Людолови. Том 2

Мудрий Сеїд

Замовк вечірній співучий азан. Сонце падає у море, як золотий достиглий плід з нахиленої гілки, і, розтоплюючись у хвилях, заливає узмор'я сліпучим блиском. І горбаста зибінь кольору темно-бузкового аметиста вкривається його золотом, а хвилі падають на сіру жорству і шепочуть щось задумливе і дрімотне.

Вузенькою стежкою вздовж берега поспішає старий дід у зеленій чалмі і подертому брудному халаті. Ханькова пляшка теліпається у нього на поясі, бурдюк — за плечима. І не добереш: чи то жебрак, чи то дервіш[71], а може і мандрівний перський казкар, що усолоджує слух знавців старовини легендами й дивовижними казками, фантастичними і строкатими, як візерунки харасанських[72] килимів.

Довго сидів старий з якимсь обірванцем у маленькій затоці біля Kapa-Дaгy. Щось креслив на білій баранячій лопатці, потім накинув на плечі бурдюк і рушив до Каффи, а той стрибнув у човен і помчав у море, де далеко-далеко майоріли в зибіні якісь чорні крапки, наче макові зерна.

Поспішає старий. Треба потрапити у Каффу до присмерків, поки не зачинять міські брами. І, побачивши важкі зубчасті мури, прискорює він кроки, хоч болісно б'єтъся стapeчe серце і щось хрипить і клекоче в грудях.

Але, наближаючись до брами, старий притишує ходу. Повільно перебирає він коралове сюбхе, опускає повіки і ховає під ними жвавий запитливий погляд.

Воротарі вже взялися за рипливі ворота.

— Проходь, святий отче! — окликнув його головний воротар.

Старий не підвів очей і повільно й поважно пірнув лід склепіння. З важким брязкотом грюкнула за ним брама. Тоді він спустив на землю бурдюк і, схрестивши руки на грудях, нахилив голову:

— Хай буде благословення аллахове з вами довіку! Дайте ночівлю смиренному сеїдові, нащадку пророка який повертається з хаджу[73] і несе святу воду з джерела Зям-Зям[74], бо немає у Каффі місця, де міг би він схилити свою мудру голову.

Дати притулок нащадкові пророка — велика честь, але після повстання отаман залоги Гусейн-ага карає киями за кожне порушення військового статуту, а за статутом не дозволяється пускати сторонніх людей до вартівні.

— Пробач, святий отче, — низько вклоняється воротар. — Дозволь провести тебе до хана[75] Бекирова або до караван-сарая. Брудно й бідно в нашій чатівні.

— Знаю, сину, — поважно хитає головою старий. — Але минулої ночі з'явився до мене ангел і наказав заночувати у першого чоловіка, який звернеться до мене у Каффі. «За це, — казав він, — воздасться тій людині сторицею, бо в іншому світі, де нема ані злиднів, ані бруду, ані хвороб, — я стану воротарем біля райської брами, як він вартує у Каффі».

— Хай буде воля аллахова! — збентежено відповів воротар. — Наш притулок і наша вечеря до послуг твоїх, святий отче, тільки благаю тебе, прийди до нас трохи згодом, коли Гусейн-ага перевірить чатівні, брами і варту, тому що хоч він і правовірний і виріс під сяйвом Блискучого Порога, але ж він присікається до нас, як невірний собака.

Сеїд поважно хитнув головою.

— Знаю, сину, бо око святого бачить думки людей, як ти бачиш каміння крізь хвилі морські. Я прийду згодом, коли зайде молодий місяць, а поки що залишу у вас свій бурдюк.

Воротар обережно взяв бурдюк і ханькову пляшку, затулену брудною ганчіркою, а старий рушив далі вздовж вулиці і зник десь за рогом.

Готувалася Каффа до сну. Брязкаючи важкими кайданами, проходили вулицями міські невільники, повертаючись з портових доків та каменярень. На ніч заганяють їх у сухі колодязі, облямовані каменем. Білі примари в фередже востаннє виповнювали на площах біля вoдoгpaїв свої вузькошиї кунгани і зникали у вузьких щілинках завулків, серед кам'яних мурів і скель. Крамарі зачиняли крамниці, в кав'ярнях матроси-франки ще грали в кості і пили санторінське вино, але сивобороді татари вже розійшлися по саклях, і кафедрі[76] поприбирали їх наргіле і недопиті чашечки кави. По дворах шкварчали по жаровнях смажені риба і м'ясо, міцно приправлене часником і запашним корінням, рипіли гарби кара-татар, що залишилися ночувати у місті, а в порту бриніли тремтячим дзвоном мандоліни італійських моряків.

