Людолови. Том 2

На ясних зорях, на тихих водах

Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу, як потяглися козаки на волость — у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимівники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.

«На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній — воли пасуть». «На ранній ріллі — пшениця, а на пізній — метлиця», повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.

І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, - ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.

Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та кам'яги, вантажені солоною, куреною та в'яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір'ям і сиром'ятними шкурами. І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати[146]-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п'яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.

Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку — стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом і рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу…

Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий північно-східний вітер б'є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов'яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.

Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.

— От чортів вітер, — бурчав дозорець, клацаючи зубами. — Б'є, крутить, як під святий вечір. От би сюди наших дуків. Це їм не вилежуватися по запічках та не пити горілку…

Новий подув вітру охопив дозорця льодовими обіймами, насмішкувато свиснув над вухом і помчав до майдану, закручуючи мертве листя гвинтом. Протилежний берег танув у сірій куряві присмерків, розпливався димною смугою. Дозорець відвернувся, витяг люльку, кисет, почав кресати вогонь, але насмішкуватий вітер зазирнув і під кобеняк і загасив жовтогарячі іскри.

Тьмяним золотом мерехтіли вікна по куренях. А шинок світив привітно і яскраво. Густішали, синіли присмерки, переходили в довгу ніч. Шаруділи по прискалках бур'яни, шарудів очерет, попалений першим морозом. І в загальному сіро-синьому тоні краєвиду тільки ці вікна вабили світлом, теплом, відпочинком.

І дозорець спускається з вежі і рушає на привітний огонь.,

Мідна горілка і тепло швидко зморили його. Час мина непомітно, як плин Дніпра. Куняв він біля вогню, насолоджуючись теплом і світлом. В шинку майже порожньо, але люди такі хороші. Он два чумаки, розважливі літні дядьки, повільно смокчуть люльки і розповідають про далеку Московщину. В кутку грають хлопці в чупрундер і з реготом скубуть один одного за оселедці… Але вдома все ж краще. І чого він тут залишився?! Треба було помінятися з якимсь парубком, який немає ані хати, ані дітей. Здається, час повертати на вежу, бо, якщо прогавиш зміну… Почастує тоді курінний киями. Ні, надто вже холодно. Тра ще випити чарочку: Та й заїсти галушками з салом, що так приємно шкварчить на сковороді. Вона ж гріє, ця сита їжа.

І п'є дозорець, і відчуває, як життєдайне тепло і м'яка дрімота наливають його заклякле тіло і тихенько заплющує йому повіки.

…А через Дніпро пливуть турецькі плоти: Прибитий списом до землі спить вічним сном дозорець з лівобережної вежі. Не встиг він ані вистрілити, ані запалити сигнальний огонь. Все ближче й ближче береги Базавлуку. Де-не-де блимають по куренях каганці. Хлюпає Дніпро-Славута крутою пінявою хвилею, обурений і роздратований. Шарудить очерет і бур'ян. Пливуть і форкають коні, пливуть татари і турки плотами або просто в воді, закляклі від холоду. Майорить чатова вежа на березі. Ось-ось пролунає постріл вартового, здійме на ноги безжурну Січ… З усіх куренів кинуться назустріч козаки, готові до бою… Тоді — кінець. Не допливти назад до татарського берега в цій холодній воді, що незабаром візьметься кригою. Задубіють руки, випустять конячу гриву, а тіло каменем пірне у глибінь…

Але мовчить чатова вежа. Тільки тепло й привітно золотавляться вікна шинку, так і кличуть увійти та зігрітися.

Ноги намацують дно. Ростуть з води конячі голови, гриви, груди, а за ними гостроверхі татарські шапки і турецькі чалми. Вода тече з них струмками, а льодовий вітер проймає до кісток, сушить і морозить, висвистуючи над ухом ворожими кулями. Лава за лавою. Коні. Люди. Розсипаються праворуч, ліворуч, вдираються на вежу. Але на ній — порожньо. Де ж дозорець? Спить? Пішов? Чи то прибили його до землі гострим цвяхом кинджала перші розвідувачі з татарського берега?

