Людолови. Том 2

Посольство до Москви

Біля будинку Галшки Гулевичівни стоять ридвани, колебки і осідлані коні. Машталіри і лакеї куняють на козлах або, на м'яких подушках, щуляться від холоду і потай пиячать під яскраво освітленими панськими вікнами.

Галшка Гулевичівна справляє урочисті поминки по своєму чоловікові.

Після обіду гості перейшли до вітальні і або куняли в глибоких кріслах, або сиділи окремими купками і розмовляли про різні речі, далекі від смерті й похорону. Томаш Замойський підсів до господині і до Антонелли Браччі і щось розповідав їм про свої далекі мандрівки. Дидасколи братської шкали забули свою упередженість і лагідно гомоніли з католицькими патерами; Михайлик залицявся до молодих панночок, а кир Єлисей тлумачив Созону Балиці, - як треба будувати церкви.

Але потроху центром уваги став Ян Аксак, суддя київський і посол київського воєводства на останньому Вальйому соймі. Він недавно повернувся з Варшави, і гості наввипередки розпитували його про заходи, вжиті для оборони Речі Посполитої. Навіть Сагайдачний сів біля Галшки Гулевичівни, приєднавшись до її співрозмовників, щоб чути кожне слово Аксака і бачити у дзеркалі вираз його обличчя.

— На жаль, — гугняво розповідав Аксак піднесеним тоном соймового промовця, — наше панства не досить усвідомило собі і не вимірило глибини й ширини майбутнього лиха. Замість з'єднати весь свій досвід, сили, знання і глибину громадського почуття, панство не забуло дрібних чвар і суперечок з короною з приводу розподілу вільних посад і староств. Скільки часу втрачена марна на ці суперечки і на настирливі запитання урядові, хто винний у війні з Туреччиною, чому надіслано цісареві лісовчиків без згоди і відома панства і чому кінець кінцем не сплачено грошей козацькому війську. Треба було щось робити, а не зводити старі рахунки.

— Так, але що ж відповів пан круль? — зацікавлено кидає Галшка Гулевичівна.

Аксак уривається на півслові. Не любить він, коли заважають йому говорити, та й запитання нетактовне й незручне. Але ж хіба можна виказати своє незадоволення дамою!.. І Аксак з чемною всмішкою нахиляє свою срібну голову.

— На перше запитання король відповів мовчанням. Щодо козацької справи він пояснив, що козаки перші порушили умови комісії, тобто не вибрались з староств та маєтків, свавільно обрали на гетьмана Бородавку, якого корона не визнає, і під проводом цього розбійника вийшли у море і сплюндрували Варну і узбережжя Румелії. А щодо лісовчиків було пояснено, що цісар і його мосць пан круль користуються взаємним правом формування вільнонайманих загонів на дружній території і що цісар запросив лісовчиків на свою службу як перших-ліпших ландскнехтів або кондотьєрів.

Ян Аксак з насолодою прислухається до модуляцій свого голосу і до округлених, поважних фраз, гідних принаймні Катона Великого[298].

— Але тільки пішли чутки про повернення лісовчиків додому, вельможне панство забуло про турецьку небезпеку і почало сперечатися, де їх розташувати. Кожен намагався улаштувати їх якнайдалі від власних маєтків, тому що — щиро кажучи — лісовчики грабують не гірш від наших лотрів та розбишак.

— Так, але що ж з турками? Як з обороною ойчизни? — уриває Томаш Замойський.

Аксак ніяково і не одразу знаходить, що відповісти.

— Пробачте, вельможний пане. Трохи відхилився від теми… Але ж це надто боляче справжнім громадянам і патріотам… Мушу визнати, що на реляційному соймику[299] небагато чим можна було пишатися… Отже, було організовано комісію оборони ойчизни. Збаразький подав до неї від імені Посольської Ізби проект, за яким передбачалося взяти на службу короні ще двадцять тисяч козаків за сто тисяч золотих під командою нашого пана гетьмана, — підкреслює суддя, зиркнувши в бік Сагайдачного.

Сагайдачний і не моргнув на загравання Аксакове.

Він розмовляє з Саковичем, але ухо його уважно ловить кожне слово Аксака.

— Пани сенатори, — вів далі суддя, — розкритикували цей проект і внесли свій, надзвичайно плутаний і майже нездійсненний, а деякі посли вимагали негайно скликати посполите рушення. Почали обмірковувати всі три проекти, і на нашу ганьбу і наш сором, — з обуренням підвівся Аксак, — знайшлися посли, які не зрозуміли або не усвідомили собі ситуації. Відкидаючи небезпеку, вони відмовилися і від будь-яких тягот на підготовку до війни і на саму війну.

— Xто ж це? — аж скрикнув Замойський.

— Звичайно, представники північних земель: Куявії, Великої Польщі, Мазовїї та Пруссії. Тоді я оголосив повідомлення, що під Сатановом з'явились татари і спустошили околиці Кам'янця, і одночасно сойм дістав від Бородавки листа про те, що сорок тисяч тaтaр вирушило проти нас Чорним шляхом. Тоді я та інші посли нашого воєводства сказали, що ми згодні сплатити вісім податків, але з умовою, що ці кошти витрачатимуться в межах нашого воєводства.

Пани мимоволі перезирнулися, це значно вдарило їх по кишенях, та хіба ж можна було заперечувати, коли турецька-татарська навала загрожувала їх існуванню!..

— Так, але була ще умова — упокоєння грецької віри, — гостро вкинув Плетенецький. — Тому що в християнській країні не може бути переслідування християн.

— Це дійсно говорилося, — знехотя відгукнувся Аксак. — А взагалі лише південні воєводства зрозуміли жах майбутнього. Хоч волинські посли і скаржилися, що їх воєводство спустошено хлопським свавіллям, але й вони обіцяли одразу сплатити по два податки на захист ойчизни, тільки просили зміцнити Луцький замок і повернути до нього гармати, забрані позаторік до Московщини. Подільські посли теж пам'ятають напад Ширинського бея. Вони волали і благали допомогти і з піною на вустах докоряли північним послам за їх короткозорість і необачність. Підтримали їх посли Галичини, Холмщини і Білорусії, а Збаразький почав умовляти прелатів рятувати батьківщину. Ми виробили щось середнє, з усіх трьох проектів: посполитого рушення не скликаємо, але вживаємо підготовчих заходів до нього, тобто запроваджуємо повітові оказування, зміцнення замків і міст. А взагалі сойм вважає, що головну роль мусить відігравати регулярне військо, тому вирішено найняти на один рік тридцять шість тисяч, хоча, для походу потрібно не менш шістдесяти. Крім вісьмох податків, наклали ми певні суми на міста і містечка, на духовенство і на євреїв. Але і тут не всі посли згодилися, і дехто забрав конституцію «до братті» або обмежив витрати грошей певними умовами.

— Чортзна-що! — обурився Замойський. — Однією рукою роблять, а другою — руйнують зроблене. Шкода, що справи затримали мене у воєводстві. Я б щиро висловив свою думку про таких громадян і політиків.

— Пан круль теж не задоволений з Вального сойму, — схилив голову Ян Аксак. — Новий канцлер Андрій Липський висловив нам його думку. Тому на останніх засіданнях ми вирішили звернутися і до запорозької вольниці…

— Я навіть чув, що про козаків була окрема конституція? — напівзапитливо втрутився Богдан Балика.

— Так… Призначили їм платню з умовою, що вони залишаться під владою і проводирством нашого гетьмана, — підкреслив Аксак, вдруге зиркнувши на Сагайдачного.

Розмова урвалася і переплуталася. Гості розсипалися на дрібні купки, а Замойський глянув на клепсидри і почав прощатися. За ним підвівся Аксак та інші гості, але Сагайдачний затримав декого з старшин і патриціїв, потім наблизився до господині.

— Ну, от! І ви… Посиділи б… Адже ж ви живете так близько, — докірливо похитала вона головою.