На головній вулиці сеїд притишив ходу. Відчувалося, що місто він знає добре. Він не дивився навколо з цікавістю мандрівника, проте уважно придивлявся до людей і зокрема до яничарів, спагі і міської варти, пізнаючи їх полки і загони по куцинках, чалмах і пряжках на них…

Вздовж мурів медресе[77] і палаців франкських банкірів і крамарів старий сеїд дістався такіє[78], монастиря дервішів. Цехові ремісники виходили з такіє після вечерньої молитви, змарнілі від втоми довгого робочого дня, і, замість розійтися по домівках, відпочити і повечеряти, звертали в один бік, похапливі й роздратовані.

— Куди ви поспішаєте, сину мій? — спитав сеїд кремезного чинбаря у шкіряному фартусі. — І чому були ви в мечеті в брудному робочому одязі і не вчинили належного обмивання?

— Спитай нахипа, святий отче, — йому видніше, — з люттю в очах, але з звичайною чемністю відповів чинбар. — Ми поспішаємо на зикр[79].

Він, певно, боявся спізнитися, і сеїдові запитання затримували і дратували його.

— А де відбудеться ваш зикр? — вів далі старий і повільно гладив свою бороду, як належить священній особі.

— Тут, біля мечеті Біюк-Джами, — кинув чинбар і рушив далі, але зненацька спинився. — Якщо тобі цікаво, я тебе проведу, — додав він трохи привітніше, — бо видно, що ти не з тутешніх.

І, притишуючи поквапливу ходу, повів сеїда колінкуватими завулками, де навислі балкони мало не торкалися один одного і перетворювали їх на темні тунелі. Сеїд ішов за майстром не зовсім певною ходою. Відчувалося, що він хоче потрапити на зикр, але якась турбота його затримує. Проте думати було ніколи: чинбар переступив поріг низенького будинку, що виходив на вулицю глухим муром без вікон, і, пройшовши вогким і темним переходом, ввів його у низьку залу, де підлога і стіни були вкриті килимами з вишитої татарської повсті. Вздовж стін тяглися низькі міндери, а посередині яскраво жевріла жаровня, повна жару, і лежали подушки для шейха. П'ять висячих олійних ламп світили тьмяно і димно. Сеїд сів на міндер серед ремісників, схрестивши по-східному ноги. Його пильний, запитливий погляд блищав з-під повік, а вухо жадібно ловило уривки розмов:

— …Завтра страта… Опівдні… На площі, біля цитаделі. Невже ж їх не помилують?

— Та де ж там!.. Це тільки втішали жінок, щоб не плакали. Ще й нас примусять дивитися на їх смертні муки…

Коли входили дервіші і прямували у бокові двері, розмови уривалися, а коли вони щезали, знов починалися перешіптування:

— Жінка шевця Мустафи передчасно родила біля темниці, довідавшись про страту… Мало не зійшла кров'ю.

— А Олена Панасова побігла у Розбійницьку бухту по допомогу.

— Спритні вони, ці козачки, та тепер ніхто крім аллаха не зможе їх врятувати. Навіть розбійник Каракаш нічого не вдіє. Абдул стягнув до міста яничарів і спагі.

— Ще ж очаківські галери ось-ось мають з'явитися.

Сеїд зиркнув на співрозмовників і знов опустив повіки, перебираючи сюбхе, а ремісники раптом помітили його зелену чалму і розгублено відсунулися, підштовхуючи один одного, щоб хтось не бовкнув зайвого при ньому.

Та за мить знов починали перешіптуватися стривожені і роздратовані люди.

Але раптом розмова згасла, як свічка від протягу. Звідкись, начебто з-під землі, почувся удар великого турецького барабана і протяглий спів. Склепінчасті двері в глибині розчинилися, затремтіли в них мінливі відсвіти вогнів. Ремісники, що юрбилися посередині, нашвидку розташувалися по міндерах і просто на підлозі. В дверях показалася урочиста процесія. Вона повільно підіймалася з підземелля з старим сивобородим шейхом на чолі. Ішов він тихо і урочисто, з великою восковою свічкою в дерев'яному шандалі, і своїм профілем з гачкуватим носом нагадував хижого птаха. За ним йшли парами дервіші — всі з запаленими свічками. В першій парі виступали найстаріші сивобороді мюриди, а хлопчики років п’ятнадцяти, що тільки приймали перше висвячування або готувалися до нього, замикали процесію. Ритмічно й глухо зітхав барабан. Спів не вгавав. Шейх сів посередині зали на подушку, а всі учасники зикру вишикувалися у дві шеренги, обличчям одна до одної. Яскраво палали в їх руках високі воскові свічки.

