Людолови. Том 2

На роздоріжжі

Знов прийшов і минув день святого Іллі, і корона знов не сплатила грошей козацькому війську. Перед виступом у свій останній похід Жолкевський писав королю, що треба мати ці гроші готові, але спочатку спитати козаків, чи виконають вони постанови комісії, і виїдуть з староств та маєтків. Грошей в державній скарбниці не було, але козаків дійсно спитали, і цього разу тон панів бринів суворіше, ніж торік, коли козаки були потрібні для походу в Mocковщину. Тепер можна було з ними не панькатися.

Проте козаки і непослушне поспільство тільки посміювалися з панських вимог, а коли пани почали загрожувати, — підпалювали скирти і клуні, млини та комори, а іноді руйнували весь фільварок вщент. Панство лютувало, шмагало канчуками кожного п'ятого на селі, хапало призвідців, карало їх на горло, але такі кари тільки підливали олії в огонь.

Скипала земля. Спочатку спроквола, потім усе ширше і ширше.

Повставали повіти і волості, і недурно судові акти називали ці криваві дні «часом козацьким».

Повстали в Радомишлі монастирські хлопи. Вели їх рудники та будники, рубачі та курачі, що, мандруючи з села в село, із міста до міста, втрачали покору і страх перед панами, втрачали довір'я до старих дідів та попів і, замість мовчазної покори й слухняності, шукали правди і права, де словом, а де и ножем…

Вздовж Тетерева та Ірпеня повстанці збиралися в сотні і вписувалися до козацького війська. Згоріла Котельня. Полум'я повстання пішло далі до Острога, Ярослава і Володимира. Овруцький та Житомирський повіти були спустошені. Тільки де-не-де стояли островами міцні муровані замки магнатів. Мешканці зруйнованих містечок приєднувалися до селянського руху і собі палили панів. Відгукнулися й Київщина з Наддніпрянщиною — аж до Терехтемирова. Київське воєводство теж було спустошено.

Королівські універсали закликали до миру і заспокоєння, умовляли селян розійтися по домівках і не збиратися у ватаги і купи. Їх вичитували по магістратах, майданах та церквах, але купи й ватаги козацькі не тільки не розходилися, а, навпаки, зростали й зростали.

Сагайдачний бачив і розумів, що це початок стихійної селянської війни, невблаганної, як ураган, і згубної для панів, наче повідь. Чимало ватаг і загонів приєднувалося до його війська, і наприкінці літа воно мало не подвоїлося. І тоді постало перед ним велике питання: на чиєму боці виступати в рішучій і останній боротьбі?

Обеззброєна і безладна Польща з пихливим і шаленим панством була зрадлива і скупо сплачувала військові послуги. Та й що можна було витягти з її порожньої кишені?! А головне, шляхетство швидко забувало допомогу козацького війська і всі лаври і славу привласнювало виключно собі.

Але не тільки гроші і слава потрібні були Петрові Конашевичу.

Йому була потрібна влада, незаперечна, міцна й тривка, мало залежна від легковажних й чванливих старост і воєвод, якою не треба ділитися з п'яницею Бородавкою, ані з якимсь іншим козаком, хто зумів би взяти за серце або загнуздати запорозьку голоту. Бажалося того чарівного і хмільного почуття, коли кожне слово, кожен рух твій — закон.

І раптом пригадує Солоницю…[291]

Козаки загартовані, окурені порохом, але чи багато залишилося їх, цих витривалих вояків? А молодь, втікачі від панського поневолення, молодики, аргати і хутірські передержії? Адже ж вони й шаблі не вміють тримати, а якщо і вміють, то ще не стійкі в бою і піддаються отрутним промовам різних Барабашів. Перша поразка — і зрадять вони його, видадуть коронному війську.

Ну, а якщо з панами?

