його не бачили: три ночі не відпускала його Назлі, а потім втопила в Босфорі. Нарешті урвався султанові терпець: заборонив він їй з'являтися до Біюк-сарая[194], бо ж по всіх площах плескали язиками про нашу Назлі, - і посватав Назлі-ханум з Ісмет-башею і призначив Ісмета до Белграда беглер-беєм подалі від сералю і від Стамбула… Але Ісмет-баша був у Назлі-ханум справжнім невільником. Раз на місяць пускала вона його до гарему і весь час пиячила з сербськими юнаками. Ісмет мовчав. Не міг він слова вимовити проти дружини, бо ж він — порох від її ніг, сестри падишахової, навіть не смів переступити порога свого гарему без запрошення. Добрий він був, жалісливий. Шкода йому було всіх, кого катувала Назлі. А Назлі ревнива була, як тигриця. Якось побачив Ісмет рабиню-черкешенку, поколоту до крові булавками. Зітхнув він, попестив її по щоці і сказав: «Не, плач, ягнятко, не ти сама тут страждаєш». Переказали це жінки Назлі. А вона покликала головного євнуха і наказала відтяти черкешенці голову, начинити її рижом з родзинками, підсмажити та й запросила башу обідати. Подають йому блюдо, а вона отак ласкаво: «Покуштуй свого ягнятка, любенький». Баша зняв покришку, зиркнув. Як схопиться, начебто сів на шпичку держи-дерева, як кине їй в обличчя слова розлуки! Повернув він Назлі-ханум нафак[195] і випросився в султана беглер-беєм до Смірни. Тільки не довго прожив Ісмет після розлуки, — доказала Любка впівголоса, начебто боячись, що підслухають і зрозуміють її слова.

— А що? — також тихо спитала Настя.

— Та… знайшли його в ліжку мертвим, а під ковдрою змія гаспида, он такого, як показують на базарах єгипетські штукарі, - відповіла жінка і замовкла…

І мовчанка її сказала Насті, що не без участі Назлі-ханум заповз смертельний гаспид у ліжко Ісметове.

— Ну а якщо я не потраплю до сералю, — що вона вдіє зі мною? — спитала Настя згодом.

Любка знизала плечима, зніяковіла, промимрила щось невиразне і вислизнула з кімнати.

Настя довго лежала не ворухнувшись. Тепер вона з сумом пригадувала Каффу. Що чекає її у майбутньому? В душі було спопеління і порожнеча. Всією істотою відчувала вона, що на батьківщину їй заказано шляхи, отже, треба або вмерти, або якось видертися з цієї огидної ковбані, де нема і не буває волі жінкам. Настя була молода, здорова тілом і душею, і думка про смерть не вабила її. Бажалося боротьби, перемоги, і безнадійне, бездіяльне животіння гаремних жінок висмоктувало з неї сили і віру в себе.

Опівдні з'їжджаються гості — жінки і дочки башів, вельмож та імамів[196].

За звичаєм, кожна гостя вихваляється кіньми та рабами, євнухами і оздобами. Вихваляється і Назлі-ханум і кличе Настю, пишаючись красунею-рабинею. Подають різні ласощі. Гості п'ють смачні шербети, гризуть фісташки та печиво і розповідають про пожежу Каффи, про жахливі грабунки дніпрових піратів, про те, що проти них надіслано двісті найкращих галер, озброєних важкими гарматами, і незабаром розтрощать вони козаків, як хробаків… Настя полотніє і мало не зраджує себе, але ховає очі під повіками і сидить нерухомо, як статуя.

За тиждень погіршали новини. Гості вихвалялися блискучою перемогою над козаками. Розповідали, ніби всі чайки потоплено десь в Азовському морі, ніби Іскандер-баша сплюндрував Базавлук.

Настя не витримала, закусила кінець серпанку і вибігла з зали. Вона замкнулася у себе і довго ридала, впавши у подушку обличчям.

Був вечір. Сонце провалювалося за кам'яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіе та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.

Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки пестила її рукою. Настя рвучко підвелася.

— Слухай, Любко. Тільки скажи мені саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять?

Гуцулка сумно всміхнулася.

— Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли… Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?

