Людолови. Том 2

Справи міські і церковні

Важкий благовіст гуде і лине Подолом. На сонці тане. Парують дахи, а в тіні ще іскряться замети ніздрюватого снігу. Кришталевим мереживом міняться бурульки, спадають з них прозорі краплі, а вітер, вогкий і м'який, віддає запахом таловин на заплавних луках.

На магістратському майдані — юрба. Строкаті до болю в очах святкові вбрання, і переважно жіночі. Всі пробиваються до ратуші з вежею і балконом, з якого виголошують магістратські такси і постанови, королівські універсали і старостинські та воєводські накази.

Всі дивляться у бік замка. А стрімким схилом гори, з широкої воєводської брами, тече такий же строкатий струмінь людей і повільно спускається до магістрату. Драбанти з списами, перев'язаними стрічками, гарцюють спереду, стримуючи баских коней. За ними сурмачі, гусарія з мідними крилами в орлячому пір'ї, а далі воєводський і старостинський ридвани, оточені вершниками і пішим почтом двірської шляхти та челяді.

Коли перші вершники з'їхали з гори і замайоріли у глибині вулиці, тонко і гомінко залопотіли дзвони домініканського кляштору, а з костьолу Спірито Санкто[260] вийшла процесія католицького біскупа з зеленими і кармазиновими корогвами, іконами і визолоченим балдахіном, під яким поважно виступав біскуп у білому мережаному стихарі.

— Ой матінко! — ахали жінки. — У сорочечці поверх ряси! Наче маленька дитинка.

— І всі ксьондзи — лисі, навіть молоденькі: волосся чорне й густе, а на тім'ї — як у поросяти п'ятачок.

— Так це ж навмисне виголено. Вони ж туди святу чашу становлять.

— А навіщо ж там біскуп знадобився? — не відставали цікаві.

— Чого! Чого! Бо ж наші попи по-нашому правлять, а біскуп по-панському — для панів.

— А ось і наші панотці виходять з братства. Ой, та скільки монахів! Матінко! — ахали баби і хрестилися на корогви, що сліпуче вилискували і блищали на лютневому сонці.

— Сагайдак! Сагайдак з козаками! — пролунало в юрбі.

І, забувши старосту, біскупів і ченців, вже тяглися голови у бік Куренівки, звідки виходив Київський полк. Назустріч йому з Кожум'як і від Уздихальниці[261] виходили цехи з своїми прапорами. Майстри йшли в нових шкіряних фартухах з застромленими за пояси молотками, обценьками, сокирами, ножицями та іншими ознаками свого ремества і, з'єднавшись із братством, шикувалися проти магістрату під прапором Богоявленського братства. Побачивши драбантів, міська сторожа відтиснула юрбу, і незабаром проти головного входу до магістрату утворився порожній чотирикутник з полком Сагайдачного з одного боку, братством і цехами — з другого і з юрбою цікавих — з третього. Четверту сторону утворював фасад магістрату, де вишикувалися бурмистри і радці з католицьким і православним духовенством.

Коли староста з воєводою вийшли з ридвана, полк Сагайдачного віддав їм шану мушкетним випалом, а магістратський оркестр покрив його мідними сурмами і глухим гуркотом литавр та барабанів.

Бурмистри підхопили старосту під руки і урочисто повели його до ратуші. За ними рушили біскуп зі своїм почтом, уніатське духовенство і вже за ним — православні попи.

І вмить все переплуталося. Юрба полинула до ратуші, і тепер не хлопчики, а статечні довговусі люди видиралися на паркани і на тополі, щоб хоч куточком ока зазирнути у вікна. Шестеро драбантів і шестеро міських сторожів відтісняли цікавих від ганку і пропускали до ратуші тільки урядників та цехмістрів.

Сагайдачний з полковими осавулами та сотниками теж пройшов до магістрату, а інші козаки змішалися з юрбою.

Після католицької та православної відправи на ратушній вежі вдарив дзвін, скликаючи громадян на вибори. І коли дзвін замовк, староста з радцями і бурмистрами прийшов до зали рад і разом із радцями зайняв своє місце, а всі інші залишилися з війтом у першій залі.

Созон Балика у новому жупані темно-зеленого сукна, підперезаному поясом з срібних бляшок, відчував себе зв'язано і ніяково. Він кахикнув, зиркнув на радців і хрипкуватим від хвилювання голосом, відкрив засідання.

Тоді сторожа широко розкрила двері, і до зали рад урочисто ввійшов війт Ходика з берлом[262], а за ним лавники з судовою печаткою, скринькою і актовими книгами лавницького суду. Наблизившись до столу, війт низько вклонився старості і воєводі і поклав перед ними берло, ознаку своєї гідності, і відступив, звільняючи лавникам місце. Лавники теж низько вклонилися представникам державної влади і складали на стіл печатки, скриньки і книги.

Коли останній лавник сів на своє місце, Созон Балика підвівся знов, низько вклонився війтові з лавниками і подякував їм від імені рад за виконання громадських обов'язків.

А сторожа вже розчиняла двері перед наглядачами міських брам і старшиною нічної сторожі, воротарями і пожежниками.

Ішли вони, як і лавники, парами і клали перед війтом ключі від брам, перначі[263], шаблі та шийні ланцюжки. І знов підвівся Созон Балика і також подякував їм за сумлінну роботу. А перед війтом вже проходили наглядачі шпиталів, костьолів і монастирів, церковні старости та інші міські урядовці.

Потім увійшли цехмістри та старші братчики Богоявлeнського братства і урочисто склали свої печатки.

В залі ставало душно і тісно, а церемонії не було кінця. Останніми увійшли війти слобід та передмість з малими берлами. І кожному з них бурмистер відповідав низьким поклоном і кожному дякував за працю на користь громадську.

Коли останній війт відійшов від стола, бурмистер попросив поспільство звільнити залу, щоб разом із старостою приступити до найважливішого моменту урочистої церемонії — до виборів.

Юрба на площі не розходилася. Цікаві видиралися на паркан і стовпи, на дахи і ліхтарі, звисали з передвіконних лип і тополь, а нижчі смикали їх за поли і чоботи і нетерпляче допитувалися:

— Ну, що там зараз? Що там? Кажи!

— Та відчепись! — хвицнув ногою кремезний козарлюга, що ліг на товсту гілку і підповзав аж до вікна. — Нічого цікавого. Війт Ходика сідає з радцями за стіл.

— Ой, хоч би вони обрали чесних людей! — зітхає вдова Пущенкова. — Бо такі ж вони всі живолупи… І нема кому пожалітися бідній людині.

— А ти до неба подайся, бабуню. Аж до самого апостола Петра чи то до Гаврила-архангела, який там воротарює біля брами небесного царства. Хай він тобі на хвилиночку правду викличе. Їй і подай протестацію, — глузливо відгукується з дерева козак.

Бабуся мовчки витирає каламутні очі. Їй не до жартів: лавники забрали в неї будинок померлого чоловіка разом із сіножаттю і всім іншим майном. Живе вона з онуками у сестри і старцює. А Ходика віддав її будинок під пожильців і цькує її ланцюговими собаками, коли вона приходить і покірливо плаче під вікнами.

— Господи, господи, царице небесна! Хоч би Балабуху не обирали! — чути з юрби ще один страдницький голос.

— І сина Хоткевичевого, бо ж він ладний рідного батька побити до крові за шеляг.

— А.3ахаржевський, гадаєш, кращий?

— А Безмощук?!

Терешко мовчки лежить на гілці і задоволено прислухається до розмов. Тепер він вже не залежить від жадібних лавників, від панів радців та інших магістратських верховодів. А стара бабуся Пущенкова хреститься й хреститься і з надією дивиться на куполи братської церкви, ніби від її молитв мусить звершитись чудо.

Терешкові стає смішно:

— Молись, молись, бабусю! Ось тобі зараз вовки овечками стануть. Ось вже їх пазури копитами проростають, ось вже й ріжки бубличком закручуються. Зараз тобі замемекають.

Регочуть парубки. Терешко хотів вигадати щось хльосткіше, коли раптом очі його впилися у вікно ратуші, і хоч i важко було добре побачити крізь припорошене курявою нерівне скло, але й те, що він побачив, аж забило йому дyx: один з радців видирав другому разом з вусом щоку. A староста, підвівшись із місця, владним рухом вказував Созонові на глек з водою, і Созон слухняно, як хлопчик, з діловитою сумлінністю лив на них воду.

