Людолови. Том 2

Остання спроба

Вдень капало на сонці з дахів, кучугури снігу ставали ніздрястими і брудно-жовтими, а небо, високе і синє, - сліпучим. Білими парусниками йшли в ньому хмари, і хоч раз у раз знов починала вити й кружляти в степу хуртовина, хоча вночі й намерзли на шибках крижані пальми й ліси, а з дахів спускались скляні торочки бурульок, — вже відчувалася близькість весни.

Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар.

Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремні за плечем.

Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.

— Прощай, батьку, — вклонився йому в ноги Максим. — Піду в Московщину.

— Куди? — здивовано перепитав Сагайдачний.

— У Московщину… У Москву, — відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: — По татарочку…

Сагайдачний відповів не одразу.

— Ну, що ж, щасти тобі доля… Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..

Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати — і зник.

Сагайдачний не ворухнувся, — лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у всьому будинку, ніби ніхто й не дихав у його порожніх покоях.

Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені двері вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.

— Що ж ти, батьку, забув за нас? — сумно й докірливо заговорив він. — До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.

Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.

— Хто ви? Звідки? Що треба? — спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.

— Та козаки ж ми, — враз загомоніли козаки. — З-під Канева.

— З-під Дубна.

— З Брацлавщини.

— Вже тиждень добиваємось до тебе: і вранці і вдень. Нема доступу.

А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:

— Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь…

— А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, — підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на ceрцi.

— Та цить вже, Одарко, — урвав її старий козак. — Не торохти, як калаталка… А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли — самі кістки та шкіра, сам знаєш, — так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була… Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: «Не повиселялися до запорозьких вольностей або до крулевщизни — отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть».

— А тепер ще нове, нечуване лихо, — втрутився другий, гнівно блимаючи очима з-під насуплених брів. — Становлять нам по селах та по хуторах військо кварцяне на стацію, щоб ми, мовляв, не бунтували. Стоять вони в нас та грабують, бо ж — відома річ — жовніри по два роки платні не бачать. Вимагають вони і харчу, і горілки, і меду. Та де ж його взяти? А не даси, так він тобі такого лиха накоїть, що й на думку не спаде.

— Впіймає порося, — верескливо урвала Одарка, — або курку та й дає: «На, засмаж». Та щоб йому, проклятому, смачно було, бо викине собакам та нове ловить — смаж ізнов. І до дівчат лізе, і до молодиць. Мені доньку загубив, проклятущий… Ще й лається, і загрожує. Ти й рушницю йому полагодь, ти й шаблюку вигостри. Тільки клопоту з ним чоловікові.

Баба заплакала, а козак з кошлатими насупленими бровами відсунув її і знов звернувся до гетьмaнa.

— А нам, козакам, ще й досі за похід грошей не сплачено. Наказали: не стійте полками по містах та містечках, ідіть собі по домівках та чекайте платні. От ми, дурні були, й порозходилися, бо ж холод та морозяки. Чекаємо-чекаємо… Чи то поки сонце зійде — роса очі виїсть, як кажуть стapi люди? Чи то нам, батьку, одразу за шаблюки братися?

— Авжеж, — перебив інший, що досі весь час мовчав, важко спираючись на ціпок. — Дехто вже й береться. От Юрко Шибеник на Брацлавщині цілу ватагу зібрав.

— Бо ж обіцянки — цяцянки, — вкинула перша баба.

— Ну, а старшина як? — спитав Сагайдачний, приголомшений новинами.

— А їй що — горить? — В кожного землі, хутори, отари, підсусідки та кріпаки. А нам з тієї служби хліб наш насущний.

— Ще й вимагають, щоб лежами та приставствами маєтків не обтяжували, а в козака — самі воші, от і вся худобинка.

— Та ви ж, паночку любенький, напишіть королеві та всьому панству, — знов зацокотіла Одарка, — бо ж нам, бідним людям, і не приступитися до великих панів.

— Оце вірно. Коли б знали, краще б і не ходили в той клятий похід, бо ж сили він нам повисмоктував, як той павук. Хто калікою повернувся, а хто застудився, і так скрутив його ломець, що й досі лежить колодою. Та й тобі, батьку, не краще приходиться, — зітхнув старий козак, вперше помітивши, як зблід і змарнів Петро Конашевич.

Замовкли козаки, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Ти, батьку, нам даруй, що ми так до тебе, — заговорив нарешті кошлатобровий козак. — Ми ж думали бреше челядь, що тобі так погано, що ти на наші сльози не зглянешся.

А Одарка лунко зацокотіла:

— Зглянься, батьку! Зроби хоч перед смертю добре діло, щоб добром поминали тебе козаки, молилися за твою грішну душеньку.

Сагайдачного аж пересмикнуло від такої наївної щирості, а серце знов затріпотіло в грудях, і рясний піт виступив на чолі і на скронях.

— Добре. Зроблю, що треба… А тепер… ідіть, добрі люди, — прохрипів він. — Та покличте до мене когось… Погано мені, - додав він і, захлинаючись, впав на спину.

Баби заметушилися, кинулися по воду, по челядь, а козаки ніяково похнюпилися і навшпиньки вийшли зі спочивальні.

Прибіг старий вартовий козак. Прибігла куховарка з глечиком гарячої кави — знала вже, чим рятувати хворого, коли він задихався. І ніхто не помітив, як увійшов до будинку і попростував до спочивальні крізь порожні покої сотник Брацлавського полку Богдан Балика.

Він щойно приїхав до Києва, і від його киреї ще віяло сосновим духом лісів і морозною холоднечею степу. Як завжди, шумливий і балакучий, ввійшов він до хворого і зупинився на порозі:

— Та що ти, батьку, вилежуєшся?! — весело гримнув він. — Не годиться! Збабився! Їй-бо, збабився, як той королевич.

Сагайдачний повільно сьорбав міцну каву з медом і відчував, як життєдайне тепло приливає йому до серця, і воно відживляється, заспокоюється і вже не хлюпає, як у баклазі вода.

— Добре було б, коли лежав би я, як королевич, — сумно всміхнувся він. — А я саме про тебе думав. Скажи, як з грошима за Хотинський похід? Як із реєстром?

— З грошима? Тю, теж згадав! — розреготався Балика. — Шукай вітру в полі! Ще років зо два доведеться чекати, якщо ми знов станемо потрібні короні, а якщо ні — жаринками сплатять на тому світі, а'мо, й там обдурять прокляті!