— Ну; а все ж таки… Невже тобі не хочеться додому? — допитувалася, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.

— Кожному краще на волі — і пташці, і людині, - з стриманою суворістю відповіла гуцулка. — :- Тільки бідній людині і на волі — неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.

І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.

Назлі-ханум зненавиділа Настю. Тепер вона не помічала нещодавню улюбленку, не надсилала їй ані розкішних вбрань, ані запашних солодких шербетів, ані рахат-лакуму, ані хіоського вина і алепських фісташок і якось привела огрядного смуглявого грека. Він довго дивився на Настю, і, виходячи разом з Назлі, кинув загадкові слова:

— Добре! Отже, у п'ятницю опівдні, а зараз — двісті флоринів…

В гаремі начебто забули про Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага[197] вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.

Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.

Настя звела до нього запит ливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.

— Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! — вигукнув він. — Адже ж могла б вийти чудова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і, мабуть, став би заступником кизляр-аги.

Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:

— Гасан з сералю — геть?

І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.

— Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, — скрипнув зубами Гасан. — І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть… А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.

Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан. Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:

— Кизляр-ага Гасана з сералю — геть?

Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.

— Гасан — якші[198]. Назлі-ханум не якші.

— Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке… Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, — з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. — Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого гpeкa? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріапольського санджака[199], безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п'ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок.

Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.

Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.

І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:

— Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.

Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох кpaсунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.

Не відповідаючи на земні поклони євнухів, кизляр-ага вистрибнув з каїка і несподівано легким кроком рушив до господині з скринькою в руках, загорнутою в зелений шовк.

— Тінь аллаха на землі, непереможний наш падишах, — заговорив він вивченим барвистим стилем двірського вельможі, - послав мене привітати сестру свого діда, — хай буде солодким відпочинок його в садах райських, — і спитати, чи здорова мудра султана — хай спасе її всемогутній аллах від недуги і зла, як зберігає пальмова тінь в пустині свіже джерело серед своїх плодючих коренів.

— Хай буде благословення аллахове з джерелом одвічної правди, нашим непереможним падишахом, — низько схилила голову Назлі-ханум, ховаючи радісний блиск в зіницях. — Хай ллє він кров прахоподібних гяурів, як ллються у моря річки трьох суходолів його держави, і хай злітає слава його вище від хмар, подібна до орла, що дивиться просто на сонце: Я здорова і щаслива увагою падишаха.

— Хай буде мир і радість в прекрасній оселі твоїй, — вів далі кизляр-ага, — і хай прикрасять оці самоцвіти мудрий сніг твоєї старості, - подав він Назлі-ханум розкриту скриньку, де мінилася морозним розсипом діамантова діадема. — А ще наказав переказати тобі володар сходу і заходу, півдня і півночі, що завтра, за годину перед третім азаном, одвідає він тебе в твоїй віллі.

Назлі сяяла. Вона запросила кизляр-агу до вітальні, наказала подати найкращих шербетів і ласощів і частувала його, наче рідного сина.

Закінчивши з офіціальним дорученням, кизляр-ага почав весело і невимушено розповідати палацові новини і міські події, та незабаром попрощався з гостинною господинею і чемно запропонував Назлі-ханум залишити їй одного з євнухів приготувати падишахові його улюблені квіти і ласощі. Назлі радісно подякувала, і тільки-но відчалив каїк з кизляр-агою, звела на ноги свій палац. Почалося гарячкове прибирання і готування до зустрічі.

Ранок був ясний, прозорий і ніжний. Уквітчаний, напахчений, чисто вимитий палац Назлі-ханум з моря здавався фарфоровою мережаною іграшкою. На плоскій покрівлі його чатували негри-раби, щоб своєчасно сповістити про появу «Буцентавруса», султанської галери.

І ось з-за похмурого серальського мису виринули чотири чайки, наказуіочи зустрічним кораблям і каїкам звертати з дороги. За ними, розпустивши пурпурні вітрила, гордовитим казковим птахом виплив «Буцеитаврус» з цілою зграєю важких присадкуватих галер, струнких легкохідних сандалів і каїків з вибагливо різьбленими дзьобами носів. Ціла юрба яничарів та різної двірської челяді виповнювала їх строкатими халатами і чалмами. Соковитими яскравими фарбами вирізьблювалися вони на тлі імлисто-блакитного моря і стамбульського узгір'я під легким серпанком туману. А порошинки іскор спалахували у ласкавих аквамаринових хвильках, блискучо мінливих, як шовк.