— От здорово! — захоплено прошепотів Терешко і почав підповзати до вікна, але під ним хруснула гілка, і коли б він не схопився за вищу, гупнув би він на голови цікавих.

— Та тихше ти там, козаче! — злякано закричали в юрбі. І Терешко обережно відповз до стовбура, так і не побачивши кінця бійки.

А трохи далі один з братських дидасколів тлумачив народу:

— І за законом належить обирати на радців і лавників людей чесних, обізнаних на законах і праві, письменних і сумлінних, побожних і добродійних. «Хай буде єдине стадо і єдин пастир», як пишеться у святому письмі.

— А де ж їх взяти, отче святий? — виринув з юрби Терешко. — Хіба що межигірським гончарам замовити, хай повиліплюють з глини та вдмухнуть в них душу живу, бо ж нема таких серед купців та патриціїв.

Давно вже говорили радці за чаркою горілки, що треба замазати очі цеховим майстрам та міській голоті і обрати на лавників та до Гмінної Ізби кількох майстрів та бідних міщан. Кожен чухав потилицю і згоджувався, що дійсно треба де в чому поступитися, тому що поворот цехів під магістратський присуд річ дуже корисна, на якій не можна програти, бо не було ще на світі людини, яка б, потрапивши до магістрату, залишалася непідкупною і безсторонньою. Хабарі ж надходять у єдину скриньку і розподіляються по-братерському між усіма радцями.

Але коли гості розходилися, кожен пригадував, що в нього є небіж або зять, якому конче треба потрапити до ради, тому що одружився він, не закинувши слова про посаг або про свою частку у спадщині, сподіваючись забагатіти у радцях. Або треба десь примостити вигнаного з бурси недоростка-сина, і тому що до ради треба було дообрати реr cooptationem[264] лише трьох радців, то віддати ці місця якимсь ремісникам є річ цілком неможлива. Але безторжя і селянські бунти по магістратських хуторах і часті підпали і грабунки в самому місті — все закликало до поступок і до розважливості.

Ходика це розумів краще від інших. Крізь руки його, як війта, проходило чимало карних справ. Він бував присутній при допитах, коли заарештованих, брали на муки і тому чув і знав більше, ніж усі інші разом. Ось чому й зараз він вимагав, щоб радці додержали свого слова.

А радці вагалися, нібито йшли на поступки, але… А двоє і зовсім не бажали слухати доброго розуму і навіть полізли з кулаками на Ходику.

— Я тобі покажу, як обирати до ради голоту! — репетував один з них. — Я тобі покажу!

— А ти сам скільки взяв від Балабушиного сина за бешкет — відтягав його за лікті Онисим Ходкевич. — Ось зачекай: повстануть хлопи та різна голота, тебе ж першого потягнуть на шибеницю.

Радця визвірився, розмахнувся і вдарив його кулаком, потім знову вчепився у Ходику.

— Панове! Панове, до ладу! — надсаджувався Созон.

Але ніхто не звертає на нього уваги, Созон вихопив з купи ключів і печаток війтівське берло і лунко заторохтів по столу. А радці сопіли, лаялися і тупотіли на місці, зчепившись в одну купу, і важко було зрозуміти, хто б'ється, а хто рознімає їх.

Староста обурено підвівся з місця.

— Припиніть, панове міщани, оцю бридоту! — з презирством кинув він. — Пани міщани могли побитися і вдома і прийти до магістрату з готовою думкою.

Созон вхопив глек води і зробив знак сторожі. Сторожа кинулася на допомогу, і за мить радці зайняли місця і приступили до голосування. І вийшло так, що замість трьох ремісників потрапив до ради Балабушин син, небіж Ходкевича, і рудий Кузьменко — від цехових.

Коли вони розташувалися за столом, сторожа розчинила двері і запросила до зали лавників, Гмінну Ізбу, цехмістрів та всіх інших.

Староста проголосив одного з трьох чергових радців королівським бурмистром, новообрані присягнули сумлінно працювати на користь громадську. Коли староста та воєвода залишили магістрат, приступили до виборів війта.

Це була єдина посада, на яку обирали не самі тільки радці.

Кандидатів було багато: ремісники і частина братства висували Хому Причепу, Гмінна Ізба — Богдана Балику, а лавники і магістрат — Созона Балику, який щойно склав з себе гідність бурмистрову. Кожного з кандидатів хтось вихваляв, як циган — коняку. Але враз знаходилися не менш палкі супротивники, що пригадували всі його гріхи і недоліки, а іноді й додавали до них різні наклепи і чутки. З піною на вустах доводили вони, що обрати дану особу означало б провалити всі міські справи, і з такою ж палкістю вихваляли іншого кандидата.

Але всі вже втомилися і зголодніли. Суперечки потроху згасли. Проти Причепи були майже всі лавники і старші братчики. Не забули вони йому братського кануна і барил пива та меду. Не хотіли лавники і Созона, який чимало залляв їм сала за шкуру під час свого бурмистрування. І якось само собою сталося, що всі, згодилися на Семені Мелешкевичу, людині мирній, тихенькій і невиразній.

Потім швидко й мирно обрали кількох лавників, і коли всі новообрані присягнули перед магістратом, бурмистер оголосив наказ, щоб цехи у тижневий термін переобрали цехмістрів.

— Ану кажи, як там у вас? — жваво говорив Сагайдачний, вітаючи старого Бурдила. — Що на Низу? А що по хуторах? Адже ж ми з тобою близько року не бачилися. Навіть більше. Аж з того дня, коли обрано було на гетьмана Барабаша. Ну, як він там, сучий син, з голотою воловодиться?

Бурдило витер клітчастою хусткою голену голову і опустився в крісло.

— Де це тебе покалічило? — вказав він на забинтовану ногу Сагайдачного. — Чи то в Московщині поранено?

Сагайдачний махнув рукою.

— Так! Дурниця! Кінь ударив копитом. Третій день вже сиджу, відбуваю в нього послух, — жартуючи, хитнув він у куток. Бурдило тільки тепер помітив високого ченця за мольбертом, з палітрою і пензлями. Пильно обмацував він поглядом Сагайдачного у чепурному, застебнутому під горло жупані з вильотами і московській соболевій шапці.

— Це кира Єлисея витівка, — всміхнувся Сагайдачний. — Сиди, каже, поки не глянеш з полотна, як живий. Ну, що ж: поки нога болить, воно можна, а там знову у сідло та за військові справи.

Бурдило розреготався.

— Ну-ну, жарти жартами, а як там у вас? — квапив його Петро Конашевич.

І крізь удавану безтурботність Бурдило відчув його нетерпіння.

— То що ж, батьку, — хитро примружився він і, за своєю звичкою, почухав двома пальцями у мочулястій борідці. — Багато утекло води і у Дніпрі-Славуті, і на Базавлуку. Був Дмитро Барабаш — і не стало.

Сагайдачний навіть підвівся від хвилювання. А Бурдило зібрав дрібні зморшки навколо очей і вишкірив свій єдиний жовтий зуб.

— Скинули Барабаша. Тобто не скинули, а… загинув він у поході, - виправив він сам себе, скосивши око на художника.

І Сагайдак зрозумів, що визначає ота поправка.

— Так от… Як розпочав ти торік навесні збирати військо і поїхали твої сотники закликати нас у Московщину і вичитували по шинках та по ярмарках проповідні листи, порідшало тоді на Базавлуку. Навесні, бува, суне на Січ і старий козарлюга з панського маєтку, і збіглий хлоп, і підмайстер, і бідне міщанство. Щодня надходила сила народу, як у повідь води, а тут іноді по три дні не чути було за нову людину. А коронний гетьман знов почав перехоплювати наші валки, не пропускав до Базавлуку ані бойового припасу, ані харчу. Адже пити-їсти кожному треба… Ну, а голота — відома річ — пропила торішню здобич. Кляли вони тоді панів, загрожували спалити, вирізати їх до ноги з родом-племенем, таж руки короткі, коли хлопство тихо сидить по місцях. Почухали вони тоді потилиці і пригадали Туреччину… Ну а нам теж не користь давати їм за дурничку човни. Вивезли ми їх геть з Базавлуку. Залишили саму трухлятину. А хіба ж та голота розуміється на човнах!.. Ані компаса на них, ані секстанта[265], ані іншого приладдя, щоб не загинути в морі. Днища в них діряві, клоччям позапхані, паруси подерті. Пішли у море. А тут тобі буря, хвилі такі, як могили в степу. Кого занесло ген-ген у Туреччину, а кого кинуло на косу Кин-Бурун. Там і забрала їх татарва голіруч. А Барабаш узяв мого човна, довгоносого… Та ти його ще молодиком бачив… Відкрилася на ньому теча. А очерети вздовж бортів геть усі погнили. Так, і потоп він, як та каменюка. Ніхто й не врятувався…

— Воля господня. Упокой, господи, душу раба твого Дмитра у місці світлім, у місці злачнім, у місці покойнім, — перехрестився чернець і знов узявся до роботи.

