Людолови. Том 2

В лабіринті Сералю

Настя прокидалася пізно. Крізь сон чула вона, як підводився падишах, як ішов одягатися до суміжного покою. З-за килимової запони долинало шарудіння тканин, хлюпання води, неголосні запитання султана і поквапливо-улесливі відповіді к'яйї або полохливий, зірваний шепіт рабині. І знов — мовчання, притамовані килимами кроки, шарудіння і хлюпання.

Настя довго не могла звикнути до цієї урочистої і побожної тиші. Але рабиням і служникам не дозволено розмовляти в присутності падишаха і його родичів. Навіть сам на сам порозуміваються вони в палаці на мигах, наче глухонімі. Настя іноді помічала ці таємничі знаки, і вони дратували її, як розмови невідомою мовою, їй усе здавалося, що раби глузують з неї.

А насправді, з часів султани Баффи[239] ніяку жінку сералю не шанували так, як Гюль-Хуррем. Ледве ворухнеться вона в ліжку або розплющить очі, як рабині та євнухи кидаються до неї з удаваною відданістю та побожністю, ловлять її погляд і приступають до першої церемонії палацового дня — одягання султани.

Дві дівчини-мулатки підносять срібну миску свіжої води, опалової від пахощів. Дві інших скидають з Насті нічну сорочку, треті — обмивають її з голови до ніг грецькою губкою.

І тоді подають їй денну сорочку.

Рабині зміняються рабинями. Смугляві арабки в червоних ізарах подають полоскання для рота, італійки — панчохи, черкешенки — туфлі, албанки — грезетову сукню італійського крою.

Ритмічні рухи рабинь нагадують танець. Кожну дрібницю подають дві рабині з глибоким церемонним уклоном і розходяться в різні боки, звільняючи місце для іншої пари.

Складний і урочистий церемоніал і приємно лоскоче Настине самолюбство, і дратує своєю вивченою одноманітністю, барвистою і нудною, як кружляння каруселі на ярмарку.

Повна величі сивоволоса к'яйя стежить за рабинями і не уриває урочисто-улесливої розмови з Гюль-Хуррем. Всі стамбульські новини розповідає вона зранку султані.І де трапилася пожежа, і хто помер, і скільки кораблів кинуло якір у Золотому Розі, і скільки караванів прийшло з палючого Ємена[240], і скільки з Могреба, і який крам продається в Галаті. Вона ніби й не дивиться навкруги, але варт тільки рабині спіткнутися або зробити незграбний рух, що порушує театральну стрункість церемонії, як брови її непомітно зсуваються, а рабиня полотніє під густими рум'янами, тому що чекають її курбачі[241].

Сніданок такий же нудно-урочистий, як і одягання. Низенький срібний стіл, за яким сидять на двох чи трьох м'яких подушках, заставлено фарфоровими блюдами. Євнухи-негри повільно крутять стіл і здіймають покришки з страв. Настя мовчки вказує, чого їй покласти, а інші страви віддає рабиням та євнухам. Тоді подають їй сніжно-білий пшеничний хліб з двічі просіяного бурсійського борошна. Щодня печуть для султанського вжитку двадцять таких хлібів на козячому молоці, кожний на чотири фунти вагою. Крім падишаха, їдять його тільки діти султанські, улюблені жінки і кілька вельмож.

Снідає Настя сама, бо ніхто не гідний їсти разом з коронованою султаною. Тільки біла ангорська кицька сміливо стрибає на стіл і, облизуючись, ласує найкращими стравами. Євнухи і рабині залюбки вигнали б її міцним стусаном, але з удаваним улесливим захопленням дивляться, як кицька їсть на столі і, знищивши свою порцію, тягне лапкою ласий шматок з тарілки султани.

Після сніданку — нема чого робити. Велична к'яйя вичерпала всі свої новини. Жінки сералю не рівня султані, а жінки візирів та інших вельмож зберуться опівдні.

Настя виходить у сад. Тут принаймні можна побути на самоті з своїми думками і не всміхатися всім і кожному вивченою милостивою всмішкою. У султанському сералі вона ще самотніша, ніж у Каффі. Всі підлабузнюються, всі виконують її найменше бажання, ладні порозбивати собі голови від запопадливості. Та хіба є тут хоч одна душа, на яку можна покластися?! От хіба Любка, гуцулка. Любка вдячна їй за своє нове життя. Вона погладшала, відпочила, навіть не кашляє з того часу, як Настя призначила її букетницею. Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею далеко від зайвих ушей. Любка залишилася християнкою. Отже, можна надіслати її і до селямлику, і до самого падишаха, і до міста, і до будь-якого баші. А головне — довідатися від неї про що завгодно.

— Де зараз падишах? Що він робить? — питає Настя.

— А певно, у бібліотеці! Після сніданку він годину читає, а потім іде до дивану або вислухує доповіді визирів. Тільки не полюбляє дивану наш падишах, — зітхає Любка.

— А що це таке бібліотека? Де вона? — вередливо розпитує Настя.

— Туди не можна жінкам, господине. Це будинок такий, де читають книжки. Такий гарний, наче іграшка.

— Хіба ж ти там була?

Любка ніяковіє, але відчуває, що Настя не зрадить її, і признається:

— Була. Стіни там наче писанка, а з обох боків від вікна до вікна поставні на книжки. Дверцята в них кришталеві, висаджені самоцвітами, наче повбиваними у кришталь. А в кожному поставні по двадцять чотири книжки в оправах з перлів та самоцвітів. А постав ні такі низенькі, що падишах, сидячи на міндері, бачить крізь кришталь всі книжки і бере потрібну. А над поставнями — полички, вже без дверцят, з вазами квітів. І на ці палички кладуть щотижня по три гаманці: один повний золота, а два — повних срібла. З тих гаманців султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів та меддахів з жебраками. А книжки там арабські і перські або тутешні — турецькі. Ну, а у великій бібліотеці, де читають вельможі та яничари, є й грецькі, і сербські, і з малюнками.

— Ну, а потім? — вередливо уриває Настя. — Де потім сидить падишах?

Любка безпорадно кліпає віями.

— Та я ж кажу: до дивану прямує, або збирається на полювання, або своїх блазнів покличе. А іноді накаже глухим розмовляти. Оце так дійсно сміхота… Або слухає великого візира. Це вже як йому на думку спаде.

