Людолови. Том 2

Виписчик

Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дepeва. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.

Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.

— Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, a що бджілки можуть загинути — так це байдуже.

Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.

Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.

Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді; пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.

Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.

Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.

Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.

— Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, - плювався пограбований дід. — Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники?! Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять.

— А тобі клопіт? Віддав — і край, — дивувалися козаки.

— Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.

Восени невідомо звідки пішла чутка про новий реєстр. Одні запевняли, що потраплять до нього тільки діти, народжені від козаків, другі — ніби всі учасники московських походів, а взагалі ніхто нічого не знав до пуття. Потім наїхали королівські комісари з старшиною, скликали всіх сиверян і довго розпитували кожного козака, де він народився, чи давно живе у Сивері, чи брав участь у походах і скільки часу перебував на Низу. Допитані не розходилися, бгали шапки, тихенько кахикали у долоні і нарешті питали:

— Як же воно, панове, буде?

— Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та Запорозького війська, — неохоче відповідали вони.

І викликали інших.

І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапили тільки десятеро сиверян, — найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.

Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.

— Добре зробив Корж, що втік — зітхали вони. — Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.

Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай забираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки[206] та данини.

Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.

— Перезимуємо, а там побачимо, — гомоніли вони на майдані. — Доведеться тікати.

Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.

І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?

Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв'язує, бо кинути кілька сотень колод, — що надбав він довгими роками праці, - справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав старий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листя, присмаченого гіркопряним димком.

Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом'яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.

Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум'яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.

— Не пізнаєш? — спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. — Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, — повторив він улюблене прислів'я. — Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.

— Та де ж ти… де тебе так вицяцькувало? — нарешті видушив із себе пасічник.

— Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, — а потім платив татарюгам борги, — тріпнув Данило чуприною. — А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. «На фільварку, кажуть, працюють». Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!

— Зараз, братику, зараз, — заметушився старий. — Вірно кажеш, що всі показилися… Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?

— Давай, який є. Все'дно, — промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.

— Їж, любенький! Поласуй! А'мо, кулешу зварити з салом?

— Я не голодний, — похитав головою Корж. — Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий…

— Оце вірно, — зітхнув старий пасічник. — Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.

І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:

— Що пан збудував собі замок над Ворсклою — про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі — бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, — кажуть люди, — він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт — стала йому земля тверда під ногами, як камінь. І як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй… Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п'ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!..

— І ви скорялися? — спалахнув Корж. — Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?

Старий безнадійно зітхнув.

— Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки — і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони — ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.

— Та хай їм, бджолам!.. — урвав Корж — Що ж наші?

— Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть — і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви — і данин на них менш накладено, і в шинку горілка для них дешевша… А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися й такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чiпaє. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним — окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін — що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!

— Тьху! — вилаявся Корж. — Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він «слободи», і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.

— А що ж ти думав?! І буде! Я так їм і кажу, а вони мені: «Настали, дідусю, нові часи. Силою тепер нічого не вдієш». Корж мовчав, їв теплий смачний хліб, помащений медом, дивився у далечінь і не бачив ані пасіки, ані діда Чмеля.

А старий узявся роздмухувати багаття. Кілька жаринок ледве жевріли під сірим попелом. Він підкинув хмизу і приладнав над вогнищем таган з казанком на куліш.

Сонце схилялося до заходу. Тіні стали довгими і холодними, тільки верхівки лип запалали вогняно-червоним надвечірнім світлом. Швидко мчали з заходу патлаті хмари, облямовані жовтогарячим блиском. Прозорий дим кучерявився над багаттям, огонь огортав задимлений казанок, ніби злизував з нього крапельки сала. Старий Чмель всипав в окріп пригорщу пшона і почав неквапливо й зосереджено різати скибки гарбуза.

— А свиня і овечки твої всі цілі. Хоч зараз забирай. Ще й приплоду шестеро ягняток, — сказав він і поліз У катрагу по сіль.

Корж мовчки докурив люльку, вибив її і сховав у кишеню.

— Піду, — сказав він і насунув шапку на брови.

— Та ти б заночував. У катразі тепло. Вона у мене обмащена глиною. Дам тобі нову бараницю, соломки.

— Ні, піду. Тра ще на свій хутір глянути, — твердо відрізав Корж і пішов геть.

На Даниловому хуторі оселилася родина викотців[207] з Правобережжя. Батько, мати, троє синів та дочка на виданні. Вони сідали вечеряти, коли Данило постукав в до болю знайоме вікно. Скільки разів повертався він отак з поля чи то з шинку, якщо траплялося зустріти земляка або товаришів з походу.

Мимовільне хвилювання стиснуло горло Коржеві. На мить здалося, що втеча з Сивери, напад людоловів і кримська неволя — були жахливим маренням, сном, від якого треба прокинутися. Ось-ось визирне з віконця Горпина, радісно заблимає очима і впустить його до білої чепурненької хати, де так привітно палає вогонь і смачно пахне свіжим хлібом, сухими грибами, липовим цвітом та жмутками лікарського зілля.