Спів несподівано урвався. Дервіші нашвидку роззулися і сіли, схрестивши ноги. В одному кінці їх лав розташувалися флейтисти і барабанщики, в другому — шейх. Флейтисти приклали до губ свої інструменти — і полилася протягла дивовижна мелодія, сповнена тоскною одноманітністю пустинь і містичним екстазом пустинників. Ритм все прискорювався, поки з останнім вигуком «аллах» ущухло все.

Тоді служники винесли жаровню, повну жовтогарячого вугілля, чотири бубни і цимбали. Поки музики розбирали інструменти, шейх зробив якийсь рух, і дервіші наче прокинулися від своєї урочистої нерухомості, запалили люльки, заговорили. Зарухалися й глядачі, і сивобородий сеїд почув, як один з них прошепотів сусідові:

— А все ж таки і ми залляли їм сала за шкуру. Хай пам'ятають, що з одного осла не можна дерти три шкури.

— Тихше. Почує… отой сивий, — обережно підштовхнув його сусід, і обидва замовкли.

Аж ось махнув рукою шейх — і знов усе завмерло. Глибокі кишені проковтнули недокурені люльки, і знову кам'яніють один проти одного два ряди зикирів, фанатичних і нерухомих.

Шейх уголос прочитав тарик[80], перерахував усіх шейхів, від засновника ордена дервішів Ахмета-ель-Рафана аж до присутнього дервіша, і замовк. Тоді полинула тиха співуча мелодія, і дервіші почали ритмічно похитуватися з боку на бік і нахиляти голову то до одного, то до другого плеча, повторюючи одне слово «аллах». Флейти співали повільно й ніжно, але ось вступили в оркестр бубни, потім цимбали. Музика грала все швидше й гучніше і нарешті заглушила ридаючі зітхання дервішів.

Раптом один із них схопився з місця, скинув чалму і почав танцювати, посуваючись з заплющеними очима проміж обома рядами зикирів з кінця в кінець і низько вклоняючись при кожному повороті. Флейти замовкли, тільки бубни і барабани продовжували свій ритмічний гуркіт.

— Скла! — крикнув дервіш і простер руки до шейха.

Той узяв кусок шибки, розбив його об внутрішню поверхню цимбалів і подав танцюристові. І дервіш почав пхати його собі у рот, гризти, жувати й ковтати, танцюючи проміж рядами. Кiлька дервішів теж набрали пригорщі склянок і стали їх їсти. Коли все скло було поїдено, служники внесли залізні палички, обмотані бавовною, і саган з маслянистою чорною рідиною. Була це звичайна нафта, здобута у Закавказзі і відома ще з давніх-давен перським вогнепоклонникам. Служник вмокнув бавовну в нафту, запалив і подав шейхові. Відкинувши голову, шейх став тушити бавовну у своєму горлі. Зашипіла слина, засмерділо підсмаженим м'ясом, а він все тушив паличку за паличкою без стогону, без виразу болю.

Сеїд забув свій сан і поважність. Жадібно витягнувши шию, стежив він за рухами шейха, наче дитина, якій розповідають чарівну казку. І коли б присутні не так захопилися видовищем, вони були б, певно, здивовані, чому хаджі в зеленій чалмі так захопився звичайним зикром.

Коли шейх загасив останню паличку в своєму горлі, служник зібрав їх на піднос і вийшов, а один з зикрів випив нафту, наче п'яниця чарку вина.

Тим часом розпалилися до червоного застромлені в жаровню залізні прути. Шейх прочитав коротеньку молитву і торкнувся дервіша праворуч від себе. Дервіш мовчки підвівся, узяв один з прутів і почав лизати червоне залізо. Було чути, як шкварчить слина на його язику. А шейх вже простягнув другий прут дервішеві, що сидів ліворуч. І той покірно підвівся і теж став лизати полум'яночервоний метал. Потім перший дервіш застромив собі прут у рот і тримав його там, аж поки залізо потемнішало і шейх наказав покласти його на піднос.