Після зухру[242] тіні згортаються у бузкові клубки і ховаються під дахи і під мури, щоб не потрапити на очі пекучому сонцю. Золота курява хмарою здіймається над Стамбулом, і тане далечінь в опаловій імлі. Босфор тоді зелений, як смарагд. Важко повірити, що по той бік Кара-Денізу в'ється пухкий сніг, що річки скуто кригою, а повітря по-зимовому гостре й різке.

Нудно. Настю дратує оця самотність у мурах сералю. Вона заздрить міським водоносам, що розносять по домах бурдюки з водограїв старого акведуку[243] часів Валентових і Юстініанових[244]. Їй треба волі, сили і влади.

Повільно з'їжджаються жінки вельмож. Є серед них і черкешенки, і грекині, туркені і сербки, і останні з роду позбавлених трону дожеврілих візантійських династій. Є старі бабусі й дівчатка, красуні і потвори. І щодня завжди і незмінно приїздить Назлі-ханум.

Настя ненавидить стару султану. Кожне її одвідування починається і закінчується однаково: вибравши хвилину, султана обіймає її і в ім'я родинних почуттів благає допомоги в будь-якій справі: або треба призначити швагера султани Кадим керманським санджаком, або сина султани Айше командувачем булюків, або онука Рустем-баші агою нічної варти в Галаті[245]. Настя рішуче відмовляється, але султана напосідає, ображається, обурюється і доказує, що коли вона вдочерила Настю, то син Айше доводиться їй двоюрідним братом, а швагер султани Кадим — якимсь дядьком; і гріх і сором не допомогти своїм родичам.

— Стара відьма! Чортиха! Присмокталася до мене п'явкою, — якось кинула Настя.

І раптом замовкла, помітивши Гасана.

З Настиного весілля він ще погладшав і тепер нагадував величезний бурдюк жовтого гусячого жиру. Він не тільки повернувся до нового сералю, але й зайняв кращу посаду. До Насті відчував він щось подібне до закохання і пильно стежив, щоб ніхто не підкопався під неї, тому що Настине падіння неминуче скинуло б і його. Жінки сералю завжди тремтять перед євнухами і запобігають їх ласки, але такі, як Баффа та Роксолана, були надто сильні, і євнухи ставали в їх руках вірними служниками і виконавцями їх наказів. І Гасан відчуває, що з Гюль-Хуррем виростає така ж господиня і володарка, і з опікунсько-недбалого — тон його перетворюється нa улесливий і майже побожний.

— Гірше за п'явку, запашна трояндо Шіразу, — хитає він головою. — Тому що п'явиця присмокчеться і, упившись, сама відпаде, а вона ніколи не відпаде, тому що нема краю людській пожадливості.

Настя здивовано підводить брови.

— Ну, так, чиста краплинко роси. Тобі невідома темна і злочинна людська душа, тому що ти чиста, як пуп'янок лілії з райських садів. Відкинь Назлі-ханум з своєї путі, як відкидаєш жабу з садової стежки, і не дозволяй їй багатіти з твоєї ласки.

— Нічого не розумію. Розтлумач мені, Гасане, в чому річ, — сіла Настя на купу подушок. — В мене стільки родичів, що голова йде обертом.

— Ну, зрозуміло, коли Назлі-ханум ладна назвати родичем першого-ліпшого крамаря з Галати, аби заробити на цьому. Звідки в неї стільки перлів і вбрань, стільки рабів і речей? Все з бакшишів![246] Жени її до всіх шайтанів. І тоді всі скарби попливуть тобі до рук, як річки у море. Вона бере за посаду візира двадцять тисяч дукатів, та ще й цілу скриньку перлин, а тобі дарує мавпочку або віяло з павиного пір'я за якихось двадцять дукатів. Адже ж за посаду треба платити. Так хай новопризначені платять тобі, а не їй!

— Але Назлі-ханум все ж таки моя названа мати, — каже Настя.

Та не слухає її євнух Гасан.

— Обриднуть падишахові твої прохання. А що ти робитимеш, коли султан тебе розлюбить через оцю гарпію?

Настя пополотніла, а Гасан хитро і задоволено посміхається:.

— Подумай, усмішко аллахова, і потім скажи Гасанові, чого тобі треба. Гасан вже раз урятував тебе від безносого діда, врятує й від Назлі-ханум. Настя не відповіла, мовчки підвелася і пішла геть, а ввечері довідалася, що Назлі-ханум розбив параліч. Вона не згадувала своєї розмови з Гасаном, думала, що стара, мабуть, помре і сама звільнить її від своєї присутності. І Гасан тактовно мовчить, зрозумівши її почуття, але за тиждень-два просить Настю закинути слово за халебського каді і за улема з Дамаска, що мріє про білу чалму з золотою смужкою.

— Вони надішлють тобі подарунки, гідні твоєї краси, а не якісь злиденні іграшки.

— А що ти дістанеш за їх призначення? — лукаво питає Настя.

Євнух на хвилинку губиться, але властива йому нахабність перемагає, і він хрипко і лунко регоче.

— Слушно сказано, господине! Адже ж ти бачиш у пітьмі, як чарівна кицька Мірза з казок Музафер ІбнФацлана. Ну, що ж, скажу одверто. Кожному треба збирати білі аспри про чорний день, як кажуть наші поети. І тобі раджу того ж, бо молодість відквітне швидше за померанцьове дерево, і треба, щоб вона принесла золотий плід. А на схилі життя, у затишку Ескі-сарая[247], добре жити лише тому, в кого багато грошей. Сама ти не зробиш нічого, а зі мною разом… Ну, скажімо одверто: прибутки пополам. Тільки мовчки, як риба у вирі морському, бо ми тоді обоє загинемо.

Та не лякають владної Гюль-Хуррем вири Босфору.

Вона мовчить. Мовчання є ознака згоди. І за кілька днів вирушає до Дамаска новопризначений муфті у сніжно-білій чалмі з золотою смужкою, а халебський каді збирається до Тебріза, і, вірний слову, приносить Гасан Насті важкий бурдюк грошей і скриньку перлин.

Минають дні, повільно ллються, як хвилі Босфору, що мчать у Ак-Деніз, темні хвилі Кара-Денізу. Скриньку за скринькою збирає Настя про чорний день, але так само кохає Осман свою єдину султану, і все рідше і рідше залишає сераль, і частіш кличе до нього візирів, муфті Есаада, старого вихователя свого ходжу Омер а та інших вельмож. Для годиться Гюль-Хуррем кутається у прозорий серпанок бруського газу і мовчки слухає їх доповіді, але всі розуміють, що не юнак Осман, а ця жінка тримає в своїх міцних руках державні справи і переплутані нитки політики.