— Авжеж!.. Авжеж!.. Господня воля, — охоче підхопив Бурдило і навіть зітхнув. — Без бога ані волос з голови не впаде… Так от, пішли у море, кажу, двісті човнів, а ледве сорок повернулося. Ані хліба козацького, ані війська. Почали вони тоді сваритися, обвинувачувати один одного. Їсти нема чого, бо ж голота ще взимку, коли тебе було скинуто, всі наші крупи, борошно, та рибу пограбувала до порошинки. Ну, та й земля стоїть неорана, і на тафах та на уходах ніхто не працює.

— Ще й Варшава не сплатила грошей військові, - недбало вкинув Петро Конашевич.

— Ото ж то й воно! Вдарили на раду. Зійшлися. Такий галас зняли!.. Билися аж до ночі і обрали собі гетьманом Бородавку. — Що-о?! — аж підстрибнув Сагайдачний. — Та чого ж ви дивилися, старшина та сиві діди?

— А що було робити, коли одні пішли з тобою у Московщину, а інші сиділи по хуторах, аби з голотою не воловодитися. А він, собака, присягався, що не тільки у море — у саме пекло полізе з голотою. Вихваляв сам себе, що й слухати гидко. Тепер знов у похід ладнається, тільки невідомо — куди. От поїхав би ти на Базавлук, як старший королівський. Подивився б, що там і як. Не один козак там за тобою сумує, пригадуючи твій ласий шматок.

— І не подумаю, — презирливо фиркнув Сагайдачний. — Хіба що прийдуть запрошувати. А що на волості? — урвав він сам себе, і, скоряючись художникові, знову прийняв потрібну позу.

— Та що ж. Знаєш панський звичай: в універсалах обіцяють гори золота й шани, а насправді… Та й поспільство заворушилося. Палять потроху фільварки. Зараз ще тихо — весна. А ось побачимо, що буде влітку… Ти дивись, заздалегідь вигадай голоті роботу, бо ж накоїть вона тобі лиха. А якщо пани ще поженуть її з староств та маєтків — піде тоді різанина… От і зараз на Брацлавщині сплюндрували чимало панів та підпанків. Повиганяли їх і самі на панські грунти. Самі орють і жнуть і загрожують настромити на вила кожного, хто до них сунеться. З'явився там якийсь ватажок Юрко Шибеник з Горленкових Хутірців, ходить він з ватагою і ріже панів, а голота і втікачі так до нього і сунуть. Ну, та поживи — сам побачиш. Краще розкажи за Московщину. Наші тут плетуть по кутках, ніби ти не подолав московитів, і таке верзуть, що слухати бридко. Як же ж ти так? Га?

Сагайдачний пересмикнув плечима.

— Ну й відступив. Треба було. Не такий я дурень, щоб пани моїми руками жар загрібали. А що брешуть — хай брешуть. У польському діаріуші[266] ще краще написано, ніби я відступив, одержавши звістку про зраду жінки, коли й жінки в мене нема. А рязанські попи витягли якусь ікону та й оголосили її за чудотворну, «спасительницу от окаянного гетмана Саадашного и запорог его». Молебні правлять, гроші загрібають. А справа простіша: якщо голови класти, треба й хліб з того їсти. А під Москвою хліба катма. Пани там сотнями гинули, як вовки. От я й відвів своє військо аж під Калугу на хлібні місця. Були й інші причини… Так, кажеш, б'ють панів? — урвав сам себе Петро Конашевич, зиркнувши в бік ченця.

— І не токмо панів, а й пастирів єритичних, — зауважив чернець, щось шкрябаючи на полотні. — Недавно пустили Антонія Грековича під кригу води пити, поєлику він із своїм безбожним митрополитом на оселю Печерську наважувався, добиваючись у короля, щоб передали її під владу митрополитову. Превелебний кир Єлисей і на рочки їздив, і братію добре озброїв, і до козаків, і до панів міщан кидався по допомогу. День і ніч вартували ми, очікуючи наглого нападу, аки сурми архангельської… У богомазні порохом вкрилися недомальовані лики, наче скорботною тінню, аж поки сини віри праведної не відхилили загрози.

— Як-то? — здивувався Сагайдачний. — Адже ж Печерська оселя ставропігійна[267], а папську буллу про передачу її уніатам скасовано вже років з двадцять тому.

Чернець сумно зітхнув.

— Дійсно, що на папері воно так, мосцьпане гетьмане. Але ж у морі житейському хвиля звідти б'є, звідки вітер дме. Не така людина кир Єлисей, щоб дурно лякатися і ставити ченців під мушкети і шаблі на захист оселі. А зараз, як каже отець Памва Беринда[268], повівають на нас, вітри злочестя і терпимо ми великі скорботи і утиски.

Чернець замовк і розпочав старанно змішувати фарби.

— А хто забив Антонія Грековича? — не одразу спитав Сагайдачний.

— Тайна сія в руці господній, — чи то уникливо, чи то тайнозначно відповів монах. — Адже лютують на нас уніати тому, що миряни обминають їх церкву, аки хатину вражену моровицею. Отже, вся, як вони кажуть, бенефіція[269] — від самих лише монастирських маєтків і хлопів. А як не роз'яритися алчбою на таку багату й квітучу оселю, як наша?! Печуться-бо вони о плотському і земному, а не о небесному царствії.

— Ну добре, отче, та як же ж справа була? Адже ж не ангели і не чорти вкинули Грековича до ополонки? Чернець зніяковів і довго розмішував фарби, випробуючи їх тонким пензлем, потім відповів неохоче:

— Кажуть миряни, ніби якесь гультяйство напало вночі на Видубецьку оселю, де зупинився мимоїздом Грекович. Ніби зв'язали його, забрали усі папери й документи, а самого пустили під кригу. Так і помер він, клятий, без каяття, як і належить єретикові.

Доказавши, чернець знову узявся до роботи і з подвоєною увагою клав мазок за мазком. Сагайдачний замовк, але цікавість переборола його звичну стриманість:

— А що зробив тоді Рутський та уніати?

— Та що, — всміхнувся чернець, витираючи руки. — Вписав протестацію, ніби створився суд господній над єретиком з намови нашого превелебного архімандрита совокупно із парафіяльними панотцями, панами міщанами з козацтвом і шляхтою київською. А ще писав, ніби ми і на його життя поважуємосъ… Та ви краще спитайте отця архімандрита. Вони краще все знають, — доказав він, ніби злякавшись своєї балакучості, і почав збирати пензлі, - Спаси Христос. Час мені до оселі… Oтжe, завтра о тій же порі…

Коли двері за монахом зачинилися, Сагайдачний скинув соболеву шапку і, шкутильгаючи, підійшов до мольберта. З полотна глянули на нього ще не закінчені, але вже пильні очі, і бліде худорляве обличчя. В цьому ще грубому ескізі відчувалася величезна сила майстерності. Суть людини була вже схоплена і розказана фарбами на полотні.

— От сучий син, як же він добре малює! — ахнув Бурдило і від захоплення вишкірив свій єдиний жовтий зуб. — Ну, просто живий. Постав у вікні — люди почнуть вітатися.

Сагайдачний мовчки відійшов від мольберта, а Бурдило озирнувся на зачинені двері і обережно торкнувся його плеча:

— Я розумію, що перед цим ченцем ти не міг говорити одверто. Розкажи ж тепер, що там трапилося в Московщині?

— Що! Що! — обурено смикнув плечима Сагайдачний. — А те, що ця війна риб'ячою кісткою стала мені поперек горла. Ще не добравшись до Москви, стали козаки ремствувати. Потім почали по одному перебігати до московитів, бо ж остогидло їм воювати за ляхівта за п'яницю королевича. Присяга присягою, а честь честю. Гинули ми в кожному поході, а обіцяних прав ніяким геройством так і не добилися від цього бісового єзуїта — Зигмунда. Скажу тобі щиро: мене від цього походу іноді нудило, але зрадити Владислава не дозволяла лише та ж честь. Але коли на Арбаті полягла краса нашого війська і раптом мені доповіли, що весь полк на чолі з полковником Коншином перейшов до московитів, я наказав відступати. Коли б я залишився там зі жменькою козаків, той же королевич плюнув би на мене, бо я для нього не друг, а хлоп. А взагалі все йде до того, що тра нам з Москвою брататися. Рано чи пізно так воно й буде — ось тобі вся правда. Гола і без прикрас. Але ще не час про це говорити одверто, бо Московщина зараз спустошена і зруйнована війною і міжцарів' ям, люди розбестилися без влади. Нема там, в Московщині, ані грошей, ані справжніх твердих законів. Але почекай трохи: все стане згодом на своє місце — і тоді не один Коншин потягнеться до Москви. А я буду один з, перших, хто почне про це говорити.