— Якщо так воліє вельможна пані… Я навіть думав по прохати дозволу… Так рідко доводиться зібратися всім укупі. От я й думаю скористатися з нагоди і, коли гості пороз'їжджаються, поговорити з декількома братчиками.

— Прошу, прошу, — заметушилася Галшка і вийшла до передпокою проводити якусь стару й поважну пані. Ридван за ридваном від'їжджав від ганку. Коли останні пани й пані попрощалися з господинею, Галшка повернулася до вітальні і запросила братчиків до каміна.

Тоді Сагайдачний заговорив.

В двох словах змалював він становище Європи, де король марно шукає підтримки, зупинився на небезпеці від турків, згадав про той тупик, в якому залишається завжди зраджена й обдурена старшина; її одвічний страх за свої хутори, на які наїжджають магнати або плюндрують повсталі хлопи; змалював безпорадність Речі Посполитої, загострення відносин між уніатами і римською курією, безгрунтовність соймових конституцій, так зредагованих, що їх можна тлумачити як кому корисно і потрібно, і нарешті про небезпеку з боку Швеції і Московщини.

— Тоді ми опинимося між кількома жорнами, і ще невідомо, яке з них зітре нас на порох — наша голота, турки або магнати з прелатами. Зараз кожен думає про самозахист, і тільки ми сидимо покірливо, як засуджені нa смерть християни на арені римського цирку.

— Як-то?! А наше військо? А зброя, зібрана і виготовлена за твоїми наказами? — не витримав Богдан Балика.

Сагайдачний махнув рукою.

— Ще невідомо, на щастя чи то на загибель гартували ми цю зброю. Одне ясно: нам самим не втриматися. Всі шукають спільників, підтримки і допомоги: король пише до цісаря і до західних королів, Замойський — до Персії. Треба й нам про всяк випадок помацати грунт у суміжних країнах. На Іспагань я не покладаюся, тому й порадив цю справу Замойському, а от що спало мені на думку, слухаючи хитрі розмови Аксакові: час нам звернутися до Московщини.

Старшина мовчала, бо не вперше міркувала вона про єднання з Московщиною, а Іов Борецький ухвально хитнув головою.

— Діло кажеш, гетьмане. Одна в нас віра, одне плем'я. Годі нам терпіти знущання від папежників та уніатів, та й краще піддатися під Філарета, ніж лишатися під східними патріархами, що самі животіють під бусурманами.

Але Богдан Балика роздратовано тріпонув головою:

— Справа йде не про віру і не про вас, владик, а про війну. Навіщо ж нам звертатися до Москви?

— Та хоча б на той випадок, коли в останню хвилину пани куплять собі порятунок і пакт з Османом ціною знищення козацтва.

— А при чому ж тут Московщина?

— Зараз поясню. Московщина — кpaїнa багата і неосяжно велика, тільки ще досить зруйнована війнами, чварами та хлопськими повстаннями… Коли б вона побажала скористатися з нагоди і, поки польські сили будуть кинуті проти Османа, повернути собі Смоленськ, Чернігів та Hовгород-Сіверщину та й остаточно покласти край зазіханням королевича Владислава на московський трон, ми б помогли з'єднатися з ними і таким чином врятуватися та ще й добре помститися за всі кривди. А коли б турки зробили неможливе і нам не можна було б залишатися в наших степах — в Московщині знайшлося б досить пустищ, де б ми змогли оселитися.

— Це ти вже перегнув, любий друже, — зауважив Созон Балика, докірливо похитавши головою. — Своєї рідної землі ми нікому не віддамо і не підемо з неї навіть у світлий рай. І сам ти того не думаєш, а так бовкнув у запалі. А щоб піддатися під Московщину — про це ми вже чимало думаємо. І вабить, і боязко, бо ж у Московщині нема ані соймів, ані рад міських. Всім керують хабарники-воєводи та дяки з піддячими. Поламають весь наш звичай та злоту вольность. А вольность — вона дуже принадна, аби була вона в наших, а не в панських руках.

— Багато ми її бачили, тієї вольності! — спахнув Богдан Балика. — Для Потоцького вона існує, а для нас її катма. Та краще аж п'ять воєвод, ніж один він, собака, хай він провалиться в пекло з усім панством! — додав він і навіть тупнув ногою.

А Сагайдачний знов звернувся до Созона:

— Ніхто не збирається ламати наш звичай і волю. Ми не дурні, щоб єднатися і складати якісь угоди, не обміркувавши кожне слово, навіть кожну літеру.

Розмова взяла старшину за живе. Вони заговорили всі разом. Одні пристали до Борецького і гаряче радили якнайшвидше розпочати переговори з Москвою, інші палко сперечалися з ними.

— Панове! Панове! Не можна ж так всім одразу, — похитав головою Петро Конашевич. — От кир Єлисей щось бажає сказати.

Братчики й старшина замовкли, а кир Єлисей блимнув на них докірливим поглядом.

— Не піддавайтеся, братіє, на перше враження і подумайте: хто нам ближчий — папежник Зигмунд та прелати чи цар Михайло Федорович. Хто нас звільнить від єзуїтів, уніатів, грековичів та оклінських з їх податками й здирствами — єзуїт Зигмунд та прелати його або патріарх Філарет, висвячений майже разом з нашими новими ієрархами?

Братчики мовчали, а старшина недовірливо перезиралася.

— Отже, братіє, - вів далі кир Єлисей. — Хто нам ближчий — магнатський сойм та сенат чи Москва?

— Та що ти нас, отче, завчасно женеш з батьківщини! — знов спахнув Богдан Балика. — Краще шаблі накажи нам гострити, ніж думати, в кого солодший кусень вигнанцеві.

— Оце дійсно, — підхопила старшина. — Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.

Сагайдачний підвів руку.

— Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближча нам від Варшави, в цьому кир Єлисей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. А проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але й корпію та шматок полотна перев'язувати рану.

— Так що ж ти нарешті надумав? — урвав Созон.

— Поки що — надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще мріє про московську корону. Треба також помацати грунт, чи не прийме нас Москва у повне підданство. Коли вони на це пристануть — буде в нас багато вільного часу добре обміркувати, на яких умовах єднатися.

— А-а… Оце діло. Довідатися та пронюхати не завадить, — заспокоєно тріпнув оселедцем Созон.

Богдан хотів знов щось сказати, але Созон виразно наступив йому на ногу і просичав на вухо:

— Мовчи вже! Не заважай розумним людям.

А Сагайдачний звернувся до Одинця і чемно вклонився:

— А тобі, пане Одинець, доведеться поїхати до Москви. Ти ж добре знаєш по-руському. Отже, готуйся, друже, в далеку путь. Зайди до мене завтра. Ще раз все з тобою обміркуємо, бо ж час дати пані Галшці відпочити, — додав він і почав прощатися.

Осінній степ — пустинний, рудий, непривітний. Запорошений ковиль здалека нагадує отару брудно-сірих баранів. Сухий бур'ян стирчить на курганах рудою щетиною, а холодні буйні краплі роси блищать у павутинні уламками битого скла.

Медже дивиться в далечінь. Над обрієм залягла гірським кряжем смуга хвилястих хмар. І здається Медже, що це кримські гори.

Втекти! Втекти з цього клятого хутора на сонячний південь, де нема жахливої зими, де земля злітає до неба кам'яними бурунами скель, а не розливається плоским зеленим озером, в якому потопають поодинокі, загублені по яругах і улоговинах хутори.

Дзвінкий гаркавий поклик долинає з неба, по-осінньому світлого і скляно прозорого. Медже підводить очі. Журавлі. Летять у вирій трикутним ключем. Попереду вожак. Витягнуті довгі шиї з гострими дзьобами. Відхилені ноги. Все тіло — поривання вперед. Дзьоби і груди ріжуть повітря, і швидко й рівно пливе під ними спорожніла пожовкла земля.

Медже до болю в потилиці відхиляє голову і безпорадно простягає до них руки.

Безкрила. Безпомічна.