Важкувато буде приборкати повсталу голоту. Але, склавши посполите рушення, реєстровиків і ландскнехтів… Добре було Жолкевському приборкати Шаула з Наливайком, коли козаків була жменька. А тепер?.. Та за таку перемогу мало гетьманської булави з королівською грамотою!.. Хай додадуть значне староство та двірську гідність, як належить магнатові. Хай зроблять його сенатором, членом особистої королівської ради, як гетьманів коронного і литовського. Але тоді хай не пробують втручатися у справи козацтва. Цього він не дозволить нікому: ані варшавським комісарам, ані голоті з своїми ватажками. І тоді годі терпіти Бородавку. Адже ж виходить справді якесь дике становище: на Низу один гетьман, а в Києві — другий, на чолі того війська, що зібрав він для походу в Московщину. Юридично Сагайдачний тільки старший над військом козацьким, щось на зразок королівського або соймового комісара, як Якуб Собеський та Осолінський в Московщині, і на Базавлук він не може з'явитися, хіба що як представник королівського уряду, людина без певних обов'язків або, нарешті, як підлеглий Бородавці старшина, полковник Київського полку…

Сагайдачний люто скрипнув зубами. Хай більше нема Барабаша, але ж цей дикий бугай, цей п'яниця!.. О, як він ненавидить його за зухвалі промови, за хрипкі, уривчасті вигуки! Знищити його, стерти на порох — це найголовніше. Це перш за все! Але для того, щоб колись зашморгнути його жилаву товсту шию з такою м’язистою потилицею, — для цього треба перш за все примусити голоту повірити собі, кинути їй якісь нові смачні і пахучі принади, після яких Бородавчині вигуки здаватимуться сірою, прісною жуйкою, якоюсь проскурою після масної солодкої паски.

Воля?

Земля?

Привілеї?

Геть митниці й фільварки?

О, він знайде потрібні гасла, він вигадає такі принади на які кинуться всі і тоді Бородавка буде обійдений і обдурений. Хай тоді виригає степовому вітрові та дніпровим порогам яку завгодно лайку і загрози, аж поки добре зсуканий мотузок перехопить йому шию.

— Vае victіs, — вимовив уголос Сагайдачний і в'їдливо розреготався.

І раптом очі його впали на аркуш паперу, списаний карлючкуватими літерами, начеб писала людина, не звикла до європейського шрифту.

Це була доповідь вірменського шпигуна з Царгорода.

Новини були надзвичайно тривожні. Після Цоцорського бою і загибелі польської армії зібрався в Біюк-сараї диван і вирішив не розпочинати мирних перемов з Ляхистаном і вважати Цоцору за перший удар по його могутності, але не за остаточну перемогу. Такої думки дотримувався великий візир Алі-баша, а за ним і сам падишах.

Сагайдачний перечитав листа, покрутив його між пальцями і замислився.

Ну, а якщо це дійсно війна, примарою якої лякав він Варшаву вже чимало років? Тут треба було мати чимало такту і доброго розуму, щоб нe втратилася рівновага. Цього року, наприклад, він ні в якому б разі не вийшов у Чорне море… Hy, а Бородавка — хіба він щось тямить у високій політиці?! А проте…

І раптом думки Сагайдачного переходять на інше.

Припустімо, що війну оголошено і що турки переступають кордон. Тоді що? Поспішати на заклик короля, поставивши йому певні вимоги, або дотримуватися нейтралітету і байдуже дивитися, як гине Польща під навалою турецького війська?

І тоді, у слушну хвилину перейти на бік падишаха, перетворитися на його васала або наглим нападом розбити Османа, пересиченого перемогою? І тоді пред'явити Варшаві її векселі?

І знов чітко і різко лунають кроки Сагайдачного, і, зсунувши брови, думає Петро Конашевич…

— Батьку, — раптом окликає його Максим-кобзар, — пан воєвода приїхали.

Сагайдачний рвучко обертається, зусиллям волі зганяє з обличчя турботу і рушає назустріч Замойському з привітною і благодушною всмішкою:

— Радий вітати вельможного пана у своєму нудному парубочому лігвищі, - низько схиляється він перед воєводою, хоча гість годиться йому в сини.

Замойський тисне Сагайдачному руку і відповідає однією з тих фраз, яких так багато у світських людей, але коли пахолки мовчазно зникають за дверима, кидає на стіл крислатий капелюх з страусовим пір'ям і схвильовано падає у крісло.

Сагайдачний запитливо дивиться на гостя. Томаш Замойський сам не свій: певно, трапилося, щось надзвичайне.

— Пан гетьман чув, що діється у Стамбулі? — кидає він, втрачаючи свою витримку.

Він такий схвильований, що навіть забув запитати, як здоров'я господаря.

Сагайдачний ледве помітно підводить плечі і всміхається з таким виглядом, ніби каже: як йому, мовляв, знати державні таємниці, а сам підсовує гостеві кращий турецький тютюн. Але Замойський відмовляється курити і веде далі, плутано і нервово:

— Я дістав листа… Один з молдавських бояр сповіщає пана Отвіновського, що султанські бунчуки виставлені перед Біюк-сараєм.