— Як-то?! Чому ж ви мовчите? Хоч би мене сповістили! — обурено вигукнув Сагайдачний.

— Та вже говорили, нагадували, — знизав плечима Балика. — До Варшави посилали посольство. Петицію подали королеві. А він нам — дулю.

Кров стукнула в скроні Сагайдачному. Він підвівся, сів на ліжку.

— Тобто, яку дулю? Та він мені дав слово честі, що буде нам милості вдесятеро проти колишнього.

— Так воно й є. До походу мене одного сплюндрували, а тепер вже сотників з десять-п'ятнадцять сплюндровано на Брацлавщині. Така його нам королівська милость. Ми ж зайвого не заправляли. Просили тільки, щоб платню нам збільшили до ста тисяч червінців на рік, бо ж не повикидаєш з війська старих вояків, в десятьох походах порубаних. А який біс піде голову під кулі й шаблі підставляти за півфлорина, бо ж нам, старшині, належить не менш як по тридцять золотих на рік. Та й ще хай сплатять нам збитки, бо ж найбідніший козак вийшов у похід з двома кіньми, а дехто й з трьома. Та скільки ж валок наших пограбували татари! Та скільки ясиру забрав Кантемир! Скільки сіл та хуторів димом розвіяв! А ще просили, щоб дав нам король будь-яку маєтність на шпиталь для калік. І щоб Баришпіль, наш споконвічний маєток, нам повернули, а головне, щоб нас нарешті дійсно нобілітували, бо ще Жолкевський нам голови дурив на комісії обіцянками. А щодо реєстрових, просили, щоб дали лежі їм та приставства, як до походу було, і щоб не виганяли геть з хати на мороз, як зараз робиться по староствах та по дідизнах. Зайвого, бачиш сам, не просили, але й не згоджувалися на зменшення реєстру, бо сам ти геть усю голоту та збігле хлопство з підмайстрами з війська торік повиписував.

Сагайдачний мовчав, приголомшений.

— Ну, а Варшава? — тихо спитав він.

— Що Варшава? Згодилася лише на сплату нам додаткової тримісячної платні, що обіцяв Любомирський. А розташувати нас на лежах і приставствах відмовлено, нібито через неврожай, і вказано спокійно розійтися по домівках, а для вирішення інших питань, буде надіслано знов якихось комісарів, щоб «приборкати буйні ватаги, котрі здіймають зброю навпроти татар». Хіба ж це не дуля та ще й нічим не помащена?!

Сагайдачний безсило відкинув голову на подушку. Знов калатає серце в грудях. Холонуть пальці, губи, обличчя, наче віє на нього морозом з відчиненого навстіж вікна.

А Балика нічого не помічає і веде далі, розпалюючись власною люттю:

— А я, дурень, теж повірив королівським обіцянкам! Подався до свого хутора! Як-то, думаю, щоб учасникові такого походу власної хати не віддали?.. Вдався до воєводи, до каштеляна, до суддів. А вони мені: «Так, але ж з пана Потоцького знято баніцію і анульовано присуд, за яким мусить він повернути вам хутір, бо ж йому, як рятівникові ойчизни, належить велика честь і велика винагорода». А я в тому поході головою не клав?! Я не був тричі поранений? Не голодував? Не мерз? Не гнив від різачки? Ні, любенький: зброєю треба з ними битися, здобувати волю собі! — люто вигукнув Балика й шпурнув шапку на стіл. — А тепер знаєш що робиться? Хлопи наші та підсусідки разом із виписчиками та різним гультяйством знов збираються купами та ватагами, палять панів, та й нашого брата не обминають. Вже сотника Борздику порубано шаблями. Вже Перегрія спалено з родиною. Лютує на всю Брацлавщину Юрко Шибеник, що забив Доліву-Ясенського, а на Ворсклі Корж із Панасом Барилом. Скрізь по селах та по шинках тільки й мови про них.

— Мало я їх… позаторік… на палі садив… — прохрипів Сагайдачний.

І не договорив. Зблідлий до синя, він знепритомнів. Голова його звалилася, й догори стирчав, як у мерця, гострий кадик…

Балика скрикнув на весь голос і, перекинувши стілець, кинувся по челядь. За дверима почулися голоси. То Настя з Хомою верталися з церкви.

— Ой, що тут скоїлося!.. — кинувся до ліжка Причепа. — Лікаря! Швидше лікаря!

На зойк його прибіг Ле-Куртьє і почав робити хворому штучне дихання, потім розтиснув йому зуби ножем і влив якісь краплі. Зсунувши брови, суворий, мовчазний, метушився лікар над гетьманом і тільки за півгодини полегшено випростався.

— Живий. Але quelle canaille l'а mis dans cet etat?[370] — спитав він, гнівно дивлячись навколо. — Я казав: нікого не пускать. Кто тсе зробів?

Мовчав Балика, чухав потилицю і непомітно відступав до дверей…

Місячне сяйво — на обмерзлих шибках. Три блищаки лампад в кутку. Під ліжком шкрябається миша, настирливо й невгамовно. А може, й не миша, а сумніви гризуть серце хворого, точать гострими зубами, аж поки не сточать дотла?

Три місяці терплячого лежання у ліжку, лікування і дбайливого догляду лікаря Ле-Куртьє — все наче змило водою. І знов страшенна кволість звалила з ніг.

Два дні і дві ночі між сном та зорінням. Сьогодні прояснилася свідомість, а ввечері знов запалало все тіло вогнем і на вилицях спалахнув гарячковий червінь. Серце б'ється так швидко, начеб належить йому відбити за минулі дні певну кількість ударів, і ось поспішає воно, надолужує втрачені вчора хвилини.

Вдень лікар довго оглядав хворого, довго стежив за його пульсом, довго вислухував серце, і з якоїсь незвичайної ласки і обережності його дотиків, зі зморшки на переніссі, із виразу його мінливого і жвавого обличчя зрозумів Сагайдачний, що близько кінець.

Але не здивувався і не злякався. Смерть раптом здалася чимсь надзвичайно простим, природним і навіть бажаним, як відпочинок від усіх турбот. Проте щось томило його навіть уві сні. Треба щось вирішити, щось діяти, щось зробити. І негайно.

— Але що? Що?

Довго силувався він пригадати, що говорили йому козаки та Балика. Але всі образи і думки десь розпливлися, розтанули, як далечінь у тумані. І ось тільки зараз постали перед ним в усій своїй жахливій голизні.

Зрадили.

Обдурили.

Викинули, як сміття, коли стали козаки непотрібні.