Прибравши прохололі прути, служник вніс стіл з розкладеними на ньому шаблями й кинджалами. Шейх махнув рукою, і двоє дервішів піднесли і показали їх глядачам. Помацав їх і сеїд у зеленій чалмі, провів пальцем по гострому лезу і похитав головою:

— Недовго проживе невірний, коли йому застромлять у груди такий кинджал.

Шейх ще раз махнув рукою. Протяглий спів урвався. Шейх схопився на ноги і став здирати з себе одяг. Оголивши себе до пояса, він конвульсивним рухом схопив дві шаблі, підвів їх над головою так, щоб леза схрестилися на потилиці, і почав тихо ходити взад і вперед поміж дервішами. Пройшовши так шість разів, він зненацька спинився і крикнув зикирам:

— Моліться за мене!

І, скоряючись його слову, дервіші низько схилили голови і стали тихо молитися. Прочитавши три молитви, вони замовкли. Довго тривала напружена пауза, коли ось, завернувшись до кибли[81] і вигукнувши «аллах», шейх з огидним виттям всадив леза в своє заголене черево. Обману не було: леза встромилися в кишки і чітко вирізьблювалися на виснаженому, схудлому тілі. Шейх ліг на спину, і двоє кремезних дервішів наступали ногами на держаки, потім обережно витягли їх і кинули на підлогу. Шейх підвівся на ноги і, хитаючисъ, пройшов на своє місце, поки дервіші встромлювали собі кинджали в руки, ноги і язики.

А служники вже вносили кактус, відомий своєю надзвичайною гіркістю. Один дотик язика до нього викликає невгамовну блювотину. Шейх відламав м'ясистий листок і дав його одному з зикирів. Той став його жувати, як звичайний салат. Всього листка він, правда, не з'їв, бо раптом вдарили барабани. Це був знак закінчення зикру.

Дервіші схопилися на ноги і кинулися до своїх мештів і папуч з похапливістю акторів після набридлої їм вистави. Це не були люди, оце тільки охоплені релігійним екстазом, а штукарі-ремісники, що показують глядачам свою майстерність.

Глядачі теж мовчки підводилися з міндерів і розминали закляклі ноги. Підвівся і сеїд в зеленій чалмі і рушив на вулицю разом з юрбою. І знову почув він у темряві уривчастий шепіт.

— Ех, коли б тепер козаки!.. Вони б врятували стратенців. Бо ж серед них є сила невільників і вільновідпущених.

— Ех, не кажіть… Як їм тепер там, у в'язниці… Знають, нещасні, що вранці кінець.

— А де вони сидять? — спитав сеїд.

— А тобі що? — огризнувся кремезний коваль, але, побачивши сиву бороду і зелену чалму улема, злякано відсахнувся:

— Пробач, святий отче, не роздивився у пітьмі. Сидять вони в темниці — під вежею святого Климента, як звуть її невірні гяури.

І певний того, що сеїд розповість нахипові все, додав, удавано зітхнувши:

— Жахливі вони злочинці, що й казати… Але шкода жінок та дітей: вони, бідолашні, ні в чому не винні.

І, скориставшись з темряви, шугнув у знайомий завулок, подалі від зеленої чалми.

Місяць схиляється на захід, золотіє, втрачає чітку металевість контурів. Високо блищать у зоряному небі Стожари, і, глянувши на них, сеїд розуміє, що наближається північ.

Безлюдно і тихо на вулицях. Тільки блукають собаки по смітниках, гризуться за кістки, гарчать і гавкають один на одного. Рідшають вогні. Здається, наче кам'яні обличчя будинків заплющують втомлені очі і міцніше пахне морем, туєю і полином. Ніч очищає повітря від смороду, обвіває місто свіжим і чистим подихом моря, несе забуття, мрії, сон.

Тьмяно блимає каганець у чатівні біля воріт святого Антонія. Воротарі чекають на старого сеїда.

— Та чого там! Певно, він вже не прийде, — твердить один з них, роззуваючись.

— Якщо сказав, що прийде, то й прийде, — спинив його головний воротар. — Лягай собі спати, а ми почекаємо.

— Ну й чекай, — буркнув перший з воротарів. — Цілий день нема спокою. І вночі вже не виспатися…

Владний стукіт урвав його міркування.

— А ми гадали, святий отче, що ти вже не прийдеш, — казав старий воротар, вітаючи гостя.

Сеїд похитав головою.

— Я затримався на зикрі, як належить особі моєї гідності, бо я є мюрид найвищого висвячення.

