Людолови. Том 2

Гюль-Хуррем

Вже п'ятий місяць посувалося військо султана на північ, щоб покарати зрадника Зигмунда разом з молдавським господарем Каспаром Граціані, перекинчиком до гяурів. Важкий, далекий був похід. Чимало коней і верблюдів загинуло по балканських міжгір'ях та крутих перевалах, де тільки хмари та орли кружляли над скелями, а стежки були слизькі і грузькі від дощу і нічних снігів. Лише слони нібито не знали втоми і повільно йшли крізь усі перешкоди, навантажені казанами для їжі та наметами падишаховими.

Та не було в цьому поході владного Алі-баші, так званого Гюзельдже. Перед самим виступом вразив його Мелек-уль-Мекк, ангел смерті і ліг він у рідну землю Еюба, сповитий білим саваном без швів, оплаканий тільки близькими родичами. І тепер дістав перстень влади і печатку держави бостанджі[339] Гусейн-баша.

В третій день місяця рамазана[340] військо дійшло до Дунаю, і почалася переправа на лівий берег. І тоді ж капудан-баша надіслав падишахові в подарунок захоплені біля Бугаза козацькі чайки, сам прибув поцілувати стремено та руку Османову і привів закутих у кайдани козаків. За це подарував йому падишах горностайову шубу, криту білим грезетом, а полонених наказав прикути до стовпів, як ціль для стріляння з лукiв, і декого з них власноручно вразив стрілами, обпереними орлячим пір’ям.

Султан уславився як найкращий стрілець свого війська, і в Ісакчі не один раз перелітали його стріли через широкий і синій Дунай, і для слави своєї наказав Осман спорудити мармурову колону на місці, де найдалі від берега встромилася в землю його стріла.

Але не затримувалося військо його на дунайському березі: Осман залишив в Ісакчі Халіль-башу з галерами охороняти тил від козаків, і полинули його орди нестримною лавиною до ворожих кордонів, і в двадцять четвертий день місяця рамазана, коли знесилене походом військо значно віддалилося від Дунаю, прийшла до Османа звістка, що ляхи зміцнюють Хотин і з години на годину чекають королевича з значним підсиленням, а козацтво пустошить Молдавщину і Бессарабію. І в той же день Бетлем-Габор, вірний прибічник Османа, сповістив, що цісар потай надсилає допоміжні загони Хоткевичу.

Розніжені яничари погано переносили похід, а тому, оскільки військові сераскери більш любили гроші, ніж славу і перемоги, лави їх вогнищ були значно рідші в поході, ніж на папері. Чимало крамарів і міняйл, що купили яничарські привілеї в Стамбулі, або зовсім не вийшли в похід, або надіслали замість себе наймитів та невільників, які ніколи не тримали зброї в руках. Отакі яничари намагалися втекти з війська, а за ними потяглися і справжні яничари, яким було значно приємніше торгувати в Стамбулі вином, ніж бити ноги по кам'янистих болгарських та молдавських дорогах, а згодом ще й потрапити під кулі чи шаблі польських панів.

І коли в шостий день місяця шеввала валки Османові зупинилися під Богданешти, вже й половини яничарів не залишилося під бунчуками.

Доповіли про цю справу Османові. Він наказав перевірити всі яничарські загони і переконався в жахливій правді. Велике було його обурення, але доводилося хитрувати: він наказав кожному загонові присягти в своїй присутності, жорстоко покарав яничарських агів, а деяким наказав відтяти голови.

З півночі приходили тривожні звістки. Ляхи захопили замок Серет і з великою здобиччю повернулися до свого стану, а якийсь пан Мощинський на свій страх робив напади на молдавські міста і захоплював чимало бранців, які під муками і загрозами хрестилися і розповідали гяурам багато зайвого про склад і озброєння турецького війська. А тимчасом пани без милосердя винищували молдаван, і здичавілі від розпачу люди тікали з батьківщини або хапалися за зброю і гинули в нерівній боротьбі.

Осман використав трагедію молдаван, щоб розпалити фанатизм і звірячі інстинкти свого війська, і пустив проти ляхів Кантемир-мурзу з сімома тисячами добірного війська, а на козаків кинув під Степанівці черкеські і турецькі загони. Ось чому ще до з'єднання з козаками і королевичем Владиславом довелося Хоткевичу і Любомирському витримати кілька гарячих боїв.

Чимало відтятих голів і полонених принесли і привели татари Османові, а потім вирушило турецьке військо на північ і в п'ятнадцятий день місяця шеввала отаборилася під Хотином.

Під мурами Хотинського замка, що нагадували Каффу своїми чотирикутними вежами з зубчастими гребенями і бійницями над склепінням брам, стояв сам Хоткевич. Козаки спочатку отаборилися за півмилі від нього, але перед появою турків підтяглися ближче; і стали на березі Дністра.

Йшло військо Османове, оповите хмарами куряви. Здіймали її незчисленні загони, верблюди і буйволи, коні і мули. Чотири слони в розкішних попонах несли важкі гармати, жахаючи своїм виглядом поляків.

З неймовірною швидкістю отаборилися турки. Як міраж у пустині, раптом з'явилося на узгір'ях казкової розкоші місто з пурпурними наметами падишаха і його башів. Намети мали вигляд замків з вежами, палаців і мечетей, увінчаних золотими кулями, прапорами і орлячими крилами. Обабіч входу до султана стояли його бунчуки. А всі сусідні гори раптом побіліли від тисяч наметів, наче там випав сніг. Проміж лісами й болотом став Джані-бег Герай — хан кримський, що прийшов помститися на козаках за Каффу і за Перекоп, за спалені аули, за винищене і взяте в полон населення.

Незліченні племена довгобородих азіатів, чорно-коричньових друзів, караманців, бедуїнів, арабів, сірійців та мecoпoтaмцiв ставали, де кому припаде до вподоби, разом з своїми отарами, табунами і верблюдами, що здіймали куряву, наче туман. Ліси списів коливалися над загонами і племенами. Барвистими водопадами спускалися вони з перевалів і сідловин. Пронизлива східна музика: бубни, барабани, роги, зурни і литаври, — кінське іржання, крики погоничів, команда і співи зливались в оглушливий хаос. Блищали списи. Вітер розгойдував бунчук і корогви. Вгрузаючи в землю, тяглися гармати.

Рицарство і козаки вийшли на вали і мимоволі замилувалися загрозливою і повною величі картиною, і перед барвистою розкішшю турецького стану всі їх вбрання і намети, ронди і кунтуші, шоломи з пір'ям і панцери раптом здалися жалюгідною сухозлотицею мандрівних штукарів.

Турецьке військо було знесилене важкими переходами. Коні гинули від перевтоми і надмірного вантажу, а воїни з тропічних країн хворіли від холодних і вогких ночей. Але Осман не дав їм перепочити і наказав готуватися до бою.

