Людолови. Том 2

Зведення рахунок

Після радив Сухій Діброві Бородавка одразу помчав на Січ. Все в ньому клекотіло з люті. Він почував себе обдуреним і наче заплутаним тонким павутинням. Згадуючи Сагайдачного, він скреготав зубами і стискав кулаки.

— Зраднику клятий, — приказував він. — Адже ж продасть він нас, наче курчат на ярмарку. Тільки ще невідомо кому: панам чи падишахові.

І щоб запобігти лихові, мозок його запрацював з незвичною силою.

— Щоб не піддатися, треба, по-перше, шукати спільників та підсилення. Але де? Де?

І раптом згадав про донських козаків. Якось, повертаючись Азовським морем після морського походу, зустріли вони кілька донських байдаків. Сплившись, привіталися, обмінялися на знак приязні шаблями, розпитали один одного про військо, про волю козацьку і обіцяли в лиху годину стати пліч-о-пліч проти спільного ворога і проти Туреччини зокрема.

— Не до царів треба звертатися, як той панський підлабузник, а до своїх братів-козаків, — захоплено вигукнув він і кликнув Юзика.

— Проше батька? — вистрибнув спритний джура.

— Біжи, синку, до писаря. Хай зараз мчить сюди, — наказав Бородавка, задоволено погладжуючи вуса.

Лаврін Пашковський уважно вислухав Бородавку і проти звичаю ухвально хитнув головою.

— Дуже розумний крок! — вигукнув він. — Це може дати нам значну перевагу проти турків і цілком забезпечити нас від зрадливих варшавських панів. Треба надіслати їм копію королівської грамоти, яку нам зачитав пан Обалковський, і окремим листом від нашого війська запросити дончаків на тих же умовах, на яких запрошує нас король. Тільки хто сплатить їм ці гроші? От в чому заковика, бо ж в державній скарбниці грошей катма.

— Коли йдеться про існування Січі і війська, військовa скарбниця буде розкрита. Чого гнити грошам під весняною водою, хай рятують нас від загибелі, - рішуче відкарбував Бородавка.

І Лаврін Пашковський знов погодився з ним.

«Бачу я, що й у цього п'яниці є чимало олії в голові», думав писар, прямуючи до себе. І на ранок копія королівської грамоти, засвідчена підписом Пашковського і з печаткою війська запорозького, була готова, а разом із нею і лист славного низового товариства до своїх одновірних братів — донських козаків, до їх наказного отамана і старшини.

Довго думав Бородавка, кого послати до Новочеркаська. Не довіряв він Танцюрам і Ничипоренкам та старим дідам і нарешті вибрав Івана Сакульку, ще молодого розумного козака, нещодавно обраного на курінного отамана. Сакулько був з Галичини, що найбільш страждала від панських утисків. П'ять років вчився він у братській школі, але не витримав щосуботнього шмагання і втік на Січ шукати волі. Тут швидко здобув він ім'я чесного і розсудливого в справах громадських і сміливого в бою. Доручення Бородавки було для нього великою честю. Одразу став він ладнатися в путь. Бородавка дав йому охорону і почет з півсотні добре озброєних козаків, кілька коштовних подарунків для донських отаманів, грошей і виправив у путь.

Був кінець червня, спека. В степу кінчалася косовиця. Лани вже шаруділи золотавими хвилями колосся, сонце нещадно палило землю, і вершники про всяк випадок взяли з собою по бурдюгу води, щоб не загинути від спраги на невідомих шляхах.

Минув липень, жнива, і на початку серпня почав Бородавка хвилюватися, що не має звісток від свого посланця. Але тільки тоді, коли перші козацькі загони вирушили до Дністра назустріч турецькій навалі, повернувся Сакулько до Запорозького війська.

— Ну, як? — кинувся до нього Бородавка.

— Зараз, батько, все розповім, — стрибнув Сакулько з кульбаки, весь запорошений, схудлий і засмаглий, як мурин. — Ось тобі грамота від наказного отамана і військового круга дончаків.

— До чорта грамоти, — гримнув Бородавка, наливаючись кров'ю. — Ти не крути хвостом, як лях: кажи просто: прийдуть чи ні?

— Прийдуть, батьку, тільки не зараз.

— Як-то не зараз? Адже турки пруть на нас. Як-то «не зараз»?! Собачі вони сини, а не козаки, — волав він, схиливши голову, ніби збирався пнути лобом в черево і самого Сакулька і його супутників.

— Та ти не гримай, батьку, а вислухай, — спокійно зупинив Сакулько розлютованого Бородавку. — Коли приїхали ми до Новочеркаська, козаків було там обмаль: і в місті і по станицях ледь-ледь тисяч сім. Просто кажучи жменька. Пішли вони рибалити в Азовському морі, та на персюків посунули тим, другим морем, як його там…

— Хвалинським, — басовито підказав Сакульці сотник Горбатюк.

— Ото-то ж… Прийняв нас і наказний, і осавул його Бударін, і Бокадьоров, та й інші. Добре нас почастували, а на ранок скликали військовий круг, чи то раду, по-нашому. Ще й посол там був від царя Михайла боярин Апухтін. На раді прочитав я їм королівську грамоту і листа від нашого війська, промову сказав. Так, мовляв, і так: пре на нас турків з півмільйона, а польське військо мало не все спить порубане торік під Цоцорою. Загрожують турки винищити весь наш степ, заселити своїми, саму пам'ять про козаків та про матір нашу землю руську по степу розвіяти. Станемо всі від хлопчиків до дідів боронити землю рідну разом з панами, бо хоч вони й собаки, але ж все-таки ближчі нам від бусурманів. І якщо ми загинемо, і вам, братам нашим дончакам, теж тоді кінець прийде… Добре, що, тиняючись хлопцем між людей, був я і серед руських. Пригадав їх мову, говорив від усього серця, як з братами рідними. Закликав їх до нас за тими ж умовами, на яких пани закликають нас.

По 30 рубльов кожному козакові. Дійшло їм до серця мое щире слово. Кажуть, як повернуться з моря наші, - вирушимо вам на допомогу, хоч ще ніколи до вас, запорогів, не хаживали. І ось тобі шаблю прислали перської роботи і ронди коневі. І мені шаблю дали, і коня доброго, бо ж наші коні в дорозі знесиліли… А коли ми додому вирушали, прийшла нам звістка навздогін, що з дальніх юртів і зараз вирушають до нас дві сотні охочих козаків. Незабаром вони до нас з'являться.