Воротарі збентежено перезирнулися і з низькими поклонами посадили сеїда на міндері. Старший приніс глек води і миску — обмити йому ноги. Сеїд був задоволений з такої пошани. Він скинув подерті мешти[82], з насолодою підсунув свої кістляві й брудні ноги під срібну цівку води і, поки воротар старанно мив і витирав їх чистим рушником, вів далі напутливо і урочисто:

— Але те, що тут вважають за зикр, є жалюгідна подоба зикрів Медіни і Мекки. Там шейх проколює собі не тільки кишки, а й серце, і кожен бачить, як воно тріпоче під ножем, наче ластівка, пробита стрілою. А це що… Здрібніли люди… А за моїх часів було значно краще, особливо там, де проходили мої юнацькі роки.

— А звідки ж ти, святий отче? — урвав молодший воротар. — З твоєї вимови чути, що ти не татарин.

Сеїд обурено насупив кострубаті брови.

— Рано відлучила тебе мати, коли ти роззявив рота передо мною. Не личить молодшому розпитувати старішого, а господареві — гостя.

Воротарі збентежилися, а юнак зашарівся по плечі і низько схилив голову.

— Пробач, святий отче… Він з чабанів, виріс на Яйлі, серед отар та чабанок. Де йому знати звичай, — заговорив старий воротар.

Сеїд відповів не одразу.

— Ваша правда, бо з великого вимагають багато, а з малого — мало… Я й сам хотів вам сказати, що я не тутешній. Чимало бачив я земель і міст, і країн правовірних, і країн гяурів. Але нема під сонцем країни, кращої від Криму, і кожен, хто тут народився, мріє жити і померти на батьківщині, або принаймні прийти та лягти у рідну землю по смерті.

— «Прийти по смерті». Та хіба ж це можливо?! Чабанський син вже й рота розкрив спитати, що це означає, та вчасно схаменувся і опустив очі, а сеїд задоволено й поважно гладив сиву бороду.

— Бачу я, що не зрозумілі вам слова мої, - вів він далі, - і подібно до того, як гріх пройти повз жебрака, не кинувши йому хоч будь-якої милостині, - не пройду я повз вас з світочем знання, не кинувши вам його іскорки.

Він помовчав з хвилину, щоб краще підкреслити значність своїх слів, потім заговорив співуче, наче меддах під піддашшям кав'ярні, або казкар, що усолоджує слух свого господаря.

— Було це давно-давно. Ще хан Хаджі-Герай[83] не прийняв влади над Кримом, коли жив в Ак-Мечеті[84] султан Асіз. Старий був Асіз, і коли вийшло йому сто років, пішов він у хадж, у святу землю, вклонитися гробниці пророка і чорному каменю Кааби[85]. Дуже любив Асіз свою землю і над усе боявся вмерти на чужині. І трапилося те, що так лякало Асіза: поласився розбійник араб на скарби Асізові, забив він його на дорозі, відтявши йому голову ятаганом. Поховали забитого пілігрими в пустині, але першої ж ночі підвівся Асіз з могили, узяв під пахву відрубану голову і пішов додому. Довго ішов мертвий Асіз горами й пустинями, але не тліло і не розкладалося від сонця і спеки мертве тіло його. І ось прийшов він до рідного краю, а тоді саме була осінь, коли низько хилиться гілля під вагою плодів і горіхів. Біля кладовища, де покоїлися батьки й діди Асізові, росло чимало горіхів. Хлопчики збирали їх довгими жердинами, сидячи верхи на гіллястих деревах. Побачивши мерця з головою під пахвою, вони попадали від жаху на землю, а мрець як зайшов на кладовище, так і провалився, наче земля стала під ним рідкою, як хвиля у морі. І раптом виросло над ним тюрбо[86] з білого й зеленого мармуру, яке й зараз можна побачити на кладовищі край Ак-Мечеті. Хлопчики згодом очуняли, пішли розповіли всім про те, що бачили, і шейхи оголосили Асіза святим і до цього часу шанують пам'ять його.

Сеїд замовк. Мовчали й воротарі, вражені легендою, а син чабана сидів на підлозі проти сеїда з широко розплющеними очима і все хотів щось спитати, та не наважувався, щоб знову не розгнівати гостя.

Один з воротарів розігрів баранячу чорбу, налив повний саган і, низько вклонившись, поставив його перед гостем.

Сеїд зголоднів. Вечеря була дуже до речі.