Почалися гарцювання. Черкеси і араби, бедуїни і осетини, друзи і сірійці з пронизливим вереском вилітали з турецького табору і мчали, як навіжені, схилившись до кінських грив, з гиком проносилися під самим польським станом, посилали ляхам гострий поглум з дротиком або отруєною стрілою і викликали на двобій сміливого, та, не знайшовши собі супротивника, окреслювали в шаленому гоні широке півколо і звільняли місце для інших.

Гарцівників ставало все більше й більше. То рицар, то козак не витримував гострих поглумів і шаленого чвалу, коли вершник зливався з конем у вихорі грив і вбрання, блиску шабель і ятаганів і, підостроживши коня, мчав навперейми і збивався з бронзово засмаглим друзом або сірійцем у смертельній і хмільній боротьбі.

Падишах з узгір'я дивився на гарцівників. Він втомився від довгого нічного переходу і ліниво розвалився на пурпур них подушках, розкиданих по килиму біля намету. Аджем-оглани та євнухи метушилися навколо нього і подавали йому наргіле і шербети з конійських лимонів і ароматних казанлицьких троянд або зорові трубки різного розміру й сили. А колишній євнух Гасан, нині єгипетський беглер-бей і командувач єгипетського війська, схрестивши руки на грудях, урочисто й шанобливо пояснював падишахові розташування ворожого війська.

— Он там, ліворуч — окопи молодшого сераскера Любомирського, — на мить відривав він руку від грудей, вказував напрямок і знов притуляв долоню до серця. — Вони доходять аж до лісу, де стоїть Джані-бег Герай-хан. Це праве крило польського війська. Посередині, перед нами, стоять німці — наймане військо під командою Денгоф-баші та інших. З ними разом розташувалися зрадники — угорці і допоміжне військо від цісаря. А праворуч від тебе, світло всесвіту, стоїть над рікою сам великий сераскер Хоткевич-баша з легкою і важкою кіннотою, закутою в панцери аж до копит. А далі армата невірних, але мені не пощастило довідатися, скільки її.

Падишах слухає мовчки, іноді кидає уривчасте негучне запитання. А за ним, схрестивши по-східному ноги, сидить, оповита бруськими газами, султана Хуррем і дивиться в зорову трубу на гарцівників, як дивилася б римська імператриця на криваві двобої гладіаторів або іспанська королева — на бій биків.

— А там, — веде далі Гасан, — за рікою стоїть Владислав-хан з своїм військом і важкими гарматами. А навпроти нього, на цьому березі ріки, біля моста — Сагайдак-бей з козаками. Он там, на пагорку, блищать його бунчуки.

Слова Гасан-баші ллються повільно і плавно, і за тріском пострілів, тупотінням коней і далекими криками не чути, як брязнула зорова трубка, випавши з рук султани, і не видно крізь бруський газ, як пополотніло її обличчя.

— Не плутай! — суворо уриває Осман. — Тепер Бородавка бей козацький, а не Сагайдак.

Але Гасан низько схиляє голову і шанобливо виправдується.

— Так, володарю трьох суходолів. Але вчора бранець-гяур розповів, що військо козацьке вигнало геть Бородавку і знов обрало на свого сераскера Сагайдак-бея, а Бородавці відтяли голову за якусь-то провину.

Тремтить, як очеретинка, султана Стамбула. Руки безпорадно мацають навколо себе і не знаходять зорової трубки. Крихітна мавпочка здогадливо стрибає з подушок, хапає зорову трубку коричньовою ручкою, кумедно наслідуючи Гасана, схрещує руки на грудях і з уклоном подає її господині. Але не всміхається господиня, не кидає своїй улюблениці цукрованого горіха, не пестить її голівку за розум і спостережливість, а мовчки скеровує трубку на пагорок, де біля берега Турле[341] стоїть і дивиться на турецьке військо той, кого чекала вона так довго, з такою розпачливою, невимовною мукою… Але чи то тремтить у неї рука, що так владно керує напіврозваленою, та ще грізною державою турків, чи то нема між козаками Сагайдак-бея, але не знаходить вона його у купці старшини, серед кармазинових жупанів і патлатих шапок.

В полі стає все людніше. Яскравими крапками лежать на пожовклій землі поранені або забиті. То там, то тут б'ються вершники в смертельному двобої і раз у раз падає з коня один з них. Якщо це правовірний, — такі лишається він лежати серед поля, тільки зброю його забирає собі переможець, як законний військовий трофей. Коли ж впаде гяур, переможець на мить стрибає на землю, блимне у повітрі лезо його ятагана — і, сп'янілий перемогою, мчить у шаленім розгоні до пурпурних султанських наметів, і, збивши коня перед падишахом, кидає до ніг володаря трьох суходолів спотворену смертю голову свого супротивника.

Одні з них біляві і бородаті або довговусі. Інші голені з довгими оселедцями, наче гарбузи з довгою необрізаною огудиною. Осклянілі очі абр заведені під чоло, або широко розкриті, ніби здивовані незрозумілим видовищем, а перерублені шиї чорніють застиглою кров'ю…

Осман недбалим рухом наказує складати їх докупи і обдаровує переможця з власних рук золотою монетою, а Гюль-Хуррем дивиться на голови з жахом і з огидою, мало не втрачає свідомості при думці, що ось-ось і голова Сагайдак-бея впаде до Османових ніг… Піти, втекти світ за очі від цього потворного і кривавого видовища, зупинити, притамувати біль серця в грудях… А воно так помірно, так жорстоко відраховує ці жахливі хвилини… і стискається таким болем і мукою… Злякана стріляниною, мавпочка тулиться до султани і тремтячими рученятами намагається замотати собі уші її пишною сукнею. Султана з мукою пригортає її до себе, відчуває, як б'ється налякане сердечко тваринки, і не знає, хто в кого шукає захисту і підтримки: вона у мавпочки чи то мавпочка в неї.

Польське військо шикувалося до бою. І коли рівно і струнко, витяглося пишно вбране панство і рицарство, пихливо виблискуючи шовками, китицями і басаманами, розгорнутими корогвами, леопардовими шкурами за спиною і страусовим пір'ям на шоломах, Хоткевич виїхав наперед і звернувся до війська з промовою, наслідуючи полководців старого Риму.

Барвисто і театрально бриніли його слова. Але турки не чули їх. Падишах махнув рукою і кинув на гяурів тісні лави своїх яничарів.

Бій спалахнув одразу по всій лінії. Лунко і низько охнули турецькі гармати. Відповіли німецькі і запорозькі мортири і гаківниці, і важкі хмари порохового диму оповили бойовище.

