Людолови. Том 2

Весілля Медже

Медже — наречена. Хоч і боляче їй дивитися на надламану сумом Шафіге, та молодість бере своє, і бринить її голос на дворі і на пласкій покрівлі, на винограднику і в садку, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем, або співи перших весняних пташок.

— Промайнуло пекуче південне літо, налились важкі грона винограду, засмаглі персики сором'язливо ховали в темно-зеленому листі свої рум'яно-оксамитові кульки, і низько хилили до землі свої гілля перевантажені плодами старі яблуні, груші.

Наближався час, коли, зібравши врожай, бучно і радісно справляють татари весілля.

І тоді, наче вихор, наче безвадна хмара сарани, що нищить все живе, налетіли на Чабан-Таш яничари, забрали рекрутів і хлопчиків, виповнивши його щілинки-провулки сльозами й прокльонами.

Спить у кам'яній землі, завитий у білий саван без швів, маленький пустун Меметка. Блакитний фаянсовий мізер-таш позначає його могилу, а на ньому тонкою арабською в'яззю вирізьблено вірш з алькорана.

Тихо-тихо стало в білій саклі на схилі гори: не підводить очей безутішна Шафіге. Мовчки рухається, мовчки порається в своєму нескладному господарстві, а перед очима моторошною примарою стоїть і стоїть її розчавлений кінськими копитами хлопчик… Щільно стиснуті її скорботні вуста, глибоко зморшка залягла проміж бровами, і пасма білого волосся перекреслює її чорноволосу голову.

Замислюється навіть маленька Субан, зітхає, наче доросла, але за мить забуває гоpe — і розсипається дзвінкими бубонцями дитячий регіт, і знов блимають її зубки на засмаглому обличчі з блискучими чорними оченятами.

А весілля все ближче і ближче. Наче свіжі паростки на темному згарищі, пробивається радість у сумних очах Медже. І під зеленими наметами старого лісу йде вона з кунганом до джерела мудрого шейха і співає, як цикада, зігріта сонцем. І, забуваючи недавнє лихо, повертається Медже стрімкою стежкою додому і шиє, і гаптує свій посаг, ретельно схиляється над роботою.

Серйозна справа, цей посаг. Треба запасти стільки білизни і одягу, щоб вистачило на багато років, і сорочок крою фільбой з легкої тканини, що нагадує зморщений креп, і легких літніх бешметів, і теплих зимових, стьобаних на ваті, і шальвар, і фередже, і гаптованих іджіарів для майбутнього житла подружжя, і килимів, і подушок, і рушників — усього, що один раз на все життя припасає собі татарка.

Селянка-татарка приносить з собою близько сотні змін білизни, по двісті-триста рушників, щось з двадцять шовкових хусток і шалей і не менш як сімдесят фередже. І все це тчеться, шиється і вишивається вдома. Ось чому посаг починають готувати, коли дівчинці вийде один рік. І все ж таки перед весіллям починається гарячка. Два-три місяці не розгинає спини наречена, хвилюється, поспішає, готується до заповідного часу. Подружки і родички допомагають їй. Щодня збираються вони до нареченої і довго працюють, перекидаючись веселими жартами і дотепами.

Минуло три місяці. І тоді прийшла Сабіха подивитися на небажану невістку.

Медже зустріла її біля порога з розкішною маграмою; якою вкриває собі голову свекруха, переступаючи поріг засватаної дівчини. Маграма була прозорого бруського газу, вишита плоскою гладдю. Мигдалеві квіти, пишні гpoна гліциній та виноградне листя перепліталося на ній вибагливими китицями.

Розкішний подарунок вразив Сабіху.

— Де ти взяла таку маграму? — спитала вона недовірливо.

— Газ із Каффи… Купила в турецьких купців, — відповіла Медже, розгубившись від її пронизливого і ворожого погляду.

— А вишивання?

— Я вишивала, — прошепотіла Медже, як покарана.

— Чудове вишивання. Я й не знала, що ти така майстерниця, — знехотя похвалила стара і навіть не подякувала за подарунок.

І того ж вечора свати принесли весь агарлик[56], і знов обдарувала їх наречена — кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі. Субан дістала цілу тарілку халви і мигдалевого печива і, ласуючи в кутку, пригадала Меметку, з яким було б так весело цього дня.