Чи не до неї приходить щоразу мужній, стрункий і повний величі Алі-баша, великий візир, Гюзельдже, тобто красунь? Розумний він, Алі-баша, і хитрий. Вичавлює він золото з людей, як олію з стиглих маслин. Незчисленні хабарі пливуть до нього звідусіль. Казкові скарби скупчує він у своєму палаці на Петромі, а разом з ними росте до нього заздрість і ненависть інших вельмож. І, знаючи прихильність Османа до золота і його виключну скупість, надсилає йому Алі-баша коштовні подарунки і тим відхиляє від себе наклеп і скарги, а поруч із султаном щедро і пишно обдаровує дружину султана — Гюль-Хуррем.

От і зараз надіслав він їй у подарунок напівдику рабиню з Друзії[248], високу, струнку і смугляву дівчину з двома вовчуками, яких здобула вона десь у рідних горах і вигодувала так, що вони бігають за нею як цуценята, і шкірять на всіх білі ікла-цвяхи.

Побачивши вовчуків, гаремні жінки кидаються врозтіч, а дівчина регоче злим дзвінким реготом, теж вишкіривши білі зуби на обличчі тону недосмаженої кави.

Та Гюль-Хуррем не злякалася. Вона сміливо наблизилася до вовчуків, схопила міцнішого за зашийок, поляскала, попестила його, як цуцика, по шорсткій спині. І вовченя — широкогруде і сухоребре, але ще з м'якими, по-цуценячому незграбними лапами — лизнуло їй руку. Дівчина здивовано блиснула на Гюль-Хуррем вогняними чорними очима.

— Чого ти? — всміхнулася Настя.

— Він нікому не дозволяв себе чіпати, — відповіла дівчина.

І згодом спитала:

— Невже ти теж з наших гір?

— Ні, я з степу по той бік Кара-Денізу, — просто відповіла Настя. — У нас теж багато вовків.

Дівчина мовчки позирала на Настину діадему, на розкішну сукню з брижчатими рукавами і прорізами на грудях і не розуміла, чи то рабиня, чи господиня цього пишного палацу, бo ніколи такого не бачила на своїй скелястій сонячній батьківщині.

— А хто тебе продав сюди? — спитала вона не одразу.

— Мене не продано. Мене забрали людолови Ширинського бея, — всміхнулася Настя і опустилася на лаву альтанки.

— А мене продано з голоду, бо беглер-беї вимагають більше податків, ніж мають люди з маслин, із рижу та ячменю. А спробуй не сплатити податку — враз заберуть все до останнього горщика.

Настя насупилася. Ці селяни і верховинці завжди на щось скаржаться. Адже ж треба робити на свого падишаха! А проте чому не розпитати цю злісницю? Все може бути корисним при нагоді, і Настя не уриває розмови з смуглявою дівчиною у червоному ізарі[249] і в намисті з нанизаних на ремінець мідних, начищених до золотого блиску монеток.

— Так ти там і народилася у горах?

Обличчя дівчини раптом стискається, втрачає хижацьку пильність, стає безпорадно дитячим, а великі чорні очі наливаються вологою.

— Ні, - хитає вона головою. — Ми жили у долині Гюзельбахче, біля потоку. У нас були кози, був виноградник, садок. А в садку маслини. Багато маслин, і горіхів, і морви, де ми розводили шовковиків. А батько грав на дербуці[250] так, що пташки замовкали. Люди запрошували його на весілля і бенкети, і слухали його пісень, і плакали, і сміялися. І був у нас беглер-бей, старий хаджі Ібрагімбаша. Він теж любив бакшиші — і брав багато, але все ж таки можна було якось жити, а коли він помер — стало ще гірше, бо за два роки змінилося сім беглер-беїв, і кожен вимагав податок за цілий рік, тому що від попереднього беглер-бея не залишалося ніякого запису. А кожному беглер-беєві потрібні гроші, бо ж вони платять за призначення цілий бурдюк золота тутешнім вельможам і хочуть якнайшвидше повернути собі сплачене. Ох, ці вельможі!.. Тягнуть і з живого і з мертвого, а через них — стільки сліз…

— От дурницi! Хто це вигадує? — спалахнула Настя і обурено кинула недоїдений персик.

Вовчуки підвели голови і загарчали, а дівчина зиркнула на Настю обуреними очима.

— От пожила б ти у нас та подивилася б на власні очі… Чом ображаєш, не бачивши?! Сама рабинею була — знаєш, як воно бідній людині.

І, схопивши обох вовчуків, притулила до скронь їх голови.

— Та ну, кажи далі. Я пожартувала, — примирливо відгукнулася Гюль-Хуррем.

Дівчина і дратує, і зворушливо хвилює її. Мимоволі пригадує Настя, як викрали її з Каффи. Отак зиркала й вона очима зацькованого вовченяти на стару відьму Назлі.

— Соромно глузувати з нещасного, — докірливо зауважила дівчина і, випустивши вовчуків, сіла біля Настиних ніг, — бо ти не знаєш, як воно робиться. Ось я тобі розкажу. Вони призначають сплату податку, коли маслини знято з дерев, а опряди шовку вистигли і чекають на розмотку. Так чесні беглер-беї відстрочують сплату, аж поки олію не буде збито і очищено, а опряди розмотано і шовк готовий на прядиво. Тоді його можна продати і сплатити все. А наші беглер-беі вимагають грошей негайно. А де ж їх узяти бідній людині?! І тоді приходять спагі з мудирами і забирають усе, і продають за півціни крамарям, а крамарі дають бакшиш мудирам, щоб вони нічого не відстрочували бідним селянам. От і батько не міг сплатити. Тоді забрали наших кіз, і неочищену олію, і шовк, і наш одяг, і останній кунган на воду, і ножі для підрізування винограду. А потім продали нашу саклю. Довелося нам ночувати на дорозі, біля водограю. Довелося й жебрачити… Та хіба тільки ми!.. І наш сусіда Садик, і кривоносий дід Якуб, і Хатідже, удова шаповалова. Всіх повиганяли з сакль, і всі голодували і кляли беглер-беїв з мудирами. Пішла холера. Люди мерли, як комашня. Померла й мама, і всі, хто залишився живий, пішли у гори до Факр-ед-Діна[251]. Він обіцяв нам волю, саклі, хліб… От і пішли брати і батьки наші здобувати нам волю, а ми жили у печерах і пасли отари на полонинах.

Гюль-Хуррем закушує губи від обурення. Так ось яка гадюка, оця рабиня! Кинути б її у лантусі в Босфор, а не пускати до султанського палацу.