Гула земля від голосу важких гармат і важкого тупотіння польської панцирної кінноти. Закуті в крицю, коні і люди здавалися велетенськими колінчастими комахами або морськими потворами. Нестрункі орди бедуїнів і сірійських вершників білим вихором полинули на гусарію Стефана Потоцького, Станіслава Жоравінського та на лісовчиків. Тремтіли, билися птахами в повітрі широкі білі бурнуси. Палали чорні очі. Обличчя кольору смаженої кави блищали від поту і здавалися вилитими з бронзи. Білі чалми клоччям вати мелькали в хмарах порохового диму і куряви…

Назустріч полинула гусарія з крилами, оздобленими орлячим пір'ям. Ці крила були зроблені так, щоб своїм шарудінням лякати ворожих коней. Вибагливо вирізьблені алебарди та росеншнейдери німецьких ландскнехтів уже готові були розпорювати кінські черева, та бедуїни, не домчавши до гусарів, кинули в них хмару списів і повернули назад, щоб з нового розгону або вдарити на ворога, або знов метнути хмару стріл і списів.

— Алла!!! Алла!!! — лунало полем.

А назустріч їх вихровому струмінню тріщали димучі мушкети, схилялись списи і важкі мармурові ядра мортир та дрібна картеч фальконетів з гудінням свердлили повітря і відривали руки, ноги, голови.

Козаки на березі Турле билися завзято. Не замовкали їх гармати, що в кілька разів перевищували силою важку армату королевича Владислава. Влучно стріляли запорожці, і безладні орди друзів і арабів відкочувалися від козацького табору, наче широка мертва зибінь від піскуватого берега.

Гюль-Хуррем пішла в свій намет, нібито втомлена подорожжю. Вона лежала на подушках, закрившись яхмаком, щоб не бачити ані євнухів, ані рабинь, і удавала, що спить. А рабиням не сиділося коло султани: бажалося зиркнути на жахливе і захоплююче видовище бою. Поодинці вислизали вони з намету, і нарешті тільки Любка залишилася коло Гюль-Хуррем. Тихо сиділа вона на килимі, прислухалася до стрілянини. і, мабуть, здогадувалася, що з султаною.

— Любко! — покликала раптом султана рідною мовою. — Це правда, що тут Сагайдачний?

— Авжеж, — відповіла вона. — Спи, насолодо великого, нема чого тобі мучитися. Кому судилося, той і переможе, і нічого тут нам не вдіяти ані сльозами, ані молитвами.

Мовчала Гюль-Хуррем, Троянда Щастя. Вона заплуталася в мережі життя і сама вже не знала, кому бажає тепер перемоги. Їй просто було страшно і боляче від крові, що ллється тут, поруч, за важким шовком намету, такого ж червоного, як та кров.

А бій клекотів навкруги, то наближався, то відступав аж до польського табору. Польська кіннота лобовою aтакою вдарила на османів. У фланг наступали козаки і завзято билися з загонами діарбекірського та анатолійського беглер-беїв. Билися уперто і міцно, але козаки надто змучилися і знесиліли від голодування і після півдня почали подаватися.

Хоткевич вчасно помітив небезпеку, і захована в лісі угорська та німецька піхота підтримала козаків. Нaдiйшов і сам гетьман коронний з важкою і легкою кіннотою. Бій розгорівся. Поранених затоптували коні або добивали вороги. Хмари куряви і смердючого порохового диму стояли туманом в долині, і Осман бачив, як ширяли у ньому бунчуки та корогви гяурів. Він кинув у бій кращі сили своєї держави — старі окурені порохом яничарські вогнища з Салонік та з Едрене, не розбещені стамбульськими розкошами і вірні старим славним традиціям своїх бунчуків.

Але супротивник був надто упертий. Заховані в лісі угорці на вибір били яничарів мушкетним вогнем, аж поки не вдарили в гущавину важкі мортири Ізмаїл-баші, виригаючи полум'я, дим і чавун. Чимало турків загинуло на полі. Полягли головами Гусейн-баша, сірістрійський валі і вісім яничарських агів. Кемаль-агу, брата анатолійського беглер-бея взяли в полон. Але й поляки сходили кров'ю. Щомить приводили до падишаха полонених або приносили їх скривавлені голови. І падишах обдаровував переможців і зогрівав їх похвалою. Тоді і Джані-бег Герай-хан був допущений до цілування султанської руки і дістав від Османа ще одну шубу з соболів, криту білим горностаєм, сагайдак, шаблю з золотим держаком і чистокровного apaбського коня в пишних рондах.

Сутеніло. Розпливався в долині пороховий дим. З ріки повіяло холодом, а змучені боєм, ранами і походом загони не залишали бойовища. Завзято билися і кварцяне військо, і загони магнатів, і козаки. Литовські татари, які ще за Вітовта і Казіміра Великого оселилися на Віліі і на Німані, хоч і не залишили віри пророка, грудьми стояли за Річ Посполиту в кривавій січі. І тільки перші зорі, проткнувши присмеркову каламуть, примусили їх повернутися до свого табору, і коли заспівали муедзини свій четвертий азан — за законом Османа, сурми та барабани лунко вдарили відбій.

Вночі турки пересунулися ближче до польського табору і другого дня обидві ворожі армії зміцнювали свої табори. Зростали вали, високі і стрімкі, наче греблі, поглиблювалися рови, і земля з них летіла догори чорними водограями.

Так розпочалася нудна позиційна війна, де молодь набувала військового досвіду.

Мерців ховали не завжди. Забиті коні гнили в полі і виповнювали повітря огидним смородом. Почувши поживу, зліталося до Хотина гайвороння, чорним клоччям обсаджу… вала ліси і після бою починало свій бенкет. Птахи так знахабніли, що мушкетні постріли їх не лякали, і тільки гармати примушували злітати з дерев, і кожен мимоволі здригався від їх ситої переможної каркотні.

Сагайдачному гіршало й гіршало. Щовечора палав він у пропасниці, блищали очі, на щоках горів хворобливий червінь. Рана ятрилася і кровоточила. Червона підпухлість оточувала її широким колом, хоч як заходився біля неї Причепа. Десь відшукав він ворожку-циганку. Вона довго відшіптувала рану горловою незрозумілою мовою, довго дивилася на Сагайдачного чорними, блискучими, як у птаха, очима. Але й замови не допомогли.

Військовий цирульник двічі пускав Сагайдачному кров. Це не надовго допомагало йому, але, коли спадав жар, страшенна кволість підламувала його, і перед очима кружляли зелені кола. Та навіть і слабий, Сагайдачний від ранку до ночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана і сам перевіряв нічну варту.

Одного разу, коли він щойно повернувся до свого намету і втомлено випростався на ліжку, прибігли до нього два польські ротмістри: королевич Владислав викликав Сагайдачного в якійсь негайній справі.

Веселий і пожвавлений зустрів він Петра Конашевича.