Бурдило довго мовчав, чухав двома пальцями свою миршавеньку борідку та нещодавно виголену потилицю, потім задумливо сказав:

— Що ж, тобі видніше. Тільки дивись, щоб ти нам нашу волю та звичай не продав за півшеляга.

Сагайдачний тільки плечима стенув на такий несподіваний висновок.

Мотря, невістка діда Омелька, підвелася вдосвіта місити 6ублики. Опинившись у Києві, вона вступила майстерицею до цеху перепечайниць, — єдиного з цехів, де майстрами були жінки, і пекла на продаж бублики та книші або ходила пекти паски і пироги по хатах. З того вони й жили.

Замісивши тісто, Мотря запалила в печі і збудила діда Омелька з Орисею розкачувати тісто на бублики. Обоє качали, а вона спритно вмочала бублики в окріп і засовувала у піч дошку за дошкою. Робота наближалась до кінця. Три сапети напакував дід Омелько і вже збирався сісти за чоботи, коли загарчали і загавкали собаки і хтось різко рвонув зовнішні двері.

— Орисенько, відчини! — крикнула Мотря, засовуючи в піч останні бублики.

Дівчинка відщіпнула двері, і з парою і гострим передсвітанковим холодом ввійшло до хати двоє драбантів з кількома шляхтичами.

— Чия це хата і чим ви тут займаєтесь? — Пихливо спитав один з шляхтичів.

Мотря здивовано відірвалася від роботи.

— Та наша ж, пане, хата. Дідусь наш — шевський майстер, а я — перепечайниця.

— Так і запишемо. З кожного майстра належить по чверть копи литовських грошей митрополитанського податку і стільки ж біскупського. А разом з двох майстрів — аж ціла копа.

Мотрі й руки впали. Вона завмерла біля печі і не помічала, що бублики в печі горять.

— Якого податку? — перепитала вона. — Та ми ж сплатили і старості, і магістратові. Спитайте цехмістра.

— Старості — це річ окрема. А зараз Кожум'яки з Гончаркою відійшли до Біскупичів[270], отже, однині платитимете біскупові десятину і різні данини, які він зволить накласти на вас.

— Як-то? — втрутився Омелько, з зусиллям підводячись з лави. — Та ще ж у неділю сплатив я сторожовщину, а в понеділок Мотря занесла до замка кошик бубликів. Як же це за три дні люди з замкових стали біскупськими? Та ми про це й не чули!

— Цить, не з тобою розмовляють! Давай, бабо, гроші або що там в тебе є. Ану, мерщій!

— Та як же ж воно, дійсно, пане? — сплеснула і Мотря в долоні. — Дідусь правду кажуть. Хіба ж можна людям бути під двома присудами? Спитайте ж цехмістра. Спитайте у братстві. Всі ж цехові — під замковим присудом.

Шляхтич обурено тупнув ногою.

— Що?! Цить, кажу, бо зараз покуштуєш канчуків! Беріть оцей кожух та рушник з ікон та подушки!

Мотря заплакала.

— Ой, паночку, та що ж ви робите?! Це ж дідусів кожух. В чому ж вони вийдуть з хати? Адже ж вночі ще мороз.

Маленька Орися весь час дивилася на шляхтичів і драбантів з блискучими алебардами. Алебарди були такі гарні. Так і хотілося їх помацати й погратися ними, але пан у зеленому кунтуші так моторошно гримав на матір, що Орися з жахом втиснулася у куточок за піччю і визирала звідти заляканим пташенятком. Це, певно, розбійники. Мама щось кажуть за пана цехмістра. А цехмістр — це дядько Хома, Прісин батько, з якою вони завжди граються на вулиці. Дядько Хома великий, здоровий, не такий кволенький, як дідусь. Він не дозволить гримати на мамуню.

Дівча ще вагалося, визираючи з-за припічка, але коли драбанти здерли з столу вишивану скатертину, а з ліжка маленьку Орисину ковдру, дівчинка мишкою кинулася до дверей, схопивши материну хустку.

Холодно було бігти по морозу. Орися заклякла і посиніла, поки домчала до Причепиної хати, і з плачем закалатала у двері. Кудлатко гавкнув на неї спросоння, але підбігши і обнюхавши дитину, чемно заметляв хвостом.

Відчинив сам Причепа і здивовано відступив, впускаючи дівчинку.

— Прісю, до тебе! Приймай гостей!

Але Орися наче не бачила приятельки. Вона вчепилася у шкіряний фартух Причепи і заговорила, схлипуючи і клацаючи зубами:

— Ой дядечку! Тaм до мами прийшли якісь люди… Вони забрали дідусів кожух і мою ковдерку. А мама плачуть і кажуть: «Спитайте дядька Хому, цехмістера». А дідуся вони відштовхнули і почали лаяти. Ой, рятуйте, дядечку! Вони ж заб'ють мою маму!..

— Хм!.. Таке маленьке, а прибігло — почухав потилицю Хома. — Та хто ж вони такі будуть?

— Ой, дядечку, вони ж такі страшні, - заплакала Орися, розмазуючи сльози кулачком. — Вони заб'ють мою маму…

— А дійсно, можуть забити, якщо вони лихі люди, — згодився Хома. — А може, це тобі примарилося?

Дівчинка мовчки плакала. Материна хустка впала додолу, і Орися стояла перед огрядним, вайлуватим Хомою така крихітна, така жалюгідна у довгій полотняній сорочечці, вся синя від холоду…

Причепиха мовчки підхопила її на руки і кинула чоловікові кожуха.

— Іди! Іди! Довідайся, що там і як! А Орисенька хай тут залишиться. Нема чого дитину морозити.

Причепа похитав головою, ще раз почухав потилицю і вийшов з хати. Не встиг він завернути за ріг, як його обступили обурені і розпалені майстри.

— Та що ти, батьку, в хаті вилежуєшся?! Тут таке робиться!.. Пан Оклінський надіслав драбантів та підпанків збирати з цехових десятину на біскупа. А в кого грошей нема, беруть, що в око впаде. В Климченка корову забрали, а в Ткачука вісім пар замовленого взуття.

— А в Тищенка діжку сала і нову шапку.

Причепа остовпів.

— Ах, вони ж сучі діти! Та як же вони сміють чіпати нас, замкових?!

— А ти поговори з ними!.. Кузьменко кинувся на них з сокирою, коли вони забрали в нього свиню з поросятами, так вони йoгo зв'язали і погнали на Біскупичі.

— От грабіжники! Хай їх грім вб'є! — завила одна з жінок. — А що вони з перепечайницями роблять?

— А з шмуклерами!

— Грабують, наче хлопів на фільварку.

— І так без роботи сидиш, а вони… От чортові єретики і безбожники.

— Хай луплять з своїх уніатів, а нас не займають!

— Оце вірно! Бо ж ми їм не хлопи і не отара покірлива, — загули обурені майстри.

І, непомітно піднімаючи одне слово іншим, спалахнули новим запалом:

— Не дамо нашу віру ламати!

— Знущатися клятим єретикам!

І посунули до будинку Борща, де тимчасово оселився Юзеф Оклінський.

Зустрічні зупинялися, розпитували, що трапилося, обурювалися, розповідали про нові знущання драбантів і, приєднуючись до майстрів, сунули далі з лютими вигуками і загрозами.

Біля будинку Борща вже клекотіла юрба. Ридали жінки. Майстри загрожували кулаками і палями, видертими з парканів. Якась бабуся вголос проклинала Оклінського, а хлопчаки шмигали у юрбі і, наче горобці, обсіли всі паркани і дерева.

Літні, статечні люди не дерлися до ганку і стояли осторонь, міркуючи, що робити.

— Бо ж сплати йому раз — він завжди вимагатиме «за звичаєм» — говорив Панасенко, гончарський цехмістер. — Треба скликати сходку і змовитися всією громадою.