Сагайдачний мимоволі підводить голову. Цього він дійсно, не передбачав.

— А пан гетьман розуміє, що визначають ці бунчуки? — схвильовано питає воєвода.

— Знаю, — ронить Петро Конашевич. — Війна під особистим проводом падишаха. Ну що ж, Осман — юнак сміливий, войовничий. Він жадає слави і подвигів. Кажуть, ніби він найкращий стрілець свого війська?

Тепер Замойський знизує плечима:

— Не в цьому річ, вельможний пане. Тепер у нас осінь, холод, бездоріжжя. Але навесні… Адже ж нема в нас війська, нема! Розумієте? Ані жовніра! За півроку повинні ми створити військо.

Сагайдачний слухає уважно і зосереджено, з таким виглядом, ніби прийшов на похорон впливового вельможі. Мовчить і зважує кожне слово, кожну дрібницю. Багато що йому ще нe ясно, і замість відповіді він питає:

— Що ж вирішили його мосць найясніший пан круль та вельможне панство?

Замойський поквапливо витягає пергаментний згорток:

— Ось універсал про скликання надзвичайного Вального сойму. Я дістав його вчора надвечір. Мої писарчуки всю ніч не спали, переписуючи його, і зараз драбанти мчать у всі кінці воєводства з його засвідченими копіями. Адже ж елекційний соймик[292] мусить зібратися за два тижні. Крім того, пан круль просить мене довідатися про думку вельможного пана гетьмана, як мужа громадського, відданого ойчизні й короні, щоб пан допоміг ойчизні своїм великим досвідом у справі організації нового війська.

Легкий червінь виступає на щоках Сагайдачного. Он як! Не написав йому просто, не запросив особистим листом, щоб не дати документа, де мусив би назвати його гетьманом всієї Русі, як це зробив торік у Московщині Владислав. Знов хитрує! Знов викручується!

А очі не моргають і просто дивляться на Замойського, і губи ронять удавано спокійні слова:

— Якщо Осман збере всі свої сили, доведеться нам схрестити мечі з півмільйонною армією. Скільки ж зможе виставити Річ Посполита? Якщо новий гетьман коронний вирішить закликати до зброї грицьків, яким, за виразом пана Жолкевського, належить тільки свині пасти та землю орати, — в'їдливо посміхається Сагайдачний, — тоді можна сподіватися набрати тисяч з півтораста. При співвідношенні одного вояки на трьох турків:- nоn desperandum est de victoria[293]. Тільки пам'ятайте, вельможний пане: не можна баритися. Навіть зараз, до сойму, треба вжити негайних заходів.

— Надіслати посольство на Базавлук? — напівзапитливо звів очі Замойський. — Або просити вельможного пана гетьмана розпочати формування нового війська?

Сагайдачний помовчав з хвилину, нібито вивчаючи свого співрозмовника, потім поклав руку на стіл:

— Поговоримо, вельможний пане, одверто. Вельможному пану добре відомо, що в козацькому війську більш хлопів та ремісників, ніж уродзоних козаків. Але зараз ці люди є єдина сила, що має змогу врятувати ойчизну від знищення і загибелі. Тому треба обіцяти цим людям щось більше, ніж звичайну платню. Пристрасті надто розпалені. Ніхто з людей доброго розуму не заплющує очі на те, що ми напередодні хлопського повстання. Отже, не одна, а дві жахливих небезпеки постали хмарою над нами. І ще невідомо, яка з них жахливіша… Адже ж перед Османом можна кінець кінцем — як це не боляче і не ганебно — капітулювати, а з хлопством ми позбавлені навіть цього порятунку. Отже, треба негайно пустити чутки про те, що турки йдуть стерти козацтво з землі і обернути всю Русь на пустиню, а потім заселити її турками. Це навіть не буде перебільшенням або ріа fraus[294], це сама лише свята правда. По-друге, треба негайно розпочати збирання і підготовку доброї зброї на кожному фільварку, хуторі і селі. І нарешті — і це найголовніше, — треба посіяти певність, що на цей раз корона дійсно своєчасно, сумлінно і ретельно виконає свої обіцянки, тобто значно збільшить реєстр, припинить розшук втікачів і вважатиме за уродзоного козака кожного, хто стане грудьми на захист ойчизни, бо ж знаєте нашу голоту: досить Османові пообіцяти їм волю — і вони, зраджені кілька разів марними обіцянками корони, раптом перекинуться на турецький бік.