В цю мить щось кудлате з виском радості кинулося до Коржа. Мурза! Вірний собака, привезений три роки тому з морського походу. Чомусь стало шкода маленького пухнатенького цуцика, що жалісно скиглив серед сінопської вулиці. І, замість здобичі, Корж сунув його собі за пазуху, а потім довго терпів жарти й глузування товаришів, годуючи його з рук, як дитину. В Сивері виріс Мурза і сумлінно охороняв хазяйський хутір від вовків, лихих людей та підпанків пана Бжеського. І зараз, пізнавши хазяїна, кинувся до нього з усією відданістю вірного собачого серця.

— Мурзо! Мурзику! Цуценько! — прошепотів Корж і, сам не знаючи, як воно сталося, поцілував теплу кудлату морду, що віддавала псиною та гірким полином.

На стук Коржа насторожилися у хаті. Хто б це міг бути? Мурза мовчить — отже, свої люди. Господар підвівся, розчинив віконце.

— Хто там? — кинув він у шелесткий осінній морок.

— Свої. Пустіть, добрі люди, заночувати, — відгукнувся Корж.

— Заходьте, коли свої, - відповів господар і здивовано побачив, як в'ється Мурза навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання.

Корж мовчки переступив поріг, скинув шапку. Родина запитливо дивилася на нього, а він не зиркнув на людей, а жадібно і болісно оглядав своє зруйноване кубло. Ті ж стіни, вікна, кутки, та не тхне від них звичайним, до болю рідним затишком. Отут стояла Горпинина скриня, накрита червоним саморобним килимом, а тут, навпроти, висіли на стінці Коржеві шаблі й пістолі. Тепер замість скрині стоїть тапчан, завалений брудним посудом, а на кілку висить хомут. Смердить дьогтем, шкірою та квашеною капустою.

— Не те, не те, — хотілося крикнути Коржеві, та щось стояло в горлі клубком і заважало говорити.

Господарі зацікавлена розглядали чудернацького гостя з обличчям, знівеченим невільницьким тавром, у драній свитині, але з коштовною шаблею і в нових добротних чоботях і штанах.

Корж відчував їх запитливі погляди і з зусиллям вклонився.

— Добрий вечір, — сказав він стиха, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Добрий вечір і вам. Сідайте, чоловіче. Що скажете? — вказав господар на лаву.

— Корж я… Данило… Мабуть, чули? Це моя хата була.

Сиверяни розповідали викотцям про Коржа і його втечу з Сивери.

— Добрий козак. Справжній вояка. Не хотів вклонятися клятому пану та його Соплі, - додавали вони, тріпнувши чуприною.

Господар одразу пригадав усе і запросив Коржа на покуття:

— Сідайте, козаче. Хліба-солі нашої не погордуйте.

Корж сів, і важке, напружене мовчання зв'язало всіх. Парубки дивилися на невільницьке тавро, а господиня зблідла, як крейда, і схопилася за піч, бо ноги її не тримали.

— Авжеж, знаємо, — заговорив господар, відчуваючи, що мовчанка стає незручною. — Розповідали нам люди. Що ж, ви… зовсім сюди, чи то як?..

Корж мовчки знизав плечима. Хіба знав він, що буде завтра! І знов непереносне мовчання налляло повітря важким свинцем.

В цю мить до хати вдерся Мурза і кинувся лапами на плечі Коржеві. Поява Мурзи розрядила напруження.

— Бачте, який гладкий! — поляскав собаку господар. — Це моя стара його пильнувала.

— А скажіть, дядьку, де це вас так покалічило? — не витримав один з парубків.

— В неволі був. Забрали торік людолови, — відповів Корж, пестячи Мурзу. — Ну, цуцику, годi! Іди на двір справляти свою службу собачу.

Господар розгубився. Чув він, що Корж людина прямолінійна і сувора. Сваритися з ним було небезпечно і невигідно, та й соромно вигнати звільненого невільника, бо ж скрізь повелося допомагати їм. Але ж з другого боку — хата, земля… Дійсно, що за ними пан Бжеський закріпив цю хатину, з наказу його вони й оселилися тут. Та соромно ховатися за панську спину, за ворога.

І, намагаючись не дратувати Коржа, він сказав:

— А ми тут торік восени оселилися. Не з своєї волі — з панської. Він дав нам цю хату й корови…

— Та що ти, здурів?! — раптом втрутилася господиня. — Людина з дороги, голодна, а ти… Іди до комори, принеси огірки та горілки наточи або меду.

Втручання було до речі: хазяїн швидко вийшов з хати, а парубки підсунулися до Коржа і почали розпитувати його про Туреччину. Корж спочатку відповідав неохоче, та коли на столі запарував борщ, раптом розм'як і відчув, як він страшенно втомився за цей нелюдський рік, і, забувши, що перед ним чужі, невідомі люди, почав розповідати щиро й просто, як розповідаєш в дорозі випадковому попутникові або зустрічному десь у шинку.

Оповідання Коржа зворушило і розхвилювало родину. Їм було нестерпуче соромно перед Данилом, але таємна тривога за хату і землю ссала їх весь час, і вони майже зраділи, коли Корж спитав їх:

— Ну, а як же тепер буде? Чи приймете мене зимувати? Бо ж, щиро кажучи, — нема де мені, бурлаці, схилити голову.

— Аякже ж! Хіба ми бусурмани якісь? — всміхнувся господар, ладен перехреститися від радості. — Хоч і живемо ми тут з панської волі, таж совісті ще не втратили.