А дівчина не помічає нічого. Минуле стоїть у неї перед очима, моторошне й криваве. Хіба вона може щось помічати, розповідаючи пережите! І вона говорить, говорить, не в силі зупинитися, як самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль.

— Іноді приносили вони здобич. А іноді тільки поранених і одяг забитих. Так минула зима, літо і ще зима. І раптом пішла чутка, що вирушив проти нас сам великий візир Мурад-баша. Факр-ед-Дін відступив. Військо наше мужньо билося з візиром, але щоразу тануло в боях. Мурад-баша все наближався. То там, то тут палали заграви вночі. Далеко видно їх у горах… Тоді наші верховинці засіли у міжгір'ї, над прірвою. Це було єдине місце, де жменька сміливих могла перетяти путь цілому війську. От як корки затуляють горло пляшкам. А ми сиділи, молилися і розуміли, що це або загибель, або порятунок. Десять днів не було звісток. І ось прибіг хлопчик-чабан і каже, що наших побито. Аллах, що тут було!.. Одні кинулися тікати, а інші ховали у печери останнє. А старі діди та найсміливіші жінки почали вигострювати ножі, щоб зустріти ворога. Опівдні почали повертатися наші — голодні, скривавлені. Все загинуло. Ворог оточив наші гори кільцем. Три дні відбивалися ми у нашому таборі, і кінець кінцем вдерлися до нас яничари, а за ними сам старий візир.

Недурно називають його копачем колодязів: він виправдав своє прізвисько. Коли замовкли останні постріли, поставили йому намет, а перед наметом почали копати колодязь. Ми здивувалися: адже ж скільки не рий, хоч аж до самого пекла, не буде у скелі води. Та не для води копав його старий візир. Коли колодязь був готовий, пригнали бранців, а нас, жінок та дітей, поставили поруч. І почали смертну кару. Чоловікам рубали голови і скидали перед наметом, а тулуби кидали до колодязя. Був у мене маленький брат. Я виняньчила його у горах, після смерті матері. Побачив він батька і кинувся з плачем до стратенців, вчепився в батька, захищав його тільцем своїм. А ми ридали, вили, як собаки, напіврозчавлені гарбою. І ось надійшла батькова черга. Кат відтяв йому голову, кинули тулуб у колодязь, а брат схопив батькову голову і з плачем побіг геть. Впіймали хлопчика, привели до Мурад-баші. Старий був баша, кістлявий, і борода аж до пояса. «Як ти потрапив до бунтівників?» питає. А брат: «3 голоду», каже. «А що робив твій батько?» — «Грав на дербуці та пісень співав». — «Ага! — всміхнувся Мурад, — запалював бунтівників, кликав піснями до перемоги! Волю вихваляв! Ну, то й іди і ти туди, де твій батько». І наказав катам скарати дитину. Але кати відмовилися. Покликав Мурад яничарів: «Рубайте йому голову, — каже, — бо серце його повне отрути і ворожості до падишаха». Відмовилися і яничари. «Ми, — кажуть, — солдати, а не кати, а дітей навіть хижаки не чіпають». Не підвелася рука на дитину і в аджем-огланів, бо ж кожен з них пам'ятає, як взяли його силоміць від батьків до султанського палацу. Тоді Мурад схопив дитину руками, кістлявими, як шулікові пазури, задушив і кинув у колодязь, повний ще теплих трупів.

Дівчина вся тремтіла. Руки конвульсивно стискалися і розтискалися, наче хотіла вона задушити старого дітогубця. Настя мовчки смикала китицю від свого пояса. Оповідання дівчини збентежило її, разом з жалем і співчуттям кипіла в ній злість на цей жаль і сором за власну долю.

— А що зробили з жінками? — спитала вона, аби урвати мовчання.

— Нас віддали яничарам. Сутеніло, коли закінчили кару. Мене розв'язали, і в темряві я втекла. Гори я знала, як свою саклю. До світанку добігла я до гірського селища. Там жила моя старенька бабуся. Три роки прожила я із нею, а потім, коли і до них добралися мудири з податками, довелося бабусі продати мене. Бідні люди завжди продають дівчат під скрутну годину, — додала вона і важко зітхнула.

Обоє довго мовчали. Настя підвелася, причепурила зачіску і серпанок і поклала руку дівчині на плече: — Нікому не розповідай того, що зараз казала. Чуєш? Жодній душі! Я падишахова дружина. Тобі буде тут добре. Поживи. Заспокойся. А там побачимо.

Дівчина відсахнулася з жахом, затулила очі руками і так стояла, аж поки Гюль-Хуррем не зникла за поворотом.

Того ж дня з'явилася до палацу Назлі-ханум. Плутаючи язиком, белькотіла вона щось улесливе і лізла до Насті з огидними обіймами і поцілунками, потім одразу почала просити за якихось вельмож.

І раптом вибухнула Настя:

— Не проситиму ні за кого ані зараз, ані згодом! Докучай сама падишахові, але не вплутуй мене у свої справи, — гостро відповіла вона, звільняючись від обіймів старої.

— Я… як-к-то?! — виструнчилася стара. — Т-ти м-моя донька!.. Я наказую тобі!.. Ти скажеш с-своєму ч-чоловікові, щоб він…

— І не подумаю! Я тобі не рабиня, а цариця Стамбула.

Назлі-ханум довго мовчала, дивилася на неї одним мертвим оком, а другим — живим, повним, гніву та обурення.

— Д-доб-бре! — просичала вона нарешті. — Я проклинаю тебе, гадюко, вигріта на моєму серці! І син твій ніколи не буде султаном Стамбула, і інша заступить тебе на султанському ліжку.

— Побачимо! — тріпнула головою Настя. — Мо, й буде інакше!

Стара щось хотіла додати, але їй відібрало мову. Рухом покликала вона рабинь і наказала нести себе до каїка.

— Шкода, що ти не стрималася, господине, — похитав головою Гасан, коли килимова запона впала за старою Назлі. — Вона отрутна, як павук-каракурт з далекого степу Узбекистану, а кизляр-ага її приятель і одвічний порадник.

— А що вони мені можуть зробити?! — презирливо фиркнула Гюль-Хуррем. — Кохання падишахове — найміцніше передмур'я, а за півроку в мене буде дитина. Я відчуваю, знаю, що це буде син. А хто зможе суперничати з матір'ю майбутнього падишаха?

— Майбутнє заховано в серці аллаха, господине. Спитай астрологів мечеті Селіміє, старого дервіша Тхаліб-ефенді та інших. Хай прочитають вони книгу зір. Навряд чи дитина твоя колись опережеться мечем предків у мечеті Еюба.