Веселий і бадьорий сидів султан на кормі, покручував чорний вус і неголосно розмовляв з бустангі-башею[200]. Він милувався Босфором, барвистими вітрилами човнів, жадібно дихав морським повітрям, і було помітно, що якась жартівлива думка крутиться в голові молодого султана, і тому мружиться він і мугикає веселу модну пісеньку фрігійських матросів.

Назлі-ханум вже чекала високого гостя. Рабині-черкешенки підтримували її, бо вона ледве стояла під тягарем самоцвітів на грудях і плечах. Розкішна діамантова діадема з прозорим серпанком уквітчувала її колись гарну голову. Танцюристки з бубнами і китицями квітів, євнухи-музики і красуні-рабині з кошиками троянд мальовничо розсипалися за нею, ладні роздатися на два боки і пропустити почесного гостя. І наче рама з блискучого чорного дерева, облямовували всю групу нерухомі негри-євнухи, вишикувані вздовж колонад.

Коли передні чайки розійшлися в боки і «Буцентаврус» причалив до мармурової пристані, танцюристки змахнули прозорими шарфами і закружляли у вибагливому танці роєм барвистих метеликів. «Буцентаврус» кинув якір. З борту спустили на пристань східці, і скотився ними м'який, важкий вал килима, а назустріч султанові рушила Назлі-ханум, молитовно схрестивши руки на грудях перед «тінню аллаха». Вона зупинилася за три кроки від падишаха і впала перед ним ниць, а за нею попадали музики, рабині, євнухи і черкешенки з кошиками троянд.

— Вітаю того, чиї очі повертають світло сліпим, а видючих засліплюють своєю славою, — вимовила Назлі-ханум хрипким від хвилювання голосом.

Сурми і барабани вкрили її привітання.

Султан підняв стару бабку, поцілував її в чоло, але ті, що близько знали Османа, помітили, як гидливо стиснув він губи, щоб не відчути дотику до її драглої, густо напудреної шкіри, потім рушив до палацу.

Назлі-ханум перевершила саму себе. Розкішний бенкет чекав юнака-падишаха. На низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв, фрукти. і ласощі.

Падишах весело жартував зі старою Назлі, пригадував дитинство і свої колишні пустощі та каверзи, ніби міжним і Назлі-ханум ніколи не пробігало жодної тіні. Він запрошував її знов до сералю, пообіцяв вигідний башмак лик[201] і навіть запропонував призначити на Румелійського каді сина її приятельки, удови Рустема-баші.

І весь час навколо стола плавко кружляли сірійські танцюристки, млосно вигиналися єгиптянки з облудно-лінивими усмішками на товстих губах, і мчали вихором в бурхливому, танці тонкі і стрункі, як гірські сарни, абхазки і кабардинки, захоплюючи султана пругкою грацією своїх гнучких фігур.

— А тобі не боязко, що я заберу до сералю твоїх красунь? — жартівливо питав султан, ковтаючи соковиті імлисто-сині грони винограду. — Мабуть, проклинатимеш мої відвідини, втративши кращі троянди свого саду?

— Квіти квітнуть для сонця, а хіба падишах не сонце правовірних, — відповідає Назлі, і одяг її міниться при кожному русі строкатим розсипом самоцвітів, а в думках підраховує вона користь від примирення з молодим падишахом.

— Ого! Бабуся Назлі навчилася відповідати не гірше від наших поетів, — всміхається падишах, підставляючи келех під носик кунгана з ручкою у вигляді нільського ібіса[202]. — Як ти гадаєш поете? — звернувся він до євнуха, що залишився напередодні у старої султани.

— Гадаю, що вищий від поетів є той, хто надихає їх творчість і відкриває їм своєю мудрістю браму безсмертя, бо найяскравіші образи наших віршів є лише блідий відбиток слави нашого падишаха, — не розгубився молодий євнух-поет. — Але треба визнати, що не всі вірші придатні для невитончених ушей. Є співи таємні, що бринять казковою музикою тільки почуттю безсмертного, — загадково додав він і сів за спиною султана.