Земний хробачок, якому довіку заказано путь у надхмар'я. Тільки уві сні виростають за спиною потужні крила. Тільки уві сні мчить вона в ту прекрасну, недосяжно далеку країну, де опівдні стоїть високо над морем сліпуча жар-квітка і де простягають правовірні до неї долоні під час намазу.

Медже проводить очима журавлиний ключ і, коли зникає він за імлистим обрієм, де хвилями коливається розпалене сонцем повітря, ще довго стоїть на кургані, обвита степовим вітром, — струнка, тоненька і тужносамотня, наче тополя на роздоріжжі, потім хилить голову і тихо-тихо повертає до хутора.

У Харлика Свиридовича — гості. Заїхав мимоїздом Бурдило з Кизимою.

Бурдило розповідає, що поблизу його хутора двічі з'являлися ногайські загони, покрутилися в степу, наробили тривоги і зникли.

— Обдивилися, обнюхали кожен кущик, наче розвідувачі перед війною, — стурбовано каже старий і, за своєю звичкою, застромлює два пальці у мочулясту борідку. — Я звів на ноги сторожу на могилах, підсилив її: де двоє стояло, там зараз п'ятеро. І діжки від «фігур» наново осмолив, і паклю перевірив: не дай боже десь підмокне та й не горітиме.

— Ну, а що чути за турків? — питає Свиридович, стурбований і схвильований новиною.

— Та що ж… Чекати треба їх навесні…

— Авжеж, — ніби прокидається Свиридович. — Ну, що ж, дамо Османові понюхати пороху. Але все ж таки, що це за татари були? Звідки йшли? В якому напрямку? — розпитує він, а сам міркує, що робити з своїми отарами і табунами, коли справді ногайці крутяться десь в околицях.

В суміжній кімнаті Медже готує вечерю. Вона чує розмову, не все розуміє, але магічне слово «татари» вражає її. Руки їй тремтять від хвилювання, і вона, мало не випускає цілу пірамідку тарілок. Вона підкрадається до дверей і жадібно прислухається. Але тепер розмова точиться про щось інше, і Медже відходить від дверей, так і не довідавшись ні про що.

За вечерею гості сп'яніли. Свиридович посадив Медже за стіл і гучно реготав тому, що Бурдило дивився на бранку масними очима.

— Ач, як його, старого, розібрало! Зачекай, братику: от потягнуть тебе на тому світі до пана Люцифера та й почнуть підсмажувати на сковороді, як карася. Тільки пробач: сметанки вже не піділлють, бо ж пани дзябли не їстимуть такої старої підошви, як ти. Підсмажать — та й викинуть.

— Ну, ти не дуже той, — індичиться Бурдило, вишкіривши свій єдиний жовтий зуб. — От візьму та й завезу твою татарочку, а влітку ще й у куми покличу.

— О, так-то буде бардзо добже, бо в пана Люцифера стане одним грішником більше.

— Tьxy! — плюється Бурдило. — Підеш до мене, татарочко?

— Я не хочу до тебе, Бурдило, — хитає головою Медже і з жахом і огидою відсувається далі.

Свиридович гучно регоче і ляскає cтaporo ласуна.

— Пий краще, чортяко. А ти, Медже, біжи до льоху та наточи нам меду холодного, — втручається Кизима, щоб дати їй змогу зникнути.

Медже вдячно зиркає на нього повними сліз очима і вислизає з покою. По мед біжить стара баба Палажка, а Медже замикається в своїй хатині і сидить у пітьмі, щоб п'яні гості, бува, не вдерлися до неї без запрошення. Повний місяць стоїть по-осінньому високо і світить яскраво. Кутки хати втопають у тіні, на долівці чорними хрестами лежить тінь від рами, а над нею срібною муттю парують місячні присмерки, і в них нерухомо вирізьблюється спорожніла колиска. Медже дивиться на неї і гірко, беззвучно ридає.

Пиячать гості. Розбудили діда Ничипора, покликали його грати на дуді. Ничипір грає. Свиридович з Кизимою відбивають на столі чарками такт, а Бурдило плутає ногами і пританцьовує посеред хати. Покрученими ревматизмом ногами намагається він писати якісь мудровані кренделі, але й сам відчуває, що гoпaк не витанцьовується. Недурно дівчата, що прибирають брудний посуд, пирскають і закриваються рукавами. Але п'яне самолюбство не дозволяє Бурдилові зупинитися. Раптом зачіпляється він за килимок і важно гупає на долівку.

— Кинь, братику, — підвівся тоді Кизима і простер йому руки. — Краще пограємо в карти. Ти, кажуть, перший картяр на Базавлуку?

Бурдило з зусиллям підводиться, крехкає, перекидає від вуса кухоль житнього квасу і знов сідає за стіл. Свиридович вже тасує бруднуваті карти, а Кизима відсуває порожні келехи.

— На що гратимемо, панове товариство?

— В мм… мене грош… шей з собою н… немає… На совість грат… тиму, — белькоче Бурдило.

Але Свиридович вигадує зовсім інше:

— А я от що, панове, думаю, чим грати на гроші, так краще я поставлю двох хортів, а ти, Бурдило, став свого золотавого стриганця від карабахської кобили.

— А я кількох кашмірських овечок. Ух, і овечки ж!..

Не вовна, а шовк, — підхоплює Кизима.

Та Бурдило інше мав на меті.

— А я нне згод… дний. Поставлю золотавого стригунця проти татарочки. Бо інакше й грати не хочч… чу.

Свиридович скипів:

— З глузду з'їхав, старий! Стригунця на татарочку! Та хіба ти знаєш їй ціну?

— А м… мій стригунець з ханської стайні. Та з… за нього трьох баб дадуть, — крутив головою Бурдило. Свиридович лютував. Він був завзятий картяр, але п'яна упертість Бурдила позбавляла його улюбленої розваги. Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.

— Тисяча дзяблув! Згода! — вдарив він кулаком по столу. — Здавайте карти!

Грали довго, плутали: Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурдило кинув гру і, удаючи п'яного, виліз з-за столу.

Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.

— Поїдеш з паном Бурдилом, — похмуро кинув він. — Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі…

Медже пополотніла. Бона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.

— Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!

— Пізно надумалася… Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, — буркнув він незадоволено.

Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.

— Така вже тобі, татарочко, доля судилася, — солодко зашепелявив Бурдило. — Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап'янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.

— Візьми собі все, що я тобі подарував, — великодушно кинув і Свиридович. — Ну, довгі проводи — зайві сльози. Іди. збирай свої речі.

І коли Медже вийшла, самозакохано додав:

— Люблять мене жінки, як мухи — мед. Спочатку дряпаються, як дикі кицьки, а згодом… Ну, що ж, — чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба…

Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш. А Медже вийшла, на ганок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука… Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою…

З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.

Потім побігла на могилку свого немовляти.

Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.

— До Києва везе тебе старий пес, — сказала їй пошепки баба Палажка.

— До який Київ? Де Сагайдак-бей? — перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.

— А якого ще тобі треба? Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, - нібито образилася баба Палажка.

— Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, — по-хазяйському гукнув Свиридович.

Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині, слова збентежили і приголомшили її. До Києва… Туди, де Ахмет, де Максим… І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.

Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м'ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховита кам'яна баба.

Надвечір замайоріли в далині піски дніпрових урвищ.

— Там хутір? — спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.

Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.

— Як-то хутір?! Це ж Черкаси, — буркнув Кизима. — А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.

І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка. Дев'ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.

У дорозі, на людях, Бурдило тримався суховато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм'як.

— Не треба! Я прохай, не треба, — відбивалася Медже від його огидних обіймів.

— Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, — задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.

І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцями і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драгливим слизом.

Медже рвонула і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блимали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав скривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.

— От гадина! — сичав він несамовито. — Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!

Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.

Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.

Навіть у свята не було відпочинку.

Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.

Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога — чи то страх, чи то бажання зустрічі — томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого «крутиться cтepво Максимка».

Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свiдомiсть, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди була їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.

І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.

Несподіваний випадок став їй у пригоді.

Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з'явилися родичі і заповнили кухню і двір лунким дитячим вереском, гомоном і тютюновим димом. Куховарка вирішила добре почастувати гостей і влаштувати пиятику, а щоб Медже, бува, не бовкнула чого зайвого, послала її до куми на Куренівку з кошиком яблук.

Йшла Медже білою сніжною вулицею, серед заметів, наче серед кучугур іскристого цукру, і коли хтось траплявся їй назустріч, сором'язливо ховала обличчя в хустку. За яку-небудь годину виконала вона доручення і, хоч як запрошувала її куховарчина кума відпочити і випити чарочку, Медже помчала додому, щоб стара не дорікала їй за довгу відсутність.

Морозний вітер прохоплював мерзлякувату татарку. Вона майже бігла, щоб зігрітися, і все глибше й глибше засувала у рукава закляклі руки. Але щохвилини крок її ставав повільніший, і, побачивши стрімку стріху Бурдилову, Медже зупинилася.

Що робити? А що, коли це єдиний випадок довідатися про своїх? А що, коли десь тут поруч, мабуть в одній з цих хат, сидить тепер її рідний брат? Адже ж він зараз не може рибалчити, бо Дніпро взявся скляною коркою, крізь яку вже ніяк не закинути невід.

Але де і як його відшукати? Чимало разів намагалася Медже довідатися про нього в Бурдилових пахолків, але вони або жартували або дражнили її і не вірили, що не чоловіка і не коханця шукає татарка на чужині.

Довго стояла Медже на роздоріжжі і безпорадно оглядалася. Назустріч їй ішов старий довгобородий піп.

«Козацький мулла», блимнуло в голові татарки.

Вона полохливо зійшла з дороги, притулилася до сніжної кучугури і закрилася хусткою.

За попом пройшла баба і на боязке запитання щось буркнула неприязно. Потім пройшла ватага парубків і з реготом і дотепами зачепила татарку. Медже кинулася від них до чиїхось воріт і довго не могла отямитися з переляку і не помітила, що простує їй назустріч огрядний, виголений католицький патер в пишній шовковій робі.

- Євнух, — зраділа Медже і кинулася до нього.

— Не знаю, що тобі й відповісти, — відповів патер на її плутані слова. — Татари живуть он там, за Уздихальницею, а цехові рибалки — на Оболоні. Як, він, твій Ахмет, — цеховий, чи ні?

— Не зная, — розгубилася Медже і, раптом зрозумівши, що він каже, захитала головою і радісно і поквапливо.

— Так! Так! Він приймав реван[300]. Цеховий він.

— Ну, то йди собі до Оболоні, - вказав їй патер на вузенький завулок і рушив далі, по-жіночому підтримуючи сутану.

Медже кинулася до Оболоні. Довго блукала колінкуватими вуличками, аж поки хтось вказав їй хату, де жив єдиний у Києві татарський рибалка.

На стукіт Медже вийшла чорноока жінка у домотканій сорочці й корсетці, як у всіх киянок. Вона запросила її до хати, з великою руською піччю і татарськими міндерами вздовж стін, і розповіла, що Ахмет справді жив у них з півроку, але восени, коли почалися заморозки і пішло Дніпром сало, поїхав додому з чумацькою валкою.

Медже дивилася на господиню і наче не розуміла її.

— Але… коли ж він повернеться? — нарешті видушила вона.

— Зовсім поїхав. Додому, до Чабан-Таша, — повторила татарка. — Та це і є його сестра?

Медже не відповіла. Сльози здушили їй горло, і вона впала обличчям на міндер, наче перед труною.

— Кисмет, — співчутливо зітхнула татарка. — Отак завжди буває бідній людині… А він частенько згадував тебе, думав знайти, викупити. З чумаками поїхав, бо самому надто вже небезпечно.

Медже мовчки ридала і не бачила ані кухля бузи, що подавала їй господиня, ані її чоловіка, що здивовано зупинився на порозі.

— Це Медже, сестра Ахметова, — пояснила господиня.

Медже натягла на себе хустину і нічого не могла вимовити крізь сльози. Рибалка відвернувся і заговорив, дивлячись у вікно:

— Не плач, джаним. Поїхав Ахмет, поїдеш і ти. Навесні підуть чумаки до Перекопа, або каравани — до Каффи. Ми тебе вирядимо. Ти тільки сухарів наготуй собі торбинку, а вони тебе за три гасени залюбки заберуть.

— Нема в мені ані парички, — видушила Медже і звелася на ноги.

— Куди ж ти, справді… Почекай! Посидь трошки, розкажи, де ти живеш, — кинулася навздогін господиня. — Ми ж тобі допоможемо.

Але Медже йшла далі, стиха хитаючи пониклою головою, і навіть не подякувала на запрошення.

— Облиш, Маріам, — зупинив дружину рибалка. — Коли горе вжалить людині в серце — боляче їй від людських слів. Заспокоїться — сама прийде.

А Медже йшла собі і йшла, як сновида. Не дивилася ні на що, не помічала ані вулиць, ані хат, ані прохожих. Пройшла повз Бурдилів будинок і завернула за ріг — туди куди вказували джури і пахолки, коли розпитувала вона за Сагайдак-бея.

Біля воріт стояли вартові. Повз них сновигала старшина й міщани, попи і селяни.

Медже зупинилася коло протилежного паркана, на вузькій стежці, пробитій у снігу пішоходами, дивилася на ворота грізного бея і всіма силами душі кликала того, хто один залишився в неї на чужині. Вона не помічала, як клякли ноги, як різким болем прохоплював холод її почервоніли пальці, як паморозь у ніздрях заважала їй дихати. Вона вдивлялася в кожного, хто виходив з воріт, з надією приреченої на загибель. Але Максим не з'являвся. Джури лузали насіння коло воріт і кінець кінцем звернули на неї увагу.

— Це вона тебе, Степанко, чекає, - підштовхували вони товариша.

— Ні, це по тебе прийшла. Ось зачекай, зараз вискубе тобі весь оселедець, щоб не крутив бабам голови, — віджартувався Степанко.

Парубки реготали, штовхали один одного, а Медже все стояла і дивилася на ворота. Нарешті цікавість узяла парубків.

— Гей, молодичко, кого тобі треба? — окликнув її один з джур.

Медже мовчала. Джура перестрибнув замет і наблизився до неї.

— На кого чекаєш, молодичко? — перепитав він.

Медже подолала замішання і стиха відповіла:

— Мені Максимка треба… Київський курінь, — додала вона по хвилі.

— Якого Максимка? Та в нас такого нема!

— Такий Максимка. Він на кобзі грай. Він пісень співай, — намагалася розтлумачити Медже і закляклими пальцями рухала у повітрі, ніби щипала невидимі струни.

Джура замислився, підвів брови і раптом ляснув себе по лобу.

— Так це ж Максим Бабій! Ну зрозуміло ж: якщо баба, то й по Бабія прийшла… Де мед, там і мухи.

— Ти мені Максимка поклич. Мені його треба. Дуже треба, — тлумачила Медже і відчула, що ось-ось розплачеться.

Джура свиснув.

— Тю! Шукай вітра в полі! Максимка в вендрівку[301] подався. Повернеться на зелені свята. До кобзарського цеху ладнається парубок, а без вендрівки до кобзарів не беруть.

— А де той вендрівка? Я пішов до вендрівка, Максимка шукаль, — уперто добивалася Медже і, ще не розуміючи, відчула, що зникає остання надія, остання підпора на чужині.

— Та хіба ж та вендрівка до певного місця! — засміявся парубок. — От дурна бабо, їй-бо!.. Хіба ти не тутешня?

— Я з Каффи… Медже я, татарський ясир… Мені Максимка треба, — з розпачливим зойком вирвалося в неї.

Джура одразу кинув сміятися.

— Ось воно що! Чув я за тебе, молодичко… Так що ж його вдіяти? Пішов з Києва твій Максимко. Розумієш? Повернеться навесні. Коли тепло буде. Тоді й приходь. А зараз і з хортами його не відшукати.

