Людолови. Том 2

За булаву і корону

Дні минали швидко і непомітно, як придорожні дуби, коли баскі коні мчать лісною просікою рівною легкою риссю. Сагайдачний їх не помічав. Він відпочив і заспокоївся, в гостинній оселі, і тепер безсилий розпач і пригніченість перших днів здавалися йому чимсь ганебним і не гідним козака.

Захоплено пірнув у складне і різноманітне київське життя. Міська і околишня шляхта, братство і міська рада навперебій запрошували його. По-перше, кожен бажав вшанувати колишнього гетьмана і шаною притамувати йому біль від поразки, але незабаром всі зрозуміли, що присутність Петра Конашевича конче потрібна і корисна в кожній важливій справі суспільного життя. І Петро Конашевич нікому не відмовляв у пораді і допомозі. Все тут цікавило його. Він одвідував філософські і релігійні диспути, а іноді і сам кидав у кипінь палких дискусій влучний доказ або в'їдливу стрілу в город прибічників унії та католицтва. Часто підказував дидасколам теми для гострих памфлетів, а в гуртку вчених, що збирався у Галшки Гулевичівни, по-діловому обмірковував, що треба якнайшвидше перекласти або написати і надрукувати, про що провіщати парафіяльному духівництву, чого добиватися на соймику і на Вальному соймі.

Одвідував Сагайдачний і братство і брав жваву участь у братських сходках. Навіть на братських канунах, за чаркою доброго меду, знаходив він про що говорити з цеховими майстрами, з крамарями і лавниками, з підміською шляхтою. Не забував він і свого старого приятеля Хому Причепу, і той, поговоривши з Петром Конашевичем, захоплено чухав потилицю і приказував:

— Оце так голова!.. Ще не бачив такої і ніколи більш не побачу…

Радився він і з купцями про збільшення торгівлі з Угорщиною, Молдавією і Московщиною, не забував і братську школу і не шкодував грошей на пишні шкільні вистави, щоб потьмарити театральні вправи єзуїтського колегіуму, а перед кожними рочками влучно підказував шляхті, які протестації вписувати до земських книг і як добиватися на суді свого шляхетського права. І не одна сварка поміж киянами закінчувалася повним примиренням тому, що Сагайдачний вчасно втручався в неї і доводив, що не варт гризтися проміж себе, бо це тільки вода на млин їх спільних ворогів. І вдячні люди просто дивувалися і губилися, бачачи його невтомну й кипучу енергію, а кир Єлисей ховав у зіницях веселу всмішку і думав:

«О, тепер він знов став собою, а тоді примчав до мене скривдженою бабою…».

Під настирливими нагадуваннями Плетенецького почав Сагайдачний писати свою книгу про унію. Уперто і сумлінно вивчав він догматику, часто одвідував Борецького, Єзекіїла Курцевича та інших вчених і в довгих розмовах з'ясовував собі тонкощі богословських доказів і тлумачень кожної дрібниці, щоб найспритніші католицькі богослови не могли впіймати його на якійсь хибі і збити непередбаченою каверзною дрібницею.

Але не в догмі бачив зміст і мету утворення унії. Влучно, гостро і короткомовно, як військовий наказ, розробив він другу частину свого твору, де показав загальний наступ католицтва на схід Європи, з метою підкорити православну церкву і помалу знищити навіть пам'ять про її існування, а унію утворив польський шляхетський уряд за вказівками Ватікану, як перший крок цього наступу, щоб потьмарити настороженість православ'я, притамувати його ворожнечу до західної церкви і таким чином, з одного боку, допомогти панству в приборканні і покріпаченні України і Білорусії, а головне — дати Риму нове і невичерпне джерело прибутку і збагачення.