Ввечері прийшла запрошена тарджі-кадим[57], весільна кравчиха, — покроїти шлюбне вбрання нареченій. Шість улюблених подружок Медже взялися до роботи і не вийшли з її саклі, поки не дошили весільної сукні. Горпина теж була тут і вже хотіла викинути окрайки, коли дівчата зняли галас:

— Стій, стій, Горпіне, що ти робиш?!

— А нащо вам окрайки? — здивувалася вона.

— Ось побачиш.

І, не пояснюючи, в чому річ, стали шити з більших окрайків подушку і замість пуху чи пера поклали в неї чоловічу сорочку і чепурний вишиваний рушник.

— А далі що? — зацікавилась Горпина.

— Побачиш, — лукаво підморгували дівчата.

І другого дня, у суботу, розпочався складний весільний ритуал, повний старовинних звичаїв, прикмет та символіки, таких же непорушних, як молитви мули та азан муедзинів.

Два дні місили тісто і з піснями пекли чебуреки, листкові пироги з рижем і сухими фруктами, медову баклаву, веклят і сарич, смажили мигдаль та горіхи в меду, пекли халву та варили шербети.

А на третій день, у понеділок, не встигли жінки прибрати і оздобити по-святковому саклю, як вихором примчала Субан:

— Ідуть! Ідуть! — кричала вона з порога, стрибаючи від хвилювання то на одній, то на другій ніжці.

Це наближалася сестра Ібрагімова, так звана весільна сагдич[58]. В одній руці тримала вона батіг, пов'язаний шаллю, в другій — запалену воскову свічку. За нею йшли парами сваха і родички Ібрагіма, музики і гості.

Шафіге привітала їх на порозі разом з Медже. Жінки увійшли до прибраної саклі. Випивши кави з різними ласощами, вони налили окропу в срібний саган, позичений у Вехбі-бакана, вкинули в нього хну і золоту і срібну монету, надіслані Ібрагімом, а коли фарба прохолола, запалили воскові свічки, вишикувалися у дві шереги і заспівали весільної пісні:

І почасти схвильована урочистим і зворушливим обрядом, почасти тому, що цього вимагає звичай, заплакала Медже, вступаючи на невідому путь, де поруч із дорогим їй Ібрагімом стояла грізна свекруха і грати гарему.

Хтось розплітав їй коси, розчісував срібним гребінцем, а схвильована Шафіге виловила з хни Ібрагімові гроші і нахилилася до Медже.

— Аллах тебе благословить, моя синьоока, — сказала вона і поклала їй обидві монети на голову.

Медже ридала.

— Не плач, тіточко Медже, — кинулася до неї Субан, і підборіддя її затремтіло. — Я подарую тобі білу ангорську кицьку, а бабуся Тайфіде каже, що біла кицька приносить щастя.

Медже всміхнулася крізь сльози і поклала голову на подушку, а дівчата почали фарбувати їй волосся, приказуючи:

— Ну й Субан! А ми й забули за кицьку! Яке ж без, кицьки щастя!

І коли чорні коси Медже почали вилискувати темною бронзою, дівчата вмокнули у хну свої пальці і приказали за звичаєм:

— Аллах, допоможи, щоб надійшла і наша черга.

Обряд був закінчений. Шафіге вилила фарбу і тричі стукнула у вікно. І в ту ж мить заспівали за вікном семиcтруннi сази[59] і кімане, зарокотіли турецькі барабани та бубни, заспівали гірські дудки й зурни. І закружляли дівчата у веселому танку, забриніли дукатами і намистами, зашаруділи новими шальварами, розвиваючи у повітрі прозорий туман весільних серпанків.

Танцювали поодинці або парами. Іноді спліталися в коло, наче в барвистий вінок, але жодний чоловік не переступив їх порога, не закружляв із ними у веселому танку. Навіть Ібрагім не прийшов на цей дівич-вечір, бо наречений уперше бачить свою дружину після шлюбу в своєму домі, і що багатше і шляхетніше майбутнє подружжя, то суворіше дотримується воно звичаю.