— Добрі вісті! — крикнув він, побачивши Сагайдачного. — Сьогодні прийшли до мене тридцятеро донських козаків. Просять прийняти їх під наші прапори боротися проти Османа: Кажуть, ніби їх щось з двадцять тисяч.

— Слава богові, - навіть перехрестився Сагайдачний. — Але де ж вони зараз?

— Вони обіцяють за три-чотири дні прибути з усім військом, арматою і припасом. Та ви сідайте, вельможний пане гетьмане, — чемно запросив королевич, помітивши, що Сагайдачний ледве тримається на ногах. — Вип'ємо з цього приводу старого венгржину. Певно, донці вже десь проміж Дніпром та Інгульцем? Як ви гадаєте?

Радісна звістка відживила хворого гетьмана. Петро Конашевич розумів, що така новина одразу підвищить настрій всього війська і, випивши келех, вже гадав піти до козаків, але королевич знов затримав його і показав таємні листи з Москви, де були у нього «свої люди» десь у Німецькій слободі. Вони сповіщали королевича, що прибув до патріарха Філарета, царевого батька, грек Кантакузін з листом від самого Османа. Осман пропонував цареві разом виступити проти Речі Посполитої, щоб покарати її за царя Михайла, якого ще й досі кличуть в Польщі «попеням». Але Філарет відповів, що Москва поки що не збирається воювати, а 3емський собор теж вирішив, що війни з Польщею не буде, хіба що вона сама її розпочне, і обмежився дипломатичним листуванням, вимагаючи від Речі Посполитої, щоб вона припинила свої образливі висловлювання на адресу молодого царя і не перекручувала його повного титулу.

— Отже, — радісно пояснював королевич, — з Москвою все буде гаразд, але з Швецією вийшло гірше: вона пристала до пропозицій Османа і захопила Ригу і значну частину морського узбережжя.

З харчами було важко. Обіцяні валки хоч і прийшли, але татари відбили в дорозі мало не половину. Отже, не надовго вистачило надісланого. Козаки ремствували. Важко було їм, голодним, стояти в степу просто неба в пронизливий осінній холод і мокрінь. Щоночі раптові тривоги не давали їм спокою, а пропасниця звалювала найміцніших.

Сагайдачний бачив, що ось-ось спалахне заколот і попередив Хоткевича. Хоткевич надіслав до козацького табору Петра Опалінського з Якубом Собеським заспокоїти козаків. Петро Конашевич зустрів їх з належною шаною, а Якуб Собеський звернувся до козаків з промовою. Він перелічив усі заслуги Запорозького війська перед державою, вихваляв їх завзяття і героїзм і закликав життям королевича Владислава, честю й пам'яттю минулих походів не залишати коронного війська напередодні остаточного бою, не віддавати на поталу вopoгaм своєї батьківщини і слави, здобутої за кілька століть, а як винагороду за героїзм обіцяв понад умовлену платню п'ятнадцять тисяч злотих і по поставу сукна кожному козакові.

Буйна голодна юрба шуміла і ремствувала, кидала гнівні короткі вигуки, — рокотіла, як море в негоду.

— По півзлотому на душу! Чи не замало за людське життя?!

— Та ще й невідомо, чи сплатять!

Собеський відчував себе, як риба на сковороді. Він розумів, що козаки мають рацію.

— Я підпишу зобов'язання від імені сойму, від пана круля і коронного гетьмана, але не забувайте і ви свого слова і честі, - ображено й палко вигукнув він.

І ця палкість, ця щира образа й обурення зробили більш, ніж найскладніші витівки ораторів.

Осінь вступала в свої права. Взялися іржею зелені гриви молдавських лісів. Дністер кипів і вирував каламутно-пінявими хвилями. І всю ніч до світанку чути було десь під хмарами горлові крики журавлиних ключів. Хворіли на пропасницю і пани, і хлопи. Звалився навіть королевич Владислав. А Хоткевич все барився, все чекав допомоги і посполитого рушення і не наважувався розпочати остаточний бій.

Турки збудували міст на Дністрі, перекинули на другий берег гармати і вдень і вночі засипали ядрами козаків. Сагайдачний вимагав нічного нападу на турецький табір. Хоткевич довго вагався, потім дав згоду, але в призначений час злива підмочила порох так, що не можна було стріляти, а потім Хоткевич знов завагався, і Сагайдачний вирішив, спробувати щастя на свій страх.

Вісім тисяч козаків підібралися вночі до турецького табору з боку ріки. Як мурашки, повзли вони розмоклими кручами — беззвучно і швидко. Ніч була хмарна, сіявся дрібний дощ. І шарудіння крапель і шум вітру в тополях заглушували шелест бур'яну. Над кручами майже не було вартових. Ніхто не чекав нападу з цього боку. Куняв дозорець-бедуїн, замотався вогким бурнусом, щоб хоч трохи зогріти застуджену голову. Він весь тремтів від вітру і холоду і не чув, як підібрався до нього присадкуватий козак, як звівся на ноги і одним pyxoм всадив йому нiж у спину.

Так само швидко і тихо зняли й інших вартових. І враз розсипалися турецьким табором, де спали мертвим сном османи і друзи, феллахи і греки, араби і босняки. Чимало загинуло уві сні, але де-не-де прокидалися турки. Знялася неймовірна паніка і метушня. Постріли вартових, галас і тупотіння, гуркіт барабанів і стогін розбудили всіх.

Стояла глибока темрява. Дощ загасив ліхтарі, які засвічують вночі перед наметами башів та агів, ніхто не пізнавав один одного, і часто вбивали свого замість ворога.

Морок і дощ допоміг козакам промкнутися в табір, але тепер вони потребували ясного світла і вихоплювали з напівзагаслих вогнищ головешки, совали їх у гарби сіна і під запони наметів, і враз червона заграва освітила бойовище. Спагі та яничари шикувалися в далекому кінці табору, де козаків ще не було. Загони сейменів билися між наметами, а малоазійці та африканці кидалися у всі боки, репетували і панікою заважали сейменам чинити опір ворогам.

Гюль-Хуррем, султана Стамбула, прокинулась від зойків і стрілянини. В наметі було тихо, порожньо і темно. Блимала лише одна олійна лампа, та її вогник згасав, потопав в олії. Султана напівпідвелася і гукнула рабинь. Та ніхто не відповів на її поклик. Сама лише Любка схвильовано і рвучко кинулася до господині.

— Вогню! Засвіти свічки і лампи, — наказала Хуррем. — І одягатися!

Любка схопила свічку і наблизила гніт до вогника. Руки в неї тремтіли, і тоненьке жальце гнотика довго не потрапляло у вогонь. Нарешті спалахнула вогняна пелюстка і затремтіла від протягу. Любка застромила свічку у порожній кунган і кинулася до господині.