Але вся ця складна кипуча діяльність не заважала Сагайдачному весь час мати на оці військові справи. Хоч які важливі всі заходи громадського життя, але без збройної сили нема дійсного захисту, від нахабних зазіхань Речі Посполитої. Ось чому, працюючи над своїм рукописом і іноді кепкуючи з себе в думках за таку не гідну вояки роботу, він написав докладного листа литовському гетьманові Сапезі, а згодом і сам поїхав до Вільно. Сапега дав йому проповідні листи на формування двадцятитисячної армії проти Московщини. Військо довелося набирати в кількох місцях. Сагайдачний кинувся до військової скарбниці, і коли перші загони почали збиратися під його прапорами, для них був готовий і одяг, і зброя, i харч.

З одчайдушною сміливістю і рішучістю перемагав Петро Конашевич різні перешкоди, і після довгого втомного дня, коли лише собаче гавкання тa переспіви перших півнів порушували тишу, сидів над своїм рукописом, вигострював мову і докази, перекреслював і переписував цілі сторінки і потроху входив у смак нової роботи.

Вісько Петра Конашевича зростало і гартувалося, а разом з ним зростала його певність в собі і в майбутньому. Робота захоплювала Сагайдачного. Він оточив себе посивілими загартованими у боях воїнами і для кожного з них знаходив роботу. В усіх напрямках мчали його гінці, йшли піші і кінні загони.

Весняне сонце дало йому першу хвилю виписчиків і втікачів-кріпаків, а коли зазолотавилися лани шарудливими хвилями пшениці і запалахкотіло липневе небо яскравими блискавицями, — заворушилося й реєстрове козацтво, якому загрожувало виселення до крулевщизн або у межі Запорозького Лугу.

Працювали й старшина. Недурно вичитували вони до хрипоти по ярмарках і міських торгах, по шинках і магістратах, на церковних ганках і по сільських майданах пишні обіцянки пана Сапеги, що ніхто пальцем не зачепить захисників ойчизни і трону, вірних слуг королевича Владислава. Подумали-подумали козаки, почухали потилиці і, рятуючи жінок, дітей і хати, худобу і ріллю, пішли на його поклик.

Настав і минув день святого Іллі. Гроші козацькому війську не були сплачені. Пани самі порушили постанову комісії, і вийшло, що Петро Конашевич мав рацію не зважати на панські погрози. Про виселення козаків із маєтків не могло бути й мови, а на вимоги панів козаки відповідали глузуванням або погрозами.

Нове військо формувала не тільки старшина. Різні люди з дрібної шляхти і підпанків, охочі до походів, а головне — до легкої здобичі, не стільки навчали свої ватаги військової справи, як наїжджали нa фільварки та містечка, накладали контрибуції, грабували, ґвалтували жінок, вимагали леж та приставств і зовсім не поспішали в Московщину, тому що і дома знайдеться досить хліба козацького.

Під гаслом вербування збиралося купами і поспільство, підпалювало панські садиби, скирти і ожереди і, порахувавшись з своїм одвічним ворогом, і собі приставало до козацького війська.

А коли дійшла до Базавлуку чутка про похід, рушили й січовики.

3аворушилася шляхта. Вона проклинала план короля і королевича Владислава. Посипалися скарги до коронного гетьмана і до Варшави. Але Жолкевський не вживав ніяких заходів, а король був глухий до протестів панів, підтримуючи синові зазіхання на московську корону. В боротьбі з Густавом Адольфом він втратив права на шведську державу, а польська виборна корона не могла забезпечити його сина, ось чому так вабила його Московщина, з якою вже вісім років тривала війна, і ось чому Зигмунд уперто не визнавав Михайла Федоровича Романова царем.

Військові дії часом уривалися, часом знов відновлювалися, коли з'являлися кошти і люди. І до того ж, король Зигмунд був таємний єзуїт, і конгрегація[237] роздмухувала його апетит, щоб підкорити Ватіканові безмежні землі північно-східного царя.

А справи королевича Владислава були зовсім погані. Командував його армією обмежений і самовпевнений литовський гетьман Ян-Карл Хоткевич. Напровесні знов вирушило його військо в похід і повільно посувалося до Москви. Воно ремствувало і готове було збунтуватися через несплату грошей, брак коней, гармат і набоїв, а головне — через голод. Країна була спустошена попередніми походами, військової здобичі не було, регіментарії[238] сварилися між собою, підсилення не надходило, і Лев Сапега розпачливо волав до козаків, благав їх якнайшвидше виступити і для заохочення надіслав їм двадцять тисяч червінців.