Коли б Медже була мурзачкою або купецькою донькою, ніколи б не знала вона, кому віддають її родичі. І не один раз дякувала вона долі за те, що народилася серед кара-татар, у рибальській родині, і кохає свого нареченого.

У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і варили хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю. Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір.

З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети[60], курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої — пофарбувати хною її коси.

У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весела. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров'я.

Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже.

Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гамоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем.

Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперезався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду.

Наближався південь. Ось-ось мали з'явитися рипучі гарби сватів з векілем[61] і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола.

Хлопчикам набридло нишпорити серед дорослих. Вони видерлися на стару гіллясту морву і звідти виглядали поїжджан.

— Їдуть! Їдуть! — завищав один з них і дзигою скотився на землю.

Знялася весела метушня. Дехто перев'язував собі руку чепурним рушником, інші тягли колоди підперти ворота, а на вулиці вже гучно рипіла гарба, лунко перегукувалися веселі голоси, і раптом хтось заторохтів у ворота важким каменем.

— Хто там? Чого треба? — відгукнулися з двору.

— Молодий бей наш полював у горах і поранив легконогу сарну. Зникла сарна з наших очей, та по слідах її дійшли ми до ваших воріт. Пустіть посланців молодого мисливця, поверніть йому здобич його.

Горпина стояла осторонь, і дивно було їй чути і бачити, що й тут, як у рідному степу, також ломляться до нареченої поїжджани, тільки там зовуть його не молодим беєм, а князем, а наречену не сарною, а білою лебіддю.

Захисники Медже вимагали викупу, підпирали плечима ворота, обсипали поїжджан гострими жартами і дотепами. І тільки тоді розкрили ворота, коли поїжджани кинули їм гаманець, повний дрібного срібла.

В пишно оздобленій оді накривали обідати. Зголоднілі гості накинулися на їжу і запивали її міцним кумисом, шербетом і катишем[62].

Після кави і люльок свати переказали нареченій, щоб вона готувалася. до церемонії. Заметушилися дружки і свахи. З піснями внесли кунгани холодної і гарячої води, роздягли Медже догола, обмили з ніг до голови, намастили трояндовою олією, одягли в найкращу білизну і вбрання, подароване свекрухою, накрили її кашеміровою шаллю і посадили на покуття, заставивши легкою заслоню, потім загорнулися в фередже і урочисто розташувалися на міндерах.

Тоді розчинилися двері і ввійшло двоє свідків з векілем. Старший свідок наблизився до заслони, за якою сиділа Медже, і спитав її голосно:

— Ім'ям аллаха і пророка його! Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, одружитися з Ібрагімом, сином Алі?

Медже мовчала, та не тому, що розгубилася або стало їй моторошно в останню хвилину. Мовчала тому, що завжди мовчить східна жінка, рокована на довічну покору.

— Ім'ям аллаха і пророка його, — гучніше повторив свідок. — Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, бути дружиною Ібрагіма, сина Алі?

І знову Медже не подала ані звуку, ані голосу.

І втретє спитав її старий свідок. Тоді, замість відповіді, показалися з-за заслонки пофарбовані хною пальці Медже з затиснутими в них кінцями хустки.

Це означало її згоду.

Тоді свідок звернувся до векіля.

— Ім'ям аллаха і пророка його, чи згодний ти, Ібрагіме, син Алі, одружитися з Meджe, дочкою Сулеймановою?

— Згодний, — відповів векіль.

Тричі повторював свідок це запитання, і тричі відповів векіль, що згодний.

— Ви чули? — урочисто звернувся свідок до білих примар у фередже.

— Чули, — враз відповіли дружки і свахи, хитнувши білими опрядами загорнутих у серпанки голів.

— Отже, будьте свідками.

І, взявши векіля під руку, свідки рушили до дверей.

Вони поспішали до мечеті записати шлюб в метричну книгу і прослухати шлюбні молитви. А дівчата прибрали заслону і вкрили наречену густим серпанком, бо з того часу, коли в мечеті відбувається шлюб, ніхто: ані мати, ані сестри, ані дружки — не можуть бачити її, поки чоловік не зніме з неї серпанку.

— Чому? — здивовано допитувалася Горпина.