А баба добре підрахувала все в думках і хитро додала:

— Тільки не пишіться тепер, дядьку, сиверським, а пишіться низовим козаком, бо ж чортів пан пожене вас на толоки і шарварки, а управитель вимагатиме данин і за цей рік, і за минулий.

— Ну, на це в нього руки короткі, - зиркнув на неї Корж, вперше посміхнувшись у вуса. — Бо кого-кого, а мене уся Січ добре знає, і в реєстрі я вже чимало років.

На тому й заспокоїлися. Баба на радощах постелила Коржеві нову бараницю і від пережитих вражень довго не засинала. Корж їй вподобався, але страх втратити хату примушував її напружено шукати виходу. І дивлячись на доньку Килину, що заплітала на ніч косу біля каганця, подумала, що непогана пара був би їй Корж.

Килині Корж теж припав до вподоби, але коли мати розповіла їй про свої наміри, Килина, ряба кирпата дівчина, закрилася рукавом і стала удавано охкати, що Корж — потвора й каліка. Мати гримнула на неї, вилаяла дурепою і почала радитися з чоловіком так, ніби справу вже полагоджено, і з того ж дня повела на Коржа справжній наступ. При кожній нагоді вона тлумачила йому, що козак без жінки, як сповите немовля, бо ж без господині не можна йому ані піти у похід, ані перезимувати. Корж розумів, що вона має рацію. Це був не бурлака, а природний землероб і господар. Він добре знав ціну жінці, але лють і образа, зазнана від Горпини, ще кипіла у нього в грудях, та й майбутнє було надто тьмяне й непевне, і хоч як упадала навколо нього господиня, він ще не думав про нове одруження.

Дні йшли одноманітні, нудні й похмурі, як мжичка. Осінь була вогка і дощувата. Сивера потопала у чорноземній багнюці, і довгими вечорами не хотілося Коржеві плентатися за півмилі до шинку, ледве витягаючи чоботи з калюж. А бабі це й до речі. Вона примушувала Килину шити, прясти й вишивати перед Коржем, щоб вихваляти її господарські здібності, або удавала хвору і наказувала їй варити кашу та борщ, вареники та лазанки і все повторювала, що Горпина тому й потурчилася і зрадила чоловіка і віру, що поласився Корж на вроду та на довгі коси, а не вибрав собі працьовитої господині. Корж мовчав, прислухався до цвіркуна, дивився на димучу скіпку в світці або на тьмяний лойовий каганець, відчував тепло вогню, і ліньки йому було думати або розмовляти. Тепло, м'яко, ситно й затишно. Чого ще треба змученому працею та неволею тілу? Дрімота оповиває думки, огортає всю істоту солодкою млістю, і неохота сперечатися з цокітливою, привітною бабою. А господиня або збігає до льоху та наточить йому повну кварту горілки, або підсмажить сала чи то горіхів, до яких Корж був дуже ласий.

А баба лютувала в думках.

«От клятий! — лаялася вона про себе. — Прийшов, сів на шию: годуй його, напувай, а він тільки боки відлежує». І забувала, що живе вона у Коржевій хаті, що доїть його корови, що ласує яблуками та вишнями з дерев, посаджених руками того ж Коржа. А Килина сохла за Коржем і все бігала до баби Пилипихи ворожити, чи не засватає її часом Данило. На вулиці на неї вже дивилися як на Hapeчeну, і парубки жартували, що сидить вона завжди вдома, не співає над Ворсклою пісень, не виглядає на шляху козаків, що саме поверталися з Січі.

Хитали баби головами і з удаваною щирістю радили Килининій матері пильніше наглядати за донькою, бо січовики — ненадійні: сьогодні тут, а завтра — шукай вітра в полі. Стара лютувала, лаяла їх брехухами і відьмами і радила краще пильнувати своїх дочок та онук і, повернувшись додому, гризла Килину за те, що не вміє вона причарувати козака, примусити його одружитися. Килина не кохала Коржа, але його присутність невиразно хвилювала її. А отрутна образа від його неуваги надавала цій несвідомій спразі й тузі якоїсь терпкої гіркості зневаженої жінки.

І знов бігала ображена дівчина до старої шептухи Пилипихи, а Пилипиха давала їй за сувої полотна та кошики яєць якісь лядунки тертого коріння та жаб'ячих кісток, від яких Корж повинен її покохати, або таємниче виносила манесеньку пляшечку якоїсь чорної рідини і радила тричі прочитати вдосвіта «Богородицю» і влити йому краплину в чарку горілки.

Та всі чари старої Пилипихи не допомагали Килині. І, смутна та сумна, замислювалася вона і розривала тонку нитку прядива або впускала з рук глиняний глечик.

І не знала Килина, що сите й спокійне життя й плин часу потроху налагоджує те, про що мріяла вона дні і ночі. Корж сам не усвідомлював собі, коли і як це настало. Одного разу повернувся він з Сивери, зіткнувся з Килиною у темних сінях і раптом пригорнув її.

Килина здригнулася від несподіваної радості, але ліктем відвела його руку.

— Пусти, — байдуже промовила вона і пішла у хату, незвично, міцно і рівно несучи дійницю паруючого молока.