Бородавка знов вилаявся, бо сподівався на кращі звістки, але потім заспокоївсь і вирішив не поспішати до кордонів і поки що не приєднуватися до королівського війська. Він намагався всіма засобами показати, що наказ новопризначеного коронного гетьмана і Сагайдачного — для нього не закон.

Та проте і не міг він вирушити так швидко: якщо Сагайдачний мав готовий порох і харч, Бородавка лише починав їх заготовляти.

На Січі припасу було обмаль. Бородавка наказав збирати харчі по староствах та по приватних маєтках — скрізь, де були на приставстві його козаки, але справа була надзвичайно складна: голота й сама жебрачила, а старости та дідичі виряджали підводи до королівського війська разом з загонами для посполитого рушення. Козаки напосідали на них все настирливіше і вимагали чимало того, про що й не мовилося в універсалі гетьмана Бородавки.

Не обійшлося без пожеж і без стрілянини. І або пани гинули в полум'ї, або призвідники й проводирі гойдалися на шибеницях.

Волало обурене панство. Мчало до каштелянів і воєвод, до гродського суду і до кварцяного війська. Але що можна було тоді вдіяти з буйним свавіллям козацьких ватаг, коли ці ватаги були єдиною надією і порятунком хиткої держави короля Зигмунда!..

— Хай вельможне панство набереться трохи терпіння. Козацьке свавілля — справа дуже неприємна, але все ж таки значно безпечніша, ніж турецька навала. Кожне військо грабує. І наші жовніри, і лісовчики, і ландскнехти, а турки — тим паче… Отже, будьте філософами і з двох лих вибирайте найлегше, — казали вони, вислухавши потерпілих.

І, щоб врятувати панство від розору, спонукали козацтво швидше вирушати в похід і обіцяли надіслати навздогін валки державного припасу.

Деякі загони повірили панським обіцянкам і вирушили до Дністра з тритижневим запасом харчів.

Але рух козацьких загонів був надзвичайно забарний. Бородавка почув, ніби проміж турками і панами розпочалися якісь перемови, і побоювався, щоб в останню хвилину ляхи не замирилися з падишахом ціною знищення козацького війська.

А такі перемови дійсно розпочалися.

Ще в травні з'явився до гетьмана польного Любомирського посланець від молдавського господаря і двох башів з пропозицією, щоб король надіслав серйозну і надійну людину, з якою можна розпочати мирні перемови. Умови башів були, звичайно, некорисні Польщі, але баші сподівалися, що на цей раз пани підуть на поступки за рахунок козаків і в свою чергу обіцяли схилити султана на свій бік, бо наступник допіру померлого Алі-баші, Гусейн-баша, бажав миру, а не війни.

Любомирський арештував посланця Вевеллі і тримав його далеко від свого табору, але в серпні вирядив його назад до турків разом із паном Шенбергом, з відповіддю башам і особистим листом до нового великого візира.

Вевеллі поїхав кружними шляхами і дістався турецького табору мало не через місяць. Візир написав відповідь і усно передав турецькі умови Шенбергові, хоча Османі чути не бажав про мир.

Шенберг розповів панству, що турецька армія має сто шістдесят тисяч боєздатного війська і тисяч із п'ятдесят допомічної сили і багато інших відомостей про ворога, але більш до турків не їздив і на цьому перемови урвалися.

Командувачем всіх збройних сил Речі Посполитої було призначено великого гетьмана литовського Яна-Карла Хоткевича. Він закликав шляхту до зброї, але військо збиралося з значним запізненням. Дехто з панів сидів дома і зовсім не збирався виступати, а інші боялися вирушати через судові справи, що загрожували їм баніцією за наїзди, насильства, підпали та інші злочини. Тоді уряд оголосив амністію всім засудженим, а тим, хто перебував під судом або слідством, пообіцяв прощення, якщо вони стануть до лав королівського війська.

Хоткевич вагався, не знав, що робити. У нього було лише тридцять дві тисячі війська. З такими силами він не рискував наступати і всі надії покладав на козаків. А про козаків і чуток не було. Сагайдачний чи то сидів у Варшаві на соймі, чи то мчав до свого війська десь по шляхах Речі Посполитої, а загони його вирушали поодинці і вже дорогою зливалися з іншими сотнями і ватагами, як лісові струмки у велику ріку. Мало надії було і на короля. Сидів він у Львові, полював, молився, грав у карти, збирав посполите рушення, але іржавий напіввіджилий механізм посполитого рушення ніяк не міг зрушитися. Та й яка могла бути в нього сила, коли лише магнати південних воєводств мали по замках власні загони, а все інше панство озброювало своє хлопство і челядь і, не навчивши його ані військового ладу, ані поводження з зброєю, гнало його на війну, як на панщину.

Проте магнати пишалися один перед одним добре вимуштруваними полками. Князь Домінік на Острозі Заславський привів шість сотень кінноти і стільки ж піхоти. Яків Собеський, Калиновський, Лещинський, Вишневецький, Петро Опалінський, Радзівілли та Стефан Потоцький перевершували один одного. Не поталанило лише Чарторийському, бо на нього напали татари, і він примчав до Хоткевича без єдиного жовніра.

Починалася осінь. Дністр навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів, а Ян-Карл Хоткевич все стояв на місці і розмірковував, як йому бути.

Король спонукав його наступати. За Дністром позиції були кращі й міцніші, а головне, Хоткевич смертельно боявся опинитися без козацької допомоги. Бородавка наближався до Дністра повільними маршами через Оргіївщину та Сорокщину. Хоткевич наказав йому негайно з'єднатися з королівським військом, але Бородавка відповів, що лише тоді виконає наказ, коли панське військо опиниться по той бік кордону і таким чином доведе, що війна невідхильна.

Почувши таку відповідь, Хоткевич, як скажений, забігав по своєму намету. Козацька тактика переплутувала йому всі карти. Вже двічі спалахували заколоти у польському війську. Жовніри і навіть військові товариші[337] оточували його намет, з лайкою і погрозами вимагали грошей, харчів та фуражу. Безглузде стояння на одному місці, погане постачання, хвороби і тисячі незгод розкладали військо, що виступило з Варшави і Кракова, Гнізда та Львова з такими пишними промовами, під грім барабанів і сурм, з блискучими прапорами і орлами Речі Посполитої. Хоткевич губився перед розбурханою стихією. В безсилій люті ламав він руки або лаявся, закликав усіх святих врятувати його від загибелі і в розпачі вдавався до королівського комісара Якуба Собеського.

— Рятуйте, вельможний пане! — благав Хоткевич Собеського, і опукле черево його коливалося під кунтушем.