— Щоб не загинула її краса, — пояснювали дівчата і вкрили Медже мусліною, густою, як осіння імла. І в ту хвилину хтось різко постукав у двері.

— Хто там? — кинулися дружки до дверей.

— Сагдич, сестра нареченого, — відповів жіночий голос. — Пустіть мене до нареченої, дівчата. Я мушу приготувати її.

— Не пустимо! Дай викуп! — лунко відповіли веселі голоси.

— Оcь вам викуп! — кинула їм сагдич гаманець дрібного срібла. — Пустіть мене, дружки, бо час минає.

Дружки спритно підхопили гроші, розчинили двері і вмить перетворилися з пустотливих дівчат на урочистих учасниць обряду.

Сагдич наблизилася до Медже і накинула на неї поверх мусліни гаптовану золотом маграму і гостроверхий пурпурний дувак[63]. Медже задихалася, засліплена й придушена потрійним серпанком. Кров важко стукала в скроні. Піт виступив на чолі. Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос, зривався, тремтів, запинався.

— Амін! — нарешті сказала сагдич. — Аллах із вами.

І коли сагдич урочисто вийшла з кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючись у темряві серпанків, своєї прощальної пісні:

Дружки мовчки зітхали і тихенько плакали під фередже.

— Ой тіточко Медже, як я сумуватиму за тобою! — раптом скрикнула Субан, стискаючи на грудях рученята.

З-під пурпурного дувака почулося важке зітхання. Плакала й Шафіге, закусуючи кінець фередже, щоб не почула її наречена, а Медже звернулася до неї, своєї названої матері, і заспівала другої прощальної пісні, і голос її тремтів і зривався від ледве стримуваних сліз:

Ніколи Медже ще не співала з такою хапаючою за серце силою і виразністю. Це не була дзвінкоголоса іволга, ані цикада, огріта сонцем. Співала самотня, скорботна жінка, благала підтримки і допомоги.

І Шафіге не витримала: схопилася з міндера і, ридаючи, пригорнула до себе наречену.

— Медже, дитиночко моя бідолашна, — шепотіла вона, захлинаючись. — Не ремствуй. Не бійся. Адже ж Ібрагім тебе кохає і не дасть тобі загинути. Ну, а якщо Сабіха почне присікатися, вимагай, щоб він збудував собі окрему саклю, як наказує закон, або тікай просто до нас. Ми підемо до мули, до каді[64], до улемів. Ми розлучимо тебе з Ібрагімом, якщо він не спроможний тебе захистити. Ми не дамо тебе катувати, моя горлиця.

Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.

Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом[65].

І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:

Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступало йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд вінчання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:

— Амін! Амін! — зітхаючи, підхопили жінки.

Медже нічого не чула. Як підрізана впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.

Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами[66]. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.

Надворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні не мащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджан оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:

— Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! — вигукнула одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.

— Скільки? — спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень, перед куркою.

— Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, - зацокотіла служниця.

— Ой, дорого!

— Задурно! Дівоче серце в додаток.

— Та ти не скупися, — підштовхнули його товариші. — Запашна троянда завжди колеться.

— Троянда, що віддає чадом та часником, — підібгав губи Мураз.

— Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, - образилася служниця.

— Та добре вже… Давай, красуне. А мо, й не красуня, хто вас зна, бо доводиться вас купувати на совість як кота в лантуху. Лови гасене, — крикнув навздогін Мураз.

— Бери, щоб тобі на ній спалося, як на шпичках держи-дерева, — спритно кинула йому служниця подушечку і сховала золотий під складка ми фередже.

— Муразе! Муразе! Чи довго ти там? — кликали парубки. Мураз прискорив ходу і догнав гарбу, коли юрба молоді перехопила її на розі.

— Стій! Що везете? — питали вони, заступивши дорогу.

— Діжку квашеної капусти з перешумованою бузою, — реготали поїжджани.

— Давайте викуп!

— Не дамо! Розступись! — ревнув Мураз, наїжджаючи на юрбу.

Але молодь міцно поспліталася руками і не відступала ні на крок.

— Не бийтеся об скелі головами на радість шайтанові, - реготали вони — Платіть викуп!