«Мавр зробив свою справу. Мавр може піти».

Хто це казав? Де? Кому?

— Ах, це Томаш Замойський розповідав про якусь англійську виставу там, у Лондоні…

Що тепер? Вдатися до короля, нагадати його обіцянки? Але ж нема в руках ніякого доказу, ані універсалу, ані конституції: замість права за врятування ойчизни — сама лише панська ласка. Хвилина розгубленості надто дорого обійшлася козацькій старшині! Адже ж все пішло нанівець… Та й не самій лише старшині, а й тій залізній когорті загартованого в боях реєстрового козацтва, яке створило Сагайдачному ім'я і славу непереможного воїна. Це ж не збіглі підмайстри та хлопи, що й шаблі в руках не тримали, а справжні майстри шабель та списів — заможні і хазяйновиті. В кожного хата, лани та воли, коні та вівці, бо ж не беруть козака до реєстру, якщо нема в нього двох добрих коней для походу і доброї зброї.

Що ж тепер? Чекати примарного видужання? Або надіслати когось до Варшави з листом? Так не пустять же до короля якогось полковника чи то сотника! Чи, мабуть, звернутися до лікаря? Боязко, правда, без нього, бо ж тільки він вміє знов підстьобнути знесилене недугою серце.

А проте чому не покликати того ж Шмойловича? Невже він не поласиться на золото і на честь лікувати гетьмана, не забуде образи? Та й двічі все одно не вмирати… Бо коли ж не зглянеться король, тоді хоч не дивись людям у вічі і сам у зашморг залізай. Бо ж хворому Балика не наважився кинути обвинувачень, а здоровому…

Але ж і інші винні разом із Петром Конашевичем. Чому мовчав Курцевич про справи козацькі і згадав тільки своє, церковне? Чому мовчали Кизима й Дорошенко?

Ох, коли б видужати! Тоді зробив би він зовсім по-іншому. Поїхав би до Варшави, добився б через королевича Владислава нової аудієнції.

І годі вже гнути спину перед магнатами. Прийшов час остаточного розрахунку. І якщо не доб'ється він до короля або магнати вплинуть на Зигмунда, — тоді навесні…

О, тепер на заклик Петра Сагайдачного підуть усі, від владик і старшини, як Байбуза з Танцюрою, до останнього реєстровця, бо всім залили магнати сала за шкуру. Багато полягло під Хотином, але ж тільки кинь своє гасло… А пани, змучені хотинським походом, вже не візьмуться за мечі і віддадуть йому південні воєводства, аби не вдерся він у Велику і Малу Польщу, у Литву з Білоруссю.

Надлюдським напруженням волі примушує Сагайдачний себе сісти на ліжку. Все хитається й крутиться у нього в очах. Але дух, міцніший від тіла, за мить врівноважує все. На столі поруч лежить готовий папір, перо, каламар. Треба простягти руку, взяти їх. Ох, який важкий цей аркуш паперу, наче сувій полотна або камінь… Помацки відшукує Сагайдачний дощечку, що підсувають йому під папери на підпис. Кладе на неї білий аркуш і вмочує вигострене гусяче перо в атрамент. Кров гарячково стукає в скронях, шумить в ушах, наче морський прибій. А він пише, захлинається, хвилинами кидає перо і хапається за свої сухі ребра, під якими так болісно тріпоче серце. І знов шукає перо, і знов починає писати…

Хропе на тапчані коло груби старий цехмістер. Зморився він після двох безсонних ночей і не чує, що робить хворий. А за вікном блищить блакитно-діамантовими порошинками місячне сяйво, підіймаються Сіріус та Оріон, і в нерухомому морозному повітрі лунко співають перші півні.

А Сагайдачний пише й пише. Шматки подертого паперу на ковдрі і на підлозі: а він все не задоволений з написаного. Або надто мляво і вишукано, — так, що й не чути за скутими двірським етикетом словами, як бринить в них терпка гіркота образ, а віра в непохибність короля і незламність його слова тане в сумнівах, їдких, як смертельна отрута, що труїть йому кров і знесилене серце; або так вже гостро й обурено, що навіть згодний на козацькі прохання король образиться і відмовиться від своїх обіцянок.

І згадує Петро Конашевич походи в Московщину, в Інфлянти і під Хотин; запевняє, що й далі служитиме військо козацьке своєму королеві, побачивши його піклування і обіцяні милості.

І, зворушений наближенням невблаганного, малює жахливу картину, як плюндрують магнати хутори старшини і селища, а в хатах реєстрових козаків забирають останню свитину за несплачені данини; як калік і поранених з незагоєними хотинськими ранами женуть на панщину і викидають на мороз з рідної хати, бо стоїть вона на чужому, на панському грунті.

І застерігає він тоді короля від вогню гніву народного, найжахливішого на землі, який неспроможні будуть стримати навіть міцні руки козацького гетьмана.

Над землею линула ніч.

Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундрах і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.

Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки та дикі коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.

Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.

Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб'ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум'я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде cмyxaтoго звіра в лісі, чи багато наб'ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів…

Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну «вогняну воду» і зброю, що виригає грім та вогонь.

А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підноситься до верхів'їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м'яко лине в засніжену рівнину Русі.

Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом'яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й «государеві холопи». Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли — так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка.

Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж[371] государевих шафарів.

Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.

Тільки ось у приказній ізбі блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу «удалих станичників-розбійників», як співається в піснях, — вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних[372] та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після «смутного часу». Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр'єва[373] дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.

І ловлять їх стрільці та приказні ярижки[374], судять шем'якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять по в’язницях та ямах, аж поки закопають, десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками — не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.

А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та дєньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап'яни — хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.

А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун. Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана…

І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки… По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.

Не спить і весела, велелюдна Варшава. Гримить музика. З дзенькотом острог мчать у буйному вихорі мазурки безжурні пани. Святкують вони свою перемогу, здобуту кров'ю і муками хлопів і козаків. Але забули пани і підпанки страждання і муки народу: вони вважають себе справжньою сіллю землі — єдиною всевладною верствою Речі Посполитої. Все їм дозволено, все їм відкрито. Навіть «свята» інквізиція не наважується накласти своє всевладне «вето» на панські думки і язики. Вони вільні міняти віру і переконання, як їм заманеться.