— Врятувати! — саркастично всміхався Собеський. — Як? Чим? Адже ж коні дохнуть з голоду. Люди гниють під дощем, і нема де дістати хоч чарку горілки зогрітися. А пан коронний гетьман: «Рятуйте!»

— Але ж… вони роздеруть пана комісара разом зі мною. Пан чує, як вони там ревуть, наче бики на іспанській арені?!. Пан комісар мусить сплатити їм належну платню. Адже ж починається масове дезертирство, а на десять миль навкруги не залишилося ані ягняти, ані поросяти, ані миршавенької курки.

Собеський замислився. Скарбниця була порожня, як пересохлий колодязь в пустині. Та й самі комісари добре не знали, скільки належить війську, тому що утримання кожній корогві йшло з дня її виступу в похід, а кожен полковник, ротмістр і хорунжий запевняв, що він виступив значно раніше, ніж насправді. Підрахувавши готівку, Собеський зрозумів, що доведеться схитрувати: він оголосив перепис всього війська по регіментах і по корогвах і перевірку терміну виступу кожного з них, а при цьому потай попереджував кожен загін, що йому буде сплачено позачергово.

Хитрість подіяла. Жовніри заспокоїлися, а тимчасом розпочали будувати мicт на Дністрі. Бурхлива річка щоразу розбивала збудоване. Але людська упертість і завзяття перемогли течію. За два тижні міст був готовий, і військо почало переправлятися до Молдавщини.

Дванадцять днів тривала переправа. Вступаючи в землю християнських васалів Османа, Хоткевич видав суворий наказ, щоб жовніри не грабували тубільців, але ніхто не зважав на наказ. З зойками жаху і розпачу тікали або ховалися по лісах пограбовані молдавани, а найодчайдушніші бралися до зброї. Садівники і хлібороби, рибалки і виноградарі мстилися за свої білі мазанки, витоптані сади і лани, виноградники та плантації запашних тютюнів і, хоч не завдавали армії значних шкод, проте успішно відбивали валки і худобу, ще й забивали жовнірів-чабанів та дроворубів.

Почув і Бородавка про переправу польської армії і собі переправився на турецький бік, а в Молдавщині пустив свої загони шарпати молдаван, «аби чортове панство не нажерлося хліба козацького», і ніби забув наказ стати під прапори коронного гетьмана.

Хоткевич розумів, що без козаків військо його загине, як торік під Цоцорою, але як і чим примусити Бородавку до покори, він не знав і тільки сипав на його голову прокльони і лайку.

І саме тоді, коли у війську пішли тривожні чутки, ніби козацтво зовсім не прийде на допомогу державі, - з'явився до коронного гетьмана Петро Конашевич, а згодом і королевич Владислав. Королевич привів десять тисяч свого власного війська, ще й німецьких ландскнехтів під командою Денгофа, але це поповнення не дуже підсилило королівське військо. Виснажені довгим походом, спекою і епідемією різачки, жовніри королевича Владислава більше нагадували тіні в панцир ах та шоломах, особливо ландскнехти, не звиклі до нестатків і втоми.

Сагайдачний прибув з невеличким почтом, шабель на п'ятдесят, але після радісної зустрічі розпач охопив королівське військо. Пішли чутки, ніби козаки повернули додому, ніби військо королевича — остання допомога держави своєму гетьманові. Похнюпилися гордовиті голови, замовкли хвалькуваті промови і барвисті оповідання про власні подвиги, ніби пани забули про них. Військові товариші відкрито обвинувачували Хоткевича в тому, що він не вміє братися до справи, а зголоднілі жовніри роззувались біля вогнищ, гріли скривавлені ноги і сумно зітхали:

— Краще було б і не вирушати, тому що хлопові все'дно нема волі на світі.

Не чути було ані пісень, ані танців, ані дзвінких сурм. Голодні коні важко зітхали, ніби розуміли, що сталося. Хворі стогнали на землі біля вогнищ, здорові тинялися, як тіні.

— Де ж військо вельможного пана гетьмана? — питав Хоткевич, частуючи Петра Конашевича смаженою качкою та вином.

— Як бачить пан коронний гетьман, не там, де належало б йому бути, — знизав плечима Сагайдачний. — Кажуть, ніби Бородавка стоїть під Степанівцями. Поки був яв Варшаві, мої загони теж стали під його прапори, хоч я й наказував Бурдилу та Свиридовичу приєднатися до вельможного пана. Заварили йолопи кашу… а мені її сьорбати, — додав Петро Конашевич і моргнув на челядь, що прибирала з стола.

Хоткевич вислав челядь, запросив панство припинити балачки і знов звернувся до Сагайдачного:

— Ми з вами, пане гетьмане, свої люди, отже, поговоримо щиро й одверто. Молдавани бунтують. Цілі ватаги їх крутяться навколо нашого табору, наче вовки навколо отари. До них перебігають наші жовніри, челядь і хлопи з загонів вельможного панства… Перехоплено також кілька хлопів з Брацлавщини, що тікають з маєтків від панщини. Вони сподіваються, що таким зрадницьким способом здобудуть волю. І я не певний, що голота цього п'янички і зрадника не прилучилася до них на нашу загибель. Отже, ми сподіваємось, що пан гетьман знайде спосіб якось усунути цього мерзотника… Адже ж я тричі наказував йому з'єднатися з моїм військом, і тричі він знехтував і потоптав волю пана круля й батьківщини, від імені яких я звертався до нього. А це вже державний злочин.

Хоткевич захлинувся від люті і довго не міг відсапатися. Він дихав шумним астматичним подихом, весь напружений і червоний. Петро Конашевич мовчав і зосереджено смоктав люльку.

— А яких заходів вжив вельможний пан гетьман проти повсталих молдаван? — спитав він не одразу.

— Я надіслав проти них загін пана Копачівського, героя останніх московських походів, разом з паном Бичеком, молдавським боярином. Але хіба ж впіймати воду решетом, коли кожен хлопчик, кожна гава на стріхах шпигує на користь цих лотрів?

— А що чути за турків? — ще раз спитав Сагайдачний, покусуючи чубук.

— Та… насуваються потроху. На жаль, ціла мережа татарських загонів крутиться навколо нас, тому наші розвідувачі не мають змоги намацати їх розташування, але полонені казали на муках, що Осман за сорок миль від нашого табору, і найгірше те, що молдавани з'єдналися з татарами і допомагають їм.

— До речі, - вкинув Якуб Собеський, — час вже припинити це зайве, жорстоке і не гідне Речі Посполитої винищування молдаван. Тому й повстають проти нас всі тубільці. І ми самі в цьому винні, - додав він і кинув на Хоткевича обурений і зневажливий погляд.