Пахло від неї молоком, висівками, теплим корівником, а її обличчя раптом засяяло новою внутрішньою радістю.

Корж увійшов слідом за нею. В хаті було порожньо і темно, тільки в печі ледве блимали напівзгаслі зіниці жарин. Килина мовчки стала біля столу. Він наблизився до неї.

— Я ж до тебе неабияк… Чого ти?.. Не вікувати ж мені бурлакою, — кинув він несподівано палко.

Килина мовчала. Коліна у неї затремтіли. В цю мить забула вона і невільницьке тавро, і криве плече, і хвору руку. Якесь невідоме тепло запалило їй лице вогнем.

— Пусти, — тихше, покірливіше прошепотіла вона, не в силі ані відсахнутися, ані відвести його руку.

— А підеш за мене? Підеш? — шепотів Корж, сам не сподіваючись такого запитання.

В сінях грюкнули двері. Ввійшла Килинина мати з оберемком хмизу. Від неї війнуло лісом, грибами, мокрим листям. Побачивши доньку з Коржем, вона зрозуміла, що ввійшла не до речі, і зникла в сінях.

Весілля грали бучно й весело. Надворі крутила мeтeлиця, заліплювала тьмяні шибки, а в хаті було димно й жарко від люду. Співали, місили тісто на коровай, оздоблювали стрічками та намистами маленьку ялинку, і з її свіжої хвої стікав слізками теплий лід. Причепурені дівчата сиділи на лавах, строкаті й барвисті, як ярмаркові ятки.

Біля дверей у кутку, де завжди стояла діжка води, сидів маленький підпасок з бубоном та старий чабан з сопілкою. Сухотний червінь грав у нього на вилицях. Жовті щоки напиналися, а він грав і грав, аж поки не віднімав сопілку від губ і не заходився болісним кашлем. А серед хати господар зосереджено товк підковами глиняну долівку, наче робив якесь важке й серйозне діло.

На покуті сиділа Килина в білому кожусі з червоними й зеленими нашивками, і обличчя її блищало від поту.

Гості були напідпитку. Не пошкодував Данило питва, не пошкодував його і названий свекор. Тіснява була така, що згуслі під стелею випари капали на людей. В печі палав яскравий вогонь, і господиня без утоми тягала з неї ковбаси та казани м'яса, борщу та вареників.

Гості приходили й виходили. У хаті ставало все паркіше, коли раптом всі якось здригнулися і замовкли, а ті, що стояли в дверях, розсунулися і пропустили пана управителя Яна Свенціцького.

Не пізнати в ньому було недолугого і полохливого підпанка, яким з'явився він до Сивери. Він поширшав у плечах, відгодувався, відпустив нахабно настовбурчені вуса, причепурився і, копіюючи пана Бжеського, дивився презирливо і гордовито.

Музика урвалася на півтоні. Спинилися танцюристи. Гості схопилися з лав, вклонилися до пояса і звільнили Свенціцькому місце біля нареченої. Свенціцький не відповів на привітання. Недбало взявшись під боки, оглянув він дівчат, і раптом погляд його схрестився з поглядом Коржа. Обличчя Свенціцького взялося червоними плямами: гострий спогад ударив у голову міцною горілкою.

— А!.. Хамська пико! Таки повернувся, — вискнув він пронизливим фальцетом замість бажаної басової ноти. — Я тобі покажу, як тікати від пана! Хто тобі дав притулок без мого дозволу?

Господар був ні живий ні мертвий. Очманілими очима дивився він на Свеиціцького і розгублено мимрив:

— Та як же його було не пустити, пане, коли ж це його хата? А тепер він…

— Цить, пся крев! Я тебе навчу шанувати панську волю, — урвав його Свенціцький і знову звернувся до Коржа:

— А з тобою, хаме, я ще поквитаюся! Я витисну з тебе всі толоки й данини за півтора року! Завтра ж на фільварок чистити панські нужники!

— Чисть їх сам, коли треба, — скипів Корж. — Раз відшмагав тебе, як паршиве цуценя, та, певно, мало такому дурневі!

Сиверяни тихенько охнули. За півтора року відвикли вони від сміливих розмов, і гостре Коржове слово їх налякало. Вони похнюпилися, уважно дивилися на свої чоботи і не відгукувалися жодним словом, поки Свенціцький вищав щось плутане й недоладне.

А Корж вийшов з-за столу, похитуючись на нетвердих ногах, і сказав йому тихо і загрозливо:

— Геть, Сопле, з хати, поки цілі кістки! Ось тобі панські нужники!

І ткнув йому дулю під ніс.

Свенціцький у нестямі замахнувся на нього нагаєм, та не вдарив, відступив.

— Почекай! Пригадаю я тобі все!.. Все! — люто просичав він. — І вам теж! На порох зітру, зажену аж у пекло! — вискнув він з порога і так грюкнув дверима, що з мисника впали і розбилися два глиняних глечики.

Мовчали зніяковілі гості. Стояли, як у лісі дуби, міцні, вузлуваті. Швидке тупотіння коня загупало під вікнами і розтануло в тонких співах метелиці. І стало так тихо, що, було чути цвіркуна на печі й потріскування головешок, що розпадалися на червоне вугілля.

— Ой, що тепер з нами буде! — заголосила Килинина мати і випустила з рук казан. — Ой Даниле, Даниле, загубив ти і себе, і нас!