— Невже така зрада можлива?!. Що це — особисті припущення вельможного пана, чи то вельможний пан має якісь підстави?.. Невже це підле лотpiвствo?!

І урвав на півслові, зрозумівши свою нетактовність. Сагайдачний просто глянув у вічі Замойському:

— Поки що це мої особисті припущення разом з деякими чутками, що вже кілька разів долинали до мене. А така зрада цілком можлива. За народним прислів'ям, риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Але, повторюю, цього можна уникнути, давши тверді гарантії.

— О, в цьому пан гетьман може бути цілком певний! Дамо універсали, королівські грамоти — все що завгодно, — палко урвав Замойський.

Сагайдачний ледве помітно всміхнувся.

— От в тому й річ, що такими паперами не можна кидатися заздалегідь. Поки війну нам офіційно не оголошено, втручання європейської дипломатії ще може відхилити катастрофу. А подібні універсали розтлумачили б в Стамбулі не на нашу користь. Отже, треба потай готуватися до боротьби, а тимчасом натискати на всі дипломатичні пружини, а крім того шукати спільників у боротьбі.

Замойський здивовано підвів брови:

— Пан гетьман щось має на оці?

— Вельможний пан воєвода не помилився. Я давно приятелюю з грузинськими князівствами, з Мінгрелією і Гурією зокрема. Чимало разів відпочивали ми біля їх берегів, і там я довідався, що перси мріють про військовий союз з козацтвом проти турків. Я навіть розпочав перемови з шахом Абасом і пропонував йому допоміжну армію, але базавлуцькі події не дали мені довершити цю справу. А на випадок війни треба за всяку ціну оволодіти Чорним морем. Адже ж Стамбул годується кримським і болгарським збіжжям, опалюється сербським лісом, що сплавляють Дунаєм і далі довозять Чорним морем. А коли торік взимку Босфор замерз — в Стамбулі одразу почався голод. Та й війська турецького не прогодувати без Дунаю та Чорного моря, коли перейде воно через Балкани.

Очі Замойського спалахнули і так же швидко згасли:

— Але пан гетьман забув, що Осман замирився з Абасом.

— Знаю, — всміхнувся Петро Конашевич. — Але знаю і те, що за останнє півсторіччя перси разів з двадцять замирялися, а потім знов розпочинали війну. Мусульмани войовничі. Віну за віру — газават — наказує їм коран. А шиїти з сунітами[295] також раді знищити одні одних, як… митрополит Йосип Рутський митрополита Борецького.

Замойський мимоволі всміхнувся несподіваному порівнянню, а Сагайдачний вів далі, щось креслячи на клаптику паперу:

— Для цього досить довести Абасові користь війни. А користь є, і цілком безперечна. У Персії він запровадив монополію торгівлі шовком, найкоштовнішим крамом своєї країни. А за Серавським пактом Персія щороку мусить сплачувати Туреччині данину в двісті ластів шовку, тобто чверть річного здобутку. Отже, Абас особисто зацікавлений в тому, щоб позбутися цієї данини. Потім Персія не мaє портів. Користуються вони або Алепським портом на Середземному морі, або Гормузом у Перській затоці. А Гормуз нещодавно забрали собі португальці. Уявіть собі, що було б, коли б Персія мала вихід до Чорного моря? Шовк потрапляв би до Базавлуку, в десять, п’ятнадцять разів швидше і без будь-яких митниць, там його б перевантажували на байдаки або на чумацькі мажі і довозили і до Варшави, і до Москви. Тоді б уся Європа купувала його у нас, і всі мита, і весь зиск потрапляв би в нашу кишеню! Можна було б запровадити свої шовкопрядні і навіть мануфактури, як у Севільї і Сеговії або в Парижі. Одразу б поповнилася державна скарбниця, збагатіло б і купецтво, і вельможне панство. Але зрозуміло, — підвів палець Петро Конашевич, — що це було б здійснено тільки при умові, щоб наша старшина одержала королівські грамоти про нобілітацію і таким чином дістала право безмитної торгівлі — це раз. А по-друге, щоб на Базавлуку знов запанували шляхетні козаки, а не якась вошива сволота з Бородавкою. Взагалі, давно час порішити з цією двовладою… А тепер що може вдіяти людина, яку тільки вельможний пан воєвода та королевич Владислав називають гетьманом, а яка насправді є тільки полковник Київського полку?!