А через цю безкраю «злоту вольність» вцілів у Речі Посполитій великий астроном і мислитель Микола Коперник від катів-інквізиторів і зміг пильним оком своїм зазирнути в таємницю будови всесвіту і навіки розбити кришталеве склепіння космогонії древності. Так поклав великий поляк основу нової науки і разом з астрономією Птоломея розвіяв прахом біблійні міфи про створення всесвіту…

Німеччина. Прусія. Бранденбург. Померанія.

Але де ж чепурні селища з стрімкими череп'яними дахами і різьбленими флюгерами на високих шпилях, з крихітними садками коло кожного будинку?! Чи то вся країна раптом стала пустелею?

Ні, цe рицарство осіло на землю і перетворило селянство на челядь і кріпаків. Чимало селян втекло світ за очі від такого життя. І зникли чепурні будиночки. Зорано землю на згарищах — і мчать білокрилі англійські і голландські вітрильники з німецьким збіжжям і борошном до туманного Альбіона і до Нідерландів, де не вистачає місцевого хліба.

Порожніють німецькі міста, наче засинають, зачакловані ворожбитом. Ледь-ледь животіє славетний Ганзейський союз. Щороку менше й менше кораблів вантажить він по портах. Вантажники марно шукають роботи; нема роботи й цеховим. Не приймають майстри до цехів нікого стороннього, і підмайстри втрачають надію коли-небудь вийти в люди і працюють на хазяїв найманими робітниками. Глуха ворожнеча жевріє в їх серці під личиною слухняності і покори.

Зубожіла серцем і розумом, творчістю і протестом колись волелюбна країна. По славетних університетах горбатяться над мертвою схоластикою мертві душі професорів-обскурантів. Книжкові хробаки, вони не розуміють радості творчого зльоту, тому що мертвякові одна доля — гнити в труні. Мовчить наука. Зникли гострі і влучні сатири і полемічні памфлети, та й хто наважиться їх писати під загрозою арешту й страти?! Вимерли Рейхліни, Мюнцери та Еразми… І кожен, в кому жевріє вогник хисту і розуму, тікає до Нідерландів.

А огрядні і самовпевнені пастори схрестили на череві руки і відпочивають після перемоги над Ватіканом, і після бурхливих протестів і полеміки перетворюються помалу на гальмо для думок, бо вимагають сліпої віри в біблію і в «старого доброго німецького бога».

Мертвим сном сповита розчавлена і приборкана Чехія. Погуляли її полонинами загони цісаря Фердінанда з лісовчиками пана Русиновського. Нечуваними муками і кров'ю спливаю її лани, і там, де рік тому квітли селища, тепер стирчать з-під снігу закурені комини згарищ, а німецький і чеський барон накладає на кмета ярмо ще важче, ніж те, що спонукало його на повстання.

І ось вже майорять на обрії сині сапфіри і аквамарини вічних снігів. То Альпи здіймають над хмарами свої гострі вершини, наче велетенські самоцвіти, оправлені в біле срібло землі.

На південь від цих блакитними очима мріють італійські озера і під шарудливим вічнозеленим листям лаврів та олеандрів бринять мандоліни і спів юнаків-італійців. По темних каналах Венеції беззвучними кажанами тихо і рівно линуть гондоли і, зупинившись під балконами з мохастого каменю, співають гондольєри пісень про кохання і щастя. А ось над чорною водою каналу здіймається кам'яна арка. Це Міст 3ітхань. Щоночі проводять ним жертв отців інквізиторів. Ніжно і сонно парують над далечінню прозорі серпанки туману. Пахне померанцьовим цвітом і морем; спить місто у чарівному сні, а вони востаннє бачать світло місяця й зорі, бо по той бік каналу — катівні, де щоночі трощать людські кістки, шматують молоде міцне тіло, печуть його червоним залізом і роздирають різним приладдям, ніби вигаданим у пеклі самим князем пітьми.

Сотні, тисячі шпигунів стежать за кожним кроком і словом італійця, іспанця, француза, англійця. Обплутано людство католицьким павутинням, бо скрізь, де народжується смілива думка або сумнів щодо святого письма, — з'являється чернець і кат, гасильник думок і знання. Днями, місяцями, роками не бачить в'язень світла і людей, бачить тільки слідчих, ченців та катів. І, знесилений, розтрощений муками, зрікається власних думок і тоді гине нa вогнищі «милосердною смертю без пролиття крові», щоб своєю прилюдною стратою відбити в інших охоту шукати і думати.

Але не задушити вільного духу людини, скільки б вогнищне палало по майданах всієї Європи. І поруч з в'язницями інквізиції скеровує на зорі свій перший телескоп великий астроном і досліджувач Тіхо де-Браге, а знесилений муками Галілей[375] зрікається своїх тверджень, щоб за мить тупнути ногою, з переможним, розпачливим зойком кинути інквізиторам:

— А все ж таки вона крутиться!

І всім церковним співам і органам старого світу не заглушити цього лункого вигуку, і не потьмарити всім кадилам землі зоряного ясного неба, де шукає запитливе око людини розгадки побудови всесвіту.

Іспанія…

Вилюднена країна нагадує згарище. Фанатики королі з шаленою мрією бути першими в світі знекровили її податками і війнами, знищили землеробство і віддали майже всі землі під пасовища. А гранди-феодали знищили огорожі навколо селянських ланів, і їх отари витоптують злиденні клаптики кам'янистого грунту, де селяни сіють собі трохи пшениці. І ось спорожніли селянські хатини, пішли селяни в ткачі або подалися в мандри, але незабаром тканин стало, більше, ніж покупців, і безробіття і голод стиснули їм горло кістлявою рукою. Занепали мануфактури Сеговії, Толедо, Севільї та Куенко. А податки зростали. Не було хліба з власних ланів, не було й за що купити довізного. Гинули люди з голоду і моровиці, і ніхто не міг їм допомогти, бо шалені мита оперезали іспанські кордони, наче кам'яним муром, і захлиналася країна а лабетах своїх королів і кривавих туманах невблаганної інквізиції. Дичавіла вона, ставала пустелею, як її кам'яниста земля, занехаяна землеробом.

І поруч, на півночі, - Франція. Неосяжні лани ледве вкриті першими паростками озимини. Але що це: витоптані старанно зорані ниви, ніби пройшла по них хижа ногайська орда. Це король полював тут весь день із своїми вельможами, дамами, міньйонами[376], хортами і соколами. І ось вночі повилізали з своїх жалюгідних землянок голодні селяни, зaгoрнуті в якесь неймовірне дрантя, з безсилим розпачем обійшли свої обніжки і схилили голови до землі, бо не було вже ані сліз, ані голосу…

Знов гинути з голоду, гнити по кісточки в воді, бо не можна ж селянинові збудувати собі надземну хатину: за таку розкіш враз стягнуть з нього королівські службовці останні су і деньє[377]. Скорбут, сухоти, ломець карлючать дітей і дорослих. Восково-жовті обличчя нагадують мерців. А король, наче бог на землі, панує над усім, і навіть закон існує на землі лише тому, що «так нам подобається», і тому, що «держава — це я».