А султана Хуррем забула забарну урочистість двірського звичаю і вже сама одягалася, не потрапляючи ногами в шальвари. Любка швидко накинула на неї сукню і чорний серпанок, коли раптом біля самого намету залунали постріли і бухнула гармата. Любка впустила діамантову діадему султани і безладно заметалася з кутка в куток. Навколо гриміла стрілянина, мчали коні, волали й стогнали поранені, дзенькали шабельні леза. Куля пробила пурпурну запону і тонко проспівала над вухом султани. За нею друга, третя.

— Лягай! — Схопила Любку Гюль-Хуррем і потягнула до себе на подушки.

В цю мить зірвалася запона, і до намету влетів Корж з Богданом Баликою. Любка пронизливо крикнула і притулилася до султани. Корж змахнув шаблею.

— Не бий!!! Дядечку!!. Любенький!!. Ми ж козачки! — зойкнула Любка.

А Балика рвонув його руку назад.

— Ти що?.. Здурів! Наших! Бранок!..

І, підводячи пополотнілу султану, підніс до неї смолоскип.

— Насте!.. Та невже ж?! — ахнув Корж і, ні про що не питаючи, схопив її за руку і потягнув з намету, а разом з нею тремтячу Любку, яка вп'ялася в руку султани, наче потопала в Дністрі.

Півтабору було в руках козаків. Стрілянина розбуркала польське військо. Воно готувалося підтримати козаків і кляло їх потайливість. А козаки наче сп'яніли від перемоги і не помічали, що турки отямилися від першого страху і оточують їх. І якщо б Сагайдачний і польська кіннота не кинулися на допомогу, загинули б у ворожому таборі.

Бучно і весело було в козацькому таборі. Цирульники і діди лікували поранених, витягували їм шилом кулі, зашіптували кров і бинтували рани чистими полотнами. Здорові обмінювалися трофейною зброєю, чистокровними карабахськими та арабськими кіньми, палко обговорювали нічні події.

А дехто спав у наметах, відпочивав після нічного бою. Спав і Сагайдачний, знесилений раною. Зелений прапор забитого Каракаш-баші і один з султанських бунчуків стояли біля його намету трофеями минулої ночі. Але смертельна слабість звалила його з ніг, і він наказав Максимові нікого не пропускати, крім посланців від королевича і коронного гетьмана.

Спав він весь день важким, глибоким сном, але надвечір знов почалася пропасниця. Пекла і горіла рана, щось гуло в голові роєм бджіл, а сни і думки мчали в голові швидко, уривчасто і безладно, як осіннє листя у бурю.

Лежав він, широко розплющивши очі, а висока воскова свічка стояла у нього в головах то нерухома і ясна, то бігла вгору зибчастою гадючкою і димно лизала мокру просмолену полотнину намету, наче хотіла підпалити її. Про що думав Петро Конашевич, він і сам не знав, але неспроможний був зупинити кружляння якихось безладних образів і спогадів, наче уламків минулого. Знадвору чути було лайку і співи, тупотіння танцюристів і іржання коней, але тихо було в наметі, і він знов закуняв.

Коли ось відкинулася запона, і п'яний Корж втягнув до намету якусь жінку.

— Чого пручаєшся? Сама спасибі скажеш, — хрипко зареготав він і підморгнув Сагайдачному.

Жінка стояла, загорнута в щось чорне, висока, струнка і похмура, як кипарис. Сагайдачний здивовано мовчав. Корж постояв з хвилину, почухав потилицю і пішов геть.

— Ну, то я, батьку, піду. Би вже самі домовляйтесь…

І зник, залишивши в наметі важкий горілчаний дух.

— Хто ти? — підвівся Сагайдачний.

Жінка мовчки відкинула чорний серпанок. Під ним було напів'європейське, напівсхідне вбрання, розкіш і смак якого одразу відчув Сагайдачний, а обличчя… воно до болю, до запамороки нагадувало щось безмежно далеке і миле…

— Невже?..

Він зібрав усі сили і звівся на ноги. Біль гострою голкою прохопив йому cepце, але він ступнув до жінки і простяг їй руки — і здорову, і знівечену раною.

— Насте!.. Ти?…

Щось болісне пробігло і затаїлося в її стислих губах, і мовчки схилилася її голова.

— Ти!.. Ти!.. — захлинався Сагайдачний.

Він стис її пальці, рвонув до себе.

Гюль-Хуррем ображено визволила руки.

— От де довелося побачитись, — глухо виронила вона з ледве помітною горловою вимовою, як у людини, що довго жила на сході…

Сагайдачний стояв перед нею, тім'ям торкався вогкої полотнини намету; і Настя, і свічка, й намет — все крутилося у нього в очах. Він захитався, важко опустився на ліжко і торкнувся рукою чола, наче збирав свої думки. Потім раптом заметушився, відсунувся у куток і, сміючись і захлинаючись від болю і щастя, вказав їй місце, поруч себе.

— Настуню, та чи це дійсно ти?.. Де ж ти досі була? Ні, зачекай!.. Адже ж я спалив тоді Каффу… А ти?..

— Знаю, — хитнула вона головою. — Того ж дня султанські євнухи викрали мене з беглер-бейового палацу.

Сагайдачний не слухав. Гострий біль проколов йому руку, плече, спину і знов віддався в серці. Він стиснув губи, щоб не застогнати, але від напруги дрібний піт заблищав на його чолі. Настя помітила.

— Лягай, — Просто і владно наказала вона і відсунулася у самий куток.

І він покірливо випростався на ліжку і не зводив з неї очей.

— Як ти погарнішала, Настуню, — захоплено прошепотів він, коли біль пройшов. — Якою ти гордовитою стала. Наче троянда у розквіті. Адже ж кажуть: троянда — цариця квітів.

— Мене й звуть у Стамбулі Гюль-Хуррем, тобто Троянда Щастя, — всміхнулася вона. — Ну, а ти що? Захворів?

— Мене поранено, — нібито засоромився Сагайдачний. — Та це дурниця: так — дряпнуло трохи… Ну, а ти? — урвав він сам себе. — Кажи, що з тобою було? Боже ж мій, та я не йму віри власним очам!.. Невже це дійсно ти, Haстуню?!

Настя стримано всміхнулася:

— Та що ж його розповідати!.. Схопили мене в саду пірати. Ганчірку в рот, та на корабель. Там я вже довідалася, що ти з козаками під Каффою. Втопитися від розпачу думала, — ніби й собі засоромилася вона, — а потім вже не могла: захотілося жити…

— Що ж, тебе катували там, знущалися, гвалтували? — З мукою добивався Сагайдачний.

Настю обурило його запитання. Глибока зморшка залягла проміж брів, але вона стрималася і ніби спокійно вела далі:

— Тітка падишахова вирішила підсунути мене Османові, щоб через мене робити всі свої справи. Та не на ягнятко напала… І незабаром сталося так, що не вона крутила мною, а падишах наказав втопити її.