— Звичайно, — хитнув головою Сагайдачний. — І навіть треба скарати кількох наших бешкетників, хай будуть вони з найпишнішого панства, бо ж воювати серед повсталого населення — це принаймні рискувати власним життям.

Хоткевич зафиркав і важко засовався в кріслі.

— Та хіба ж я проти? Хай пан комісар негайно напише такий наказ, ще й якнайсуворіший. Ми оголосимо його навіть сьогодні. Я давно вже збирався, та на всі дрібниці не вистачає часу…

В цю мить хтось поквапливо рвонув завісу намету, і без попередження влетів пан Гнівош з заляпаним багнюкою розвідувачем.

— Турецьке військо за двадцять миль від нас! — пролунав у раптовій тиші голос розвідувача. — Татари з черкеським проводирем Гусейн-агою напали на козаків. Бій тривав кілька днів. Напад відбито, але один з козацьких загонів відокремився від війська і під шаленим наступом Кантемира-мурзи кинувся в гори і заховався в печерах. Турки підтягли гармати. Три дні відбивалися козаки, а потім з героїзмом кинулися на ворога і загинули всі, як один.

Мовчали пани і, не змовляючись, вперше за час існування Речі Посполитої, підвелися, шануючи пам'ять невідомих людей, що загинули як герої, і тихо стало в наметі, тільки висвистував і клекотів подих Хоткевича від нового астматичного припадку.

— Дайте мені свіжих коней. Мої знесилені. Я їду до Бородавки, — розрубав тишу голос Сагайдачного.

Триденний дощ розситив чорноземлю в рідку липучу кашу, де коні загрузали по коліна. Парке, тепличне повітря стоїть над мокрими городами з пізніми динями і кавунами, що чудом вціліли від голодних жовнірів. Голеними мертвими черепами вилискують вони на землі. Обідране соняшничиння та кукурудзиння мокрими мітлами теліпається коло хат. А далечінь заступають тумани. Сірі, каламутні, підповзають вони з усіх боків і брудною ватою залягають по балках і улоговинах.

Майорять і блимають з боків придорожні дуби й тополі, фігури й кам'яні баби по роздоріжжях. Копита масно чвакають у багнюці, і дрібненька мокра курява обсипає обличчя й волосся.

Вже п'ять годин триває невпинна скачка. Надійний молдаванин-провідник мчить спереду. Дощ точиться невпинно, і коні ледве дихають. Ротмістр Молодецький з легкою польською кіннотою підморгнув своїм і підострожив коня, щоб бути ближче до провідника. Не звик він довіряти чужій людині, а Сагайдачний опустив повід і замислився. «Вельможний пан гетьман…»

Он як шанує його коронний гетьман, та й король майже обіцяв йому булаву, коли повернеться він з походу. Аби тільки перемога. Блискуча і блискавична. І тоді…

Королівське слово. Слово честі рицаря і монарха. Адже ж не жартують такими речами! Старий і кволий вже король, та королевич Владислав не зрадить свого батька. Ще під Москвою надіслав він йому гетьманську булаву, отже, вся справа лише в перемозі, і на шляху його цей нахабний п'яниця, цей голотський трибун…

Пан Гнівош та інші їздили до Бородавки три рази з наказами коронного гетьмана і встигли, поки сідлали коні, розповісти Сагайдачному чимало важливого. Козацьке військо не має харчів, нема в нього пороху і куль. Ну, що ж! Тим краще! Кожна помилка Бородавки — козир проти нього. І, зваживши і оцінивши становище, Сагайдачний написав кілька рядків Харлику Свиридовичу, Дорошенкові, Кизимі і Яну Костржевському — і наказав негайно приставити їм листи, хоча б ціною загибелі кращих коней…

Густішали тумани. Здавалося, ніби розсякла, прохолола земля дихає в небо сірою парою. Дорога повільно спускалася у долину. Назустріч клубочилося біле молоко, ріденько розбовтане у повітрі. Зустрічні дерева раптом виступали з небуття, пропливали повз вершників і танули десь позаду. Пахло мокрим листям, баштанами і димом. Провідник мчав cпepeдy, напіврозтанувши у тумані, і незабаром навколо вершників звелися густі ліси. Вони їх не бачили, але вгадували з лункого відгуку кінського тупотіння і з того, що де-не-де лапате гілля раптом замикало над головами шарудливе склепіння. Провідник хвилювався: вiн або мчав уперед, або притримував коня.

— Чи не заблудили ми часом в тумані? — наблизився до нього Сагайдачний.

— Трохи помилився, — признався молдаванин. — Пригадуєте роздоріжжя біля криниці? Треба було взяти ліворуч… Не роздивився в тумані..

— Ну, так повернімось, поки не пізно.

— Ні, не варт. Тут є перехресна стежка, — відповів молдаванин і підострожив коня.

Двічі спішувалися вершники і давали коням перепочити. Вони не розкладали вогню і, стоячи, сьорбали з фляжок горілку та заїдали скибкою хліба.

І знов шалений гін розсяклою, грузькою дорогою. Ліс стоїть навкруги загадковий, невидимий і мовчазний. Тільки вгадуєш його з вузлуватих стовбурів або з чорного полоза гілки, що де-не-де висувається з каламуті. Коні спотикаються на корчах. А зверху все точиться й курить холодна мокра курява.

Раптом шлях розширився. Щезло коріння, і стовбури, і потворні хоботи гілля. Густа сіра каламуть без плям і тіней обступила вершників, в обличчя війнуло вітром, і вони зрозуміли, що вибралися в степ.

Сутеніло. Темнішала туманна пара. Вона або огортала їх стіною, або коливалася і бігла повз них юрбою привидів, і незабаром в далечині заблимали, зазолотавилися пухнасті крапки вогнів.

— Табір! Ваш табір! — полегшено зітхнув молдаванин. — А я вже думав, що ми заблудили.

Сагайдачний підострожив коня. Кінь поквапливо місив масну багнюку. Вогні зростали, розступалися бурштиновим розсипом. Почулося тупотіння стриножених коней, горлові вигуки.

— А гей-гей! — крикнув Богдан Балика. — Здорові були, панове-молодці!

Люди біля найближчого вогнища звелися на ноги, і тіні їх заколивалися в тумані велетенськими безформними потворами. Пронизливий свист розсік повітря, і горлові вигуки, знайомі козакам з нічних нападів і сутичок з татарами, виповнили туманні присмерки.

— Татари! — здушено крикнув Сагайдачний. — Назад!