— Але ж, пане, слово гонору, слово шляхтича і рицаря… Я прикладу всі зусилля, — палко урвав Замойський і притиснув руки до грудей.

Сагайдачний чемно вклонився і вів далі, трохи підвищуючи голос:

— А по-третє, треба якось припинити цькування наших архіпастирів. Як це нетактовно називати шпигуном патріарха Теофана, який міг би стати нам в такій пригоді в тилу Османського війська!.. Хай не забуває вельможний пан воєвода, що наше духовенство — неабияка сила. Це тільки січова голота — люди без віри і честі, як кажуть французи. А селяни та міщани геть усі релігійні. І заклик стати на оборону хреста справить чимале враження… Ну, а проте повернімось до перського питання. Треба негайно відшукати людину, яка знає перську мову, змогла б увійти у довір'я шаха. Потім треба зацікавити перських вельмож, наприклад державного секретаря Агаміра, і додати до цього кілька коштовних подарунків. Не обійдеться і без допомоги католицьких місіонерів в Іспанії — вікарія домініканців Паоло Маріа Чіттадіні і вікарія босих кармелітів фра[296] Джованні Тадео.

Замойський слухав і не уривав. Слова Сагайдачного приголомшили його. В них не було жодної риторичної фрази, якими жонглювали в промовах пани. Він говорив нібито сухо, холодно і діловито, а перед очима Замойського поставали безкраї моря і океани, кораблі й каравани, гавані і пустині. Уперше відчув Замойський широчінь і гостроту державного розуму Сагайдачного і в думках заздрив йому, його знанням, пам'яті, політичному і комерційному нюху.

— А пан круль обізнаний на цій справі? — спитав він не одразу, наче театральний глядач, якому важко отямитися після падіння завіси.

— Ну, напевно. Років зо два тому шах кілька разів звертався до нашого уряду і пропонував нам союз. А фра Чіттадіні від себе просив короля дозволити козацьку диверсію з боку Чорного моря, щоб відтягти в інший бік частину турецького війська.

— …І пан круль?

— Оскільки мені відомо, пан круль не відгукнувся на пропозицію. Але коли б ми зараз пообіцяли персам гавань на Чорному морі, вони одразу виступили б у похід, а це було б нам дуже до речі. Говорили ми про це і з паном Станіславом Жолкевським під час комісії, але умови були дуже несприятливі для подібних розмов.

Замойський замислився. Закусив нижню губу, втиснувся у крісло і довго мовчав. Потім підвівся і по-військовому виструнчився.

— Дякую вельможному панові гетьману за пораду і корисну розмову. Я доповім його мосць пану крулю… А зараз, як воєвода Київський, напишу до Іспагані[297]. А ще краще — напишемо вдвох. Прошу пана вельможного гетьмана завтра ввечері до себе на келех венгржину. Ідея пана гетьмана просто блискуча. А потім їдьмо разом до Варшави. У мене чудовий теплий візок. В дорозі поговоримо на дозвіллі. І взагалі я бачу, що наша батьківщина чимало виграє від мудрих порад вельможного пана. І я ще раз даю слово честі, що доведу урядові… я доб'юся, щоб «полковника Київського полку» визнали за гетьмана козацького війська.

Сагайдачний всміхнувся захопленому, збентеженому і схвильованому юнакові, як всміхається дорослий зворушливій фразі дитини, потім, ніби стримавшись, низько і церемонно вклонився.

— Я завжди знав, що молодість тепліша і щедріша від сухої і недовірливої старості. Але я звик сам собі здобувати все мечем і головою.

В тоні Петра Конашевича бринять оксамитові нотки ледве помітної гіркоти, і зворушення, і гордовитої самовпевненості, і образи, ніби Замойський необережно торкнувся відкритої рани. Тон долинає до серця Замойського. Він рвучко пригортає Сагайдачного і тричі цілується з ним.

Провівши гостя, Сагайдачний повернувся до кабінету і гучно ляснув у долоні. Замість джури вбіг Максимко-кобзар.

— Де хлопці? — здивовано спитав Сагайдачний.

— Обідають, батьку. Просили, щоб я посидів за них.

— Ну, добре! Біжи до челяді, накажи Степанкові їхати до Печерського по кира Єлисея в негайній справі. А Івашко хай мчить на Куренівку до пана Бурдила. А потім приходь та заспівай мені якої-небудь про походи турецькі… Ну, як там у тебе, з кобзарством? Що кажуть в цеху? Максимко розплився широкою щасливою усмішкою.