— Так ти жила з падишахом? — ревниво вигукнув Сагайдачний.

Настю знов пересмикнуло від цих надто настирливих і одвертих запитань, але вона знов стрималася і відповіла:

— Дитина в мене… Хлопчик… Він зараз в Едрене, з колишньою мамкою… щоб часом куля не влучила в нього.

— Так ти кохалася з Османом? Забула мене? — схопив її за руку Сагайдачний.

Гюль-Хуррем знизала плечима.

— Так, як тебе — ні. Але він кохав мене, пестив, як міг. З ним було краще, ніж з будь-яким башею.

А Сагайдачний не помічав, що стискає до болю їй пальці, і вів допит, як слідчий, як невблаганний суддя. — Так він не був тобі огидний? Він не згвалтував тебе силоміць? Чи, мабуть, ти сама кинулася йому в обійми?

Гюль-Хуррем рвучко звелась на ноги. Очі її гнівно блиснули.

— А ти врятував мене від неслави?! — металево забринів її голос. — Та як ти смієш допитувати менe! Подивилася б я на тебе, коли б ти був на моєму місці… І ні ти, і ніхто мені не суддя!

Сагайдачний наче прокинувся від марення, випустив її руку і узявся за скроні.

— Прости мене… Я сам не розумію, що кажу… Я так мучився… Стільки перестраждав…

І раптом знов збився з тону і шалено стиснув її руку:

— Так він кохав тебе, кажеш? І ти забула мене?

І сам урвався на півслові, помітивши, як вигнулися п'явицями її брови.

— …Не буду більше, Настуню… Я все зрозумів… Нам погано, а жінкам-бранкам ще гірше… Ну, не гнівайся! От подумаємо, чи то вирядити тебе до Києва, чи то залишити тут…

Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок: — Виряди мене до дитини і до чоловіка, — кинула вона у пітьму.

Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.

— Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь усе, що там було… От замиримось з Туреччиною, весілля справимо… Добре, Настуню?

Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь…

— Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, - розгублено белькотів Сагайдачний. — Прости, якщо, я образив тебе.

Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.

— Ні, Петре, — відкарбувала вона. — Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе — інша. Не бути нам ніколи подружжям. Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний оплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.

Настя мовчки загорталася в свій серпанок.

— Настуню, — спинив він її, коли вона простягла йому руку. — Стривай, Насте… Ні, так не можна… Чуєш не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.

Настя похитала головою.

— Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою… Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я — дурненька селянська дівчина… Ну, а зараз… Ти гадаєш що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Стамбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-Іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною… Та ще й почувати себе в чомусь винною… Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.

Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопися на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.

— Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому… Не так, як у людей… Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці — зась… Ну, а коли ти… Ну, отже, ми з тобою piвні. Обоє вільні… Обоє владні і міцні… Нікому не вклонимось… Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив… І, мабуть, саме тоді, коли Осман… Ні, зачекай… Ми рівні, кажу я… Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац… Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок… Та й свої хлопки були… Ще й панночки різні… Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками… Отже, ми з тобою — квити. І ніхто нікому…

І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.

— Цить! — пошепки наказала вона. — І ти ще насмілився розповідати… Ух, який же ти!..

І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету.

Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.

— Ну, коли ж весілля? — зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.

— Весілля коли, кажу? — перепитав Корж гучніше.

Настя рвучко обернулася.

— Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.

— Як-то? — обурився Корж. — Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.

Настя трохи пом'якшала:

— Ніякого весілля не буде, — спокійно пояснила вона, — бо я одружилася там, у Туреччині. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?

— Ocь воно що, — збентежено почухав потилицю Корж. — А я гадав добре випити за твоє щастя… А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно… той… не шлюб…

— Ні, турок, — вже роздратовано відрізала Настя.

Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.

— Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу… І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.

І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть.

— Всі ж вони, суки, однакові, - бурчав він під ніс. І Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!

Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою. — Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?

Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:

— Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.

Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.

— Та хіба ж ти, господи не, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?

Настя знизала плечима.

— А що ж мені — залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?

— Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану — вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої[342] вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турле, чи як він там зветься.

Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.

— Ти це напевно знаєш? — перепитала вона.

— Та як же!.. Це ж відомо кожному в Стамбулі. Адже ж баші, і крамарі забивають жінок, коли вони розкриваються перед чужими чоловіками, а в падишаховому сералі це ще суворіше. Та поки ми тут відпочивали, вже й вирок тобі там підписано і муфті Есаад фетву ствердив, бо не могли б вони для тебе зламати закону. Тоді повстали б і яничари, і спагі — і всі. Вони і так ненавидять падишаха і готові причепитися до першої дрібниці, аби позбутися його.

Настя й гребінь упустила з рук, а Любка уперше за життя наважилася розповісти своїй господині все, чого та не помічала і не бажала бачити, засліплена підлесливістю і пишнотою палацових церемоній.

— Давно вже вихваляються яничари, що заб'ють падишаха за його скупість і за фетви проти п'яниць. І ніхто нe піде захищати його. Не люблять його в народі, бо аж стогін іде від бакшишників. Смокчуть баші з живого і мертвого, бо ж не довго доводиться кожному з них ласувати на добрій посаді: завжди знайдеться багатир, дасть хабара у сералі, щоб дали йому теж підживитися. А вільної посади й катма. Отже, доводиться виганяти кого-небудь з урядовців, щоб призначити на його місце того, хто дасть хабара. А як грабував людей Алі-баша!.. А муфті Есаад як грабує!.. Навіть про тебе, — боязко прошепотіла Любка, — кажуть, ніби Гюзельдже робив тобі подарунки, щоб ти просила падишаха за певних людей… От і плещуть по казармах, ніби ти розхитала державу… Та якщо війна триватиме довго, та якщо вдарять морози — не зносити падишахові голови. А зараз пішли серед війська чутки, ніби нема перемоги тому, що ти шпигунка козацька і все їм переказуєш. Недурно яничари обсіли твій і падишахів намет, щоб ані вдень, ані вночі не могли ви врятуватися від їх люті. Ні, господине, не треба було кидати Коржеві таке слово… Хоч і незначна він людина, а й він десь бовкне зайве… І пішло… Ще не дай боже, дійде до Саrайдак-бея — і дійсно вирядить він тебе до падишаха. Не губи ані себе, ані мене, бо ж і мені без тебе нема де подітися, — доказала Любка і заплакала.

Настя мовчить, приголомшена і залякана. В пам'яті постають спогади про втоплених у Босфорі султан, яких випадково бачили без серпанку. І жах, холодний жах охоплює Гюль-Хуррем. Вона тремтить, наче змерзла або вже відчула себе в холодних хвилях Турле.