Після довгих розмов поїжджани розв'язали лантух і стали кидати у натовп дешеві хустки й рушники, але викуп здався поганим. Молодь дерла хустки на шматки і топтала ногами. Тоді свахи розв'язали інший лантух і кинули в юрбу кілька чудових іджіарів, поясів і кисетів. Молодь накинулася на них. Знялася бійка, і гарба ще довго не могла прокласти собі дорогу крізь шумну і жадібну ватагу.

— Подушка з подарунками нареченої! — вигукнув Мураз, розмахуючи своєю покупкою. — Великий золотий за велике щастя!

— Бач, який жадібний! Вистачить з тебе й півтора малих, — відповів хтось з юрби.

І під веселий сміх і жарти один з друзів Ібрагімових перекупив у Мураза весільну подушку.

Кінець кінцем гарба зупинилася. Брати Ібрагімові зійшли з коней, не випускаючи дувазарів. Свахи підхопили під руки Медже і повели її, не видиму для гостей, до її нового житла.

На порозі зустріла їх Сабіха, обсипала пшеницею, грошима і підсмаженим мигдалем, потім повела до пишно оздобленої оди і посадила на покуття. Хтось з жінок трохи підняв край дувака, і Сабіха вклала їй в рот ложку меду і масла, потім випила з майбутньою невісткою кави і вийшла, а свахи скинули з нареченої дувак, маграму і фередже, залишивши на ній тільки прозорий газовий серпанок.

Почалося частування. Сабіха хотіла засліпити гостей: жирний плов, шашлик, рижові запіканки з горіхами та цукатом змінялися ніжною баклавою, варенням, дрібним мигдалевим печивом і коржиками. Добре поласували свахи і гості, але наречена не доторкнулася ні до чого.

На чоловічій половині свято розгорталося трохи інакше.

Вдосвіта прокинувся Ібрагім і, поки служники прибирали і оздоблювали саклю, пішов до старшої одруженої сестри, і, як годиться, намагався не показуватися людям. Там сидів він, аж доки куєв-баші[67] сповістили його про приїзд нареченої і принесли йому весільну подушечку. В дорозі її ще тричі перепродували, щоразу збільшуючи ціну, і кінець кінцем вона потрапила до Ібрагіма за цілих п'ять гасене.

Викуривши наргіле, куєв-баші повели Ібрагіма додому. За звичаєм, коли б не відбувалося весілля, взимку чи влітку, в холод чи в спеку, наречений мусив голитися і одягатися на своєму дворі просто неба. Один з куєв-башів точив на ремені бритву, другий милив мило, а гoляр, повівши один раз бритвою по Ібрагімовій щоці, кидав бритву і починав танцювати. Гості стояли навкруги широким колом і плескали в долоні, відбиваючи такт; а голяр знов брався голити Ібрагіма і знов кидав бритву, щоб танцювати. Коли Ібрагім був поголений, кожен кинув голяреві на дзеркальце по кілька дрібних монет, а куєв-баші піднесли йому вишиваний рушник — подарунок від нареченої. Потанцювавши ще трохи, голяр непомітно зник, а товариші почали одягати Ібрагіма, оточивши його колом з запаленими свічками. Кожен стежив, щоб вітер не згасив його свічку, бо це вважалося за погану прикмету.

Коли Ібрагім був готовий, один з куєв-башів накинув йому на плечі шаль і запросив старого поважного родича за весільного батька. Наречений вклонився йому до землі і поцілував руку. Весільний батько благословив Ібрагіма, і куєв-баші повели його до матері. Музики вдарили марш. Куєв-баші підтримували Ібрагіма під лікті, а він не підводив очей і йшов повільно, схрестивши руки на грудях, як на молитві.

Сабіха урочисто підвелася з міндера і простягла руки над головою сина. Низько вклонився матері Ібрагім, поцілував край її одягу і обійшов гостей, цілуючи кожному руку, потім повернувсь до селямлику[68].