І мовчазні хижі тіні перебігають у темряві, прихиляються до землі, повзуть вздовж куренів і парканів щупальцями потворого спрута і враз кидаються на курені.

Майже без бою захопив Іскандер-баша[147] Січ, та й не було кому опиратися. На острові ледве-ледве залишилося три сотні, та й ті потай розбігалися. Татари попалили курені, клуні й комори, забрали кілька старих побитих байдаків, п'ять-шість гармат, військові литаври, старі прапори і з сотнею бранців так само швидко відступили, як і з'явилися.

Але цього було досить, щоб пишатися перед султаном блискучою перемогою. Гармати і частину бранців відіслали до Стамбула, щоб скарати їх жахливою смертю, а інших порозбирали татари-ногайці як плату за допомогу і відійшли до своїх кочовищ.

Петро Конашевич повертався з походу.

Після тижня холоду і дощу знов визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, що так нагадують сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зоряні й холодні.

Здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміських селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул але натрапив на галери Цекальї-баші і вступив з ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана: баша втратив три кращих галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалася втечею. Проте, допитавши полонених і довідавшись, що на Босфорі скупчені грізні сили, Сагайдачний відмовився від свого плану і знов повернувся до гирла Ріону.

Тут чекали його вірменські, перські та грузинські купці, і знов пустинний берег перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Але недовго тривав цей торг: на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і на ранок тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нагадували грузинам про недовгих гостей.

Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він до місця, де вона наближається до притоки Дніпра — Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.

Важка була це робота.

— Ану, разом!.. Ану-ну! — хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.

— Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, — вигукував Бородавка і метушливо кидався від човна до човна. — А ви, хлопці, підкопайте узбіччя, щоб не так стрімко було.

— Та ти б нам, батьку, трошечки підсобив, — захекано відповідали нетяги, — бо з нас вже кишки лізуть від напруги.

Бородавка підставляє плече, але за мить знаходиться в нього негайна справа, і він знов мчить уперед або назад, де вивантажують байдаки. І далеко лунає степом його хриплий голос.

Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, що рубав бур'ян і чагарник і вирівнював дорогу. Але шлях був далекий — не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них понабрякали, потилиці і обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса. Бачачи, як їм важко, навіть звільнені бранки-козачки кинулися на допомогу, але козаки не дозволили.

— Це не баб'яча справа. Тягніть клунки та різний припас, а до човнів — зась. І знов налягали на тягла, хропли й викочували очманілі від напруги очі.

Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. Турки та звільнені бранці котили діжки хліба, соломахи, солонини, тягли лантухи, тюки й різне мореплавне приладдя. Тільки колишні галерники йшли вільно, бо і самі ледве трималися на ногах.

Танцюра метушився більше за всіх. Він не відходив від своїх байдаків і вимагав, щоб під них підкладали катки, бо кіль стирався об землю. Він готовий був бити нетяг, як худобу, коли байдак валився набік.

— Стійте, чорти! Хіба так можна?! — репетував він і оздоблював свою мову добірною лайкою. — Це вам не хура сіна!

— Ну, то й впряжись в нього сам, коли погано, — огризнувся нарешті Тимко. — Що нам, здохнути під твоєю чайкою?! Зламаємо — полагодиш.

— Що?! Ах ти ж, стерво, — накинувся на нього Танцюра. — Тобі, певно, однаково! А хто мені сплатить збиток?!

— Відома річ, хто, — буркнув Савка. — Так вже здавна ведеться: нетяга і в бій іде, і чайки волоком тягне, і рибу ловить, а ваш брат тільки зиск підраховує та бере собі кращий шматок.

Танцюра удав глухого і кинувся до другого човна, а нетяги знов налягли на тягла, кленучи і Танцюру, і човни, і самих себе, що взялися за таке важке діло.