Шаленим чвалом мчали коні, видиралися стрімким схилом і зривали, виколупували копитами кущики трави і чагарника. Сагайдачний не оглядався. Праворуч і ліворуч тупотіли чиїсь коні, не видимі у темряві. А позаду тріщали постріли. Стріла ковзнула по тремтячій шкурі коня і подряпала йому шию. Друга пробила Сагайдачному рукав і вп'ялася в руку над ліктем. Сагайдачний видер її з руки, наче кліща, і припав до кінської гриви.

… Вітер і дощ свистіли в ушах. Сагайдачний знов опинився в лісі. Мокрі гілки хльоскали його по плечах, проте стрілянина вщухла, і тупіт погоні замовк в далечині. Але й своїх не стало чути. З гілок текло. Холодні цівки дощу гадючками заповзали за комір. Набряк і обважнів кобеняк. А Сагайдачний все гнав і гнав коня і ледь-ледь вгадував напрямок.

Кінь трусив уже підтюпцем, захеканий і знесилений. Раптом зупинився, захитався і впав. Сагайдачний ледве встиг висмикнути з-під нього ногу. Став поруч і витер долонею очі. Кінь хропів предсмертним хропінням, рвав копитом землю, потім витягнувся і замовк. І одразу Сагайдачний відчув свою моторошну самотність в гущавині невідомого мокрого лісу і ночі. Забувши обережність, він витяг кресало і почав кресати вогонь. Але намокла губка тільки смерділа мокрим гаром та так і не спалахнула. Він сунув її у пазуху і опустився на землю поруч з конем.

І лише тепер відчув свою рану.

Кров невпинно точилася з неї, і гострий біль, як від опіку, прохоплював тіло дрожем. Сагайдачний розстебнув рукав, засукав його, помацки замісив на долоні щіпочку пороху і землі, помастив нею рану, перев'язав ганчіркою, яку має завжди кожен козак, потім втомлено випростав ноги, накрився кобеняком і притулився до напівхолодного коня.

«Спати, — наказав він собі. — Все'дно вночі не відшукають».

А вухо напружено слухало, чи не пролунає десь кінський тупіт, чи не гукне хтось його рідною мовою.

Ліс шумів високим рівним шумом, що нагадував морський прибій, і з цього шуму зрозумів Сагайдачний, що це сосняк.

«Поганий захист. Адже ж в ньому далеко видно», подумав він і знов примусив себе заплющити очі. Та не заснув Петро Конашевич. Якісь незрозумілі звуки весь час заважали йому: чи то далека стрілянина, чи то тріщало зламане дерево, а іноді щось шаруділо бід боком у траві. Та й біль у рані дужчав, і весь час стояв перед очима ненависний і настирливо невідв'язний Ясько Бородавка. Сагайдачний гнав його від себе, але тривога, несвідома і огидна, як нудота, невпинно роздмухувала напівзгаслу свідомість.

А що, коли реєстровці і навіть Київський полк визнали Бородавчину владу не тимчасово, а дійсно перекинулися до його табору? Адже ж тепер Бородавка багато в чому став прийнятний для середнього козацтва. Що тоді діяти? Приїхати до нього як королівський комісар при козацькому війську або скликати раду, розповісти козацтву про королівські обіцянки і таким чином повернути собі булаву? А чи не краще терпляче очікувати нагоди, першої помилки свого супротивника, щоб тоді спритним ударом вибити у нього з рук булаву?

А може статися й таке, що козацтво вирішить видати Османові «Сагайдак-бея» і ціною зради купити недоторканність Базавлуку та Дикого Поля, зваливши на нього всю провину за морські походи…

Думки виринали тривожні й безладні, як кошмари. Сагайдачний то куняв, то зривався з місця і напружено прислухався, щоб через деякий час знову схилити голову на мертвого коня і напнути на голову важкий і мокрий кобеняк. Скільки часу минуло так, він не знав.

Нарешті вогка димуча чорнота посивіла; брудно-сірий тон просякнув туман, і з його каламуті виступила руда колона соснового стовбура, потім друга, така ж, луската, ледве помітно заманячила поруч в тумані, потім третя, четверта… Зверху ледве помітно замерехтіло склепіння гілок, і Сагайдачний зрозумів, що це ранок.

Рана глухо боліла, як зуб. Липкий піт і безсилля змінили нічні кошмари. Мокрий кобеняк був важкий, як земля, а по мертвому коню вже бігла й метушилася комашня, лісові блохи та мухи.

Сагайдачний зазирнув у вічі бойового товариша, що носив його на собі і в Московщині і під Перекопом, і щось подібне до докору сумління ворухнулося в серці. Загнав. Загнав до смерті. Не подумав, чи витримає віддане серце цей одчайдушний біг. І навіщо? Щоб загинути у цьому лісі або опинитися в пазурах ворога?

Сагайдачний підвівся, обійшов коня, послабив йому попругу, зняв сідло, повід, ніби назавжди звільняючи його від рабства, постояв ще хвилину, прислухався до шепоту невидимого верховіття і рушив навмання у туман.

Сива каламуть звисала з дерева сувоями брудної мусліни, парувала в глибині лісових стежок, протоптаних чи то лісовим звіром, чи то людиною. Сагайдачний брів, як уві сні; іноді лягав на мокру хвою, розгрібав її і притуля вухо до самої землі — слухав. Земля або мовчала, або гула далеким невиразним тупотінням. Та хіба могла вона сказати, чиє це тупотіння — своїх чи ворогів? Та й чи свої вони — оці козаки, до яких мчав він учора з таким завзяттям? І звіряча спрага життя, бажання врятуватися від цього жахливого невідомого лісу, що так нагадував зачаровані ліси поем Аріоста і Тассо[338], гнали Сагайдачного вперед, але не знав він, чи прямує кудись, чи то кружляє навколо сосни, де загинув його вірний кінь. І чи є взагалі десь край цьому лабіринтові стовбурів та стежок, що потопають у димучій оманній парі?

Ноги його підламувалися. За ніч втратив він багато крові, та й тепер точилася вона крізь ганчірку. Частіше виймав він фляжку і відсьорбував ковточок горілки. Від голоду смоктало під грудьми, і надто пізно згадав він, що в сідельній ладунці було трохи сала та хліба. Часто сідав він на пень або на повалене дерево, відпочивав і знову зводився на ноги і плентався навмання, як сліпий. Одного разу злякав він зайчиху з зайчатами, але не встиг вихопити пістоль, як вона розтанула у тумані. Раз у раз витягав він кресало і терпляче кресав огонь. Одного разу спалахнула губка, задимила люлька, але знов зашептався з лісом дрібний дощ, прохоплюючи пораненого болотною вогкістю. І тоді пожалів Сагайдачний, що залишив біля коня свій кобеняк.