Тон Гасана серйозний і навіть суворий. Та й не насмілився б він жартувати такими речами. Хоч яка певна у собі Гюль-Хуррем, але мимовільний холод війнув їй в обличчя, здуваючи червінь з її щік.

— Що це означає, Гасане? — схвильовано спитала вона.

— Хай захистить тебе аллах з Мохаммедом, пророком його, — молитовно підвів долоні Гасан. — Не лякаю я тебе, божественна мушле, в якій стигне перлина роду Османів. Але є на світі закон, а закону скоряється усе живе. А за цим законом старіший в роді Османовому оперізується мечем предків, а в падишаха — шість братів, і кожен з них старший від твого сина.

Ноги підломилися у Насті. Вона схопилася за різьблене підвіконня і довго мовчала.

— Але чому ж, — заговорила вона нарешті, - падишах ніколи не говорив мені про це?

— Не знаю, мудра господине і володарко. Якщо ти не ймеш віри моїм словам, спитай муфті Есаада, спитай ходжу Омер-ефенді, спитай великого стамбульського каді, - кого бажаєш. Я, вірний раб твій, мушу застерегти тебе проти каверз старої султани. Наш милостивий падишах даремно відступив від стародавнього звичаю і, оперізуючись мечем предків у мечеті Еюба, не наказав скарати своїх братів, як це робили султани минулих століть. Тоді були вони неповнолітні, а зараз вони підросли, і син султани Кьозем міг би навіть сьогодні оперезатися, коли б невблаганна доля урвала життя нашого падишаха.

Настя слухала і мовчала. Кожне слово Гасана падало їй у мозок льодовим каменем, стискало серце жахом, наче біля ніг її раптом розкрилася прірва. Життя, що за кілька хвилин здавалося їй таким тривким і непорушним, виявлялося повним непередбачених небезпек. Отже ж, тоді і її кинуть у Босфор або надішлють до Ескі-сарая. Але тепер, ковтнувши влади і казкової розкоші султанського палацу, було б надто важко обмежитися нудним животінням в його мовчазних мурах.

— Що ж робити, Гасане? — простягла вона до нього руки, і в її тоні забриніла безпорадна дитяча розгубленість.

Гасан задоволено посміхнувся.

— Треба довіряти своїм вірним слугам і друзям, господине. Ти знаєш, що Назлі-ханум ненавиділа померлого падишаха і намагалася отруїти його. Але добитися смертної кари Назлі-ханум досить важко: вона — султана крові Османів, а не колишня наложниця падишаха. Проте я маю свідків. Їх твердження подіють вірно, як отрута гаспида, якою вона випровадила у могилу свого чоловіка.

— Хто вони? Я скажу падишахові, - схопила Настя за руку Гасана, за6увши двірський етикет.

Гасан самовпевнено розреготався.

— Е, ні, господине! Не такий вже я дурень, як ти гадаєш. За цю послугу мушу я принаймні стати капу-агою[252]. Я особисто розповім усе падишахові.

— Почекай, Гасане! Дай мені зрозуміти, розплутати… Я надто схвильована. Приходь до мене по обіді, - пробелькотіла Настя і пішла геть непевною ходою, наче хвора.

Що робити? Довіритися Гасанові або самій заговорити з падишахом? Братів він любить. Недурно помилував він їх у день свого оперезання. Вимагати їх смерті — значило рискувати всім. Самій залишитись у тіні і покластися на Гасана? Але де запорука, що згодом Гасан не зрадить її так само, як він зараз зраджує Назлі-ханум, з якою кілька років тому робив корисні справи. Проте заправив він небагато, а небезпека зростає, наближається щохвилини. І Любка вже доповідає, що кизляр-ага вчащає до Назлі-ханум… Адже не кохання вабить євнуха до старої султани…

І знов щось різонуло в грудях льодовим ножем…

В цю мить з-за кущів сірої мімози в золотавих гронах квітів вистрибнув широкогрудий вовчук, а за ним вибігла розкуйовджена дівчина в червоному ізарі. Побачивши її, Настя стріпнулася, і несподівана думка майнула у неї в голові.

— Іди сюди, — покликала вона.

Дівчина ступила кілька кроків і зупинилася.

— Не бійся! Іди сюди! Та ближче! — кликала Настя, і голос її бринів м'яко, без звичної владності.

Дівчина боязко наблизилася і схилила коліна.

— Приходь сюди завтра опівдні з обома вовчуками. Падишах хоче їх бачити. А коли він спитає, звідки ти і як потрапила до сералю, — розкажи йому, як Джафар-баша відібрав у вас останнє. Розкажи, як вас вигнали з саклі, як продали саклю, маслини — усе.

— Так, господине, але ж не один Джафар-баша був такий здирця, — урвала дівчина. — І Огюз-баша, і Фаргад-баша — всі однакові.

— Огюз і Фаргад давно померли. Навіщо плямувати пам'ять померлих, коли це не допоможе живим? Слухай, що я тобі кажу. Це ж на твою користь, — з усмішкою вкрадливості і нетерплячки пояснила Настя. — А Джафар-баша ще й досі живе у Діарбекрі і знущається з бідних людей. І падишах нічого не знає. Падишах — добрий, він забороняє башам хабарі, а баші дурять його… Тільки дивись, не згадуй інших башів і не кажи, що ви тікали до Факр-ед-Діна у гори, бо Факр-ед-Дін — зрадник і бунтівник. Кажи, що батько і мати померли, а ти знайшла притулок у родичів і жила в них, аж поки тебе не продали у рабство через Джафар-башеву пожадливість. Головне — не лякайся, кажи до пуття й до ладу. Пригадай заздалегідь, як і що було. Тоді падишах відпустить тебе на волю і дасть грошей. І ти повернешся додому і житимеш краще, ніж у дитинстві.

Дівчина підвела на Настю очі і вся засяяла такою вдячною і щасливою усмішкою, що Настя мимоволі всміхнулася і приклала палець до вуст, помітивши чорного євнуха.

Довелося Любці побігати того дня: її ганяли і до Алі-баші, і до ходжі Омера, і до шейх-уль-Іслама, і до Гасана. Про що говорила Настя з вельможами — не знав ніхто у сералі, але муфті пішов додому з грамотою на багатющий вакуф, Алі-баша поспішив до свого палацу і одразу надіслав падишахові у подарунок десять сніжно-білих арабських коней, а ходжа Омер довго ходив із кутка в куток, покручував вуса і, забувши звичну поважність, мугикав легковажну пісеньку франкських матросів.