— Сходку, та не цехову, а братську, — поважно виправив Причепа. — Бо коли один цех ухвалить одне, а інший щось інше, то він нас голіруч подолає поодинці.

— Вірно! Братську! Навіть сьогодні ж! — підхопили ремісники.

А юрба напосідала на драбантів і потроху відтісняла їх від воріт і ганку.

А на ганок збігає Созон Балика з Причепою.

Юрба на мить замовкає:.

— Панове братчики, міщани київські і козаки! — гучно промовляє Созон. — Не руйнуйте і не плюндруйте садиби нашого братчика пана Борща. Він не винний у тому, що йому посадили на стацію пана Оклінського. Заспокойтеся і розійдіться по хатах. Бо ж Оклінського тут вже нема. Втік, собака. А ми скликаємо сьогодні братську сходку, та й обміркуємо справу. Будьте певні, ані вас, ані себе не дамо ми скривдити. Підемо шукати права аж до соймового суду і, коли треба, так і до його мосць пана круля.

Ввечері відбулася братська сходка. Допізна блимали вогниками вікна братства, але міська сторожа анi разу не стукнула у віконницю держаком і не наказала гасити світло. Всі розуміли, що розв'язується надто серйозна справа.

Про що говорили братчики — ніхто не довідався. На цей раз вони суворо додержали таємниці братських сходок. Хоч як розпитувала Хому Причепиха — нічого вона не добилася.

— Та не липни до мене, як шевська смола, — бурчав Причепа, скидаючи чоботи. — Не твого це баб'ячого розуму справа. Спи краще. — Ось вже другі півні співають.

А вранці, коли потяглися до базару риплячі вози і застогнали журавлі біля колодязів, тільки й мови було про те, що вдосвіта щось з тридцять чоловік одчайдушних рубак і задирак вдерлося до садиби Борща і задушили Оклінського.

Базар вирував стривоженим вуликом. Юрмилися купками крамарі й покупці, майстри, спудеї, запорожці і місцеве козацтво, попи і проскурниці, поспільство і наймити, галівники і євреї, рибалки і уходники, що вже ладналися у Дике Поле. Відкрито називали смільчаків, що звільнили місто від єретика і перекинчика і випустили Кузьменка та інших в'язнів Оклінського.

— Хто б міг подумати, — розповідав захоплено Созон, — що цей шибеник Тишко Хлинський та Терешко Немирич з своєю ватагою зроблять велике діло! Навіть свиней повипускали і забрали награбоване сало і кожухи. Ось вам і бешкетники! Ось вам і базікали!

— А гроші?!. Забрали не тільки зібране, але й власні гроші Оклінського.

— І добре зробили! Щоб було чим горло собі промочити за вічну муку його душі та пом'янути його міцним словом, як належить сміливим гульвісам.

— Ще й палю осикову у могилу забити, — додавали інші.

Торг іде весело і по-святковому легко. Ніхто не торгується, не лається. Ніби настало якесь свято. Ніколи ще жебраки не збирали такої щедрої милостині. А весняне сонце сліпуче сяє над димчастою синню поводі. Широко розлився Дніпро. Ледве видно на обрії синю смужку протилежного берега, а затоплені острови ледве позначаються торочкою з рудих дерев. Пальові хати Труханова острова наче пливуть рікою. Крилом білої чайки майорить в далечині парус і тане в блакиті. А небо, високе, яскраве, повне пінявих хмарин, сміється весняним сонцем, все перекреслене набряклим гіллям у смолистих вузликах бруньок. Крячуть граки. Метушаться над торішніми гніздами, наче старими козацькими шапками, позакиданими на дерева. Лагодять їх, носять у дзьобах суху солому, пір'я, хмиз. Повільно ремигають випряжені воли, поводять опуклими воложними очима, тупотять коні, чудово пахне дьогтем і сіном, бруньками і водою, рибою і свіжим хлібом.

Мотря стоїть з сапетами бубликів і в сотий раз розповідає, як потягли її на Біскупичі, як відібрали дідусів кожух, і як звільнили її вночі невідомі парубки.

Коли раптом вибігає з братської брами скривавлений школяр без шапки і з пронизливим криком кидається до базару:

— Рятуйте! Рятуйте!!!

Вмить навколо нього завирувала юрба.

— Рятуйте! — розпачливо волає він. — На школу напали єзуїтські колегіанти! Б'ють наших! Шматують зошити, книжки! Ламають парти, ікони! Рятуйте!

— Що? Що? — натискують цікаві.

Але крамарі, майстри і різні гульвіси вже мчать на допомогу, і нашвидку видирають голоблі з возів, кийки та дошки з парканів, вимахують батогами та шаблями.

На дворі біля школи справжнє бойовище. Єзуїтські колегіанти з фанатичною люттю трощать і нищать усе, б'ють вікна, ламають рами і двері; шматують карти і книжки і шпурляють їх у багаття. Учні одчайдушно захищаються. Б'ються кулаками, дзигликами, камінням, мисками, ціпками, шпурляють цеглинами з риштування нової мурованої церкви, що будує італієць Браччі на кошти Петра Конашевича.

Але колегіантів більше, ніж школярів, і вони майже дорослі. На чолі колегіантів — син Галшки Гулевичівни, Михайлик. Він озвірів від люті і спраги помсти. З невимовною насолодою трощить він свою колишню в'язницю, де так довго і грубо чавили його самолюбство. Він пам'ятає тут кожен куток, і з кожним з них зв'язаний якийсь образливий спогад. Він зчепився з своїм запеклим ворогом, товстим крамаренком, і звалив його на землю. О, який він вдячний єзуїтам: вони навчили його фехтування і боротьби! І тепер сидить він верхи на своєму ворогові і душить його з люттю голодного хижака.

Лунко і моторошно вдарили на сполох. Це Петрик Балика збіг на дзвіницю і кличе допомогу, а Юрасик невпинно шпуляє в юрбу цеглину за цеглиною. Дзеленчать шибки під ціпками колегіантів, кількох школярів тяжко поранено. Один конає під ворітьми. А на дворі вже перегукуються міщани, перекупки, поспільство, козаки і човнярі з перевозу. Не сплять і єзуїти. З Біскупичів мчить біскупська челядь і служки костьолів, міщани-католики та уніати. Бійка школярів перетворюється на міське бойовище.

На базарі поквапливо зачиняють крамниці. Перекупки мчать завулками, налякані євреї ховаються по хатинах. Бойовище, наче пожежа, перекидається на базар і на площу — до магістрату. А з Куренівки поспішають козаки на допомогу своїм. І коли братство було звільнене від громил, вибухнув єврейський погром.

До вечора клекотіло місто в крові, ненависті та вогні, і тільки темна ніч загасила людську лють. Ридали євреї, затуляючи зяючі вікна дошками і соломою, замітали закляклими руками глиняні черепки та пір'я і, схлипуючи, кутали у дрантя голодних дітей.

Наляканий подіями, реб Аврум Шмойлович щедро обдарував свою охорону з польських драбантів і до ранку частував їх у своєму палаці медом і справжнім іспанським вином. І до світанку його служниці потай годували об'їдками своїх одновірців, ховаючись від суворого хазяйського ока.

— От здорово! Тепер пам'ятатимуть. Більше не полізуть до нашого братства, — казав Причепа, вкладаючись спати. — Задали ми їм чосу. І єзуїтам, і домініканцям — усім. Біскупові всі шибки повибивали. Трьох уніатських попів вкинули до колодязя. А їх парафіян на ліхтарях порозвішували.

— А навіщо ж дідуся Лейзера на смітник викинули? — питає маленька Пріся.

— Якого Лейзера? Та що воно плутає!.. Адже ж він наш цеховий. Хто його чіпатиме? — знизує плечима Причепа.

— Та їй-бо ж, татуню! Мама нас з Орисею не пускала на вулицю, щоб нас, бува, не забили. Так ми й побігли на городи біля Йорданщини. Дивимось, аж ось старий Мойше і Іцек, що біля синагоги з paбином живуть, та ще якісь люди принесли щось таке велике-велике і кинули у балці на смітнику, потім одразу пішли геть, та так швиденько-швиденько. А Орися й каже: «Нумо подивимось, що це вони кинули». Побігли ми, а це ж старий Лейзер зі Львова. Синій-синій, і зашморг на шиї. Орисенька налякалася, плакати почала. Я хотіла тобі розповісти, та мама нас замкнула до хати, щоб ми не бігали.