Казкова розкіш палаців не до кишені зубожілій державі. Та хто наважиться сказати про це королеві?! І не сплять королівські банкіри та фінансисти, вигадують, як відстрочити невідхильний ганебний крах.

А ще далі на північ, на рівній, як озеро, низовині квітне маленька країна, де нема кривавих кошмарів інквізиції і абсолютизму. Блакитні канали відбивають зорі і місяць. Входять до них з неосяжних просторів Атлантичного океану високі і стрункі вітрильники, і здається, що мчать старанно зораними ланами трищоглові бригантини, шхуни і каравели під прапорами далеких країн…

А ось і гострі шпилі її столиці, - бурхливого квітучого Амстердама, де чути всі мови землі і де поруч з червоним перуанцем бачиш смуглявого і стрункого сінгалеза, і кучерявого суданського негра з крутими яйцями блискучих очей, і наче вирізьбленого з слонової кості чорноволосого малайця. Спить порт з густим лісом корабельних снастей, і тихо співає в них вітер. Сплять старанно зогріті теплиці. Зеленіють в них паростки чудових тюльпанів і гіацинтів, а за якихось два-три тижні запалять вони свої червоні та жовтогарячі ліхтарики-квіти. І куняє над ними садівник з коротенькою люлькою в зубах і темною торочкою бороди під широким білим обличчям.

Але не сплять ділки амстердамської біржі. Скупили вони всі кораблі, вантажені перцем, імбирем, шафраном, ваніллю, кавою та ананасами, встановили на все свою ціну — і стоятиме та ціна, аж поки не прийде до амстердамського порту якийсь корабель з таким же вантажем. А тоді полетять шкереберть усі їх ціни…

І ось народилася чутка, ніби вирушив з острова Куби такий корабель. Стривожився біржовий мурашник, потай зібралися вночі біржовики та керівники ocт-індської компанії до Христофора Курца, винахідника якоїсь хитрющої астрологічної машини, що вгадувала рухи товарів по океанах і ціни на них. У Курца вигляд славетного лікаря біля ліжка конанця. Брови насуплені. Він крутить якісь коліщатка і гвинтики, вибігає на балкон і з циркулем в руках щось вираховує і перевіряє по зорях, а ділки зосереджено стежать за спритними маніпуляціями штукаря й шахрая і побожно мовчать, бо найменша помилка в розрахунках загрожує їм незліченними втратами.

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, огортає Бретань і Нормандію, завжди бурхливу Біскайську затоку, Ламанш, Па-де-Кале — аж до туманних берегів Англії, останнього клаптика старого суходолу, колись відірваного від нього стихійними силами.

Вогке повітря наснажене прозорою парою. Зелені луки, дубові і тисові гаї та ліси вкривають його з краю в край.

Повільно плинуть тихі річки, на скелях височать похмурі і присадкуваті вежі замків і, наче хмаринки-баранці, вкривають луки сірі отари овець. А на темних шляхах, біля вогнищ наче стани циган — безпритульні бурлаки. З їх порепаних рук і засмаглих облич враз пізнати селян-землеробів. Родинами і сільськими громадами блукають вони мачухою-батьківщиною, бо зігнали їх графи і лорди з земель, зруйнували їх хати і все віддали під пасовища отарам. Так слухняні й покірливі вівці з'їли селян-землеробів, бо, щоб пасти незліченні отари, досить двох-трьох чабанів, а щоб зорати ту ж землю — треба кільканадцятеро орачів. І пішли вони ткати сукна з вовни шахрая-перекупника, що сплачує за роботу не грошима, а крамом, дорожчим, ніж по містах, — пішли сліпити очі, гнутися над верстатами або блукати шляхами, продавати злиденне майно і поволі перетворюватись на жебраків.

А суворий закон пильнує державного ладу і власності. Він наказує затримувати кожного жебрака і бурлаку, заголювати вище пояса і прилюдно бити батогами, аж поки не заллється спина його кров'ю, а потім пересилати його з парафії до парафії, до села, де він народився, щоб пішов він там у наймити, «як належить чесній людині». А якщо він не скориться, тpeбa знов його бити прилюдно, ув'язнити, й віддати до якоїсь мануфактури в робітники або зовсім вигнати у заокеанські колонії, або на державні галери.

І ось ховаються вдень бідні люди в лісах. Полюють на них шерифи й констеблі і іноді звільняють їх за злиденний хабар, щоб за тиждень знов схопити відпущених і десь ткнути на примусову роботу.

І темнішає ніч, наче муки людей тьмарять її сині крила, і огортає похмуре громадище — Лондон.

На площі, перед Тоуером[378], будують поміст: на ранок мають стратити чимало відьом та єретиків, бо й тут запанували домініканські ченці, запрошені з Рима королем Яковом. А поруч, у завулку; суне з театру численна юрба. Не задоволена вона з вистави:

— Трагедії сера Вільяма Шекспіра[379] були значно кращі, - вигукує один із них. — Там люди жили й страждали на сцені, а тут… Підемо вип'ємо краще елю та бренді, розвіємо трохи нудьгу…

Через півгодини спить Лондон. Сплять актори і глядачі, лорди і леді, підмайстри і майстри, учені та в’язні з борговоі в'язниці. Не сплять тільки стратенці, не спить і Вільям Гарвей, перевіряє кровообіг на хворих і трупах…

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, де не чути стогону, прокльонів і сліз, де не видно горя людського.

Але й в океані трапляються кораблі, а на них — закуті веслярі-галерники і негри-раби. Везуть їх на продаж в Америку, наче овець. І назустріч їм — мчать з Ост-Індії вітрильники, вантажені перцем і кавою, сріблом і золотом, ваніллю й імбиром. Несуть вони розор і нещастя ділкам Амстердама і Франкфурта, Антверпена і Брюгге, Ліссабона і Гавра, Ліверпуля і Лондона.

А темна ніч лине і далі — аж до далеких заокеанських країн…

Коли зазирнув у вікно димний світанок — лежав Петро Конашевич, блідий і виснажений, знов не спроможний ані рухатися, ані говорити. Саме тоді прокинувся Причепа і кинувся до лікаря.