Підноси печива та різних ласощів стояли там на низеньких столиках вздовж міндерів, а посередині поклали три подушки на килим. На середню сів Ібрагім, схрестивши по-східному ноги, а праворуч і ліворуч від нього розташувалися куєв-баші. За звичаєм, Ібрагім сидів нерухомо, не підводив очей і ледве чутно відповідав на привітання. І, за звичаєм, приятелі його намагалися пожартувати з ним, а куєв-баші вчасно вгадати їх жарти і захистити від них нареченого. Поки Mypaз, син Бекирів, сперечався з товаришами — чий кінь кращий, один з гостей тихенько витяг з комори вудку і спритно підчепив на гачок Ібрагімову шапку. Ібрагім відчув, як оголилася його толова, але за звичаєм, не ворухнувся. А молоді тільки того й треба. Веселий регіт залунав у саклі.

— Прогавили! Прогавили! — плескали вони в долоні, - Ну й куєв-башi! Не вміють захистити нареченого!

— Це так і їх повиносять, а вони не помітять!

— Із рота видеруть шматок!

Куєв-баші ніяково всміхалися. А той, що здер з нареченого шапку, урочисто розгойдував її на гачку і кричав, перекривляючи носіїв-вірменів:

— Риба! Риба! Дивовижна риба! Виловлена на голові Ібрагіма ібн-Алі в день його шлюбу. Кому дивовижної риби?

Куєв-баші теж сміялися, але пильно стежили, щоб вдруге чогось не прогавити. Настрій підносився. Танці замінялися співами, співи — танцями. Славетний сінопський меддах[69] розповідав гостям старовинні легенди і казки а гості курили, їли ласощі і потай від дідів пили горілку і вино, куплене в Каффі у грека-виноторговця. Але наречений весь час сидів нерухомо, не брав участі в розвагах, нічого не їв і не пив і навіть не затягувався запашним наргіле.

На жіночій половині свахи і дружки прикрашували шлюбну кімнату: натягли під стелею зіркою мотузки, а на них порозвішували найкращі шалі нареченої, її хустки, маграми, іджіари і рушники. На полицях вздовж стін розклали посуд, на міндерах — килими і подушки, а до бокової стіни присунули скриню з одягом і білизною.

Коли кімнату було оздоблено, вісім служниць внесли різні страви. Кожна служниця вклонялася нареченій, вітала її і, діставши від неї будь-який подарунок, сідала на міндер вечеряти разом з гостями.

Як ось хтось постукав у шибку. Сваха відсунула завіску, щось спитала і покликала Горпину.

Горпина здивовано підвелася і визирнула у вікно. В глибоких сутінках ледве вирізьблювалася на дворі постать хлопчика восьми-дев'яти років. Це було циганча Челебі, якого підібрала на кладовищі Олена.

— Тіточко Горпіне, — кинувся хлопчик до неї. — Мене надіслала Кайтмаза. Я біг-біг… он подивись: всі ніжки собі позбивав до крові.

— Що трапилося? Та чого ти там стоїш у пітьмі? Йди до саклі.

Але хлопчик похитав головою.

— Не можна, тіточко. Йди швидше до Каффи. Треба врятувати дядька Панаса. Вранці мають його скарати. Кайтмаза каже, щоб ти зараз прийшла до Каффи.

— 3 ким ти там перешіптуєшся, Горпине? Дивись, розповімо Нур'ялі, - кликали козачку веселі голоси.

— Олена прислала по мене, — ухильно відповіла Горпина, щоб не стурбувати Медже. — Почекай, Челебі, я зараз.

І, накинувши фередже, вийшла з хати.

— Розкажи до пуття. Та сідай, любий. Як тебе ще ніжки тримають, — пригорнула вона циганча, схвильована жахливою новиною і самовідданістю маленького посланця.

— Уранці тіточка Олена пішла до в'язниці, понесла дядькові обід, і Масуд, воротар, сказав їй, що завтра — страта. Вже й поміст будують на площі, - шепотів захеканий хлопчик. — Тіточка Олена прибігла додому така страшна. Вона рвала на собі волосся, кричала, а потім загорнулася у фередже і побігла. Я гадав, що в неї втілився шайтан, догнав її, почав плакати, а вона й каже: «Біжи до Кайтмази, а я піду до Розбійницької бухти, щоб його завтра відбили». Я й пішов, а Кайтмаза надіслала мене до тебе. Каже, що ти напевно врятуєш дядька Панаса, бо беглер-бейова жінка, Гюль-Хуррем, козачка, з того ж аулу, звідки й ти… А що накаже Гюль-Хуррем, того ніхто не сміє зламати, вона заступиться за дядька Панаса… Я боявся йти, не знав дороги… Та дочка Кайтмазина хвора, і Кайтмаза не може її залишити… Тоді я побіг. 3аблудивсядорогою. Ледве виплутався. Я давно вже шукаю тебе по Чабан-Ташу, — зітхнув хлопчик.