Турецькі бранці задихалися під в'юками. На батьківщині вони, мабуть, несли б їх сяк-так, та вбивала свідомість, що з кожним кроком рідна земля все далі й далі, а спереду — образи, туга, важка, надмірна, нескінченна робота.

Медже ледве йшла. Під час переходу Азовським морем настали перші холоди. Вона застудилася в шторм, що кидав чайку, як пір'ячко. Сухий глибокий кашель рвав її опалені холодом груди, і вона марно запинала подерту шаль, а другою рукою ледве втримувала на плечі важкий лантух. Він відтягував їй плече, вислизав з рук, обдирав шкіру з долонь, і Медже з розпачем хапала його обома руками, відчуваючи, що ось-ось впаде він додолу — і тоді шаль на грудях розкривалася, і пронизливий вітер охоплював її застуджені груди. В горлі дерло, наче насипали туди піску. Медже спинилася, лантух упав на землю, а Терешко наскочив на неї ззаду і огрів її нагаєм, але враз присів на землю від важкого стусана.

Максим Бабій стояв над ним з піднесеною рукою.

— Ти що? Здурів? — витріщився на нього Терешко.

— Сам здурів, наволоч! Допомогти треба, а не битися. Ач який пан знайшовся! Не гірший від старого Повчанського.

Від несподіванки і здивування Терешко розреготався.

— Тю, дурню! Чули ви таке! За погану татарку заступається. Тільки бабів і бачить на білому світі, а в голові — самий кізяк.

Кров кинулася Максимові у голову, і він з несподіваною силою накинувся на Терешка:

— Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас «славним лицарством», так ми вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! «Хліб козацький молотимо», — перекривив він Терешка. — Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. «Погана!», «Татарка!» — знов перекривив Терешка Максим. — Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.

Гаряче й щире слово долинула нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.

— Вірно, Максимко! — ляснув його Тимко по плечу. — Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?

— Правда, — ніяково відгукнулися парубки. — Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?

А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:

— Неси, братіку, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив єси, образивши вдовицю сію.

— Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? — налетів на них Бородавка. — Чого регочете? Чекаєте, щоб тaтapва наскочила? Вдома реготатимете.

Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.

— Ану, разик! Ану-ну! — захрипіли вони, упираючись п'ятами в землю.

Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.

Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.

— Ще три дні тому крутилася тут татарва, — розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. — Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.

— Скільки ж вас тут було? — гнівно розпитував Сагайдачний.

— Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь… Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!

— Падлюки! — люто гримнув Сагайдачний. — Що я наказував? Пам'ятаєш чи ні, собако?

Але не легко було збентежити старого Бурдила.

— Чути, батьку, чув, — почухався він. — Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і нixто тебе і тоді не послухав.

Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:

— Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках[148], що про козацьке свавілля. Руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта… Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани… А до справжньої війни тепер — один крок.

Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.

— І ти не втлумачив їм, що треба діяти? — зупинився він перед Бурдилом. — Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!

Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.

— Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку — тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами… Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!

Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:

— Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.

Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморшок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.

— А що чути за коронного гетьмана? — урвав Сагайдачний його міркування.

— А крутиться, — підморгнув одним оком Бурдило. — З сімома сотнями не розкокошишся… Закликає магнатство назустріч тypeцькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п'яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.

Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.

— Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?

— Де там!.. Барабаш два місяці хворів… Добре влучив його хтось з пістоля… А без нього вони що… Репетують, а самі наче вівці без чабана. А як дмухнуло холодом, так перші кинули тафи і посунули на волость по хатах до весни.

Становище було не з гарних. На Січі не було ані житла, ані запасу. Добре, що після холоду настали теплі дні, але щодня міг вдарити мороз. Будувати нові курені не було з чого. Борошно і крупу пограбували або попалили турки. Військо почало ремствувати. Всі вимагали, щоб якнайшвидше розподілити хліб козацький, а Сагайдачний чогось очікував. Минуло ще кілька днів. І тоді найодчайдушніші рубаки з лайкою й галасом підступили до гетьманського житла. Тепер це не було скуте залізною дисципліною військо, — була це буйна нестримана вольниця, що наставляє і скидає своїх ватажків, які не потурають її смакам і бажанням.