— Та я й забув, — зненацька пригадав він. — Я залишив у вас бурдюк і ханькову пляшку з Мекки. Де вони?

— Ось вони, святий отче, — подав їх чабанський син і низько вклонився шейхові.

— Оце вода священного джерела Зям-Зям, — пояснював хаджі, відсунувши саган. — Вона рятує від головного болю, від ворожого ока, зціляє ломець і допомагає жінкам у пологах. Тому, хто вип'є ковток, відпущено буде чверть гріхів. Одна ложка цієї води коштує тисячу аспрів, але тому, що я прийшов до вас з наказу аллаха, я дам вам повну пляшечку. Бережіть її, як зіницю ока, на випадок хвороби та інших лих.

Воротарі подякували і обережно відлили води у манюсіньку пляшечку, а тимчасом сeїд розв'язав свій бурдюк і звернувся до гостинних хазяїв:

— А тут у мене інша вода — не свята, але така, що від неї запалюються жили вогнем і найнещасніша людина забуває горе. Це — горілка, вода життя, як звуть — її невірні франки. Дайте чарочки, діти мої. Випийте разом зі мною.

Воротарі розгублено і збентежено переступили з ноги на ногу. Хоч і заборонено правовірним пити, але пили вони потай від мулли і суворого Гусейн-аги і солодке грецьке вино, і міцну козацьку горілку, але хіба можна про це сказати духовній особі! А що, коли він їх випробовує?

— Ну? — повторив сеїд. — Чи то нема у вас чарок?

— Пробач, святий отче, — вклонився старий воротар. — Адже ж каже мулла, що жахлива кара впадає на п'яниць. Як же ти дозволяєш нам пити?

— Мулла казав, що за пияцтво належить правовірному страта, — додав чабанський син, жадібно позираючи на бурдюк.

— Оце вірно, — хрипко вкинув воротар, що довго жив серед козаків і скучив за міцною горілкою. — Так налякав нас мулла, що спину обсипає морозом. Навіть і дивитися на неї боязко.

Сеїд задоволено нахилив голову.

— Вірно, діти мої. Мулла, як обережний отець, боїться дозволити те, що може пошкодити його пастві, якщо не дотримуватися певної міри. За пияцтво у місяць рамазан карають смертю. Карають і тоді, коли людина сп'яніла до нестями і виставляє очам правовірних свою провину. Але чи бачили ви колись такі страти?

— Сказати по совісті, - ніколи, — почухався старий воротар. — Навіть людей не знаємо таких, хто б бачив на власні очі, - щиро вкинув чабанський син.

— Ото ж воно й є! Бо упитися надміру — злочин, а перекинути чарку-другу — ніхто не вважає за гріх. Не сказав би тоді пророк у четвертій сурі[87]: «О правовірні, не моліться, поки ви п'яні. Дайте хмелю розвіятися у вас в голові, щоб розуміти слова молитви». От і подумайте. Коли б пророк вважав, що пияцтво такий великий гріх, він сказав би грізно, як належить грізному обличителеві: «Горе, вам, правовірні, що вкушають від п'яного питва, бо поразить вас меч гніву мого і дожене полум'я помсти моєї» або щось подібне. Але ж такого вірша нема ані в корані, ані по інших книгах святого письма. Та й тільки ви так дотримуєтесь закону: подивилися б ви, як пиячать у Стамбулi! Там шинок на шинку, тільки гяурам продають вино і горілку відкрито, а правовірним — потай. А яничари! Та вони випивають більше вина, ніж є крапель у хвилях Босфора, навіть самі шинкують біля Андріанопольської брами, а кожний новий падишах тільки поновлює про людське око закон і накази проти пияцтва, а насправді, як пили, так і п'ють люди собі на здоров'я.

Той, що довго жив серед козаків, задоволено всміхнувся і підсунувся ближче до гостя.

— Тоді дозволь спитати, святий отче, як відрізнити п'яницю від людини напідпитку? — спитав він обачно.

— П'яниця, сину мій, — охоче пояснив сеїд, — не може відрізнити чоловіка від жінки і до того ж сам визнає себе за п'яного. А хто запевняє, що він не п'яний, а тільки під чаркою, той не п'яниця і не злочинець.

Вартові розреготалися.

— Оце чудово!.. Ось що значить добре знатися на законах! Спасибі тобі, святий отче! Все ти нам пояснив, як маленьким дітям, хай благословить аллах твою мудрість!