Довго сидить вона нерухомо, хоч Любка вже розчесала і позаплітала їй на ніч волосся, потім наказує Любці послати постіль. Любка зникає і незабаром повертається з оберемком сіна і бараницями. Якомога краще стеле вона ліжко для господині і загортається біля її ніг у стару свитку Коржа.

Блимає каганець. Холодний жовтневий вітер просочується крізь подертий намет і задуває тьмяний вогник. Туман і мжичка навколо султани, і так само темно і холодно на серці її.

Що робити? Де подітись? Хіба що самій кинутися в Турле, як тоді — в Чорне море? Але огида проймає Настю при думці, що її молоде розкішне і випещене тіло задубіє, захолоне і стане поживою раків і хробаків.

Так що ж тоді, повернутися і сказати цьому схудлому козакові з сивиною на скронях і запаленим поглядом божевільного, що вона згодна стати його дружиною? Але ж як звикнути до вбогого, сірого і одноманітного животіння після барвистої розкоші султанських палаців? Та невже він той самий гетьман, якого чекала вона дівчиною з такою закоханістю і захопленням? І що їй до того, що вона ходитиме тут без серпанку, коли й під прозорими бруськими газами вміла вона тримати цілу державу в своїх випещених жіночих руках. Та ще й яку! Тільки такий хлоп і хам; як Данило, і може обурюватися. «А хатаяка: шість покоїв та дві світлиці», злісно розреготалася Настя. Знайшов чим привабити після стамбульських палаців, де з ранку до півдня не обійти всіх покоїв!

Але що робити?

І не спить, борсається у безсонні султана Стамбула, наче риба, викинута на пісок. З жахом прислухається вона до пострілів чатових і до турецьких гармат, бо ж перемога турків загрожує їй смертю.

Та й важко заснути хоч на хвилину в козацькому таборі: шумлять козаки, перегукуються, співають пісень або мчать верхи повз її намет, і від кінського тупоту здригається під нею земля. От у Османа в таборі — тихо, пристойно, наче в самому Стамбулі, де тільки у свята, після селямлику, чути співи й танці. А лайку… тільки серед гяурів і чути її, тому що не бруднить собі вуст правовірний сороміцьким словом, як не ковтне пташиного посліду або кізяка.

Минає ніч серед думок і вагань. Ось залунав у турецькому таборі північний азан. Ось заспівали півні. А сну все немає… Заснула Любка і уві сні кашляє важко й надсадно. Відвикла Любка від холоду, застудилася. Настя пригадує свою мавпочку, сина, папуг, що вміють говорити по-людському, своїх карликів, танцюристок і казкарок з Медіни й Каїра. І здається їй, що знов захопили її людолови і привезли до палацу Назлі-ханум, але цього разу вже не видертися їй на волю…

І сльози, безсилі сльози точаться з її очей, і кусає вона собі руки, щоб болем притамувати муку душі…

На світанку заснула Настя, але враз прокинувся табір — і знов тупотіння, вигуки, співи, лайки і розмови розбудили колишню султану Стамбула. Настя не розплющувала очей. Боліли заплакані очі. Боліла голова. Нерухомо лежала вона на бараницях і не хотіла ані думати, ані говорити. Любка тихенько вислизнула з намету, і саме тоді заспівали в турецькому таборі муедзини, кришталевими лункими голосами. І побожно, наче правовірна, повторила за ними Хуррем:

— Лла аллах іль аллах, Мохаммед регуль аллах[343].

А за мить хитнулася завіса намету, і, схрестивши руки на грудях, стала перед нею Любка:

— Господи не, там якийсь лікар-франк… Він просить доповісти про себе. Каже, ніби прийшов в негайній і важливій справі.

— Я не виспалася. Хай прийде згодом, — з зусиллям вимовила Настя.

— Та я сказала, господине… А він настоює…

— Ну, хай ввійде, — байдуже зітхнула Настя.

Все одно… Як краплина туману, повисла вона між небом і землею і не знала, що робити, де подітися.

Лікар Ле-Куртьє, лейб-медик королевича Владислава, церемонно вклонився і торкнувся землі крислатим капелюхом з пишним страусовим пір'ям.

— Міlls pardons, princesse. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман важко захворів. І я, comme un docteur, мушу поговорити з мадам.

Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.

— А доктор етта — c'est соmmе un cure, як пан-отьєць, — виправився він, щоб його зрозуміли. — Він багато батшить і багато розумійє про паціент. І мовшить, і говоріть тільки тоді, колі дуже треба. Втшора мсьє гетьман дістав великий сердешні шок — зворушення. Він був непритомні. Він міг вмірать. А внотші він марів і все кликав до себе мадам. Voila. І тсе може його загубити. Треба підтримати кворі. Сказати добре слово. Оh, c'est un grand hоmmе! Un chevalіеr. Корольєвитш його полюбляв. А тепер…

Настя зблідла, напівпідвелася.

— Помер? — суворо спитала вона.

Лікар заперечливо тріпнув головою.

— Ні. Але помре, si madame la princesse не пожалійє його. Він вашко кволі. Флегмона, зараження кров. І сертсе погано працюйє. Мі будемо боротіся за життя. Mais sаns bonheur — lе medесіn n'еst qu'un soldat sans sabre et armure. Les mеdесіnеs — sela nе vaut rіеn quelquefоіs[344].

— Чого ж вам треба? — спитала Настя, і думки вихором закружляли в її голові, але жодної з них не могла вона ані зловити, ані додумати до кінця.

Лікар замислився.

— Хай мадам скаже, qu'elle[345] дуже жаліє пан гетьман і бажає йому здоров'я. Ну і… кохай його, але тільки так, щоб він повірив мадам. Тоді я буду лікувати, et peut etre lе bоn dieu[346] врятує його. А так — кінець, і дуже швидко.

Настя мовчала. Вона наче стояла над прірвою, вчепившись у камінь, і ось раптом їй кажуть, що й цей камінь впаде. Земля западалася їй під ногами. Все гойдалося, все крутилося, штовхало її в труну. Мовчки, як загіпнотизована, зняла вона з пальця діамантовий перстень і дала лікареві.

— Візьміть. Віддайте йому, — мертвим голосом відповіла вона. — Скажіть, що я не гніваюся на нього. Він хворий, а я цього не зрозуміла одразу. Я прийду до нього згодом.

Лікар сховав перстень і підніс застережливо палець.

— Ні. Мадам не повинна бути в нього сама. Колі я там буду. Мсьє гетьман потребує цілковиті спокій. Лежати, як un bеbe[347]. І не квільюватися.

Настя хотіла щось спитати, та лікар низько вклонився і зник, перш ніж вона зібралася з думками.

Безсило впала вона на ліжко.

Байдуже. Все на світі байдуже. І жити тільки тому, що сили немає заподіяти собі смерть.

Опівдні лікар надіслав по Настю.