Ранок минув у щоденних звичних турботах і справах.

Опівдні набігла хмаринка і бризнула на Стамбул недовгим весняним дощем. І золотава курява над містом розтанула у синьому сяйві неба. Повітря стало вогким, свіжим і п'янким, як молоде вино. Був кінець лютого, початок весни. Пінії узялися світлою пухнатою зеленню нових паростків. Розквітало юдине дерево. Падишах милувався Босфором і задоволено посміхався, пригадуючи подарунок Алі-баші.

Біля альтанки, на гірці, вже стояла дівчина в червонім ізарі і намисті з мідних монеток на ремінці. Побачивши султана, вона розгубилася, впала навколішки і сховала обличчя в долонях. Опасистий Гасан, злякано відсапуючись, ховався за спину Алі-баші і не помічав, як розважає Гюль-Хуррем і візирів своїм переляком.

— Устань, дівчино, — наказав падишах. — Покажи мені своїх вихованців.

Дівчина підвелася і здушеним голосом покликала вовчуків. Падишах поляскав їх по шорстких зашийках і спитав, звідки вона. І дівчина, впіймавши погляд Гюль-Хуррем, заговорила, час від часу полохливо позираючи на падишаха великими димчасто-чорними очима.

Видно, багато передумала вона й пережила за ніч, тому що слова її бриніли якоюсь незвичною силою. Осман слухав, інколи уривав її короткими запитаннями, наче бачив, як виганяли з саклі бідну родину, як забирали останню козу, годувальницю напівголої дітлашні, як викочували діжку допіру витиснутої олії. Плакали, верещали діти, чіплялися за синій материн серпанок, за подертий червоний ізар, коричньові від засмаги, кучеряві, чорноокі і білозубі. А потім тижнями блукали по дорозі, схудлі, жалюгідні, простягали до подорожніх палички-рученята і ридали біля придорожніх водограїв, іноді попухлі, начеб налиті водою, а іноді прозоро-безкровні з попільно-сірими губами і потойбічним променястим поглядом, який вже не бачив ані людей, ані милостині, ані запорошеної смоковниці над головою, ані гірського кряжа на обрії…

— О негідники! — скрикнув Осман, коли дівчина замовкла. — Хто рекомендував мені Джафара на посаду беглер-бея?

— Кизляр-ага Мустафа, світло безсмертя, — відповів Гасан, схрестивши руки на грудях. — А за спиною кизляр-аги стояла — хай подарує мені це слово володарка серця твого, тому що боляче вимовити таке жахливе слово про матір перед донькою її, - за спиною кизляр-аги стояла султана Назлі, тому що Джафар-баша ще за життя Ісмет-баші був коханцем Назлі-ханум.

— Негідну матір вибрав я тобі, моя променяста, — криво всміхнувся Осман.

— Нене[253] Назлі здатна й на гірше, — зітхнула Гюль-Хуррем. — Це так важко, так боляче говорити… Я надто довго мовчала, але… Розкажи падишахові, вірний Гасане… Я не можу… Я сили не знайду…

Гасан помовчав, чи то збираючи думки, чи то для більшого ефекту, і раптом впав до ніг падишахових.

— Змилосердься, серце всесвіту! Я теж мовчав, не знав, як наважитися… Але минулого місяця прийшли до мене дві рабині Назлі — черкешенка Мірма і грекиня Меліта з острова Корфу. Вони благали мене врятувати їх від загибелі, тому що після шлюбу нашої господині Назлі-ханум, знов почала пиячити геть усі ночі до ранку. Я хотів одіслати їх геть, але вони, ридаючи, розповіли, що Назлі-ханум двічі намагалася отруїти померлого падишаха за те, що він тримав її у неласці і не давав змоги заробляти на бакшишах. Я гадав, що рабині брешуть з помсти, тоді вони назвали лікаря Ісаака з Халеба, якому Назлі-ханум замовляє отруту без запаху і кольору і таку чудову на смак, що людина п'є її, наче нектар, напій безсмертя. П'ять-шість років тому надіслала їх Назлі до Біюк-сарая і наказала влити цієї отрути до падишахового келеха, хай буде солодкий сон його в оселях мертвих. Але рабині були чесніші за свою господиню і вилили отруту в миску, з якої годували султанську собаку. І собака той впав біля миски, наче заснув — без стогону й мук. Я вислухав жінок і пообіцяв їм волю, якщо вони сповіщатимуть мене про всі плани їх господині. І ось вчора прибігли вони знов до мене. Кажуть, що стара султана повернулася від Гюль-Хуррем у безмежній люті: вона послала рабиню по кизляр-агу і по лікаря Ісаака. Про що вони розмовляли, замкнувшись утрьох в опочивальні, ніхто не знає, але кизляр-ага попростував звідти до Ескі-сарая, до султани Кьозем, а Назлі-ханум не спала до ранку і кляла Гюль-Хуррем, свою незрівнянну доньку — хай відверне аллах прокльони султани від її молодості і краси! — волала, що зажене її у могилу і що ніколи не опережеться мечем предків хан османської крові, що таємно і невидимо вистигає в божественному лоні її. Та й ти, наш непереможний володарю, дорого заплатиш їй за образу… Я наказав арештувати лікаря, і він ствердив на муках, що Назлі-ханум замовила йому отруту, щоб отруїти тебе, серце всесвіту, і нашу прекрасну Хуррем.

Султан не уривав євнуха і тільки переводив очі з Гасaнa на Алі-башу і з ходжі Омера на Гюль-Хуррем. Про дівчину з вовчуками всі забули. Вона боязко тулилася до куща мімози, смикала гроно жовтих квітів і з полохливою надією і благанням позирала на Гюль-Хуррем. А вовчаки гарчали і гризлися на доріжці, відбираючи один у одного якийсь кийок, і не почували напруженості хвилини.

— Ну, тепер я все розумію, — багатозначно зітхнув візир. — Певно, кизляр-ага вчащає до старого сералю з доручення Назлі-ханум. Мої чауші доповідають, що він буває там разів по три на тиждень і годинами розмовляє потай з султаною Кьозем, матір'ю Мохаммед-хана, єдиного з ханів османської крові, що дійшов повноліття і міг би хоч зараз оперезатися мечем предків, коли б аллах обірвав життя нашого падишаха.

Як сновида, підвівся з лави Осман.

— І ти гадаєш?.. — почав він і не договорив.

Алі-баша журливо знизав плечима.