Гості зарухалися, загомоніли, а козаки оточили Коржа:

— Що й казати, друже, накоїв ти лиха. Давно ти тут не був, нічого не знаєш… Взяли вони нас в обценьки. Нема де й кинутися.

Але флегматичний Данило знову спалахнув:

— Так вам і треба, боягузам! Вірно каже це гаденя: хлопи ви, а не козаки!

— Спробуй з ним сперечатися, коли в пана дві сотні литвинів. Ще й замок з арматою! — зітхнув Данилів тесть.

— А вас скільки? — презирливо кинув Корж.

— Та сотня вояків, та діди, та молодиків ще з півсотні.

— А слободян? А викотців забув?! Хіба пан Бжеський з Соплею не залляв їм сала за шкуру?! А його хлопів з Польщі?

— Тю!.. Знайшов на кого покладатися: вони люди залякані і покірливі. Справжні шкапини.

— Самі ви шкапини нещасні! Затюкані цуцики, а не козаки! — гримав Корж, розпалюючись власною люттю. — Шаблі в людей взялися іржею! Кожному нахабі ладні руки лизати! «Нужники чистити»! Та кращого ви й не варті! Плюну! Піду! Чорт із вами, і з хатою, з усім, аби не жити тут та нічого не бачити!

Гучний жіночий плач урвав Коржа. Забута всіма Килина повалилася на лаву і завила, заголосила вискубуючи собі волосся, як плакальниця на похороні.

Але Корж був надто обурений.

— Що ж ви гадаєте, що я через жінку перетворюся на хлопа?! Та коли б геть уся Сивера повстала враз на Бжеського, ніякий замок не втримав би! Та хіба справжні козаки дивляться на якогось там Бжеського?! Ось побачите: пожене він вас на панщину, як отарі овець. І ви станете хлопами саме тоді, коли люди підуть палити фільварки і повстане поспільство здобувати волю. Ось тоді й побачимо, хто буде дурнем.

— Ой лишенько!.. Ой, що тепер зі мною буде?! Ой, згубили мене тато із мамою!.. — голосила Килина.

Та ніхто не звертав уваги на її розпачливі зойки.

Тільки старий Чмель виступив з купи гостей і поклав Коржеві руку на плече:

— Чекай, Даниле! Чекай! Правду ти, голубе, кажеш, та не в слушний час. Хіба ж так можна? Час їхати до церкви божої. Панотець вже чекають на вас, а ти… Де це чувано, щоб весілля не дограти?.. Одружишся, тоді й за шаблю. Хіба Килина тобі заважатиме?

Корж озирнувся, ніби очуняв, і зніяковів.

— Справді, панове… Та чого ти, Килино? Наче на похороні, - торкнувся він нареченої. — Запрягайте коні, хлопці. А я їду наперед.

Янек Свенціцький мчав сніжним шляхом і тремтів від обурення. Він ладен був сам себе вбити за те, що не зарубав на місці Коржа.

Відступив, злякався перед усією Сиверою, як цуценя, як полохливий заєць. І коли б ще сам на сам… Зриваючи лють на коневі, шмагав він його з усієї сили, і кінь спочатку мчав галопом, а потім перейшов на кар’єр і летів, шарахаючись перед кожним пеньком, переляканий безпричинною люттю їздця.

Шлях був рівний, ледве підмерзлий і засипаний пухким снігом. Вітер бив в обличчя, колов щоки Свенціцького сніжинками і морозом.

— Почекай!.. Помщуся!.. Скараю на горло! Спалю!.. — уривчасто кидав він у сніговійний степ.

Придорожні дуби мчали повз нього димно-сірими примарами і танули у вихорі метелиці, а назустріч випливали з-за білої снігової запони інші, щоб також розтанути десь позаду. Кінь хропів, розпластавшись у повітрі в дикому хмільному розгоні. Сніг летів з-під копит.

Потроху ритмічний гін коня почав заспокоювати Свенціцького. Гарячковим вихором мчали думки. Він шукав способу помститися так жорстоко й остаточно, щоб Корж вже ніколи не зміг ані знущатися з нього, ані навіть сподіватися на помсту. А разом із Коржем треба назавжди відбити охоту у сиверян опиратися волі пана управителя Яна Свенціцького. Краще за все довести панові Бжеському, що треба зігнати сиверських козаків з землі, як позганяв їх Вишневецький з Лубенщини, а потім заселити Сиверу польськими викотцями. Тоді не залишиться тут нікого, хто наважився б зняти руку на пана управителя, як не залишиться й свідків нахабної поведінки Коржа.

Такий план вподобався Свенціцькому. Він став докладно обмірковувати, як підфарбувати своє оповідання про події на хуторі, щоб краще вплинути на пана Рогмунда, — а кінь, запалений несамовитим гоном, перейшов спочатку на короткий галоп, а потім затрусив нерівною риссю. Сухий колючий сніг шмагав обличчя Свенціцького, сипався за комір, леденив руки, і Янек тільки тепер помітив, що забув рукавиці на хуторі.

Назустріч пану Свенціцькому швидко й рівно мчали сани пана Бжеського.