Медже постояла з хвилину, глянула на джуру невидючими очима і з мертвим, нерухомим обличчям рівно і просто, як сновида, рушила вздовж вулиці у хвилястих пухких заметах.

Вона звертала з вулиці на вулицю, обходила снігові кучугури і не відчувала ані болю, ані гніву, ані образи. Наче все в ній завмерло, перетворилося на кригу без почуттів, без рухів і навіть життя.

Через тиждень повернувся Бурдило і одразу пішов до Сагайдачного, а на ранок розбудила куховарка Медже і наказала їй збиратися в дорогу. Не сказала ні куди, ні навіщо, але сама допомогла татарці зв'язати клунок, сама напакувала їй торбу коржів, ковбас та холодних вареників і провела до Сагайдак-бея.

Був імлистий, сивий січневий ранок. Небо тануло в рівній муті, синюватим туманом заступала глибину вулиць імла. Важкі шари снігу лежали на дахах, звисали з них ватяними ковдрами, низько хилили гілля дерев, наче зазирали з них у вікна, де підсліпувато миготіли лойові свічки і каганці. А на дворі, в тьмяних присмерках, перегукувалися люди у кошлатих шубах і шапках, іржали коні, рипіли полоззя — ладналася ціла валка у путь.

— Шубу одягай! Замерзнеш у степу, — гукнув їй якийсь літній, чорномазий, як циган, козак.

І кинув їй важку бараницю.

Медже ступила кілька кроків і заплуталася в шубі, що тяглася за нею. Хотіла її підтримати, та руки тонули в рукавах. Чорномазий засміявся, підхопив татарку на руки і посадив у сани.

Пахолки і джури Сагайдачного ув'язували поклажу, загін вершників шикувався біля воріт. На ганку з'явився Петро Одинець та кілька його військових товаришів і посідали в теплі криті візки.

— З богом! — лунко вигукнув з ганку Сагайдачний.

Вершники вдарили в бубон і з гиком та свистом виїхали на вулицю. За ними потяглися візки, сани з челяддю, бранцями, поклажею і другий загін кінноти. Медже весь час мовчала. З того жахливого дня жила вона, як сновида: десь ходила, щось відповідала, виконувала свою важку роботу і наче спала. Згасла остання іскра, облудний вогник, що так довго вабив її примарою щастя. Вендрівка. Їй здавалося, що це село чи хутір, де живе її суперниця, Максимова наречена. До Маріам вона більше не заходила, та й навіщо було йти ятрити незагоєну рану!.. А мрія про Каффу здавалася їй маренням: адже ж трьох гасене вона ніколи, ніде не здобуде. А коли так — чи не однаково, куди її повезуть і де зотліє її нікому не потрібне життя!.. З байдужою покорою працювала вона, з байдужою покорою пішла у двір Сагайдачного і сиділа в санях поруч чорного засмаглого козака.

Минали дні за днями в якомусь одноманітному кружлянні. Короткий зимовий день у санях, що швидко мчать низовинами Чернігівщини. Рідкі переліски, сині від снігу. Болота, ліси… Ночівлі в жарко натоплених хатах, просмерділих смушками, брудними онучами, перекислими щами. Довга зупинка в Путивлі, поки путивльський воєвода чекав відповіді з Москви — пускати чи не пускати до Білокам'яної посольство від жахливих «запорог», що два роки тому пройшли цю землю вогнем і мечем.

І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, в двісті верст завширщки, і захищають Московщину від кочівників.

Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, низько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти, «удалых станичников-разбойничков», як звали їх руські пісні.

А далі — Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом'яними або почорнілими тесовими дахами. Медже входила до курної хати, де людину було видно тільки по пояс, а вище клубочилася чорна хмара диму, виїдаючи очі, і вмить вибігала на двір дихнути чистим морозним повітрям і змахнути сльози з вій. Коли ж нестерпний холод заганяв її знов до хати, вона довго плакала від болю в горлі і в очах.

Жовтим, тьмяним язичком плавало в диму полум'я скіпки. По закурених стінах шаруділи таргани. Від свині з поросятами нестерпно смерділо. Десь під піччю квоктала квочка, а під лавами чухалися і дряпали підлогу пазурами кошлаті собаки. І, впавши на бараницю, довго кашляла Медже від смороду й диму, чухалася від бліх і блощиць і засипала з байдужим розпачем людини, якій нема чого чекати в житті.

З розмов татар і козаків Медже зрозуміла, що везуть її чи то в данину, чи то в подарунок цареві або якомусь з його вельмож, і з покорою стратенки дивилася на незнайому країну, ще холоднішу від Ляхиcтану куди вже не доходять ані турецькі й перські каравани, ані козацькі чумаки.

Москва виринула з-за сизо-чорних лісів якось несподівано. Все здавалося козакам, що здалеку помітять вони на горах високі вежі, мури й дзвіницю, але ж до останньої хвилини стояли навкруги гаї та ліси і поля, запорошені снігом.

До міста їх не пустили, наказали зупинитися на подвір'ї у передмісті, біля Смоленської застави. Була субота, масниця. І поки подорожні милися в лазні, Петро Одинець з військовими товаришами вирушив пішки до міста. Попереджені гінцем з Путивля, урочисто зустріли їх думні дяки, князь Іван Курбатов, син Грамотін і Сава Романчиков. На вулицях виставили урочисту варту стрільців у чистому одязі, але без рушниць, а в Посольському приказі зібралися бояри на бенкет.

Повернулися вони на подвір'я аж у присмерках, і, поки готували вечерю, Петро Одинець витяг із скрині пишні татарські вбрання і покликав жінок.

— Ось вам подарунок, — сказав він. — Вберіться завтра вранці в оці сукні, заплетіть по-вашому коси. Поїдемо разом з вами до Москви.

Наймолодша з татарок, майже дівчинка, заплакала.

— Ну, от!.. — насупився Одинець. — Чого там!.. У бояр добре жити. Витри сльози та ходімо вечеряти.

За вечерею Медже майже нічого не їла, а потім довго зітхала, крутилася з боку на бік і ніяк не могла заснути. За столом курила і гомоніла старшина про свої справи, а вона потай молилася і благала аллаха повернути її хоч до козацької землі.

Вранці Петро Одинець і двоє полковників поїхали до думних дяків з подарунками від Запорозького війська.

Був сонячний лютневий день. В садках гірським кришталем блищала ожеледь, бурульки іскрилися і мінилися діамантами. Червоногруді снігурі стрибали по снігу і підбирали зернятка розсипаного вівса. Блакитнуваті замети ховали бруд і покидьки московських вулиць. І під ними все здавалося чистим, м'яким, блискучим. Золотим мереживом блищали в небі церковні хрести. І Медже мимоволі замилувалася новою, не схожою на всі інші картиною. Вражало її тільки те, як низько стоїть над обрієм сонце, наче опівдні був вечір.

Попереду козацьких саней бігли скороходи і кийками розганяли людей. Промайнув повз сани Страсний монастир з прозорою філігранню хрестів і чотирикутною рудою вежею над головним входом. Вулиця круто спускалася до Неглінної, і перед козаками замайоріли мури і вежі Кремля. Праворуч і ліворуч стояли двоповерхові боярські палаци з вибагливим різьбленням, з цибулюватими вежами і дахами наметом або з гребінчастими палубами, як на кораблях; ганки з грушовидними колонками, а навколо — сади, наче гаї з гірського кришталю, з-за яких визирав Кремль гостроверхими строкатими вежами, де кожна має свій вигляд, але всі схожі одна на одну, наче ланки візерунчастого намиста… Високий зубчатий мур оперізує їх рудим кам'яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини, а проміж ними де-не-де вилискує на сонці «протазан» чи то самопал вартового. Сани круто звернули ліворуч, і за мить завирував навколо козаків бучний і галасливий Китайгород.