— Хм!.! — почухав потилицю Хома. — От так заковика!.. Та ти, мабуть, не роздивилася? Мо, це й зовсім не Іцек з Мойшею були? — розгублено розпитував Хома. — І, мабуть, зовсім не Лейзер?

— Та їй-бо ж Іцек! От спитай Ориську. А дідуся Лейзера ми добре знаємо, бо ж ми з його онуками — Рейзею та Соркою — завжди гралися. Знаєш, ті, що взимку померли?

Причепа остаточно збентежився;

— Чорт зна що!.. Спи, дзиго! Завтра треба довідатися.

Та довго не міг заснути цехмістер. Лейзєрова загибель його приголомшила більше, ніж бійка у місті. Мимоволі пригадав він братський канун і моторошну сповідь старого майстра. Він лежав на спині, курив, пускав у стелю кучеряву цівку диму, зітхав і чухався, а вранці покликав діда Омелька і Павла з Остапом, і всі разом рушили на розшуки.

Тіло старого шмуклера дійсно лежало у балці, на смітнику. Синє обличчя, зашморг на шиї — все було, як розповідала Пріся.

Довго стояли над ним майстри, зітхали і похитували головами, потім пішли до його сина з невеселою новиною.

Минуло кілька днів. Якось ввечері зайшли до Хоми Павло з Остапом. Пихкаючи люльками, сиділи вони біля столу і час від часу перекидалися словами.

За пічкою цвірінька цвіркун. Пріся спала, розкинувшись на ліжку. Хома милувався дитиною, а Остап говорив понуро:

— А роботи як не було — так і нема.

— Ото ж то воно і є! Хоч би підметки хтось дав набити або пришви, — також рівно і тихо кинув Павло.

Тихо потріскує скіпка в світці. Світло тьмяно блимає на потемнілій сухозлотиці ікон і на закуреній стелі. Хома підливає пива гостям і гучно зітхає. В ту мить хтось входить до темних сіней і несміливо торкає двері. Хома підводиться, висмикує скіпку з світця і відчиняє. Довго дивиться він на одвідувача і не одразу пізнає Наума, Лейзерового сина. Помітивши майстрів, Наум розгублено відступає.

— Ой, так у вас, пане, гості. Так я ж вам заважатиму. Краще зайду іншим разом, якщо дозволите, — каже він тихим голосом, що так нагадує померлого батька.

Обличчя у нього здригається нервовим тиком. Цей тик з'явився під час погрому. Наум ніяк не може його стримати. Губи і щоки його пересмикуються, ніби хтось прошиває їх голкою. Це не боляче, але дуже неприємно, тому він так губиться і нервується, і тоді тик позначається ще яскравіше і оголяє зуби і ясна в жалюгідній і смішній гримасі. Хома уважно вдивляється в Наума і міцно й щиро бере його під лікоть.

— Чого тікаєш? Свої всі! Майстри! Друзі твого померлого батька, царство йому небесне, старому.

Наум покірливо дозволяє себе посадити. Він наче підвівся після важкої хвороби. Йому приємне це дружнє запрошення, начеб раптом відчув він себе дитиною під надійним захистом дорослих. Він не курець і не може скористатися з люльки, щоб, набиваючи її, перемогти замішання. Ніяково смикає він свою шапку і дивиться в землю.

— Ну, як, поховали? — питає Хома, сідаючи на старе місце.

Наум хитає головою. У нього блискучі, трохи банькаті очі, ріденька кучерява борідка і вузьке худорляве обличчя. А губи знов здригаються тиком, і він з зусиллям витискає слова.

— У понеділок поховав тата, а вчора померла моя Хана… Теж поховав. Ледве встиг, поки зайшов шабес.

Майстри перезираються і зітхають. Вони знають, що Наум пішов до замка з готовим замовленням, коли ви бухнув погром. Хану пошматувала юрба, а потім вдерлася до майстерні і розтрощила геть усе: і одяг, і подушки, і перини, і готові позументи, і басмани, і пояси.

А Наум веде далі, дивлячись в одну точку.

— І тепер у мене більш немає нікого у цілому світі. А ви знаєте, що це таке, коли людина самотня, як у пустині? Взимку двоє діток померло, а третій ось-ось мав народитися… Так вони Хану чоботом у черево… І що мені тепер робити? Де подітися?! Бо ж інструмент і посуд — все знищено. Дзиглика не залишилося… І думки кружляють увесь час в голові. А Хана, і батько, і діти перед очима стоять… І нема з ким слова промовити…

— Хм… — співчутливо зітхає Причепа. — Так чого ж ти, бісова дитино, до нас не приходив?! Хіба тут для тебе місця невистачить? Ех, ти!..

Наум ніяково і вдячно всміхається і обережно озирається навколо. Причепиха кудись пішла. Пріся спить. Він спиняє свій погляд на дитині, і болісна гримаса знов кривить його обличчя. Отакі ж кучерявенькі були його Рейзя і Сорка… Потім, раптом наважившись, звертається до Хоми:

— Так от я й прийшов… Би чули за мого брата Нахмана? Його забили ще там, — у Львові. А батька тепер. Нема й мені життя у цілому світі. «Вони» відшукають і під землею… Так я вирішив. Піду на Січ. Дід Омелько казали батькові, що є козаки із євреїв. Бо ж кагал з світу згонить за родичів… А там я людиною буду, якщо не виженуть.

Майстри мовчки курили, а Хома здивовано підвів голову і новими очима зиркнув на Наума.

— Так от я й подумав: піду до пана Причепи і до діда Омелька. Вони мені порадять, як і що… Навчіть, пане Хомо, бо я ще жити хочу. Я не хочу, щоб і мені накинули зашморг, як паршивому цуцикові… Бо ж мовчати, скорятися, ходити до синагоги і дивитися їм у вічі… Ой, ні! Ой, ні! Цього вже я більше не зможу.

Хома почухав потилицю.

— Хм!.. Ось яка заковика… Дійсно, що на Січі є євреї, але здебільшого по шинках та на пристані. Маклерують, торгують… Іноді трапляються і рубаки… Ну, що ж, їжджай. Там на всіх місця вистачить. Вірно кажу я, па. нове?

— Що вистачить, то вистачить, тільки ж кволий він. Мабуть, не здужає вивчити козацьку науку, — похитав головою Павло.

Наум схопився з місця.

— Ой, що ви кажете! Я ж здоровий! Тільки ж я завжди голодний. І вранці, і вдень, і ввечері. Мені б вранці три скибочки хліба з'їсти і стільки ж увечері, то був би я здоровий. А коли у мене на всю родину з підмайстрами було по одній хлібині в день, так я їм давав їсти, а сам гриз саму цибулю. А ви знаєте, що від самої цибулі лише у роті пече? Та якщо мені дадуть їсти донесхочу, так я он який стану, — розвів він руками і жалюгідно і по-дитячому радісно всміхнувся.

Хома збентежено чухав потилицю.

— Хм!.. Так тобі дійсно у вояки закортіло? Ну, добре: навчу! Тут є один січовик, приятель мій. Недавно приїхав. Підемо разом до нього, розкажемо що і як, бо ж і своїх там спочатку тюкають та дрочать до сьомого поту. І три роки тримають у молодиках. От як по цехах, у підмайстрах. Ну, а коли всі іспити минуться — тоді буде з тебе людина. Навіть прислів'я є: «Терпи, козаче, отаманом будеш»!

Наум зиркнув на Причепу, ще раз всміхнувся і тріпнув кучерявою головою.

— Ой, правду ж казав мені батько: «Наумчику, коли скоїться лихо, іди до наших майстрів, до пана Павла із Остапом, або ще краще до пана Хоми: Вони ж такі люди! Ой, які люди!.. Вони ж тобі і порадять, і допоможуть, як рідні».

Причепа. ніяково посміхнувся і звернувся до жінки, що саме увійшла до хати:

— Ану, стара! Швиденько! Чac вечеряти. Збирай на стіл, що там є.

І, коли баба пішла до комори, моргнув Наумові:

— А перед бабою ти анітелень! І взагалі, поки не дістанешся Січі, набери в рот води, бо ж є ще багато зашморгів, на білому світі, крім того, яким скатували бідолашного Лейзера.

Минали дні. Замовк плач єврейської бідноти. На згарищах і руїнах погромлені потроху відбудовували свої злиденні хатини. Вікна братської школи знов заблищали новими шибками, і учні злякано схилялися над псалтирем та часословцем під суворими поглядами дидасколів. Знов шмагали щосуботи ледарів та пустунів. Знов кипіла у неділю базарна площа народом, і галаслива юрба збігалася до магістрату, почувши ратушний дзвін вислухати королівський універсал, соймову конституцію або якесь оголошення. А однієї з весняних сонячних неділь важкий благовіст монастирів та церков і пишні процесії зустріли єрусалимського патріарха[271].