Тепер навіть воркотливий воротар, що збирався спати перед приходом сеїда, задоволено посміхався, але одне питання турбувало його.

— А чи то правда, святий отче, що не можна пити вина, а саму тільки горілку, здобуту перегоном крізь вогонь, бо вогонь очищає нечисте?

І знов задоволено хитнув головою сеїд.

— Вірно, сину мій. Слушно сказано. Міцна в тебе голова, як бачу. Недурно бачив я пророчий сон, бо потребували ви, щоб добре вас напутити на справжню путь. А тепер, — урвав він сам себе, — давайте чарки. Я перший вип'ю з вами во славу аллахову і пророка його, бо не тільки словом, а й ділом можу я довести свою правоту.

— Давай чарки, Садиче. Швидше! Ось вони там, на полиці, під мідним саганом, — заметушилися воротарі. — Та підігрійте ще трохи чорбу і коржів тягніть з торбинки.

Сеїд перший перекинув свою чарку під вуса.

Випили й воротарі, задоволені, що віднині можна пити без перешкод. Чабанський син з незвички захлинувся міцною горілкою. А горілка була стара, густа і масляниста, настояна на запашному зіллі, і така міцна, що забивала дух навіть звиклій людині.

— Ну й горілка! — крекнув колишній киянин — От такою колись напоїв нас полковник Книш у день своїх заручин. В жодному шинку не знайдеш такої.

— Вірно, сину мій! Але мені, як мудрому шейхові і нащадкові пророка, личить пити її з своєю паствою, — пiдтaкнув сеїд і знов наповнив спорожнілі чарки.

Ніхто з вopoтapiв не відмовився. Приємна млость розлилася по їх тілу. Стало весело. І старий воротар радісно стукнув себе кулаком па коліну.

— От не сподівався, що ти нам даси стільки радості, святий чоловіче! — бовкнув він з одвертістю п'яного. — Присягаюся бородою пророка! Не полюбляю я вашого брата, святенників, бо вони або милостиню канючать, або кишки з людей мотають казаннями. Один ти такий добрий знайшовся.

— Ну, то й вип'ємо, щоб усі мулли та хаджі приносили серцям правовірних саму лише радість, — весело обізвався сеїд.

І втретє налив у чарки старої міцної горілки. Порожнів казан з гарячою чорбою, від коржів залишилися самі крихітки. Чабанський син дістав з полиці грудку халви замість заїдки. В голові йому шуміло. Хотілося танцювати й співати чабанських пісень, складених у горах під дзвін весняних струмків, заграти на зурні, як шелестять старі гірські буки і смереки під шорсткою долонею вітру, як гуркотить перший весняний грім, як шумують протоки, народжені зливою.

— Гайда! Гайда! Гайда! — завів він міцним баритоном, виплеканим морськими і гірськими вітрами.

А колишній киянин, забувши, де він, підставляв під бурдюк спорожнілу чарку і бурмотів, плутаючи татарські і козацькі слова, принесені на батьківщину:

— Хай благословить тебе аллах, панотче, за мудрість твою, бо оці всі бісові мулли та улеми такі ішаки та падлюки, що від їх казань у кожного чесного правовірного горло пересихає з горя, наче шкура порожнього бурдюка.

— Вірно, сину мій! Пий! Удовольняй спрагу свою, — підливав йому сивобородий сеїд, залишаючи свою чарку порожньою. — Давайте і ви свої чарки, діти мої.

І знов лилася крізь вузьку шийку бурдюка пекуча горілка, з присмаком м'яти і чаполочі.

— От…тче с-святий, — посувався до гостя старий воротар. — Хай буде б… благословенна хвилина, коли переступив ти наш… поріг. Дозволь поцілувати твою руку. Сеїд пригортав до себе його п'яну голову і знов наливав йому повну чарку. Син чабана танцював посеред чатівні, плутав ногами і натикався на міндери та на товаришів, що сиділи по-турецькому навколо низенького столика. Від солодкої халви їх нудило. Хміль усе міцніше туманив свідомість. Не пам'ятаючи ані міри, ані числа, спорожняли воротарі чарку за чаркою, і горілка валила їх з ніг, а чатівня крутилася в очах, як у дервіша під час його танцю.

— А ми не п'яні? — чіплявся до сеїда колишній козацький невільник. — Скажи, святий отче? Га?

— Та які ж ви п'яні! Сам подумай. Адже ж ти добре пам'ятаєш, що ти чоловік і що в тебе є жінка, — заспокоював його сеїд.