З paнку до присмерків, коли замикали вулиці рогатками, юрмилися тут збитенники та пиріжечники, хлопи та посадські баби, приїжджі та злодії, міщани і стрільці, яким не дозволялося торгувати, служилі люди та скоморохи. Крамарі закликали прохожих до крамниць, жебраки виставляли на показ відтяті ноги і руки, жахливі рани від білої прокази і червоно-синього вовчого лишаю. Вони хапали прохожих за руки, тремтіли і лебеділи на всі голоси. Тут же каліки перехожі співали духовних кантів. Брязкаючи хрестами й залізками, танцював юродивий, і лаялися п'яниці біля царева кружала, поки баби і міщани, хлопи, а іноді й бояри, виглядали, де що впадає їм в око з заморського або місцевого краму.

Де-не-де з темної крамнички вибігали верткі чорноокі хлопчики закликати покупців. Побачивши Медже та інших татарок, вони на мить остовпіли і раптом, забувши все, кинули їм услід кілька безладних слів горловою південною мовою, не зрозумілою ані московитам, ані козацькій старшині. І здригнулася від цих слів Медже і тремтячими руками натягнула фередже, відкинуте з наказу старшини.

— Та їх тут багато, і турків, і татарчат, — говорив своїм супутникам Петро Одинець, — бо ж московити завжди купували у наших ясир. В Путивлі був у нас справжній ярмарок. От тільки ця клята війна припинила торгівлю.

Китайгород залишився позаду. Коні мчали пустинною вулицею проміж садів і ланів, що траплялися навіть у центрі Москви, і раптом зупинилися біля різьблених воріт з іконою під дахом. Скороходи закалатали у ворота, їм відповів різноголосий хор собак, і воротар з низьким поклоном розчинив ворота і знов замкнув їх за гістьми.

Тут жив думний дяк, князь Іван Курбатов, син Грамотін.

Будинок його стояв в глибині, високий і темний, рублений з товстих ялин, з стрімким тесовим дахом. На першому поверсі містилися куховарні и пекарні, комори и челядні. Криті зовнішні сходи вели на другий поверх. Різьблений ганок з барвистими грушовидними стовпчиками ніби закликав до покоїв гостей, а різноколірні шибки в свинцевих рамах блищали на сонці, як самоцвіти.

Челядь упадала навколо гостей, сипала співучою улесливою швидкомовкою і здивовано зиркала на татарок.

— Ходімо, — махнув Медже Одинець. — А ви посидьте. Ми не забаримось.

Назустріч гостям ішов уже сходами сам господар. Хлопи підтримували його під лікті, а він здалеку простягав руки до Одинця, наче зустрічав найдорожчу і найближчу в світі людину.

— Здравствуй, гость дорогой, пан старшина! Вот не ждал, не гадал такой радости! Добро пожаловать, голубчик. Сюда, в хоромы.

Одинець і полковники поцілувались з господарем і піднялися разом з ним до христової палати[302]. Пам'ятаючи московський звичай, старшина спочатку перехрестилася на покуття, де мінилися барвисті вогники лампад, потім знов вклонилася господареві.

— Садитесь, пан Одинец, и вы, паны полковники, — чемно запрошував думний дяк, а сам — з цікавістю позирав на Медже, що боязко спинилася на порозі.

— Дозвольте, пане дяче, по-перше, передати тобі оцю шаблю турецьку від нашого зацного лицаря і гетьмана, Петра Конашевича-Сагайдачного, — заговорив Одинець, перезирнувшись з товаришами, — і оцю бранку-татарку, захоплену в околицях Каффи.

Одинець повільно і урочисто розгорнув зелений шовк, подав дякові шаблю і рухом наказав Медже вклонитися новому господареві.

Боярин узяв шаблю і, як знавець, замилувався чудовим лезом і держаком у самоцвітах, зиркнув і на Медже, потім урочисто і низько вклонився старшині.

— Сердечно благодарю славного гетмана Петра Конашевича-Саадашного за память дорогу и за подарок. Хоть и не те мои года, но если случится брань с неверными, — стану я с этой саблей плечом к плечу с нашим войском на защиту веры и родины. А за память драгоценную спасибо сердечное и низкий поклон. И за татарку — спасибо. Вишь, какая она раскрасавица, — блимнув очима боярин і, щоб не принизити своєї гідності, провів долонею по бороді і заговорив про щось інше.

Медже розгублено переступала з ноги на ногу. З страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато.

Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі — тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля iкон і їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих ризах, наче все покуття було з самого грезету.

Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимось незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.

Про Медже нібито всі забули. Козаки розмовляли з боярином про війну і торгівлю, про англійських, іспанських та голландських купців, що заходили до Білого моря, про турецькі, перські й про татарські каравани. Боярин поважно пестив свою довгу бороду, ніби цілком захоплений розмовою, але його вузенькі, втоплені в щоках очиці пильно оглядали нову бранку-рабиню, безпорадну і всіма забуту. Нарешті боярин покинув гостей, вийшов до їдальні і знаком покликав Медже.

Тут метушилася челядь, готуючи бенкет.

— Отведите ее в кухню. Пусть согреется. Накормите ее кaк полагается, а когда гости уедут, приведите снова ко мне, — сказав він.

Медже сиділа в куховарні і, як зацьковане звірятко, тулилася у куток, а з усіх боків: і від печі, і від полу, і від дверей — дивилися на неї незнайомі обличчя, ахкали, вказували пальцями, тикали в її маграму, у нaмисто, у пофарбоване хною волосся і монети, що прикрашали її шовковий бешмет.

— Ахти, батюшки! Брови-то, брови: точно углем намазаны, — ахкала Дунька, молоденька білявенька ткаля. — А глазища так и горят… Ну, просто — зверюга лесная, — підхопила інша.

— Не зверюга, а ведьма, — авторитетно пояснив Філька-стременний, зухвало тріпнувши кучерями.

I, щоб добре налякати дівчат, почав натхненно брехати:

— Летось ездили мы с батюшкой-боярином в Татарию Крымскую. Насмотрелся я там на них, бусурманок. Все они с нечистою силою знаются. Глянет вот энтакая — как огнем обожжет. И пропал человек: сохнет, чахнет. Смотришь — и в могилу ляжет сердешный. А энта не одну свою крымскую нечисть знает: она и в Киеве побывала, всему казацкому колдовству научилась.

— Врешь ты все, баламут, — не витримала стара Митрівна-економка. — Недаром зовут тебя Филька — язик без костей. Святой город Киев — мать городов русских. Там и обитель святая Печерская, Лаврою прозывается, где мощи нетленные почивают во господе.

Але важко було забити зухвалого Фільку.

— Лавра Печерская — сама по себе, а Лысая гора — сама по себе. А на Лысой горе все ведьмы по ночам на шабаш собираются. Кто на помеле, кто в ступе. Так и летят… Пляшут там, костры жгут. А на кострах человечина варится да зелье разное колдовское — губить православный народ. А татарка среди них, почитай, в самой первой чести. Сам сатана на их гульбища хаживает и с ними, ведьмами, блудодействует. И для колдовства им на память волчьи зубы да кости гадючьи дарит. Вон и у энтой что на шее висит? Сами видите: не одни бусы да деньги, а энти самые дьявольские знаки.

Дівчата спочатку слухали з цікавістю, а потім — з забобонним страхом. Коли ж Філька ткнув у шию Медже, де дійсно висіла на шовковому гайтані перламутрові амулети дуа і якісь звірячі ікла, куповані «на щастя» в циганки Кайтмази, їх страх змінився несамовитим жахом.

А нахабний кучерявий парубок щось торохтів глузливою швидкомовкою і задерикувато й зухвало шкірив свої білі зуби. Медже його не розуміла і тільки безпорадно позирала на нього і на свій ватяний бешмет, кинутий на лаві біля дверей, а парубок все сипав і сипав словами, підморгував і певно збирався створити якесь лихо, коли раптом залунав басовий голос боярина:

— Филька! Митька!.. Куда вас черти занесли, проклятых?!

Челядь шугнула в різні боки, як сполохані горобці, і на порозі з'явився боярин.

— Ну, как: накормили татарку? Согрелась она?