А козаки не поспішали: лише в липні вирушив Сагайдачний у похід. Ішов він крізь Сиверщину, крізь Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну, поки королевич повільно посувався на схід спустошеною Смоленщиною.

Козаки здобували і плюндрували зустрічні міста, і Сагайдачний не стримував їх. Він тільки стежив, щоб військо не пиячило і не перевантажувалося здобиччю, бо така здобич заважає рухливості. Забачивши козаків, росіяни ховалися в лісі або билися з мужністю рокованих на загибель. А бояри тікали з своїх садиб і несли вперед грізну звістку про наближення лютого ворога.

В Лівнах Сагайдачний захопив у полон воєводу, князя Микиту Черкаського, у Єльці — Андрія Полевого, «коему осадное сидение было не в обычай». Полевого порубали шаблями, а дружину його взяли з собою. Тут же захопили козаки й посольство до кримського хана з царською грамотою. Давши коням відпочити, а козакам відіспатися, Сагайдачний підступив до Михайлова і обложив його. Кілька разів кидалися козаки на мури, але михайловці відбивалися мужньо. Сагайдачний простояв під Михайловом тиждень і вирушив далі, залишивши надійне прикриття.

Назустріч козакам поспішали князі Пожарський і Волконський. Військо їх було погано вимуштруване і нашвидку зібране з служилих людей та з хлопів. Воно бунтувало і відмовлялося битися з козаками. На березі Оки Сагайдачний розтрощив це військо і Каширським шляхом повільно наблизився до Москви.

Коли перші загони його з'явилися біля Донського монастиря, бояри виступили з Москви проти нього зі своїм ополчечням, але, як каже московський літопис: «Грехов наших ради, страх великий их объял, и бою они не поставиша».

Королевич теж наближався до Москви. Без бою піддалася і присягли йому Вязьма, Дорогобуж, Козельськ і Кременець. А бої йшли із змінним успіхом. Шістнадцятого вересня по довгій і марній облозі Можайська, вирушило польське військо через Рузу і Звенигород до Москви.

Під Звенигородом з'явилися до королевича посланці Сагайдачного. Війська було у королевича небагато: лише п'ять регіментів з невеликою арматою. Сварки між регіментаріями зростали. Двічі спалахували бунти, почалося дезертирство. Ян-Карл Хоткевич не згоджувався з соймовими комісарами щодо плану кампанії і гадав зимувати десь під Калугою або під Боровськом, але королевич пристав до думки комісарів, і гетьманові довелося скоритися.

Поява козаків була для Владислава великою радістю. Козацькі посли розповіли королевичеві про спустошені землі і сплюндровані і захоплені міста і сповістили його, що Петро Конашевич стоїть між Коломною та Москвою і чекає наказу, щоб приєднатися до королівського війська.

Зраділий королевич щедро обдарував послів, а Сагайдачному надіслав гетьманську булаву, прапор, бунчуки, литаври і наказав негайно рушити до Тушина. Нова спроба російських воєвод перешкодити їх з'єднанню не вдалася, і на урочистій аудієнції Сагайдачний передав королевичеві полонених воєвод і царських послів до кримського ханства.

Того ж дня зібрали військову раду і вирішили негайно здобувати Москву під керівництвом військового інженера кавалера Новодворського. Довго сперечалися, як штурмувати — чи то з драбин, чи то висадити у повітря міські брами петардами. Новодворський вважав, що нарубати потай таку силу драбин — річ нездійсненна, а успіх бою залежить від несподіваності нападу. Регіментарії підтакували, але багатозначно перезиралися.

«Ото бестія, тен кавалер Новодворський, — без слів говорили ці погляди, — він думає привласнити собі усю перемогу. І привласнить, якщо дійсно відчинить нам брами Москви».