Вона з огидою оглянула свою зім'яту і забруднену сукню. Але не було в неї ані в що переодягтися, ані ароматичних горілок для вмивання, ані свіжої білизни, ані чогось теплого… Від бараниць смерділо, намет був старий і подертий, крізь дірки несло вогким, пронизливим вітром.

Сидіння на самоті змучило її гірше безсоння, і вона навіть зраділа запрошенню.

Поквапливо загорнулася вона в свій серпанок і пішла до Сагайдачного. З зусиллям розплющив він очі, і Настя враз побачила разючу зміну в його обличчі.

— Настуню, — тихо сказав він. — Бачиш: навіть підвестися не можу. Погано мені… Спасибі, що ти зрозуміла… А я вчора казав казна-що.

Настя мовчки схилилася до хворого і, торкнулася устами його чола. Він слабо потиснув їй руку, зняв з пальця перстень з рубіном і віддав їй. Вона підхопила його на палець і, опустившись на край ліжка, пестила його волосся і неголені щоки і всміхалася болісно, гірко і винувато, не дивлячись йому в очі.

Сагайдачний довго мовчав.

— Настуню, — заговорив він, ніби надихавшись теплом її ласки. — Позавтра останній бій. Перекинчики-турки кажуть, що Осман кине на нас всі свої сили. Я боюся за тебе. Сьогодні вирушає до Києва валка хворих і поранених. Дорога вільна. Татари відійшли на південь. Їжджай разом з ними. Житимеш там у мене. А якщо мене заб'ють, все моє — земля, золото, новий будинок — все буде твоє. Але зараз, Настуню… якщо трохи кохаєш та жалієш мене, повінчайся зі мною.

Настя розгублено мовчала.

— Мадам, вас просить пан Свиридович, — владно покликав її Ле-Куртьє.

Настя вийшла разом з лікарем. Вона гадала, що лікареві треба поговорити з нею віч-на-віч, але Свиридович дійсно чекав на неї…

— Панно Настю, мам гонор віншувати з визволенням, — схилився він до її руки і дзенькнув острогами. — Поспішайте з виїздом. Валка вирушає у присмерках. Треба було б і раніш, та самі знаєте — небезпечно.

— Не знаю, що робити, — сказала Настя, дивлячись у просторінь. — Їхати чи не їхати?!

Свиридович по-своєму зрозумів її вагання.

— Але ж панна Настя може бути цілком спокійна: Причепа з Максимком та ми всі будемо пильнувати пана гетьмана вдень і вночі. А такий відомий лікар, як пан Ле-Куртьє, і не таких витягував з могили.

— Скажіть мадам вся правда, — перебив лікар. — При кворі не можна про тсе говорити.

Свиридович знов дзенькнув острогами.

— Панна Настя мусить негайно виїхати. Коронний гетьман і його мосць королевич вирішили надіслати Османові парламентерів і запропонувати йому обмін полоненими. Маючи такий козир, як падишахову дружину, пан коронний гетьман сподівається мати успіх. Тим більше, що до пана коронного гетьмана дійшла дивовижна чутка, ніби панна Настя бажає повернутися до падишаха.

Настя пополотніла, затремтіла всім тілом. А Свиридович базікав і не помічав її жаху.

— Звичайно, коли б пан гетьман був здоровий, всі наміри коронного гетьмана пішли б димом: прикликали б панотців та повінчали б панну, а вже дружину пана гетьмана ніякі чорти б не наважилися надіслати султанові.

— Добре! Я їду! — кинула Настя і повернулася до намету.

Сагайдачний зустрів її запитливим, схвильованим поглядом, і раптом Настя опанувала себе, всміхнулася йому сором'язливо і ніжно, сіла біля нього і сказала пошепки: — Дійсно, Петре, повінчаємось. Мені боляче їхати, не взявши шлюбу з тобою.

Димучі туманні присмерки густішали. Вартові не дозволяли нікому наближатися до гетьманського намету. Ледве помітними золотими пушинка ми розпливалися у тумані вогні, і вартові бачили один одного, наче оповитих саванами. Тихо-тихо долинали з намету протяглі церковні виспіви, і десь гавкала і стогнала поранена стрілою собака.

В наметі стояв складаний поставець, на ньому хрест і євангеліє, а на трьох щойно вкопаних стовпчиках вилискували сріблом ікони. Прозорий газовий серпанок з хліба козацького оповивав Настину голову; на шиї вилискувало перлове намисто, а сукня, зім'ята буденна сукня султани Стамбула, блищала гаптуванням і здавалася барвистою і розкішною в суворій простоті військового намету. Постіль Сагайдачного відсунули в куток, одягли його в новий чорний жупан, від якого ще блідіше було його воскове обличчя з запалими, тільки що виголеними щоками. Він був такий слабий, що Причепа, урочисто пов'язаний весільним рушником, підтримував його під пахви, готовий понести його навколо поставця, якщо він не зможе рухатися.

Старенький піп гугнявив і співав старечим нечутним голосом. Любка боязко тулилася в кутку. Лікар стояв з пляшечкою ліків і уважно стежив за хворим, а Свиридович пошепки відповідав Гнату Танцюрі:

— Коли б не я, полетіла б знов пташка до турецького табору. Я три пари коней загнав, щоб відшукати вінці.

Настя стояла бліда, скорботна й задумана. Часто заплющувала очі, ніби тому, щоб глибше зазирнути в себе. Піп поспішав, гугнявив невиразною швидкомовкою, а Балика з Причепою підспівували йому тихими, але вірними голосами.

Сльози душили старого майстра.

«Не весілля, а похорон, — думав він. — І що тобі сталося, бісова ж ти дитино! Такий красунь був, такий молодець!..»

Як уві сні обійшли молоді навколо поставця, поцілувалися і торкнулися устами холодного трібного хреста.

— Постіль! Стеліть швидше постіль! — крикнув Причепа, коли вінчання закінчилося. — Пан гетьман нездужає.

І обережно опустив на ліжко напівпритомного Сагайдачного.

Всі раптом зарухалися, загомоніли. Лікар дав хворому крапель. Свиридович з удаваною радістю вітав молодих. Максимка ввійшов з підносом чарок і наїдків, а Причепа гасив свічки біля ікон, і від них пішов по намету важкий дух воску і кіптяви.

А тепер хай пані гетьманова поспішає в путь, — виголосив Свиридович, перехиливши чарку. — Вийдемо на хвилину, панове, хай молоді попрощаються.

Надворі була темна ніч. Запрягали коні. Почет перевіряв мушкети, на вози вантажили хворих і калік. Валкові старанно мастили осі, щоб вони не рипіли.

— З богом! — гукнув Свиридович, коли Настя сіла в ридван. — Щаслива путь вам, пані гетьманова! Не загубіть шлюбного запису, а копію я незабаром приставлю його мосць королевичу і пану коронному гетьману. Тоді вже ніяка сила не перебіжить вам дороги.