Всі мовчали. Переступали з ноги на ногу, ладні непомітно зникнути, і тільки огрядна літня економка раптом кинулася до боярина.

— Батюшка-боярин!. Милостивец! Не губи ты нас, холопов своих! Не вели с киевской ведьмой из одной миски хлебать! Прогони ты ее, окаянную.

— Ты почем знаешь, что это ведьма? — блимнув очима боярин.

Челядь мовчки — перезирнулася, а зухвалий парубок стояв осторонь, ніби справа його не торкалася. Але баби та дівчата були надто налякані. А Дунька раптом заридала уголос:

— Да как же, батюшка-боярин!.. Она испортить каждого может!.. Никому зря пропадать не хочется!.

— Кто это тут мутит? — гнівно зсунув брови боярин. — Говори, Дунька! Только не ври, не то велю выдрать, как сидорову козу.

— Филька говорит, — схлипнула Дунька. — Защити, спаси, боярин-милостивец! Никому зря пропадать не хочется.

— Опять ты, окаянный язык твой! — тупнув ногою боярин. — Говори, из какого пальца речи срамные высосал?

Філька зухвало тріпнув кучерями:

— Так что ж, батюшка-боярин, я от своих слов не отказываюсь. Статочное ли дело, чтоб в доме христианском некрещенная бусурманка жила, с православными ела-пила да беду накликала. Да лучше с голоду околеть, чем водить с ней хлеб-соль.

— Быть беде, — з забобонним жахом підхопила економка. — Быть беде, батюшка: всю ночь собаки выли, как на покойника. А от кого беде быть-то? Вестимо, от нее, от бусурманки.

Забобонний боярин здригнувся, але він не терпів, щоб челядь вказувала або радила йому, що робити.

— Молчать! — гримнув він на Фільку. — Не твоего это разума дело! И вы, бабы, перестаньте кудахтать. Накормите татарку да позовите попа. Окрестить ее без промедления! Быть тебе, Митриевна, крестной матерью, а дедушке Якову крестным отцом.

І, крутнувшись на підборах, боярин несподівано легкою для своєї огрядності ходою вийшов з челядні.

Всі мовчали.

— Не гоже так, Филька, — зітхнув старий кухар, призначений на кума. — Молод ты, ума не нажил… Баба как баба. И вовсе не ведьма. Рази такие ведьмы бывают!.. Вишь, как напугали сердешную, ни жива ни мертва!..

— Много ты, дяинька, в ведьмах смыслишь, — огризнувся Філька. — Я ихней сестры вон сколько знаю… Вот подожди ночи — не то еще будет.

— Тьфу ты, не к ночи будь помянут! — плюнула економка. — Мелешь ты, мелешь, а чего — неведомо. Малость до греха не довел… Человек ведь она, ну и на чужой стороне… Не смейся, парень, чужой беде — своя на гряде, — додала вона, пов'язуючи голову теплою хусткою. — Ну, пойдем, что ль, бусурманочка. Доченька ты моя названная. Да не бойся: он зубы скалит, а тронуть не тронет. Да и мы не дадим, — всміхнулася вона з несподіваною лагідністю і подала Медже бешмет.

Йшли довго кривими завулками та майданчиками, де тісно побудовані рублені хати іноді змінялися пустирями та кришталевими від ожеледі садами.

Церковка була низенька, крихітна і похмура, про пахла ладаном, цвіллю та воском свічок. Кульгавий п'яничка-сторож запалив піч з мерзлою водою у казані і, коли лід напіврозтанув, виповнив величезну купіль. Тоді піп одягнув щось подібне до грезетового фартуха і загугнявив якихось незрозумілих заклять. Титар підтягував тремтячим фальшивим фальцетом і сунув Медже, Митрівні та старому кухареві запалені свічки. Медже відсахнулася, захитала головою, але титар застромив їй силоміць у пальці липку воскову стеблинку, на якій коливалася, як на обскубаній квітці, одна прозора золота пелюстка. З острахом тримала Медже свічечку, наче отрутну муху чи то тарантула, а другу руку застромила у пазуху і мацала амулети циганки Кайтмази від злих демонів та ворожих чар і в думках молилася Мохаммедові, благала в нього порятунку.

А московский мулла, як про себе прозвала татарка попа, все гугнявив і гугнявив, і читав з великої книжки в срібній оправі, вклонявся жахливим дідам, намальованим скрізь на стінах, і все вимахував жаровенькою на трьох ланцюжках, де куріло деревне вугілля і щось запашне, наче смола з кипарису. Митрівна та дід Яків повторювали за ним якісь слова, поверталися до старих дідів, намальованих над дверима, плювали й дмухали, і все вклонялися і вимахували руками і тикали себе пучками в чоло, і груди, й плечі. Потім московський мулла подав знак, і Митрівна почала скидати з Медже теплий бешмет. Медже спочатку покірливо розстебнула його, але — коли стара почала роздягати її по-справжньому, раптом запручалася і затріпотіла в її руках впійманою ластівкою.

— Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! — вигукувала вона з розпачем.

Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.

Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.

Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.

Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.

— Ну, как — окрестили? — спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.

— Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! — цокотіла Митрівна. — Меланьею назвали сердешную.

— Добро, — урвав боярин. — Обучишь ее говорить и молиться по-нашому, как полатается крестной матери. А покамест — ступай.

За вечерею Медже прислуговувала бояринові. Потім Митрівна відвела її до світлиці, де жарко натопила грубу, і тільки крижані візерунки на шибках нагадували про зиму та мороз. Змучена всім пережитим, Медже звалилася на лаву і одразу заснула. Бачила вона уві сні Чабан-Таш, ніби спить вона у Ахметовому човнику, Шафіге розпалює на березі багаття, смажить свіжу рибу і, вихопивши з вогню палаючу головешку, підходить до неї і кличе вечеряти…

Медже розкрила очі. Над нею стояв боярин з високою восковою свічкою і світив їй просто у вічі. Медже рвонулася підвестися, але пригадала, що вона в самій сорочці, і натягла на себе повстяну ковдру, шукаючи очима бешмет.

— Не вставай! Не вставай, Меланьюшка, — всміхнувся боярин, і голос його бринів ласкаво й співуче. Він поставив свічку на дзиглик, сів біля Медже і поклав їй руку на плече.

— Да не трепещи, красавица. Вишь, как дрожишь, точно пташка в тенетах, — приказував він. — Ну, как нравится тебе твое новое имя, — Меланьюшка?

Медже несвідомо зрозуміла його і заперечливо хитнула головою.

— Мене Медже зовуть. Я — Медже, — тикнула вона себе в груди, щоб він зрозумів.

Боярин всміхнувся.

— Была Медже, а теперь Меланьюшкой стала. Окрестили тебя. Христианка ты теперь, православная, от нечисти очистилась Магометовой.

На цей раз Медже незрозуміла, але вловила ім'я пророкове і молитовно підвела очі:

— Так! Так! В мене аллах єдин і Мохаммед пророк його, — якось урочисто і радісно вимовила вона.

Боярин глянув на неї і з огидою плюнув.

— Тьфу, глупая! Брось ты своего поганого Магометишку! Православная ты, — и крест святой у тебя на шее.

І білою пухкою рукою почав мацати у неї плечі і шию. Хреста на шиї вже не було, і замість нього знову висіли Кайтмазині амулети, які вона непомітно зібрала разом з одягом на церковній підлозі. Боярин роздратовано рвонув їх, але туго зсуканий шовковий мотузок до крові роздер їй потилицю, та так і не розірвався. Медже схилилася від болю, вигнулася і вислизнула з рук боярина. В самій сорочці стояла вона посеред кімнати і затуляла на грудях подерту тканину. А боярин випростався, тупнув ногою і раптом гнівно гримнув, забувши свої медові промови:

— Сказывай, ведьма, куда крест подевала?

Медже якимсь незрозумілим почуттям здогадалася, про що він пита, і з несамовитою злістю показала на грубу.

Лють перехопила подих бояринові.