За кілька годин до світанку військо в глибокій тиші наблизилося до руської столиці. Ніч була холодна, зоряна. Земля підмерзла, і в коліях, налитих водою, хрустів тонкий льодок. Гострими синюватими крижинками горіли осінні зорі. Москва темніла в далечині важким невиразним громадищем, настовбурчившись незліченними вістрями дзвіниць та веж Китайгорода і Кремля.

Загони йшли мовчки, пошепки передавали накази і також тихо залягали у складках землі. Спереду ішов сам кавалер Новодворський з петардами і невеличкою купкою підривників, а вайлуваті козаки посувалися на невеличкій відстані за ним.

Довго лежали штурмовики, чекаючи вибуху або команди. Клякли руки і ноги. Могильний холод пронизував їх крізь камзоли та жупани. А під мурами було тихо-тихо, тільки напружено і непомітно працювали в пітьмі підривники кавалера Новодворського.

І раптом коротка червоно-іржава блискавка метнулася з-під Острозької брами, і важкий гуркітливий вибух вибив зуб із кам'яної щелепи безмовного міста.

І без наказу, без крику враз схопилися і наїжилися списами і шаблями темні хвилі штурмовиків і помчали до пролому в мурі. Здавалося, ніби захиталася раптом земля, звелася важкою чорною хвилею і плеснула об кам'яний острів буруном.

І раптом прокинулося громадище. Охнули важкі мортири фортеці, виригнули чавун і мармур набоїв. Заторохкотіли мушкети, і від їх вогників враз вирізьбилися з пітьми зубчасті мури, відтінені димом і виблисками. Стрілянина була така часта, що нагадувала кипіння або гуркіт граду по залізному даху. З мурів полилися вар і смола, посипалося каміння, і штурмовики зрозуміли, що ворог не спав, а тільки удавав сплячого.

Другий ще гучніший вибух, струснув підвалини Арбатської брами. Слободи та передмістя залишилися десь позаду. Козаки мчали Арбатом до щойно висадженої брами, назустріч свинцевому і кам'яному вихору оборони.

Падали поранені і забиті. На них набігали нові хвилі і або теж падали, щоб більше не піднестися, або припадали до землі, ховались за ганки та паркани, у рівчаки і ворота і відповідали на град куль рідкими, але влучними пострілами.

Сагайдачний був у центрі свого полку. Він готувався до нової, лютішої атаки, як раптом, затоптуючи конем поранених і забитих, підскакав до гетьмана сотник Скаржинський і, захлинаючись від хвилювання, кинув Сагайдачному кілька уривчастих слів. Коли б було трохи світліше, всі побачили б, як пополотніло обличчя гетьмана і як випав його руки повід коня.

— Ти сам це бачив? — спитав він, нахилившись до вуха Скаржинського.

— Сам, батьку. Я стрибнув на коня — і до тебе. Вони стріляли мені навздогін. Я поранений. Ось… дивись.

Він скинув бурку з плеча, і Сагайдачний побачив набряклий від крові рукав. Сагайдачний озирнувся. Площа перед Кремлем і тісні завулочки позаду в сіреньких передсвітанкових присмерках були в темних плямах та горбочках: це лежали забиті і поранені. Безперервні вогники пострілів відтіняли зубчасті мури Кремля.

— Назад! — уривчасто вигукнув Сагайдачний.

Готові кинутись в шалену атаку козаки на мить нерішуче завмерли.

— Назад! — гаркнув гетьман своїм громоподібним голосом.

І темні хвилі козацького війська полинули назад, як океан під час відпливу.

Захисники Москви безупинно стріляли. Вони залишалися невидимими за зубчастими мурами і в вузьких щілинах бійниць, а за спиною в кожного з них стояли підручні і набивали димучі, розпалені пострілами мушкети. Дехто стріляв з луків, інші кидали списи або лили вар. І коли холодний присмерковий світанок розтопив у своїй каламуті яскраві зорі, чорні хвилі штурмовиків полинули назад, як океан під час відпливу.