— А ти що думаєш? — звернувся султан до муфті Есаада.

— Серця і думки людські в руці аллаховій, — зітхнув той… — Але іноді потрапляють вони і до рук шайтанових… Я вважаю, що Гасан зробив усе, що мусив зробити вірний слуга, і заслуговує нагороди.

— А що ти скажеш, моя променяста? — звернувся султан до Гюль-Хуррем, і тільки тоді Настя помітила, який він блідий і як тремтять його руки.

— Я більше не можу бачити нене Назлі. Врятуй мене і нашу майбутню дитину від загибелі. Я боюся її простягла вона руки до чоловіка і заридала.

Вельможі заметушилися. Гасан забув про свій страх перед вовчуками і побіг по шербет і по лікаря, а султан пестив Настю по плечах, сам розгублений і безпомічний як дитина.

Коли Настя заспокоїлась, султан покликав візира.

— Вчора я востаннє бачив Назлі-ханум. Розумієш? Все її майно — вілла на Босфорі, коштовні речі, башмаклики, надані їй падишахами Ахметом, Мурадом і Мохаммедом, переходять як спадщина моїй улюбленій дружині — султані Хуррем. Накажи дефтердарові[254] негайно накласти печатки на спадщину. А ти, мій лала[255], - звернувся він до ходжі Омера, — сідай і пиши.

Омер-ефенді сів на землю біля падишахових ніг, вийняв з-за пояса шматок пергаменту і калам, загострену паличку для писання. Падишах помовчав, потер перенісся і почав диктувати, різко карбуючи слова:

Зейд питає Амру: «Якщо слуга падишаха потай від нього бачиться з султаною османської крові, що наважується на життя султана, і про щось таємно радиться з нею; якщо він одвідує мачуху падишахову, щоб незабаром оперезати сина її мечем предків в мечеті Еюба, обірвавши життя падишаха і дружини його, султани Стамбула, чи дозволяється пролити кров такого слуги?»

І коли фетву було написано, прибив її своєю печаткою і віддав муфті Есааду.

Муфті не перечитував. Він мовчки взяв паличку з рук сивобородого ходжі і вивів під султанською печаткою єдине слово: «Олур», тобто «можна, дозволено»; потім зняв перстень, нагрів його на вогні, що викресав йому Омер-ефенді, і ствердив фетву печаткою, де в найтоншому різьбленні у вигляді контурів храму Кааби можна було розібрати вибагливо переплутаний напис в'яззю: «Великий муфті Есаад»

Це був смертний вирок кизляр-азі Мустафі, бо ніхто з значних правовірних не може скласти голову під меч закону без листовної згоди великого муфті.

Минула весна, літо. Знов запахло стиглим виноградом, і пишні гриви скутарійських лісів стали вилискувати темною бронзою.

А Настя залишилася єдиною царицею сералю і матір'ю султанового сина, так званою султаною хасекі. Потроїлася кількість її рабів, коней, земель і самоцвітів. І щодня нижче і нижче схилялися перед нею вельможі і чужоземні посли.

В її руках з'явилася повільна велич жінки, звиклої до влади. Двірський церемоніал, що спочатку так розважав її, а потім дратував своєю одноманітністю, тепер здавався їй важливим і необхідним: він навіював підданцям покору, думку про божественне походження влади, і Настя пильно стежила, щоб жодна рабиня не ухилялася від урочистих виходів та церемоній, тому що юрба палацової челяді і рабів стала барвистим тлом, на якому яскравіше та опукліше вирізблювалася її краса, її велич і влада.

Настя більш не згадувала минулого. Воно кануло, зникло десь у безвісті. Наївним дитячим сном здавалось тепер її палке кохання до Сагайдачного, її злиденна батьківщина, така сіра і вбога поруч з розкішними стамбульськими палацами. Чи кохала вона Османа — вона й сама не розуміла. Він був молодший від неї, легкодумніший і по-хлоп'ячому запальний. Розумний, загартований гетьман його перевищував у всьому, але Осман розкрив їй новий світ невідомих почувань жінки і матері. Іноді образ величного красуня Алі-баші більше хвилював її, але рискувати життям і владою вона не думала і була вірна падишахові.

Проте довго не могла вона полюбити свою дитину: їй було якось незрозуміло, що це частина її істоти, відокремлена від материного тіла. Вона сиділа над колискою, вдивлялася в зморщене личко немовляти і залишалася холодною і байдужою. З ревнивим почуттям охороняла вона його від хвороб, застуди і лихого ока. Вона бачила в ньому майбутнього падишаха і джерело своєї майбутньої влади — влади султани-валіде[256] — і все.

Але десь жила щохвилинна тривога і непевність у майбутньому. Адже ж поруч, у самому Стамбулі, підростають сини султана Ахмета, і слідом за Мохаммед-ханом прийняв обрізання[257] Сулейман-хан, а за ним — Касім і Ібрагім, наймолодший. Настя часто прокидалася в холодному поті й до світанку не заплющувала очей при думці, що перший-ліпший із них і всі разом можуть позбавити меча предків її сина і навіть засудити його на страту, коли б він перетяв їм дорогу до спадщини. Отже, смерть Назлі-ханум відхилила близьку небезпеку, але не знищила її цілком, поки живі брати падишахові.

Говорити з чоловіком вона не наважувалася. Тільки іноді кидала думку про те, що, мабуть, шовковий зашморг гільсиза колись здушить крихітну шийку дитини. Осман мовчав, рвучким рухом відривався від колиски і йшов до себе, насупивши брови. Настя не настоювала. Вона знала Османову вдачу і не втрачала надії, що насіння підозри влучно кинуте Гасаном і Алі-башею, колись проросте в серці Османовому і він сам дійде до думки, що треба знищити братів.

Надійні люди сповіщали Настю про кожне слово і кожен крок султани Кьозем та інших полонянок Ескі-сарая. Кьозем відчувала і розуміла своє становище і нічим не накликала на себе підозри, але Гюль-Хуррем не заспокоювалася.

Вона затаювала свою душевну рану, боялася, щоб натяком не на штовхнути двірських інтриганів на якусь авантюру, але Гасан, новий кизляр-ага, розумів її думки. — Не турбуйся, господине і володарко сералю, — заспокоював він Гюль-Хуррем. — Небезпечний тільки Мохаммед-хан, а інші мляві і нерухомі, як устриці, прирослі до скель. Не їм володіти трьома суходолами і сотнями тисяч людей!..

Настя знизувала плечима.