Дощ ішов аж до вечора, дрібний, холодний. Сосняк залишився десь позаду. Вогкий чагарник обливав його цівками води, під чобітьми чавкала земля. Знесилений втомою й розпачем, ішов Сагайдачний без мети і дороги. Спочатку кляв Бородавку, Хоткевича, козаків і сам себе за те, що потрапив у цей непотрібний і безглуздий ліс, потім байдужість і розпач охопили його. В скронях стукала запалена кров, і дивовижна нудотна порожнеча виповнювала голову й шлунок. Нарешті впав він на землю біля старого дуба і закуняв. Він вже нічого не хотів і не чекав, не силкувався підвестися, ані кликати на допомогу…

Знайшли його надвечір третього дня, коли туман ледь-ледь підніс над землею свою димучу запону і заплутався десь у верховітті пошматованим клоччям. Змоклий до ниточки, запалений, обляпаний багнюкою, він навіть не ворухнувся. Його каламутні очі дивилися на Богдана Балику, Максимку і Хому Причепу, але не пізнавали їх. Хорти коронного гетьмана метушилися навкруги, тривожно гавкали і метляли хвостами. Важкі краплини падали з віття. Сагайдачного поклали на кобеняк і обережно винесли на дорогу.

— Ну й завдав ти нам клопоту, бісова ж ти дитино, — бурчав Причепа, коли хворого переодягли і поклали у ліжко.

Але Сагайдачний не відповів і навіть не зиркнув на старого цехмістра.

Шестиденні бої з татарами і звістка про наближення турецького війська нарешті примусили Бородавку зробити те, чого вимагав від нього Ян-Карл Хоткевич. Він вирушив до Хотина, щоб з'єднатися з польським військом. Голод грізно нагадував про себе. Тритижневий запас був знищений до крихітки. Обіцянки брацлавського воєводи так і залишилися обіцянками, проте, мабуть, він і надіслав козакам валки, та перехопили їх татари з повсталими молдаванами. Що б там не було — козаки голодували. Найбільше страждали коні. Їх не можна було пустити на пашу у степ, бо навколо козацького табору кружляли, як комашня, татарські загони і відбивали їх, ледве вони відходили далі, ніж на постріл мушкета. А без коней — чого варте було козацьке військо!..

Ремствували козаки. Одверто обвинувачували Бородавку, що він не вміє підготуватися до значного походу, і мимоволі згадували Сагайдачного. І мимоволі Київський полк став наочним прикладом того, що Сагайдак краще готується до походу, тому що були в нього і торби вівса, і сало, і сухарі, і саламаха, і крупи.

Коли голод збільшився, Бородавка наказав, щоб геть усі полки і загони здали рештки харчів докупи і щоб кухарі розподіляли їх рівними частками між всім військом. Реєстрове козацтво і Київський полк скорилися. Мовчали кияни, мовчало все військо, але обурення тліло в мовчанці, як вогник, припорошений золою, щоб спалахнути при першій нагоді.

Рана завдавала Сагайдачному чимало страждань. Щовечора запалювала вона на його щоках червоні плями, а очі — похмурим огнем. Вона ятрилася і палала в широкому темно-червоному ободі. Хома Причепа перев'язував її щодня, закривав добре пережованою м'якушкою житнього хліба, промивав річною водою і шкодував, що немає ні в кого вивару морської трави, яким татари лікують рани.

— Бо ж від нього, — казав він, — і кров не точиться, і кожна рана загоюється, наче відшептана.

Похолодало. Після цілого тижня дощів визирнуло вересневе сонце, і за добу підсохли дороги, а земля всмоктала блакитні калюжі, наче їх і не було. І коли розвідувачі доповіли про наближення козацького війська, Сагайдачний наказав сідлати коня і помчав назустріч строкатим полкам в червоноверхих кошлатих шапках, над якими вилискували вигострені списи та ширяли прапори з бунчуками. Сам, без почту, без бунчуків, влетів він до лави козацького війська.

Козаки пізнали його. Вихором промчала звістка про появу Петра Конашевича. Козаки кидали вози, коней і мчали йому назустріч.

— Сагайдак! Сагайдак повернувся! — лунало навкруги в хмарах куряви і південного сонця. І несподіваний бучний гуркіт литавр підкреслив важке тупотіння їх чобіт.

— На раду! На раду! — прокотилося військом.

І за мить звилося навколо Сагайдачного живе коло галасливої, зраділої і обуреної юрби. Бородавка вже поспішав на галас з булавою, попереджений про появу свого одвічного ворога.

Напіврозвантажений віз правив за поміст і трибуну. Але не встиг Бородавка з вайлуватою спритністю влізти на нього, як з усіх боків заревли розлючені голоси:

— Кидай булаву!

— Кидай булаву, собако!!!

— Не гинути нам з тобою!

Бородавка підвів булаву, щоб відповісти, але юрба заревла ще гучніше і так грізно підступила до нього, так наїжачилася шаблями та кулаками, що він мовчки поклав булаву на віз і стрибнув на землю, а на возі раптом опинився Петро Конашевич.

— Бери булаву! — зустріла його юрба так само бурхливо й бучно, як тільки що Яська Бородавку.

Шануючи старий звичай, Сагайдачний похитав головою і відштовхнув булаву, яку подавав йому старий Бурдило. Галас подвоївся, але досвідчене око Сагайдачного помітило, як купки голоти одчайдушно пробивалися до воза; прибічники Петра Конашевича не пускали їх, відтягали назад і ревли, як море у бурю:

— Бери булаву, собако!!!.

— Не цурайся нашої шани, бо порубаємо на шматки, як гадюку!

І Бурдило знов підніс йому булаву.

І знов відштовхнув її Сагайдачний, і лише після третього разу взяв з його рук.

На Січі новообраного гетьмана обсипають сміттям, мажуть багнюкою, б'ють по щоках, щоб не гордував бідним людом, не пишався перед козаками владою й силою, але в поході, мало не перед ворогом, не час було бавитися старим звичаєм. І тільки-но Сагайдачний підніс над юрбою свою булаву і тим самим вступив у командування військом, полетіли з усіх боків вигуки і вимоги:

— Коні падають!

— Хліба нема!

— Пороху!

— Куль!

— Вози поламані!

— Люди хворі!