Втрати були величезні. Aлe Москва відчула силу і загартовану впертість ворога. Обидві країни втомилися від боїв та походів, пожеж і руйнації, і на дев'ятому році війни розпочали перемови про мир.

Королевич був обурений. Він вимагав ще раз спробувати щастя. Він не хотів покинути мрію про московську корону — про цю невичерпно багату країну, де можна було розпочати веселе і бучне життя, таке принадне після похмурої мовчазності палаців відлюдного фанатика Зигмунда. Владиславові було понад тридцять п'ять років: час було позбутися батьківського опікунства і пожити на свій смак.

Він був охочий до жінок і вина, полювань і анекдотів, еротичної поезії, витончених страв і грубих, але дотепних оповідань з життя ченців, шахраїв та авантюрників-пройдисвітів. І хоча візантійська пишнота і релігійний фанатизм гордовитих бояр відштовхували і обурювали веселого королевича, він мріяв перебудувати Москву на зразок італійського Відродження або принаймні Фонтенбло.

І ось — усім мріям кінець. Соймові комісари категорично настоюють на підписанні пакту з Москвою, хоча до нового року залишається ще три місяці.

— Та я тричі встигну здобути Москву і коронуватись, — казав Владислав і нервово ляскав себе по коліну. — Скажіть панству, що я не забуду послуги і винагороджу його сторицею.

— Так, мосцьпане, — чемно вклонився Якуб Собеський, — але крулевич забуває, що ми не маємо теплого одягу, а в цій клятій країні наше військо може одної ночі замерзнути так, що на ранок московитам залишиться тільки зібрати і скласти його у стоси, як дрова. Годі нам експериментів пана Хоткевича, коли пан гетьман вишикував нас торік у бойовий лад, прийнявши московських розвідників за армію Ликова. Ми простояли добу без їжі, вогню і захисту від хуртовини. Ландскнехти падали снопами. А скільки наше панство відморозило собі рук та ніг?! А скільки зовсім сконало?! А тепер наше військо знов голодує. Падають коні. Гинуть поранені, бо нема де їх розташувати і чим лікувати.

— А головне — на Новий рік мусимо ми вже бути в Варшаві: така категорична воля вельможного панства, — підтакував Осолінський.

— А чому б вам не піти дрібними загонами по околишніх селах по хутра; сукно і сіряки? Воно не дуже гapне, але принаймні тепле, а у Варшаві на масниці можна буде влаштувати маскарад, цікавіший і різноманітніший за цей.

Комісари перезирнулися і мимоволі знизали плечима: — Щоб московити перебили нас поодинці, як горобців?!

А Осолінський додав:

— Тим більше, що тен хлопський гетьман тримається, як належить хамському ватажкові, і військо його відбирає у нас кращу здобич.

Владислав рвучко налив собі келех міцного хересу і, осушивши його, роздратовано обсмикнув свій мережаний комір.

«Іншими словами, вельможне панство заздрить тому, що менш вельможний суперник грабує сміливіше, ніж вони», подумав він, але, притамовуючи лють, запросив комісарів сісти і став доводити, що корисніше довести справу до цілковитої перемоги, ніж підписувати пакт нетривкий і ганебний для Речі Посполитої.

Але всі його докази і посилання на честь і славу не впливали на соймових комісарів. Перемови йшли далі і повільно й неухильно наближалися до бажаного кінця. І першого грудня 1618 року було підписано у селищі Деуліні перемир'я на чотирнадцять з половиною років з надією, що згодом воно перетвориться на тривкий і справжній мир.

Сагайдачний стояв тоді під Калугою і одразу вирушив додому з величезними валками хліба козацького.

Він розумів, що гетьманство, надане йому королевичем Владиславом, не має юридичної сили і що в очах польського уряду він залишається лише старшим над військом козацьким, тому що самі тільки королівські грамоти або постанови Вального сойму мають силу закону, але хіба старшина, а тим більше голота, додумається до таких тонкощів!.. А в козацьких очах бунчуки, булава, прапори і литаври блищали так само переконливо і безперечно, як небесні сузір'я.