Падишах посміхнувся і нахилився до поета:

— Ну, так скажи мені їх потай, Сулеймане, а ви, кpaсуні, танцюйте і танком своїм уквітчуєте мелодію його вірша.

Повільно і урочисто рушила зграя рабинь і попливла в старовинному танку, загортаючись у прозорі серпанки, бринячи золотими намистами і обручками на руках і ногах. І поки пливли вони м'якими харасанськими килимами, Сулейман прошепотів на вухо султанові кілька слів, від яких воложно і радісно блиснули у вустах білі зуби Османові, а очі примружилися насмішкувато і весело.

— А тепер покажи мені свій палац, бабусю Назлі. Давненько я тут не був, — звівся він на ноги. — Проведи мене, Сулеймане, кращий у світі граняр самоцвітів майстерного слова.

І, спираючись на хитке плече поета, рушив він до виходу.

Він обійшов сади з мармуровими кіосками, тераси, сповиті гліциніями і виткими трояндами, покої танцюристок і зали з водограями посередині, потім з виглядом пустотливого софти[203], що замислив підстроїти найспритнішу каверзу старому імамові, раптом звернув під колонаду внутрішнього садка. Легкі арки на різьблених колонках утворювали під нею приємну прохолоду. Падишах зупинився, зиркнув уздовж галереї і раптом засміявся, докірливо хитаючи головою:

— Ой бабусю Назлі! Де твій колишній смак і почуття прекрасного? Хіба можна псувати такі галереї, завішуючи килимами і засуваючи скринями найкращі двері твого палацу! Адже ж їх різьблення потьмарює грати мечеті Сулейманіе! Накажи їх відчинити, — вказав він на Настині двері, заставлені важкою скринею.

— Тут завжди протяги. Я глухну від них. У мене така застуда, — спробувала виправдатися Назлі.

Але султан з упертістю розпещеного хлопчика тупнув ногою.

— Помиляєшся! Теплий морський вітер вилікує твої хворі уші краще, ніж масті арабських лікарів. Відсуньте скриню! Зірвіть килим! — наказав він служницям.

З гарячковою поквапливістю кинулися вони виконувати наказ, і наче під подихом сироко, розкрилися двері з різьбленим підковоподібним склепінням, і на тлі грезетового під сонцем Босфору з'явилась перед падишахом беглер-бейова рабиня.

Настя наче очікувала султана. Побачивши його, вона не кинулася в куток, не впала ниць на килими, обличчям у пухнасту тканину, як зробила б туркеня, але ступнула вперед, піднесла пишний сніп троянд і стала кидати їх до ніг падишахових, всміхаючись щасливим, променястим поглядом.

Це було зовсім не так, як вчив її минулої ночі поет Сулейман. Він замахав на зухвалу руками, злякано визирнувши з-за султанового плеча, але Настя тільки напіввідкрила вуста і сором'язливо блиснула вологими мигдалинами зубів.

Султан прикипів на місці, милуючись красунею, і раптом розреготався.

— Ну й штукарка ти, бабуся Назлі! Ти казала, що я — сонце квітам, а кращу квітку свого саду заховала від мене мало не в льох, щоб я не міг її відшукати. Ану, скажи, що воно означає?

— Я… я… — забелькотіла Назлі, полотніючи під пудрою та рум’янами.

— Не пояснюй! — гостро урвав падишах. — І так ясно! Так ось вона — бранка, яку ти наказала викрасти з беглер-бейового палацу у Каффі, - сказав він, опускаючись на диван.

Тепер Настя дивилася на султана зверху, і вуста її знову напіврозкрила усмішка.

— Я, — хитнула вона головою і кинула до ніг падишахових останні квіти. — Тільки викрала мене не Назлі, а євнух Гасан, а Назлі замкнула, щоб ніхто не побачив мене і не врятував з неволі.

— Бреше вона! Бреше! — Хрипко вискнула Назлі-ханум. — Я готувала цю кращу троянду в подарунок тобі.