— Досить і Мохаммед-хана, щоб позбавити мене сну! Я б дала стільки золота, скільки він важить з усім своїм озброєнням і навіть труною з важкого скутарійського дуба тому, хто звільнить мене від цієї примари.

І Гасан мовчки схилив голову перед своєю господинею.

Осман захоплювався полюванням. Супроводили його булюки з луками і дротиками, карли і велетні-солахи, спагі і яничари. І, виконуючи задуману з Сулейманом справу, вчастив полювати і лінивий Гасан, що не вмів відрізнити дикої кози від лисиці і гави від гуски.

Тепер стояв він на чолі кіннотників-спагі, викликаючи жарти і сміх командирів і презирливе бурчання солдатів. Проте вигляд мав він надзвичайно войовничий: він був увесь обвішаний кинджалами і пістолями, порохівницями і ножами. Розкішний ятаган теліпався у нього на поясі. Золоті остроги, висаджені бірюзою, вилискували на чоботях жовтого сап'яну з зеленими візерунками, а велетенська чалма нагадувала макітру або стиглий гарбуз.

Коли нагоничі розсипалися цепом і вигуками почали підіймати дичину, Гасан наблизився до падишаха і застиг у шанобливому поклоні.

Осман скоса зиркнув на нього, в думках глузуючи з його діжкоподібної постаті, і ледве втримався від бажання дати йому доброго стусана.

— Що тобі? — спитав він. — Кажи швидше; чуєш як женуть?

— Хай простить мені серце всесвіту, — зітхнув Гасан, не звиклий говорити коротко, — тому що обов'язок вірного слуги наказує доповідати своєму володареві саму тільки правду, якою б жахливою вона не була.

Осман здригнувся і, не слухаючи крику нагоничів, труснув Гасана.

— Та кажи до пуття, сальний курдюче! Що трапилося?

— Поки що нічого, світло безсмертя. Але надійні люди вже не вперше доповідають, що яничари незадоволені суворим наказом мудропроменястої слави твоєї про заборону вина і опіуму і скрізь говорять по грецьких тавернах, що коли б Мохаммед-хан був падишахом, ніхто б не видавав таких наказів і вони б спокійно торгували вином і пиячили, наче справжні гяури. А сп'янівши до безсоромності тварин, вони починають проклинати тебе, о джерело одвічного світла, і казати таке, що мій грішний язик ніколи не наважиться повторити навіть десятої долі їх слів.

— А Мохаммед-хан? — урвав падишах, хоча гавкання хортів і крики нагоничів все наближалися.

— Мохаммед-хан тримається осторонь. Але султана Кьозем, мати його, наказала минулого тижня роздати від імені свого сина яничарам двох вогнищ[258] двадцять тисяч дукатів «на спомин душі падишаха Ахмета».

— І яничари?..

— Яничари пили за здоров'я султана і сина її, Мохаммед-хана, спадкоємця меча предків твоїх, як старішого зроду Османів, і вихваляли його сміливість, розум, вдачу і красу, і головне, його войовничість.

По той бік галявини зашарудів сухий дрок. Чорно-сірий вепр вистрибнув з кущів і з грізним хрюканням затрусив на мисливців.

Уперше за своє життя падишах упустив дичину, і вепр промчав повз нього, ламаючи сухий хмиз і кущі. Боягуз Гасан відстрибнув і заховався за падишахову спину, хоч не один раз урочисто присягався покласти за Османа життя. Але коли замовкло хрюкання вепра, а на галявину вистрибнув заєць, він раптом випнув груди і урочисто вказав на нього падишахові:

— Не барися, господарю! Блисни кровоточителем-мечем або смертельною стрілою, тому що не лише дрібна дичина тікає з рук твоїх, але і великий хижак, о велителю. А ми, найвідданіші слуги, мовчимо і чекаємо твого наказу, щоб виконати всемогутню волю твою.

Осман стріпнувся і, коли серед дроку майнула хвостом лисиця, — націлився і пробив її стрілою, потім з люттю і глузуванням звернувся до Гасана:

— Бачиш? Так буде з тими, хто бовкає зайве або чекає добра від моєї мачухи, султани Кьозем.

До вечора тривало полювання. Чимало вепрів і зайців, диких кіз і перелітних пташок впало від стріл падишахових. Осман був один з найкращих стрільців свого війська, але сьогодні стріляв він з якоюсь жорстокою насолодою і забивав звірів і птахів, від полохливого зайченяти до оленя і вепра. Він наближався до поранених тріпотливих ланей та олениць, дивився їм у страдницькі очі, повні сліз і смертельної муки, і сам добивав їх мисливським ножем.

А ввечері, коли спальники роздягли його в селям лику, наказав він негайно викликати муфті Есаада і, коли той з'явився, вислав усіх з опочивальні й наказав йому видати фетву на смерть Мохаммед-хана.

У старого руки затремтіли від жаху.

— Ні, володарю всесвіту, — відповів він тремтячим голосом. — Візьми моє життя, але такої фетви я не дам. Я надто старий, щоб брати такий гріх на душу.

Султан остовпів. Вперше за своє життя слово його — не закон.

Він підвищив тон, почав вимагати, загрожувати. Але старий був непохитний. Багато чого обіцяв йому падишах, звиклий, що все на світі продається, але ніщо не зламало старого, і він вийшов з покою під лайку розлюченого падишаха, написавши на фетві одне лише категоричне слово:

«Олмаз»[259].

Гасан підслухав розмову муфті з падишахом і того ж дня привів до Біюк-сарая Румелійського військового каді, Кемаль-ед-Діна, бо він, як особа духовного сану і муфті, міг заступити великого муфті Есаада, Кемаль-ед-Дін розраховував на білу чалму з двома золотими смужками, символ влади шейх-уль-Ісламу. Він з півслова зрозумів, чого від нього вимагають, і одразу вивів на фетві бажане слово — «Олур».

І другого дня літописець Стамбула вписав у дев'ятсот тридцять третій згорток свого літопису кілька сухих лаконічних рядків:

…І коли Мохаммед-хан побачив гільсизів, що накинулися на нього з зашморгом, він скрикнув:

— Османе, Османе! Благаю аллаха обрубати нитку твого існування так само жорстоко і зневажливо, як ти відбираєш в мене свого рідного брата, моє безвинне життя!

Довідавшись про страту Мохаммед-хана, султана хасекі, Гюль-Хуррем, перша вбралася у жалобний пурпур, посипала попелом голову, розпустила коси свої і наказала роздати на помин душі забитого втроє більше золота, ніж роздала тиждень тому султана Кьозем за спокій душі померлого падишаха.