Кажуть, що навесні бути мені кобзарем. Наказали до Миколи зимового скласти нову думу, як ми Каффу палили. На кануні цеховому співатиму як мій — майстерштик.

— Он як? Ну, іди, іди, жени хлопців, та й сам не барися! — крикнув йому навздогін Сагайдачний.

І коли Максимко зник, жовчно розреготався:

— Подумаєш воєвода! Спартанець!.. Римлянин!.. І от доводиться танцювати перед таким смаркачем. «Доповім пану крулю». Ще й дякувати, мабуть, доведеться, коли не видасть моїх думок за свої… Ну, поживемо — побачимо.

І, рвучко сівши за письмовий стіл, мало не видер з шухляди аркуш паперу.

Схвильовані і розгублені з'їжджалися на соймик пани, а Сагайдачний нібито не помічав метушні їх розворушеного мурашника. До півночі блимали вікна його нового будинку. Старшина, дидасколи, кобзарі, духовенство, шляхтичі і чумаки, радці і лавники, посланці від козацьких ватаг, ватажки, сотники і полковники, з ранку до ночі юрмилися в його покоях, їли-пили, про щось радилися на таємних нарадах, поквапливо вибігали на ганок, наказували джурам сідлати коней і мчали кудись, наче тікаючи від погоні.

І за кілька тижнів по всій Україні від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Дикого Поля почалася напружена і спішна робота.

Готували зброю і військовий припас, ронди і харч. По всіх шляхах рипіли чумацькі мажі, гнали коней, виїжджували їх, привчали до гуркоту пострілів, литавр і сурм і до військового ладу.

По кузнях з ранку до ночі торохтіли ковальські молоти. Золоті бризки випорскували з-під них у темряві, і дужі, блискучі від поту і сажі ковалі виковували шаблі і списи, вигострювали леза, припасовували держаки і чистили їх від іржі.

— Добра шаблюка, — вимахував Данило Корж блискучим, як срібло, турецьким ятаганом, вигостреним і вичищеним до дзеркального блиску. — Вірно кажуть люди: леміш сумує за землею, а шабля — за ворожою головою. Ну, нічого, незабаром нап'єшся живої крові.

Коваль сплюнув крізь зуби і примружив око:

— Хіба що турецької?

— Побачимо, — почухався Корж. — І без турків є кого трощити.

Працюючи величезним міхом, коваль розжарив до червоного залізну штабу, кинув її на ковадло, і іскри знов полетіли з-під його молота.

— А як ти все ж таки, братику, думаєш, — спитав він Коржа, даючи йому жаринку прикурити, — на кого збирає Сагайдак силу?

Корж затягнувся димом і флегматично відповів:

— Кажу, побачимо. Співає він в універсалах соловейком: «Здобувати волю і славу, захищати віру святу». Та де б воно не було, а шабля скрізь потрібна, — упевнено додав він і підвівся, — бо і в панській і в турецькій неволі — одне лихо. А пани, як блощиці: сьогодні повидушуєш геть усіх чисто, а завтра знов їх повнісінько.

Оце дійсно, — підвівся коваль, сунув у кишеню докурену люльку і, поплювавши на руки, став до роботи.

Сагайдачний увесь час роз'їжджав. Не встигне повернутися додому, обдивитися, як знов жене його якась турбота чи до Житомира, чи до Чернігова.

Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі. І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.

На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим — деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку.

Старий січовик підозріливо позирає на кожного, хто заходить до млина. Він ладен видерти люльку з рота роззяви або необачного. Сиві вуса його припорошені вугіллям, сорочка чорна, як у смоляра. Довго, обережно й старанно відмірює і відважує він роздроблену на борошно селітру і на п'ятнадцять частин її ще дбайливіше і обережніше додає три частини вугільного порошку і дві частини сірки. Тоді помічники його беруть дубовий товкач, довго розтирають суміш, потім пересипають її під прес. Готові коржі розтирають драчкою в суміжній кімнаті на зерна й діжками спускають у льох.

Льох глибокий, довгий, ледве освітлений маленькими віконцями під склепінням. Праворуч і ліворуч височать діжки на діжках, наче стовпи у два-три обіймища, так щільно присунуті одна до одної, що поміж ними, не пролізе навіть миша, і Сагайдачний захоплено оглядає свої скарби і говорить:

— Бережіть як око, бо це ж наша воля і сила.