— Авжеж… Ще й дві жж… жінки. А я ч… чо… ч… чоловік, — бурмотів воротар. — А т… ти — ч… чудова… л… л… лю… людина. І дай я т… те… бе п… поцілую, хоч ти й п… падлюка, як усі м… мулли і святенники…

— Ну, то й вип'ємо за нашу щиру дружбу, — подав йому нову чарку сеїд. І воротар давився жагучою рідиною і говорив, втрачаючи рівновагу.

— А в… всіх… в… ваших м… мулл та… сс… се… їдів т… треба геть повидушувати, бо ссуть в… вони нашу кров… Аркан на шию, т… та у море… У мор… ре…

Один сеїд був тверезий. Пересипаючи свої слова ім'ям аллаха і пророка його, сурами з корана і різними реченнями, наливав він нові чарки, і бурдюк його ставав плоский і зморщений, наче подушка, з якої вибрано три чверті пуху.

Син чабан а звалився на мату і спав, уткнувшись носом у чиїсь ноги. Старіший воротар очманілими очима дивився в одну точку і мимрив щось невиразне.

— Лягай, сину мій. Ти втомився. Я повартую за тебе, бо наказує нам аллах дати спочити знесиленому, — умовляв його сеїд, — а перед тим випий ще чарочку, щоб приснились тобі райські гурії[88] і плоди дерева гільлюн, що приносять нам щастя і забуття.

Воротар уперто хитав головою.

— Не хочеш, сину? Ну, так я допоможу тобі, - сказав сеїд, опускаючись поруч із ним на міндер.

І раптом спритним pyxoм встромив йому під лопатку кинджал.

Воротар впав не писнувши. Щось булькало і хрипіло у нього в горлі, скипало на губах кривавою піною: старий сеїд влучив просто в серце.

Тоді, забувши свою поважність, він скочив з міндера і почав в'язати п'яних воротарів.

— Підете тепер пити горілку до нас на хутори, — бурчав він, затикаючи їм ганчірками рот і скручуючи руки за спину. — Ну й мороки було з вами, бісові татарюги! Всі кишки мені повимотували.

І наче у відповідь йому, заспівав півень за каффськими мурами. Сеїд схопив ключі, вийшов з чатівні і крикнув пугачем. І знов заспівав півень по той бік зубчастого муру.

— Слава тобі, господи! Якраз встиг, — зітхнув він і кинувся до брами.

— Тремтячими від хвилювання руками встромив він ключ у замок і навалився на нього всією силою, але чи то старечі руки були надто слабі, чи то він хвилювався — не піддавався замок. Сеїд озирнувся. Помітив якийсь ціпок, схопив його, встромив у кільце ключа і крутнув. Грюкнув важкий засув, але розчинити ворота наставало сили.

— Та допоможіть з того боку, панове! Бачите, сам не здужаю, — крикнув він, захекавшись.

Чиїсь міцні плечі навалилися знадвору, і брязкаючи і риплячи на всі голоси, розчинилася міська брама. На порозі стояли Свиридович, Танцюра, Корж і кільканадцять козаків.

— Ну як? — спитав Свиридович.

— Сплять, як ведмеді під різдво, — підморгнув сеїд і скинув чалму. — Усіх звалила бісова горілка. Не писнули.

— А панна Настя?

- Є наша ясочка. Сидить в беглер-бейовому палаці, чекає не дочекається нашого батька. Вже коли старий Карпо узявся когось розшукати, — то хай це буде піщинка на морському дні — відшукає її старий кобзар, — задоволено казав Карпо. — Бо, — додав він повільно і урочисто тоном східного пророка, — бачить він думки і наміри смертних, осяяний мудрістю аллаха і пророка його, як ви усі бачите валуни і дрібну жорству крізь хвилі морські.

Старшина мимоволі розреготалася, але думати було ніколи.

— А як біля інших воріт? — спитав Свиридович, розглядаючи при світлі каганця баранячу лопатку з планом Каффи.

— Біля морських воріт циганка Кайтмаза підсипала воротарям сонного зілля і має теж відчинити ворота. Вона не зрадить: за п'ять золотих продасть вона батька з матір'ю, а я відрахував їй повну жменю. Ось біля докової брами не пощастило. Мене мало не схопили там яничари, а інші ворота доведеться брати зсередини.

— Рушаймо, панове, — обернувся на підборах Свиридович. — Веди нас, Карпо.