Пан Бжеський повертався з пробощем Маєвським від Байбузи, де купував собі коней. Побачивши Свенціцького, він здивовано підвів брови й міцно натягнув сині шовкові віжки.

— Звідки ти, Янеку? — спитав він, коли Свенціцький опинився біля саней.

Янек мовчав. Хотілося разом висловити все, що трапилося на Коржевому хуторі, всю ненависть свою до Данила і всі вигадані дорогою докази, що Корж дійсно з'явився бунтувати сиверян, і ось раптом все, що так влучно і яскраво в'язалося в голові, поки гнав він коня крізь метелицю, десь розвіялося у степу, і Янекові губи безпорадно ловили повітря, ніби мова в його вустах позбулася змісту і звуку.

— Ну що ж? Чи знову відшмагав пана який-небудь хам? — насмішкувато примружився пан Бжеський.

Свенціцький підстрибнув у сідлі.

— Але ж, пане!.. Тобто, дійсно, Корж тут. Він підбурює козацтво з поспільством. Він загрожує, що незабаром від замка вельможного пана не залишиться каменя на камені і дуля буде панові замість толок, — випалив Свенціцький.

Бжеський ковтнув повітря, наче хтось стиснув йому горло, і мовчки зиркнув на пробоща.

— Ти сам чув такі речі з вуст того хама, сине? — спитав пробощ, вловивши протиріччя у Янекових словах.

— Дівчата казали в дівочій, — викрутився Свенціцький, — а про толоки він сам мені кинув у вічі, ще й дулю до носа підніс.

— І пан управитель проковтнув її, як хлопчисько?! — обурено вигукнув Бжеський. — І знов прибіг до мене по захист і допомогу?! І пану не соромно?!

Свенціцький почервонів.

— Я насамперед мушу доповісти вельможному пану… і мати панову ухвалу, — засовався він на сідлі. — Я вирішив оточити його хату… Там тен хам святкує весілля з дочкою Охріма Чайченка. Там всі призвідці… П'яні, оскаженілі… Я прийшов кликати їх на толоку, а вони почали лаяти ся, а Корж підніс перед всією Сиверою дулю… вельможному пану в моїй особі, - додав Янек, міркуючи, що Бжеського можна спонукати на певні вчинки, тільки зачепивши його самолюбство.

І він не помилився. Бжеський став з рожевого багрово-синім. Крицеві очі викотилися з орбіт, а вуса настовбурчилися.

— IЦo?! — ревнув він на весь голос, як ведмідь, зачеплений вилами у барлозі. — І пан сміє повторювати мені такі паскудства! Що?! Нічого не хочу знати. Оточити хутір! Узяти геть усіх, хто там знайдеться! Хай потанцюють під батогами моїх машталірів! А того хама Коржа скарати на горло на замковій брамі!

Янек сам не сподівався такого ефекту. Він безпорадно кліпав білявими віями, і в цю мить став торішнім недолугим і лякливим Янеком, що тремтів перед паном Рогмундом Бжеським.

Пробощ Маєвський мовчав. Він похитав головою і зробив Янекові непомітний знак не відставати, коли пан Бжеський, погнав коні.

— Запальність — погана порадниця, вельможний пане, — єлейно зітхнув він. — А поведінка того хама свідчить, що під його ногами відчувається певний грунт. А грунт цей полягає в тому, що на Січі завирувала голота і мріє про хлопський бунт, ось чому один необміркований крок зможе привести до небажаних наслідків, — додав він, бачачи, що Бжеський роздратовано знизав плечима.

— Дурниці! Мої литвини покажуть їм, де раки зимують! — відрізав той, не глянувши на Маєвського.

— А пан забув, як часто зраджують двірські корогви свого пана? Коли б це були шведські чи то угорські ландскнехти — справа була б значно певніша.

Бжеський здригнувся і мимоволі стримав коней.

— А що б зробив пан пробощ на моєму місці? — з незвичною м'якістю спитав він.

— Я б обмежився зараз дрібницею, — задоволено заговорив пробощ. — Коржа можна тихенько застукати десь у лісі, коли поїде він по дрова, або на битому шляху, перед орданським ярмарком… Багато вештається тоді різного гультяйства, і ніхто не стане шукати сліду… А литвини мовчатимуть хоча б тому, щоб не потрапити поодинці на зуби сиверянам…

— Ну, але ж сьогодні? Сьогодні? — нервово урвав Бжеський, смикаючи припорошений памороззю вус.

— А сьогодні, - зиркнув навкруги пробощ Маєвський, — сьогодні треба примусити їх вийти вранці на толоку. І все! Ну, а для цього досить, наприклад, запечатати їх схизматицьку церкву, якщо тен хам бере сьогодні шлюб, і оголосити, що церкву буде відкрито, коли вся Сивера, як один, відбуде належну роботу.

— Знаменито! Чудово! Дякую пану пробощу за пораду! — скрикнув пан Бжеський, збентежений своїм попереднім наказом. — Янеку! Де ти, Янеку! — повернувся він, шукаючи Свенціцького очима.

— Прошу пана? — підлетів той до саней.

— Ось пан пробощ вигадав чудовий спосіб… Поясніть йому, будь ласка, пане пробощу.

І весь час, поки той тлумачив Свенціцькому, що і як треба зробити, задоволено витирав собі вуса напахченою шовковою хусточкою.