Патріарх Теофан повертався з Москви, прямуючи на Волощину і Царгород. Сагайдачний виїхав йому назустріч і супроводив від кордону до Києва.

Зустріч була надзвичайно пишна.

Чорне і біле духовенство, цехи, братство, магістрат і міська шляхта вийшли вітати поважного гостя. Барвистими смугами юрмились вздовж вулиць кияни, скидали шапки і схиляли голови під патріарше благословення. Гули важкі дзвони церков. Блищали корогви на весняному сонці. Тріпотіли цехові прапори. Баси протодияконів гриміли многоліття, і дзвінким сріблом переливалися альти та дисканти школярів на тлі рокітливих голосів братського хору.

Не звик патріарх до такої великої шани. Їздив він до Москви висвятити на патріарха звільненого з польського полону царевого батька Філарета Романова. Пишно обдарували його московити хутрами, церковним начинням і одягом, але грошей дали небагато, і важкий гаманець золота від гетьмана Сагайдачного несподівано порадував старого патріарха, а урочиста зустріч запалила очі його блідою радістю. І, махаючи чорним крилом рукава, задоволено і заспокоєно думав він про близький відпочинок після довгої подорожі багнистими низовинами Чернігівщини і про те, що треба якось віддячити козакам і гостинному місту за шану.

Католики, лютерани і уніати сновигали в юрбі, щоб згодом переказати подробиці зустрічі замковій владі і своїм патерам. Помчали гінці до коронного гетьмана і до Варшави, де вже і так скоса дивилися на Теофана. Урядові Речі Посполитої здавалося підозрілим, чому Теофан не поїхав торік до Москви звичайним шляхом через Стамбул, Ясси і Київ, а поїхав морем до Каффи і звідти караванним шляхом на Курськ. Мимоволі спадало на думку, що поява його зв'язана з загрозами з боку Туреччини, і не один палкий шляхтич присягався, поклавши руку на шаблю, що Теофан — турецький шпигун або принаймні таємний посол.

Жолкевський стурбувався і під виглядом почесного представника надіслав до Теофана коморника Почанівського, з проханням, щоб магістрат і обивателі київські віддали патріархові належну його гідності шану і супроводили під надійною охороною до Кам'янця і Хотина.

Але все це писалося і говорилося про людське око. Потай готували Теофанові арешт. Узяти його під сторожу у Києві було неможливо, бо козаки відбили б його силоміць. Треба було заманити його до Кам'янця, у смугу розташування кварцяного війська, і звідти тихенько випровадити до Варшави.

Але патріарха завчасно попередили про плани Жолкевського. Старий не розгубився: він прийняв запрошення Богоявленського братства погостювати у Києві, під міцним захистом козацького війська, щоб розібравшись у місцевих справах, знайти вихід з важкого становища.

Густішали присмерки. Пахло левкоями і резедою, а братський будинок стояв мовчазний і похмурий з наглуxo замкнутими віконницями на важких залізних болтах. Патріарх Теофан вже третій день хворів і не виходив з покою. Келійники і архідиякон Діодор нікого не допускали до нього, і пан Почанівський нудився і вештався без роботи, разів по десять на день одвідуючи хворого.

— Сто дзяблув! Хай би вже помирав або видужував цей чорний грак, що не розуміє ані слова польською мовою, ані нaвiть латиною і тільки щось гаркаво лопоче по-арабському з Діодором або солодко сюсюкає по-грецькому з оцим товстим екзархом Аpceнієм з Царгорода, — лаявся пан Почанівський, виходячи на ганок. — Ну й клята служба! Так я й доповім пану коронному гетьманові, - плюнув він і спересердя вцілив у метушливу квочку з цілим виводком маленьких жовтеньких курчаток.

І раптом пригадав, що його запрошено до італійського архітектора Себастіано Браччі.

Почанівський замислився. Адже ж пан коронний гетьман вимагає, щоб він ані на хвилину не залишав патріарха без догляду. Але коли патріарх хворий і до нього, нікого не допускають… А у Браччі молодша донька справжня красуня, ще й з добрим посагом, і таке вино, якого нема у всьому Києві, чорти б забрали оцю кляту дірку, де нема ані магнатських палаців, ані пишних бенкетів, як у Варшаві, а головне — веселих легковажних панянок, яким можна так спритно морочити голови.

Він ще вагався. І ніби у відповідь на його вагання підбіг до Почанівського захеканий пахолок і низько й шанобливо вклонився:

— Я до вельможного пана… від пана Браччі. Панство дуже просить не баритися, бо всі вже зібрались, і пан дістали барильце старого італійського вина і бажають розкрити його на пошану вельможного пана.

Слинка потекла в Почанівського.

— Зараз! Скажи панові — пішов одягатися, — поважно відповів він і, пославши патріарха під три чорти разом із братством і всіма попами і ченцями, поквапливо збіг з ганку.

А в патріархових покоях панує півтемрява, хоч на столі горить три високих свічки ароматного воску. Пахне м'ятою і якимсь приємним куривом, привезеним патріархом зі сходу. Теофан сидить на покутті і мерзлякувато кутається у хутра, хоч у кімнаті жарко.

На лавах вздовж мурів і в кріслах різьбленого дуба розташувалися дидасколи, архімандрити київських, волинських і галицьких монастирів, місцеві і приїжджі парафіяльні попи і кілька радців і шляхтичів. Тьмяне світло свічок вихоплює з пітьми їх білі обличчя, Їх блискучі хрести і їх патериці. Тіні від каптурів гойдаються по стінах велетенськими кажанами. І в тон похмурому колоритові сцени — чорний застебнутий під горло жупан Сагайдачного польського крою і темні каптани міщан.

Розмова йде грецькою мовою: запинаючись і з зусиллям підшукуючи слова, говорять дидасколи або просять Борецького перекладати.

Мова йде про те, що треба негайно поновити церковну ієрархію, бо тільки такий рішучий крок врятує православне духовенство від намагань Рима і унії відібрати у нього монастирі і парафії, а головне — землі і хлопів.

— Зубожівши, ми не зможемо з ними боротися, — повторює кир Єлисей. — Відберіть наші маєтки — і ми лишаємось обеззброєними. Тоді у них буде все: школи, друкарні, книжки, можливість широкою доброчинністю приваблювати до себе паству, роздмухувати її вдячність і любов; нарешті власне військо для наїздів на наші злиденні церкви, скити і оселі. А ми, що ми матимемо? Поки ми міцні, озброєні і багаті, боротьба ще можлива, і навіть з надією на перемогу.

— Тим більше, — підхоплює Єзекіїл Курцевич, — що наші магнати користуються, як англійські та німецькі сеньйори, правом патронату у межах своїх староств і маєтків. Вони добре запам'ятали принцип cuius rеgio — eius religio[272], а тому замикають православні церкви, коли і як їм забажається, або віддають їх у посесію католикам і євреям. А захід дає їм чудові приклади такого свавілля.

Одна Англія чого варта: Марія Кривава — католичка, отже, запалюй вогнище і пали гугенотів[273] і протестантів; Лизавета[274] — англіканка — палить католиків з пуританами[275]. Що вони бачать — те й переносять додому. Оті наш новий воєвода чимало часу прожив у Лондоні і надивився на звички англійців.

— А король Зигмунд захоплюється померлим Філіппом іспанським[276] і герцогом Альбою, — в'їдливо вкинув Сагайдачний. — Він би скрізь позапалював вогнища інквізиції, коли б не панство, якому золота вольність дорожча за віру і яке вимагає права думати, як впаде йому у шалену голову[277].

Патріарх мовчав, по-старечому схиливши довгобороду голову у білому каптурі. Він бачив і розумів, що поновити ієрархію конче потрібно, але обережність підказувала йому не давати певної відповіді. Він підвівся з місця, наблизився до вікна і відхилив сукняну чорну завісу. Перед ним чорніло на попільно-блакитному небі чорне громадище замкової гори з важкими присадкуватими вежами, мурами і бійницями, з яких невидимо позирали на місто фортеційні мортири, фальконети і гаківниці, а десь у надрах гори ховалися підземні каземати, звідки ніколи не виходили на волю. Пригадав він долю єпископа Неофіта[278] і багатьох інших, і зрадливий холодок поповз по його спині.