— І тому замкнула зв'язану, з брудною ганчіркою в роті, щоб ніхто не почув моїх зойків? — гордо тріпнула Настя головою. — Он подивися, володарю всесвіту. І швидким рухом зняла браслети і показала багрові синці від мотузків на руках.

— Так і лежала б я сповитим немовлятком, коли б не цей юнак, — вказала вона на Сулеймана.

— Годі! — спинив Настю Осман. — А ти, стара павучихо, відповіси мені за цю витівку.

Коліна Назлі-ханум підломилися, і вона впала до ніг падишахові, наче за плечима її вже стояли кати.

— Я хотіла її вдочерити! Привести до твого сералю не рабиню, а доньку! Я надто страждала від твоєї неласки, — забелькотіла вона, і драглі щоки її тремтіли, а губи ловили повітря, як риба на гарячій від сонця обмілині.

Султан гнівно насупив брови і звернувся до Насті:

— Чого ж ти хочеш, красуне? — спитав він і раптом змінив вираз обличчя. Він гадав, що Настя попроситься до його сералю, як зробила б кожна туркеня.

Та інше мала вона у думках.

— Відпусти мене на батьківщину, — стиснула вона руки на грудях, з надією й благанням падаючи до його ніг. — Я знаю, що ти добрий і справедливий. Захисти! Врятуй мене з цієї клітки!

Падишах милувався Настею, та ледве помітна тінь промайнула його обличчям.

— А чи не буде це занадто, красуне? Хіба кидають у море виловлені перлини?

— Але ж пророк Мохаммед відпускав своїх бранців, а правовірні купують на базарі пташок і пускають на волю. Я — вільна! Я не можу бути рабинею! — з мукою скрикнула Настя, простягаючи до падишаха руки, і раптом висловила те, чого не говорила нікому: — Я скажу Сагайдак-бею. Він більше ніколи не піде у морські походи, якщо ти звільниш мене.

Султан здивовано підвів брови і перезирнувся з візирем.

— Он як! А хто він тобі? Родич? Чоловік?

Настя злякано схаменулась.,

— Він був приятель померлих батьків. Він знає мене з дитинства. Хіба я не гідна того, щоб він удовольнив моє бажання? — відкинулася Настя назад так гордо і граціозно, що султан мимоволі всміхнувся.

— Дозволь, притулок щастя, сказати тобі своє слово, — шепеляво втрутився один з вельмож. — Так, такій жінці не важко навіть наказати цьому гяурові і піратові. Але ж влада твоя — непохитна, як скелі у морі, а його влада хитка, як поплавище у хвилях морських: де хвилі — туди і він. І підкорити собі усе козацтво або принаймні старшину неспроможна найпрекрасніша з жінок всесвіту, хай буде вона сама, Балкіс, цариця Савська[204].

Осман задоволено хитнув головою.

— Ти маєш рацію, мій мудрий і вірний пораднику. Не послухає вовча зграя пісень шіразького солов'я. Отже залишайся краще у нас. Підеш заміж, якщо впав тобі в око хтось з правовірних, і буде життя твоє прекрасне, як сон, і безхмарне, як оце небо. Даю тобі в тому своє падишахове слово.

Настя пополотніла, кутки її губ болісно опустилися. Кінець! Сталося те, чого вона так боялася. Ніколи не повернеться вона на батьківщину… Ну, що ж!.. Коли так, треба оздобити свою в'язницю, зробити непомітними свої ланцюги.

— Я — вільна жінка, — повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. — Воля для мене — над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею — ні. Краще — смерть.

Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула[205].

Осман мовчав, дивився на Настю і розгнівано і захоплено. Йому здавалося, що підвели йому дикого арабського коня, якого треба приборкати, підкорити.

— Привести Назлі, якщо її ще не скарано, — наказав він уривчасто. І за мить тремтячу, напівмертву від жаху Назалі кинули негри до ніг падишахових.

— Я милую тебе з умовою, щоб ти дійсно вдочерила цю бранку, — відкарбував султан. — Але пам'ятай: коли хоч один волос впаде з її голови — мої кати вигадають для тебе таку страту, що зорі здригнуться у небі, дивлячись на твої муки, — додав він загрозливо.