Оздоблені стрічками та паперовими квітами, мчали сани до церкви. Сват стояв попереду, незграбно вимахував руками і горлав у метелицю хрипкої недоладної пісні. Уривки її летіли у степ разом з хвилями дрібного снігу. Тройка низькорослих, але швидких татарських коней мчала сани, рівно і міцно перебираючи ногами. Корж у новій білій свитині, підперезаний поясом з дрібних срібних блях, сидів поруч з сватом і заправляв за ліве вухо добре помащений олією оселедець. У голові шуміло від випитого, радісна усмішка від свідомості, що нахабний підпанок пішов з його хати ні з чим, грала на вусах. І, позираючи на шаблю на лівому боці, Корж задоволено думав, що рано ч. пізно примусить він сиверян відчути себе вільними козаками.

Рублена церковка вже майоріла крізь вихори дрібного снігу. Поїжджани гикнули, погнали коней і разом вдарили весільної пісні. Хвацько розкочуючись на повороті, підлетіли вони до паперті і, замість попа з хрестом, побачили важкий замок і засув, на якому теліпалася печатка з гербом пана Бжеського. Кілька литвинів з шаблями й дрючками охороняли ознаку влади пана Бжеського над тиверською церквою[208].

Сани зупинилися. Пісня обірвалася. Вітер розвіяв її десь у степу. І поки за першими саньми над'їжджали до церкви другі, треті, четверті, Корж та свати, важко гупаючи новими чобітьми, піднялися сходами до дверей і рвонули печатку.

— Що це за капості? Де панотець? Ану, подайте сюди панотця!

Вічно п'яний Ровіцький відштовхнув Коржа від дверей.

— Нема чого кликати вашого хлопського попа. Пан Бжеський запечатав церкву, аж поки Сивера не відбуде толоки.

Корж стріпнувся, наче тому, щоб зручніше осів на ньому новий кожух, і налитими кров'ю очима зиркнув на юрбу поїжджан, на сани, що з гиком та співами налітали на цвинтар, потім на жменьку литвинів біля церковного ганку.

— Ану, панські хлопи, геть з дороги! — гримнув він, втягуючи голову в плечі.

Одним рухом вивернув він здоровою рукою цеглину з церковного підмурка і вдарив нею по замку.

— Стій! — кинулися до нього литвини. — Не можна! Пан не дозволив!

— А?!. Не дозволив? То я дозволяю! — ахнув він вдруге по замку так, що цеглина розламалася, як сухар. — Ану, хлопці, тягніть сюди швидше попа! Литвини кинулися до Коржа, схопили його за лікті і повисли на ньому, але Корж, хоча й каліка, струснув їх з себе, як дітей, і шпурнув другу цеглину в Ровіцького. Ровіцький впав, заливаючись кров'ю.

— Сину! Сину! Що створив єси?! — пополотнівши, скрикнув піп, якого чи то підтримували під пахви, чи то тягли до церкви п'яні поїжджани.

Литвини на мить відступили, потім всі разом кинулися на Коржа, але Корж вихопив шаблю і, ставши спиною до дверей, зустрів їх такими блискавичними випадами, що, не діставши ані дряпка, звалив ще двох.

— Бий литвинів! — ревнули тоді поїжджани і кинулися на них.

Вмить церковний ганок зник під повіддю сиверян. Це була одна хвиля баранячих шапок, кожухів і білих свитин, і жменька литвинів розтанула в ній. Розлючені сиверяни кинулися до дверей, зірвали замок, вдерлися в церкву, тягнучи напівмертвого від жаху попа. Ані дяка, ані титаря не було. Поїжджани самі запалили лампади і свічки, витягли на середину аналой і, коли біля ганку зупинився поїзд нареченої, вдарили урочисто шлюбного співу.

Свенціцький ховався за парканом біля церкви з другим, більшим загоном литвинів. Один з дозорців примчав до нього, чудом врятувавшись від козаків. Без шапки і свити, закривавлений, розповів він про загибель Ровіцького. Свенціцький пополотнів. Коліна його зрадливо затремтіли, але треба було за всяку ціну поновити свій авторитет перед Сиверою і, головне, перед паном Бжеським. І хоч як бажалося втекти і сховатися за міцні замкові мури, він зібрав всі сили, всю рішучість, на яку спроможна була його мізерна душиця, і наказав:

— Будьте напоготові. Тільки-но розпочнеться вінчання — оточуйте церкву.

Як вовки, що чатують у балці на здобич, притаїлися вони за лісою, вкритою білою запоною метелиці, і коли поїзд нареченої зупинився біля ганку і зникла вона з своїми дружками і свахами у темному отворі церковних дверей, Свенціцький схопився на ноги і вигукнув тремтячим фальцетом:

— Вперед! Нікого не випускати живим!

Тільки не знав пан управитель Янек Свенціцький, що на дзвіниці чатував старий пасічник Чмель, щоб зустріти молодих урочистим благовістом. Підсліпуватий, старий був пасічник, але второпав, у чому річ, і, коли литвини кинулися до церкви, лунко і моторошно вдарив на сполох. Зрозумів і молодий Килинин брат, що залишився стерегти коней. Одним рухом чиркнув він посторонки і, скочивши на сиву від паморозі коняку, помчав по допомогу.