І, ховаючи під повіками переможний виблиск очей, підвів Сагайдак булаву — свою булаву, що так довго була в руках Бородавки, і заговорив гучно, владно і повільно, щоб всім було чути слово його:

— Колишньому гетьманові Якову Неродичу Бородавці бути кошовим запорозького кошу. Всім здоровим козакам зміцняти табір, тому що турки в одному переході від нас. Порох в діжках та порохівницях перевірити і, якщо він підмок, просушити на сонці. Надіслати сотню козаків з доброю зброєю назустріч валкам харчу і бойового припасу, які веде сюди, з мого наказу, військовий осавул Свиридович з полковником Дорошенком. Коней випустіть у степ, бо татари пішли назустріч падишахові і степ сьогодні вільний. Негайно перевірити та прочистити зброю. Вислати добрі чати і в ліс, і в степ. Але головне — треба сьогодні ж добре зміцнити табір. А про харчі не турбуйтеся. Поки доберуться до нас Дорошенко із Свиридовичем, його мосць королевич Владислав дарує нам з свого запасу сорок п'ять возів сала, крупи, борошна та іншого харчу.

Хвиля радості пройшла юрбою. А Сагайдачний підніс булаву і вів далі:

— А тепер послухайте, панове, що обіцяє нам пан круль. Замість універсалу, дав він нам, козакам, слово честі шляхтича і короля, що буде нам милості вдесятеро. Превелебному владиці оказав він свою милость і наказав на Вальному соймі переглянути справу владик і зняти з них баніцію. Реєстр буде збільшено: всі, хто зараз боронитиме ойчизну від Османа, потраплять до нього. Старшині дасть він староства і найкращі посади і гідності Речі Постолитої. Отже, ми добилися всього, чого прагнули.

Голос Сагайдачного бринів такою радістю і певністю, що навіть тінь сумніву не ворухнулася у козаків. А старий Бурдило тріпнув сивим оселедцем і засміявся беззубим ротом:

— Оце дійсно! Бо ж універсал можна скасувати, а слово честі — це над усе.

Сагайдачний бачив створене враження і собі всміхнувся звитяжною, щасливою всмішкою, потім додав:

— А тепер розходьтеся, панове, і беріться до роботи.

Сагайдачний легко стрибнув на землю і не слухав захоплених привітань. Непоквапливо, як господар після довгої відлуки, оглядав він кожну дрібницю і навіть не зиркнув на Бородавку.

Старшина оточила його з доповідями і запитаннями. Розмашним, рівним кроком ішов він поміж возів, кожному відповідав спокійно і діловито, і тільки Бурдило помітив, як хижо і переможно роздувалися його ніздрі.

День минав у напруженій, гарячковій роботі. Пани і козаки зміцнювали свої позиції, рили окопи, насипали вали, розташовували на них гармати, маскували їх земляним насипом і чагарником, ставили засіки в лісі, щоб татарська кіннота не могла продертися крізь їх зелену гущавину.

Але хоча зміна командувача і піднесла настрій козацького війська, голота та січовики ремствували: голота немала коней і найбільше голодувала, бо кіннотники нишпорили по околицях і привозили в табір тільки рештки здобутого. Ось чому, коли військові кухарі наварили повні казани каші та кулешу і козаки пообідали, січова голота залишилася напівситою і, виснажена і розлючена, з ремствуванням і загрозами оточила свого кошового.

— Давай хліба, батьку! Де твоя правда, що ми з тобою голодуємо, як та воша на піску?

— Розгладшав у гетьманах, забув, як воно голодним та мокрим…

— Бо ж совість пропив ти разом із булавою.

— Авжеж, бо Сагайдак хоча й у кармазинах ходить, та людей годує, а ти… П'яницька в тебе совість — от що!

Бородавка кипів. Ще вчора запобігали вони його ласки, зазирали йому у вічі, а сьогодні вже ладні затоптати, як злочинця.

— Обрали собі Сагайдака, з нього й питайте! — скажено прохрипів він і пішов геть.

Але м'язисті руки схопили його за комір і обернули до себе.

— Ні!.. Зачекай! Не відкрутишся! Легко було тобі годувати нас припасом Київського полку, а здобути свого — глузду не вистачило, — просичав Скалозубенко і з невимовним презирством постукав йому пучками по чолу.

Бородавка зиркнув на нього, пополотнів, потім налився кров'ю і хрипко кинув:

— І нагодую! До ранку буде вам і хліб, і сало — все!

Сагайдачний заснув лише тоді, коли відспівали в турецькому таборі півні і замовкли протяглі й музичні голоси муедзинів, що закликали на північний намаз. Тоді й пропасниця залишила його, а від липучого поту змокли скроні й сорочка. Коли ось шалений чвал коня урвався біля його намету і чийсь лункий нервовий голос підвів його з ліжка. Крізь сон почув Сагайдачний своє ім'я і розгублене мимрення Хоми Причепи.

— Так вони ж хворі. Зачекайте до ранку, мосць пане, треба ж хворому відпочити.

А у відповідь лилася швидка й розгнівана польська мова, і Сагайдачному здалося, що це голос Замойського.

— Що там таке? Максимку! Гей, Максимку, вогню! — крикнув він, шукаючи чоботи.

— Можна до вельможного пана? — відкинув запону Замойський і, поки джура кресав вогонь, почав обурено і піднесено розповідати: — Нехай вельможний пан гетьман собі тільки уявить, що зробив цей мерзотник і зрадник: взяв сотню козаків нібито на розвідку і напав за дві милі від Хотина на валку його мосць королевича. Гусарія билася завзято, та що могли вдіяти якихось двадцять п'ять шабель? Вони й помчали до мене по допомогу, але оскільки він козак і з сьогоднішнього дня підлеглий вельможного пана гетьмана, його мосць королевич разом з гетьманом коронним вважають, що треба, щоб пан гетьман його засудив і покарав за звичаєм.

Томаш Замойський не назвав винуватця, але Сагайдачний і так зрозумів, в чому річ. Він забув і рану, і біль, що катував його невпинно й нестерпно, і звівся на ноги.

— Грабіжництво! Мародерство! Ні, не мародерство, а державна зрада, знищення і привласнювання майна, що належить державі, королівському війську, часткою якого є й наше козацтво! — уривчасто кидав він. — Але тепер він не викрутиться! О ні! Проте я дуже просив би вельможне панство, щоб на суді був представник його мосць королевича і пана коронного гетьмана. Це надасть судові більше ваги і значення, — говорив він, з зусиллям протягаючи крізь рукав забинтовану руку. — Та допоможи ж, Максимку! Бачиш незручно!.. А тепер — іди собі, хлопче, — додав він, коли джура застебнув йому комір і пояс.