Ле-Куртьє довго поїв Сагайдачного теріаком, розтирав щітками й горілкою, обкладав пляшками окропу, і нарешті хворому трохи покращало.

Лікар витер спітніле чоло і сів біля хворого. Гетьман довго дивився на нього, потім тихо спитав:

— Скажіть, скільки залишилося мені жити?

Лікар від несподіванки здригнувся і виструнчився.

— Штио таке?! Кто тсе сказав?!

— Я… знаю, що помираю. Навіщо критися?.. Справ у мене — сила, — з зусиллям витиснув хворий.

Лікар мовчав.

— Мені б ще місяць… Скажіть! Мені треба знати, — з мукою говорив Сагайдачний і шукав лікарів погляд.

— О так. Коли не буде шче одін такій розмова… Можна довго жіті і буті здорові… Mais c'est[380] дуже трудно, — додав він по хвилі, і болісна зморшка лягла йому проміж брів.

— Спасибі… Отак краще, — тихо стиснув йому пальці гетьман. — А ви, пане лікарю, їжджайте до Варшави, зробіть добре діло.

Лікар ображено рвонувся з місця, але Сагайдачний спинив його рухом і вів далі, з зусиллям переводячи подих.

— Мені треба… надіслати цього листа королеві… Нема кому доручити, крім пана лікаря.

Лікар ще не розумів і ображено й запитливо дивився на хворого.

— Обдурено нас… Реєстрове військо… Старшину… Мене… Владик наших.

Лікар дав хворому ковток чорної кави, щоб підтримати його сили. Він розумів, що треба урвати розмову, але гетьман говорив з такою мукою в голосі, що краще було дати йому висловитись, щоб потім одразу його заспокоїти. І Ле-Куртьє не перебивав хворого, тільки раз у раз мацав йому пульс і давав ложку кави.

— Спокійніше. Тикше, — говорив він, коли хворий надто квапився, і слухав уважно, терпляче.

А Сагайдачний розповідав, як і що обіцяли йому і що зробили з владиками, з старшиною, з реєстровим козацтвом. І стільки болю бриніло в його колись владному тоні, що на мінливому обличчі лікаря начебто йшли тіні від хмар.

— Але ж я не можу кинуті мсьє гетьман! — палко і болісно вирвалося в нього.

— Я вмираю, — спокійно й суворо відповів хворий. — Проти смерті ліків нема. А допомогти мені ви ще можете. Це ж справа мого життя… Добийтеся правди. Адже вельможне панство не передасть листа королеві. А старшину не пропустять до палацу. Це ж для мене більш важить, ніж ліки і догляд… Хай Шмойлович пильнує мене… Він; кажуть, тямущий…

— Mais… я ж не можу, — зі сльозами в голосі повторив лікар. — Мій обов'язок… Я, як сольда… мушу боротися до останні квилин, мушу допомагати, мушу рятуваті мсьє гетьман… Давайте листа, — раптом простяг він руку і відвернувся, щоб хворий не бачив його вологих очей.

Виїхав він другого дня разом з Богданом Баликою, якому Сагайдачний доручив приставити відповідь короля, а Самуїл Шмойлович узявся доглядати і лікувати хворого гетьмана.

Щоб врятувати Петра Конашевича від несподіваних хвилювань, Настя наказала нікого не пускати до гетьмана, а Борецькому замовила правити щоденні молебні за нього.

Сагайдачний мало не весь час лежав сам. Сувора й чесна правда смерті дивилася йому просто в очі. В одноманітній самотності пригадував він все життя, людей, з якими доводилося стикатися, і по-новому розцінював і розумів їх. Він вгадував їх думки і настрої з непомітних натяків, з несвідомих тіней і з зміни виразу їх обличчя.

І, те, що колись було йому неприступно і незрозуміло, — враз ставало прозорим і ясним, наче осяяне якимсь сліпучим і правдивим світлом.

Він бачив, що Насті важко дивитися на його нескінченне конання, що одноманітне й відлюдне життя в цих сувороскорботних покоях стає їй непереносною мукою, і не засуджував її за дражливість, за іноді несподівані сльози або сувору й ворожу мовчазність.

«Непристойно так довго конати, — думав він. — Але ж треба, трeбa дочекатися відповіді».

Потроху ознайомлював він її з своїми справами, показував папери, документи, показував, де ховає він гроші, де інші скарби; де розкинулися його хутори і рілля, і скільки коней і худоби має він у безмежному Дикому Полі.

— Все тобі залишиться, — додав він.

А вона слухала, байдужа й мовчазна, ніби життя довіку втратило для неї і зміст, і смак.

Лише один раз вона спалахнула і обурилася, коли Петро Конашевич розповів їй, що Самійло Корецький загарбав у нього значний клапоть землі.

— Та як же ж ти терпиш таке?! — палко вигукнула вона. — Чи то суду тут немає?!

Сагайдачний всміхнувся.

— Це вже тобі доведеться з ним позиватися, — бо мого віку не вистачить. Проте й суди не допоможуть, з панами магнатами судяться зброєю.

— Так хіба ж тобі сили — бракує?! — спалахнула вона. — Та я б залюбки озброїла челядь!.. А в Корецького тепер сили катма — сплюндрував його Нур-ед-Дін з Кантемиром.

— Помру — роби що завгодно, — вдpyгe спинив її Сагайдачний. А коли Настя засперечалася, почала доводити, що не варт відкладати такої важливої справи, уважно зиркнув на неї і раптом сказав:

— Знаєш, що? Їжджай ти до Сагайдаччини. Побачиш, що там і як… Може, маєш ти дійсно рацію. А козаків я тобі дам.

Настю наче збризнуло живою водою. Вона побачила якусь мету, — живе діло, на яке можна витрачати і сили і час. За кілька днів зібралася вона у дорогу, а господарство доручила Причепі і Любці.

І ще порожніше і тихше стало в гетьманському будинку. Березневі вітри співали по коминах своїх голодних і холодних пісень. Кучугури вже вогких і ніздрястих снігів ще зазирали у вікна, але з кожним днем танули, осідали… І рідко-рідко коли хтось oдвiдувaв хворого.

А Сагайдачний жив зосередженою, напруженою надією на відповідь короля. Ніби всі його сили збіглися в одну точку, одну іскру, що підтримувала його вже нетривке життя. Він рахував дні і години, уявляв собі, як мчать Балика й лікар пустинним, засніженим Поліссям і Білоруссю, де вони зупиняються, де ночують, де змінюють коні.