Бжеський добре пообідав і пішов відпочити. Хуртовина не вщухала. Рипіли віконниці у замку під її буйними нападами. Вітер тонко і тоскно висвистував у комині.

Пан Бжеський з насолодою випростався у м'якому і теплому ліжку, уявляючи собі, як моторошно й холодно зараз в степу. Потім пригадав спритну пораду пана пробоща, допіру куплених сірих коней і задоволено посміхнувся. Сон м'яко огортав свідомість. На мить почулися дзвони. Бжеський здригнувся, хотів розплющити очі, та не зміг.

«Примарилося… Замкнули ж, запечатали… Хто там дзвонитиме, коли у церкві не правлять».

Вітер міцніше сіпнув віконниці, шпурнув сухим снігом, рвонув їх, ніби хотів здерти з завіс, але роздумавши, байдуже свиснув і помчав у сніговійному танці, і зник десь у степу. Знову вдарили дзвони, та Бжеський вже нічого не чув. Він солодко й мирно спав. Рожева щока його потопала в подушках, ледве прим'явши вус.

Бачив він уві сні веселу Варшаву, масницю. На сірих конях, куплених у Байбузи, мчить він Краківським передмістям у відкритих різьблених санках. Назустріч мчать утриконь ряджені в химерних личинах і на повному скаку точать з барил, встановлених на санях, піняве пиво. Пиячать і супутники Бжеського у строкатих, пишних вбраннях і шпурляють порожні кухлі у вікна будинків. З брязкотом і дзвоном розбиваються шибки; волають міщани, дівчата і хлопи.

— Так!!! Та-ак!!! Бий!!! Бий!!! — вигукують над вухом пана Бжеського два опасисті шляхтичі в іспанському одязі.

І раптом струмінь морозу вдаряє в обличчя Бжеському разом з чимсь мокрим і важким.

Бжеський розплющив очі. Ніч, темрява. Тільки вікно з гострою шпильчастою аркою ледве синіє місячними присмерками, а з розбитої шибки жене хуртовина сніжинки, і білою парою клубочить в спочивальні мороз.

— Що за чортівня! Остапку! Степанку! — схопився Бжеський.

А надворі щось реве. З гуркотом і тріском шпурляють у двері і вікна каміння. Дзеленчать шибки, а гупання важких кутих залізними підковами чобіт струшує замкові мури аж до підвалин.

Бжеський босоніж підбіг до дверей, визирнув на сходи. Лайка, прокльони стали чутніші. Бжеський здригнувся. Він вже не кликав челядників. Він сам шукав тремтячими руками кресало і лойову свічку і намацував під ліжком босою ногою свої теплі чоботи.

Нарешті, двері піддалися. Розлючена юрба кинулася у замок, як річка, що прорвала греблю. Затремтіли вогники сухих скіпок, каганці і церковні свічки.

— Виходь, собако! — волав Корж, вимахуючи келепом. — Все'дно не помилуємо!

І Бжеський чув. У чоботях на босу ногу і в коротенькій хутровій куртці, він розчинив вікно, щоб вистрибнути на двір з другого поверху. Старий Чмель стояв на дворі. Він бачив, як перекинув пан Бжеський ногу через підвіконня, як намацав чоботом карниз, коли раптом вікно освітили зсередини і чиїсь руки схопили Бжеського під пахви і рвонули в кімнату.

«Тепер не втече», подумав старий Чмель і перехрестився.

У вікні невиразно копирсалися чиїсь чорні силуети, над ними гойдалися сірі тіні…

Дзенькали розбивані шибки, тріщали двері, віконниці, важко гупали чоботи, а з вибитих вікон поповзли сірі пасма диму. Вітер з висвистом шматував їх і розвіював у вирах сніжної куряви, але дим гуснув, клубочився темною хмарою, і незабаром стрілчасті склепіння замка обарвилися загравою.

А старий Чмель все стояв на дворі і дивився на замок. Пробігали повз нього парубки і козаки, тягли клунки і лантухи збіжжя, гнали воли і коні, хортів та отари овець або, з піднесенням помсти рубали все, що потрапить під руку.

— Ну, як? Порішили? — спитав старий Коржа. — Дивись, щоб гадиною з жару не виліз.

— Не вилізе, — хрипко видихнув той. — Порубали, як кропиву на пійло. Підемо, старий, догравати весілля. Ух, погуляли!..

І рушив непевною ходою до воріт.

До ранку гриміла Сивера співами, лайкою і гучним реготом. Козаки пригортали викотців та хлопів Бжеського і, хитаючись, тинялися з хати до хати і з шинку в шинок, загрузали в пухких заметах, танцювали і притупцьовували, милуючись загравою.

А хуртовина всю ніч розстилала по стріхах білі хутрові ковдри, нагромаджувала під стінами і парканами пухкі кургани, завалювала вікна і, знесилівши, лягала на ганках чи то білими сніговійними ведмедями, чи то вірними ланцюговими собаками. А коли дотліло жовтогаряче полум'я, зазирнула у провалини вікон і почала засипати і чорне вугілля, і золу, і зубчасті уламки стін, і закурені склепіння, і мертвого Яна Свенціцького разом із паном Рогмундом Бжеським.