Замойський ледве помітно всміхнувся, ніби не помітив хижої іскри в очах Сагайдачного, і вів далі вже спокійно і майже суворо:

— Перш за все треба обвинуватити Бородавку за невиконання чотирьох бойових наказів пана коронного гетьмана про термінове приєднання козацького війська до нашої армії. Цього вже було б досить, щоб скарати його, але ми не могли його судити до приїзду вельможного пана гетьмана, — чемно вклонився він Петру Конашевичу. — Крім того, він не підготував ані харчів, ані фуражу. Це вже теж неабиякий злочин.

— Можна було б ще додати, що він навмисно забарився, думаючи перекинутись до турків, — додав регіментарій, що супроводив Замойського.

— Ні, не варт, — зневажливо поморщився Замойський. — Козаки не повірять такому припущенню, бо ж доказів у нас нема, — додав він і вийшов з намету.

…Ніч зоряна й холодна, як завжди у вересні. Зорі палають яскраво й по-зимовому гостро, наче крижинки. Чорне й високе небо тремтить від їх блискучого розсипу. А коні мчать учвал, розпластані в повітрі. Зникають вогники табору. Вітер свистить в ушах, вихором крутиться в кобеняках за спиною. Дорога рівна й вогкувата, і майже не чути тупотіння коней. Тільки тривожно й широко гойдаються вздовж дороги тополі та тремтять у небі зоряні вогні.

І ось з темряви виступає довга-довга валка. Риплять вози, повільно гойдають воли і молдавські буйволи круторогі лобаті голови. А навколо чорні силуети козаків, і на чолі їх — Бородавка.

— Стій!

Короткий постріл — і враз кидається на Бородавчиних січовиків добре вимуштруваний загін Петра Конашевича. Безладні постріли, дзенькіт шабель, і за мить — знов мовчання, рипіння возів і негучна, уривчаста команда. Полонені мовчать. Мовчать і валкові, спокійно запалюють люльки, ступають воложною дорогою поруч з круторогими волами. Наче й не було стрілянини і бою…

Шість смолоскипів палають тьмяно. Холодний вітер роздмухує їх жовтогарячі гриви і сіє у ніч золоті джмелі іскор. Світло примхливо тремтить на панцирі Якуба Собеського і на шоломах і зброї гусарів.

Десятеро дужих, кремезних козарлюг вартують коло закутого Бородавки і ще кількох козаків. Джури приносять оберемки хмизу і запалюють величезне вогнище. Тоді одразу стає ясно, як на пожежі. Гусари-свідки, кілька польських товаришів, почет Замойського і Собеського виблискують френзлями, і китицями, шовками і пишним гаптуванням. Посередині на барилі стоїть каламар, лежать папери і Бородавчина шабля; за барилом, як за столом, сидять на лаві Сагайдачний, Замойський і Якуб Собеський, що сонно мружиться на вогонь. А в глибині, і праворуч, і позаду суддів юрмиться темна й мовчазна маса козацтва, стиха перемовляється і переступає з ноги на ногу. Засмаглі обличчя здаються червоними від полум'я, а над ними ледве чутно погойдуються від нічного вітру прив'язані до возів бунчуки.

Замойський коротко й сухо прочитав, в чому обвинувачують Бородавку, і спитав його, чи визнає він себе винним.

Бородавка мовчки смикнув плечима і спокійно плюнув на землю, як курець після міцного затягання.

Замойський почекав із хвилину, перезирнувся з Собеським, тихо сказав: «Мовчання — ознака згоди», і викликав свідків.

Свідки-гусари розповідають, як конвоювали вони валку на півтораста возів з Могильова і як раптом напали на них козаки.

— Так несподівано, що ми гадали — татари або, боронь пан Єзус і свєнта панна Марія, самі турки Османові, - пояснює хорунжий. — Та ми не розгубилися і кинулися на грабіжників, але коли загинув пан ротмістр і п'ятнадцятеро з наших людей, так ми, проше панство, побачили, що опір безглуздий і кинулися до табору сповістити його мосць пана коронного гетьмана. Мчали ми вчвал, а вози, проше панство, йшли ступою… А крім гусарів ще посічено п'ять валкових, а постріляно теж багато, — додав хорунжий, дзенькнув острогами і відійшов до своїх.

Інші тільки додавали дрібниці. До присяги їх не приводили, бо на козацькому суді це не в звичаї, але Томаш Замойський раз у раз нагадував свідкам, що треба казати саму лише правду, і вказував на маленьке розп'яття, що вилискувало на барилі між каламаром і паперами.

Бородавка весь час мовчав і тільки похитав головою і стиха промовив сам до себе, ніби щиро дивуючись тому, що бачив:

— Іч ти!.. Навіть хрест принесли, нібито без хреста не можна забити людину…

Потім почали допитувати заарештованих. Всі десятеро козаків відповідали просто і суворо-стримано: пан кошовий наказав сідлати коні, озброїтися і їхати з ним по харч, але який був цей харч — не пояснював.

— Я гадав — поїдемо шарпати молдаван, — зауважив один з них.

А другий зітхнув:

— Та хто ж його знав у пітьмі! Залягли ми в ярку.

А валка рипить собі, рипить… За тим рипінням і розмови не чути. А пан кошовий як махне шаблею та як гримне: «Бий!» Ну, ми й кинулися… А потім — де там було дивитися за стріляниною та за галасом…

— Ну, а ти що нам скажеш? — просто звернувся Сагайдачний до Бородавки.

Але Бородавка тільки знизав плечима і так примружився на Сагайдачного, що той не став перепитувати.

Радилися недовго. Собеський пропонував четвертувати Бородавку, а інших скарати на горло, але Сагайдачний з Замойським краще знали козацький звичай і вважали, що стратити треба тільки Бородавку, а іншим дати по сотні київ. На тому і погодилися.

Ледве жеврів край неба на сході. Згасали вогнища у таборі. Сагайдачний щулився від холоду і кутався у кобеняк. А там, де тільки що закінчився суд, вже стояли свіжо вкопаний стовп і біла дубова плаха, лежали оберемки київ, і військовий кат, Гнат Тетеря, мацав добре вигострену сокиру.

— Finis coronat opus, — напівголосно кинув Замойський Петру Конашевичу.

Сагайдачний не відповів і мовчки махнув булавою. Двоє козаків підійшли до Бородавки і щось сказали йому. Він здригнувся, як кінь, що закуняв під вершником, і твердою ходою неквапливо рушив до плахи. Проходячи повз Сагайдачного, він на мить підвів очі і мовчки плюнув йому в обличчя.

Це сталося так швидко і несподівано, що ніхто нічого не второпав. Сагайдачний відсахнувся і схопився за очі, мов опечений.

А Бородавка вже стояв біля плахи, розстібав комір сорочки, клав під сокиру свою буйну, непокірливу голову.