— Во-он как, молодушка! Над верой ругаться? Поганого Магометишку славить?! — прохрипів він і шалено схопив її в оберемок.

Але Медже нахилилася і в'юном вислизнула в нього з-під пахви. В дверях майнув відірваний рукав. Не бачачи дороги, не знаючи, де сховатися, швидко-швидко помчала Медже на горище. Знала тільки, що за спиною риплять щаблі і важко дихає й сопе у пітьмі жорстокий звір-хазяїн.

Останній щабель під ногою. Рука мацає у темряві засув. Морозом дихнуло горище, але хіба вона думала проте, що холод обпалює і губить, як полум'я!.. Чотирикутник слухового віконця вабить срібним місячним сяйвом.

На дах! Адже ж не вилізе він за нею, такий важкий, огрядний, у довжелезному вбранні. Скривавивши руки, вибила вона шибку і плигнула у морозну імлисту ніч. Нога ковзнула по зледенілому даху, наче на ковзанах, свист і вихор закрутився в ушах, і з височини триповерхового будинку бахнулася вона на стос дров біля чорного ходу. Гостро затесані молоденькі берізки підтримували з боків складені дрова, і на одну з них, як на спис, впала Медже з лунким уривчастим зойком.

Вона ще дихала, коли збіглася челядь. Насадженим на голку хробачком скорчилася вона від пекельного болю, але дрімота замерзання вже притамовувала його, і на білих щоках татарки змерзалися крижинками сльози.

— Так і просиділи ми понад місяць у Москві. Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! — пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. — І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло… Тьху! — широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.

Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповіда все, що бачив він у Mocковщині.

— Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: «Не смієте нас далі тримати». Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам «царське жалування» та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви — враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, — насмішкувато підморгнув Одинець. — От і кажу я тим дякам: «Чолом б'ємо великому государеві і бажаємо служити йому нашими головами, як колись служили руським царям, б'ючися з його ворогами, з ханом кримським і султаном турецьким і на морі, і на суходолі. І в знак служби своєї привезли ми цареві кількох мурз з-під Перекопу і частину хліба козацького, а також московських людей, визволених з неволі татарської».

— Так! Добре! А далі що? — хитав головою Сагайдачний.

— Та… Почав нас думний дяк розпитувати, чи то дійсно замирився король із султаном і тепер разом із цісарем і папежем пригноблюють і утискають нашу віру. Я відповів, що за цісаря і папежа нічого в нас не чути, а з султаном король дійсно замирився ще позаторік, але зараз знов збираються вони воювати, проте віри нашої ніхто не чіпає.

Сагайдачний роздратовано засовався у кріслі.

— Ну і дурницю ж ти бовкнув, пане старшино! — щиро вирвалося в нього. — Треба було казати! «Так, утискають». Бо ж наші владики весь час скаржаться на утиски, щоб мати змогу піддатися під московського патріарха.

— Так ми ж говорили не за попів, а за козаків, — знизав плечима Одинець. — А нас хіба хтось чіпає?

Сагайдачний досадливо поморщився.

— От не розуміє людина, де і що треба казати!.. Та Москва геть уся ладаном просмерділа з того часу, як попеня[303] почало царювати. А крім того, такий вже звичай у московитів: кожну торговельну справу, кожний похід, кожну державну справу так чи інакше до віри приплутують. Все, мовляв, на світі задля віри Христової. Розумієш? Ну, та що там!.. Зробленого не повернеш, — перебиввін себе. — Що ж далі?

— Тоді спитав нас думний дяк, чи справді заборонено нам ходити у Чорне море? Я відповів, що з Дніпра заборонено, але з малих річок ходити нам вільно і що навесні збираємось ми у новий похід, якщо цар зволить прийняти нас на свою службу. Тут я й вручив йому твою грамоту. Дяк обіцяв передати її цареві разом з хлібом козацьким і татарським ясиром і довго розмовляв з нами. Цікавився, скільки нас, яка в нас зброя, армата, скільки коней, чи є фортеці та замки.

Сагайдачний слухав, хитав головою і іноді приказував: «Так, так!», а Одинець вів далі спокійно і рівно:

— Все спочатку було по-людському, а потім і пішла тяганина. До царя нас так і не пустили. Піст, кажуть, аж до великодня не приймає він чужоземців. Та які ж ми, на бога, чужоземці? Адже ж православні… А вони кажуть: хоч і православні, та з польської королівської землі. Тлумачили ми це дякам, та в'ються вони в руках, як вужі. Кажуть: «говїє цар», а потім: «поїхав цар на прощу». Почали ми на нього чекати. Повернувся цар, аж дивись — знову вийшла нова заковика. Прийняв нас царський намісник, князь Пожарський… А ми всіх бояр одвідали та кожному подарунками рота замазали: кому ронди, кому шаблю, кому каблучку. І кожному по татарюзі або татарці.

— Патріарха бачили? — знов уриває Сагайдачний.

— Теж не пустили, — сердито смикає плечем Одинець. — Кажуть тобі: дурили нам голови. Вже й лютий настав, відлига. Адже ж не проїхати Чернігівщиною… Почали ми збиратися додому. Зрадів Грамотін, хоч і не виказував, собака, своєї радості. Зібрав нас востаннє, промову сказав, видав нам «царское легкое жалрвание»: тобі грамоту, а нам — подарунки. Я дістав шапку лисячу, камки та сукна доброго на жупан. Сукно таки хороше — лундиш[304], але ж шапка… Чи то вони соболів про нас не знайшли? Полковникам дали теж по шапці, по тафті та по сукну, а сотникам — тільки по сукну та по шапці. Бурчало наше товариство. Плюнули ми та й пішли до Китайгорода соболів собі накупити. Годували ситно й смачно: осетрами, ікрою, дичиною.

— А що чути за війну з Зигмундом? — згодом спитав Сагайдачний.

Одинець почухав за вухом, потер підборіддя і похитав головою…

— Не схоже воно на те, щоб воювати. Справді, що небагато я рознюхав, бо ж на подвір'ї весь час сторожа була, а бояри люди хитрющі: так і сиплють словами, як тим горохом, та про наміри їх і натяку нема. Але видно, що латає Московщина свої дірки після міжцарів'я та наших останніх походів. Та й в державі їхній не дуже спокійно: хлопство бунтує, чекає волі та тікає у ліси або до Сибіру. Рано їм ще воювати, — договорив він рішуче і взявся за шапку.

Сагайдак його не затримував. Темнішало. Він наказав подати світла, і коли джура запалив свічки, знову розгорнув цареву грамоту[305]. Очі його звикло обминули і пишний титул у заголовку, і перші рядки і спинилися на останньому:

…И мы, великий государь, тебя, гетман Петр, и все войско запорожское за то похваляем, что вы нашей милости соискали и впредь нам, великому государю, службу свою хотите оказывать. Языков крымских у посланцев ваших велели мы принять, а посланцам вашим — быть у наших бояр и у приказных людей и посольство ваше велели есьмо выслушать милостиво.

Пожаловав посланцев ваших, велели мы их отпустить, а с ними послать вам наше легкое жалование — 300 рублей денег — и впредь все в нашем жалованье забвенных не учиним, смотря по службе вашей.

А на Крымские улусы вас нынче не посылаем, потому что крымский хан со своими беями на наше великое государство не ходит и людям нашим никоторые шкоды не чинит, потому ж наши людиКрымским улусам[306] шкоды никоторые також не делают.

Сагайдачний загорнув грамоту, сховав її в шухляду і похитав головою:

— Триста карбованців… Та на них і сотні козаків не озброїти і не прохарчувати…

Він підвівся і замислено пройшовся з кутка в куток.

— Не прийшов ще слушний час. Зубожіла Москва після міжцарів'я. Де їй зараз розпочинати війну з Польщею. А шкода… Доведеться знов крутитися з панами, хитрувати, торгуватися… Складна і небезпечна гра, і як вона вже обридла…

Килим приглушував його кроки. За вікном згасали березневі присмерки, а вітер тихенько співав у димарі своєї ще зимової пісні.