Горпина вся тремтіла від хвилювання, але опанувала себе і міцно поцілувала хлопчика.

— Спасибі, Челебі. Ми ніколи цього не забудемо. А тепер постукай он в те віконце, за рогом. Там мій чоловік Нур'ялі. Поклич його на хвилинку.

Горпина бачила, як хтось розчинив вікно, як в струмені світла з'явилася постать рибалки. Хлопчик щось прошепотів йому на вухо, і за мить Нур'ялі вийшов з саклі.

— Підемо до Каффи, — кинулася до нього Горпина, — Швидше, Нур'ялі! Швидше!

І в двох словах розповіла йому, в чому річ.

Нур'ялі замислився.

— Ні, джаним[70], - відказав він. — Бігти зараз до Каффи не треба. Міську браму зачиняють в сутінках, і до світанку не пустять до міста нікого, хіба що посланця падишахового. А морем дістанемось до Каффи за годину бо вітер дме ходовий. Проте треба зараз відшукати Олену і на світанку вирушити разом із нею. Сиди тут, а я піду до Розбійницької бухти, аж до самого Каракаша.

Горпина мимоволі здригнулася.

— Адже ж вони тебе заб'ють, Нур'ялі! Я не пущу тебе! Підемо краще до Каффи і почекаємо Олену під міською брамою.

— Та в Каффі є дванадцять брам, і невідомо, якою з них вона повернеться й коли. Не бійся за мене. Розбійники страшні багатим, а не бідним, як ми.

— Я тебе не пущу! Мені боязко. Болить мені серце. Люди сміються, танцюють, а ми з Медже сидимо, наче смерть свою чуємо.

— Та як тобі не соромно, Горпіне! Хіба можна дбати за себе, коли Панаса мають стратити?! Глянь на Челебі, маленького хлопчика; адже ж нічого не побоялася дитина.

Горпина почервоніла, похнюпилася, потім звела на нього вогкі очі:

— Іди, — прошепотіла вона. — Щасти тобі боже, мій любий.

— А ти йди до саклі і нікому не кажи про страту, бо під час весілля чуже лихо причепливе, як болотна пропасниця. Нема чого накликати лихо На нашу Медже.

Давно вже зник у темряві Нур'ялі, а Горпина все стояла нерухоме й безмовна.

У вікнах селямлику мигтіли тіні танцюристів, лунали вигуки, співи і регіт. Ніч була темна, зоряна. На заході золотавився ріжок місяця. Пахло морем і виноградниками, дзюрчали нічні цвіркуни, і розсипані по узгір'ю вогники Чабан-Таша горіли тепло, рівним, ласкавим світлом.

— Де ти була? Що трапилося? — зустріли Горпину татарки. І Горпина мимоволі зраділа, що обличчя її під фередже.

— Олена надіслала по мене. Є дуже спішна робота, — відказала вона і сама здивувалася, як просто це вийшло. І міцно стиснула руку Челебі, щоб він не зрадив її. Але хоч який малий був Челебі, він одразу її зрозумів і сором'язливо тулився до неї.

Горпина мовчки сіла біля нареченої. В думках ішла вона поруч Нур'ялі стрімкими гірськими стежками, де так легко оступитися і впасти у прірву навіть удень, ішла до тих, кого з жахом і ненавистю згадують багатирі-каффяни, і холод обсипав їй спину. Потім перенеслася вона на карасу-базарський шлях, до білої Олениної хатки, де знайшла вона стільки теплоти у важкі хвилини життя, — і соромно стало Горпині сидіти в оздобленій саклі, серед чепурних і веселих гостей, слухати співи і ласувати, коли в Олени таке невимовне горе.

Хотілось піти додому, лишитися самій, і Горпина щиро зраділа, коли прокинувся маленький Юсуф і заплакав пронизливо й лунко. Принаймні це пристойна причина.