Йому не гіршало, але й не кращало. Поки лежав нерухомо, він нібито почував себе добре, але рухатись не міг.

Вчащав до нього митрополит Іов Борецький, розповідав новини, потім завжди переводив розмову або на братство і школу, або на владик. Скаржився на утиски, на нестачу у всьому. І хворий розумів його мету.

— От зроби добре діло, — якось одверто висловився владика. — Не забудь свою школу і братство. Єдиний-бо вона є світоч православ'я, єдине джерело знання для наших діток.

— Не така вона, як я мріяв, — не одразу відповів Сагайдачний. — Нам треба школу життєву, а ви готуєте з дітей полемістів-ченців. Нам треба захищати себе на суді, розумітися на простеньких хворобах, торгувати, підраховувати виторг, промовляти на соймиках і на рочках, а ви… як п'ятсот років тому: trivium та quadrivium…[381] Навіть згадати огидно.

Борецький спалахнув.

— Та де ж ти бачив таку школу, яка тобі ввижається? Медицини та права вчаться па університетах та академіях. А маленьких дітей треба вивчати грамоти та святого письма. Ось зачекай — підростуть вони, тоді й за академію буде мова. Хіба ж діти подолають таке?!

І раптом, згадавши застереження лікаря, замовк і роздратовано і трохи ніяково засмикав довгі рукава,

— Ну, а як справи з вашим визнанням? — порушує хворий мовчанку.

— Та… все на мертвому… Ми ж не були на останньому соймі перед Хотинським походом. Незручно було: сказали б, що ми видираємо згоду, коли держава гине під навалою турків. Так і сидимо в Терехтемирові, бо ж носа не сунути нам ані на Білорусь, ані навіть до Житомира… Тільки за шаблями твоїми й спасаємось. Борецький розповідає Сагайдачному про те, що уряд не визнає православних владик, що сидять вони в Терехтемирові за козацькими шаблями.

— Обридло ж воно, наболіло. Вже слабші духом вагаються, бо хоч Христос і заповів нам вінець мученицький, та не можемо ми покинути паству свою без захисту на розтерзання вовкам духовним, від Ватікану сущим. Сумують і м'ятуться їхні душі, а найпаче всіх страждає преосвященний Ісайя Копинський. Далекий Перемишль, паства його, і не скоро потрапить він до неї, так і залишається преосвященний отець скромним ректором братської школи і архімандритом братського монастиря під щохвилинною і щогодинною загрозою нападу драбантів з папежниками. Ніяке довготерпіння не може винести такої муки очікування! І вагається серце владики: хоче він написати в Москву патріарху Філарету просити його, щоб прийняв він владику со мніхи в підданці царя Михайла і дати йому притулок в безкраїх просторах Московщини. А проте не будемо передчасно говорити про справу цю…

І знов заговорив про заповіт.

Обридло ж воно, наболіло… Вже слабші духом вагаються, бо ж нікому страждати не солодко… Ось і Сакович, і навіть владика Курцевич… Та чого там завчасно казати… Мабуть, ще й плещуть зайве… — перебив себе митрополит і знов заговорив про заповіт.

Сагайдачний і сам думав про нього. Дратувало тільки це неприховане бажання Борецького відірвати собі з близької спадщини ласий шматок.

І мимоволі пригадував Сагайдачний текст з пророцтва: «Розподілять ризи моя і про одіж мою кидатимуть жереб». Але не це хвилювало його. Життя відійшло надто далеко, і навіть на самого себе дивився гетьман, наче читав про себе в старовинних книжках або бачив себе на малюнку.

Тільки справа козацька ще й хвилювала його. І вночі, коли запалювалася кров його гарячковим огнем, знову пригадував він скарги Богдана Балики і нібито з небуття виринала скривавлена постать Яська Бородавки. А чи не був він правий, коли докоряв Петру Конашевичу за його бажання добитися права послугами і вірною службою короні?! Чи не вогнем і мечем треба було розмовляти?!

Але ж — ні: Бородавка стояв за голоту, казав, що треба винищувати панів. Що б тоді вийшло? Магнатів було б дійсно знищено, але ніяка держава не стоятиме без панів. Інші заступили б розтрощених, бо інакше перетворилася б вся країна на якесь безладдя, де кожен сам собі пан. І тоді й татари, і турки, і ті ж ляхи загарбали б її голіруч, бо не може бути держави без влади, а влади — без панів. Хіба що народилася б якась невідома й могутня сила, рухала б горами, лісами, річками… Але ж немає її, і ніколи не прийде вона, як ніколи людина незагнуздає Дніпра-Славути, не загатить, як маленьку річку, не опереже кам'яною греблею…

І тоді плювок Бородавчин, замість заслуженої зневаги і кари, здавався йому безсилою помстою розчавленого хробака і викликав лише гидливу гримасу.

Над Києвом лунали великопостові дзвони. З дахів на сонці капали буйні прозорі краплини. І якось Борецький запропонував хворому посповідатися.

— Дай мені трохи… зібратися з думками, — не одразу відповів Сагайдачний.

Борецький тактовно замовк, але наступного дня знов завітав до хворого з хрестом, євангелієм та єпитрахиллю — і Сагайдачному незручно стало відмовлятися. Після сповіді Борецький ще довго сидів із хворим і знов нагадав за заповіт, школу і братство, а коли хворий не став сперечатися, витягнув з кишені готовий текст і дав йому підписати. Він підписав свій заповіт і з ніяковою всмішкою попросив уписати разом із своїми родичами на спомин душі і ім'я Якова Бородавки.

Як хижий птах, не випускав Борецький Петра Конашевича з своїх пазурів і радий був, що Настя поїхала, щоб ніхто і ніщо не заважало йому по-своєму обробляти цю знесилену і знівечену душу. А Сагайдачний мовчав, бо все стало йому байдуже, все стало чуже і далеке-далеке…

На вербах набрякли весняні волохаті бруньки… Граки метушилися біля торішніх гнізд і крякали лунко і радісно. На сонці парували стріхи. На схилах замкової гори таловини вже світили зеленим. Гомінкими струмками бігла з гір мутна весняна вода.

Сагайдачний дивився у вікна на гіллясті верби, на гнізда граків, просив присунути ліжко до світла, і сонячне проміння огрівало і ніби кликало його на повітря життєдайним покликом. Але поклик весни не долинав йому до душі: тільки болем стискалось серце, тому що так довго не їде Балика.