Сагайдачний сидів у кутку і незадоволено постукував пальцями по поручнях крісла. Він бачив і розумів, що патріарх боїться за себе, і зневажав його за це. Не дочекавшись кінця чиєїсь промови, підвівся він на весь зріст і чітким військовим кроком наблизився до патріарха.

Теофан підвів на нього старечі каламутні очі.

— Не будеш ти, святий отче, патріархом, не будеш пастирем добрим, — різко пролунав металевий баритон Сагайдачного, — не будеш ти наступником Христа і апостолів, якщо не даси ти нам архієреїв і залишиш серед гнобителів безпорадною отарою без пастирів.

І коротким сухим ударом зігнутих пальців об край стола ніби ствердив слова свої крапкою.

Тихо ахнули архімандрити і монахи, попи і протодиякони, а радці і шляхтичі підвелися всі разом і загомоніли, уриваючи і не слухаючи один одного.

— Справедливо! Слушно сказано!

— Не будеш нам пастир добрий!

— Ані отець!

— Ми тебе шаблями захистимо, якщо залякав тебе воєвода!

Сагайдачний махнув рукою і, коли всі замовкли, сухо і діловито додав:

— Всі присутні присягаються, що свято збережуть таємницю. Висвячування мусить відбутися під охороною моїх козаків. Потім ми проводимо тебе, святий отче, аж до кордону держави і здамо до рук турецької влади. Хай сичить тоді воєвода Замойський і всі римські святенники: близький лікоть, та не вкусять. В тому даю я тобі своє слово.

Патріарх стояв перед Сагайдачним, маленький, кволенький, дивився йому у вічі і бачив у них таку певність, що йому стало соромно. Він спустив очі на пальці, сповиті буйними бурштиновими чотками, і губи його беззвучно зарухались. Він молився. Тихо-тихо стало в кімнаті, наче б не з півста людей зібралося сюди на таємну нараду, а сам патріарх стояв віч-на-віч із Сагайдачним. Нарешті патріарх підвів голову, перехрестився широким хрестом і підніс руку.

— Амінь. Се аз творю волю пославшого мя. Грядіть до пастви своєї і оберіть собі єпископів, як належить за правилами апостольськими, і надішліть їх до мене. Але таємниця ця мусить бути свято збережена від ворогів наших і від вовків у шкурі овечій.

Через чотири дні патріарх відправив у новоз6удованій братській церкві від'їзну літургію і попрощався з паствою.

Братчики збентежено і розчаровано перезиралися. Ось тобі й маєш! Зрадив, узяв багатющу милостиню і тікає, як боягуз, залишивши паству без пастирів і обдарувавши тільки братський монастир грамотою на ставропігію. Не хотілося вірити, що це так. А патріарх стоїть у промінні серпневого сонця, вилискуючи грезетовим сакосом і омофором[279], не дивиться на юрбу і повторює заповідь мучеництва, і обіцяє вічне блаженство постраждалим за віру.

Ну, а як же ж отут, на землі?!

Мовчати? Терпіти? Підкоритися без боротьби випещеним єзуїтам, вченим фанатикам домініканцям, босим кармелітам і бенедиктинцям у коричньових робах, підперезаних мотузком? Терпіти їх здирства, ламати звичні уявлення, забути знайомі з дитинства, напівзрозумілі слов'янські молитви і вивчати зовсім не зрозумілі латинські? Сплачувати Ватіканові десятину, купувати індульгенції[280] і запровадити святу інквізицію, ще й, мабуть, хмизу підкидати у вогнища? Ні, тисячу разів ні! Треба боротися. Але як-то боротися без архіпастирів? Чи то звернутися до Москви, до нововисвяченого Філарета?

І погляди братчиків свердлять Теофана з неприхованою зневагою і презирством до його полохливості.

А патріарх не бачить нічого. Надтріснутим старечим голосом доказує він своє казання, востаннє благословляє юрбу. Його поквапливо роздягають і проводять до золоченого ридвана, де, схилившись в улесливому уклоні, чекає на нього пан Почанівський.

Востаннє майнув над юрбою чорний кажан рукава, і ось вже біліє каптур у півтемряві ридвана. Пан Почанівський сідає навпроти, і коні рушають під благовіст церков і дзвінкі співи братських школярів.

У Білій Церкві Почанівський урочисто попрощався із патріархом, побажав йому від імені корони і коронного гетьмана щасливої подорожі і передав дальше пильнування патріарха козацькому полковникові Богдану Кизимі.

Обридло коморникові Почанівському це марне і безглузде шпигунство, і він, помчав до Варшави розважатись і відпочивати, передбачаючи добру нaгopoдy за довге нудьгування.

Вирушив у путь і патріарх, але, проїхавши дві милі у напрямі Кам'янця, пересів з золоченого ридвана у чорний і обхідними шляхами повернувся до Києва. Опівночі таємно відчинили йому міську браму. Непомітно в'їхав він до братства і оселився у маленькому флігельку за високим тином, куди не зазирали ані миряни, ані слимаки, ані школярі, ані навіть дидасколи.

І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані кандидати на єпископські кафедри. Хто під виглядом прочанина-ченця, хто як збиральник на будову церкви, а хто й просто у чорному ридвані з опущеними завісами, перед яким безмовно і таємно розчинилася вночі міська брама.

І також таємно і непомітно з'їхалися до Києва обрані до мурів, Богоявленського братства дві сотні Київського полку. Не брязнула шабля, не рипнув чобіт, не кахикнув гульвіса-козак. І наче на штурм ворожої фортеці, залягли козаки у братських садах, насмішкувато мружачись на чорне громадище замка, де згасали останні вогники.

Ніч була темна і хмарна. Сухо шаруділо осіннє листя, наче вітер пестив дерева шорсткою долонею. А повітря було по-осінньому вогке, як у теплиці. Ледве біліли у темряві мури великої церкви, нещодавно збудованої за проектом Себестіано Браччі. Але жодний вогник не блимав у її вікнах, наглухо закритих зсередини дубовими віконницями і чорними сукняними завісами. Спала школа. Спав братський будинок, спало місто, і тільки десь на міських мурах ледве чутно перегукувались вартові та іноді форкали коні або брязкало стремено у монастирському саду.

— Ну, ти! Цить, конячко! — заспокоював коня стриманий голос.

І уривався, замовкав на півслові.

А в глухо замкнутій церкві, вкупі з екзархом царгородським Арсенієм і болгарським митрополитом, що вже давно гостював тут, у Києві, повільно і урочисто розгортається церемонія висвячування на єпископа архімандрита Перемишльського братського монастиря Ісайї Копинськоrо. Замість гучного хору, співає лише один чернець Діодор, а сам патріарх з духовенством кидає з вівтаря стримані негучні вигуки, що згасають десь під темним склепінням.

— Аксіос![281] — Долинає надтріснутий вигук Теофана. І Діодор відповідає, замість хору, протяглим речитативом:

— Кіріє елейсон![282].

Тьмяно вилискують золоті бджілки свічок. Люстри не запалюють: ще помітять знадвору світло і здіймуть тривогу. Адже ж пожежна варта нічого не знає. Хвилюється і Ісайя Копинський, і патріарх, і всі інші, що беруть участь у церемонії. А що, коли хтось бовкнув зайве і зараз залунають постріли, зірвуться двері з завіс і до церкви вдеруться драбанти, пошматують на учасниках церемонії їх убори і полинуть у всі кутки, розкидаючи свічники і аналої?!

Але тихо під вікнами. Церемонія закінчується у загадковій напівтемряві ще не розмальованої церкви. Згасають останні свічки, і ченці виходять через бокові двері, присвічуючи один одному недогарком.

Через тиждень також таємно відбувається висвячування Іова Борецького на Київського митрополита, а ще за тиждень — Мелетія Смотрицького на єпископа Полоцького. І лише тоді патріарх Теофан вдруге залишає Київ, на цей раз — остаточно і безповоротно. Вірний слову своєму, Петро Конашевич супроводить його з усім київським полком. Разом із патріархом їдуть і нововисвячені архієреї, сила шляхти і духовенства. Зупинившись у Терехтемирові, Теофан висвячує тут Єзекіїля Курцевича на єпископа Володимирського, а в Білій Церкві — Ісайю Борисковича — на Луцьку кафедру.

Справу закінчено. Ієрархію поновлено. Але перед нею стоїть не менш складне питання — добитися визнання з боку польського уряду. Про всяк випадок нововисвячені залишаються у Терехтемирові під захистом козацьких гармат і шабель, а патріарх рушає до турецьких кордонів.