І ось якось вранці, ледве розплющивши очі, почув Сагайдачний бренькіт острог і знайомі, бажані кроки. Щось перехопило йому подих, а очі з мукою і надією дивилися у напіврозчинені двері, за якими лікар Шмойлович щось поквапливо й невиразно тлумачив Балиці.

— Добре! Добре! Я розумію, — почувся лункий голос і Богдан Балика ввійшов до спочивальні.

Він примружився — і не одразу побачив у півтемній кімнаті ліжко, а на ньому — схудле, восково-жовте обличчя з запитливо-благаючими очима і болісною всмішкою.

— Що ж ти, батьку? Вже й весна надворі, а ти все вилежуєшся, — говорив Балика і не дивився на хворого, вражений разючою зміною в ньому.

— Що ж він? Король?.. — витиснув Сагайдачний, намагаючись трохи підвестися.

— Лежи! Лежи! — кинувся до нього Балика. — Що ж король… Лікар — чесна людина. До рук передав твого листа ще й від себе чимало додав… Надивився він тут на наше життя… А король — він дійсно… Каже, що гроші нам за похід вже відраховані і лежать у Львові. Цими днями привезе їх пан Обалковський, розрахується з військом.

Балика квапився, розгублено і збентежено. Він не знав, як і що говорити, щоб не розхвилювати Петра Конашевича.

— А тобі відповів король грамотою… І подарунки наказав передати. І булаву… Адже ж ти — перший наш гетьман, що дістав її з королівських рук, наче гетьман коронний. Годі тепер різним голодрабцям роззявляти на тебе пельки… Гетьман — і край.

Кажучи, він розв'язував якісь клунки і безладно і швидко кидав, не дивлячись на Caгайдачного:

— Ось вона, твоя булава… З щирого золота… Скарб… Каміння яке: зорі небесні… А ось, у торбинці, золото: чотири тисячі флоринів нам, старшині, а три тисячі талерів — особисто тобі. Бачиш, як шанує тебе король?! А отут скринька з королівською грамотою. А ось ще тобі цяцька, щоб швидше видужав: щирозолотий конак з образом самого короля, а навколо діаманти, а з того боку — смарагди та якесь червоне каміння, от забув, як його. Просто як кров. А стрічка яка!.. А ось тобі ще на шию ланцюжок золотий, як у воєводи Замойського. Що, не чекав таких подарунків? Адже ж обіцяв він тобі милості вдесятеро… Ну й не збрехав.

Балика метушився, сипав словами, як снігом в негоду. А Сагайдачний мовчав, і бліда, радісна всмішка ледве помітно торкнула його вуста. А Балика клав на ліжко торбинку з грошима, простягав йому булаву. Сагайдачний взяв її і враз упустив на ковдру. Тихенько пестив він її пучками і все шукав очима Баличиних очей. А Балика совав йому в руки важкий золотий ланцюжок і наче десь поспішав.

І ця розгублена метушливість раптом відбилася на обличчі хворого невиразною тривогою.

— Ну, а старшині що, козакам?

— Та… якось воно вже буде, — розгубився Балика. І почав розгортати королівську грамоту з великою сургучною печаткою на крученому шовковому шнурку.

— А владикам?.. Нобілітація? — настирливо перепитував хворий…

— Та кажу ж тобі… Якщо тобі стільки надіслано, щось перепаде і нам усім… Ось приїде той Обалковський… Побачимо.

Але Сагайдачний не слухав. Льодова рука стукала вже серце нестерпним болем… Він зібрав усі сили, напружився у шаленому пориві, спустив ноги з ліжка і став на весь зріст, жахливий худорлявістю і божевільними від напруги очима, і довгим патлатим волоссям, і бородою.

— Що… Н…нам всім? Війсь…ку? З реєстром?.. С…старшині? — хитнувся він до Балики і вчепився в нього довгими пазуристими пальцями.

Він трусив Балику з останньої сили, зазирав йому в очі і, напосідаючи, вже розумів, передчував жахливу правду.

— Та кажу ж, якось воно ще буде… — з розпачем белькотів Балика.

— З війсь…ком, З реєс…тром?

Болісна всмішка скривила обличчя Балики. Очі його нарешті зустрілися з очима Петра Конашевича, і, неспроможний брехати, він з мукою вигукнув, забувши застереження Ле-Куртьє і Шмойловича.

— Та хай йому трясця, падлюці! Знов буде комісія на козаків… Був він собакою, шляхетський король, і залишився…

Сагайдачний, ще мить постояв, дивлячись йому в очі, наче всмоктував у себе смертельну отруту, потім враз обважнів і зсунувся на долівку, заплутавшись рукою в золотому ланцюжку короля.

— Лікаря! — розпачливо крикнув Балика.

І сам вже бачив, що не потрібні тут лікарі…

Вночі десь далеко-далеко, за гирлом Почайни, лунко, як постріл, луснула дніпрова крига. Згодом долинув з-за Чортория такий же звук, притамований далечінню. Потім — третій, четвертий. І з хрустом і шарудінням посунула крига на південь. Незліченними білими зграями йшли вони, і не було кінця-краю їх струмінню. Кришталево мінилися льодини проти місяця, кружляли, напливали і лізли одна на одну, наче білі ведмеді в любовній грі, перекидалися, на мить спінивши темнi хвилі, і кружляли у вирі, щоб рушити далі і зникнути десь на обрії за піскуватими косами або за стрімким рогом правого берега.

І високо-високо, в лускатих срібних хмаринках, лунко перегукувалися журавлі, дикі качки і чорногузи, потужно і швидко мчали на північ, назустріч кризі і вітрові.

Бриніла, співала весна на узгір'ях струмками, бентежила нетрі лісів, розбуркувала рудих кошлатих ведмедів, кротів, кажанів і борсуків, тяглася до неба зеленими стрілками паростків, кликала до життя, до боротьби, — до коxaння.

І, вийшовши з теплої хати, чухав селянин кошлаті груди, дихав воложним пахом землі, бруньок і торішнього листя, відчував, як бентежно і буйно калатає серце в грудях і кличе його в Дике Поле, на Січ, на уходи, на волю, на боротьбу за визволення.

І слідом за останньою кригою рушили на Січ хлопи і підсусідки, вільні будники, рубачі й копачі, броварники і гамарники, смолярі і залізняки, рудники і шевці, мечники і панцерники — здобувати собі волю і право вогнем, залізом, кров'ю і молодим, непереможним завзяттям.

1930 —1935 рр. Київ.