Сагайдачний чув її вигуки і лайку, але не поспішав вийти, а коли вони накричалися до хрипоти, раптом з'явився на ганку.

— Де ж розподілятимемо, панове-молодці? Тут, чи поїдемо до військової скарбниці, за звичаєм? — спитав він, коли галас ущух.

— Тут! Тут! Нема чого лізти бозна-куди.

— А коли тут, то підемо на майдан. Там вільніше. А ти, синку, — звернувся гетьман до Свиридовича, — накажи, щоб викотили барила грошей. І хай кожен тягне все, що здобув. І пам'ятайте, бісові діти: якщо хтось шеляг заховає, то хай буде він найперший рубака у війську, заб’ємо його киями на смерть.

— Знаємо, батьку! Знаємо, — загули нетяги і посунули на майдан.

Тут уже височіли і щохвилини росли цілі стоси військової здобичі. Кілька старих, поважних козаків вибивали денця діжок з грішми. Висипавши їх на кобеняки, вони сортували монети за вартістю. Військо стояло великим колом, навкруги, а Сагайдачний, суддя, писар, осавули і десять рахівників вийшли на середину.

— От що, панове-молодці, - заговорив гетьман, здіймаючи булаву. — Є в нас бранців сімнадцять жінок та сорок два чоловіки, а саме: тридцять один селянин та одинадцять мурз і беків, за яких можна взяти чималий викуп. Зараз ми їх допитаємо, і хай вони напишуть султанові або родичам, що ми чекатимемо викупу ну… хоча б до коляди[149], а якщо не діждемося, то того ж дня посадимо їх усіх на палі, або продамо у Московщину.

— Вірно! Хай пишуть і хай не жаліють грошей бісові діти, бо добре порозживалися вони на наших сльозах, — заговорили козаки.

А писар вже викликав бранця за бранцем, розпитував його, хто він, і призначав йому викуп, а бранець-улем сидів на землі і писав справа наліво закрутистими гачкуватими літерами лист за листом. Військовий писар Лаврін Пашковський, знавець татарської і турецької мов, уважно перечитував їх і стверджував підпис військовою печаткою.

Тимчасом рахівники рахували гроші. Росли купи монет, вилискували білим та жовтим металом. Поруч іскрилися всіма кольорами веселки коштовні самоцвіти. Переписавши мурз та беків, старшина почала допитувати інших бранців. Знайшлися серед них люди, що обіцяли за себе по двадцять-тридцять гасене, тобто свою ціну на невільницьких ринках. Але п'ятнадцять чоловік мовчали. Вони були надто бідні, щоб сподіватися на викуп, а під час козацького нападу втратили разом з волею і останнє.

— Нічого в нас нема. Робіть з нами, що хочете, — похмуро кинув один з них, і очі його блиснули з-під брів глибокою ненавистю.

— А може, приймете до себе, у козаки? — нерішуче кинув другий. — Ваші невільники нам казали, щo тут, на Січі, воля і що навіть правовірних беруть до війська.

— Ач який знайшовся! Ми й своїх не всіх беремо, — всміхнувся писар. — Поки що віддамо вас старшині, а там побачимо.

І, звертаючись до голоти, спитав голосно:

— Ну, панове-молодці. Кажіть, хто з вас візьме татарського ясиру[150].

— Не треба! Нам і себе нема чим годувати, — злісно відрізав Тимко.

А Савка зацокотів дотепною швидкомовкою, притупцьовуючи на місці:

— Го-ого-го! — залунало майданом. — Оце так!.. Вліпив у саме око.

— Як-то?! А баби? Бо жінка кожному чоловікові потрібна, хай буде він останній халамидник, що пупом світить і сором лопухом прикриває, - крикнув хтось насмішкувато і дзвінко.

— Треба чи не треба, але годувати її нема чим, — похмуро відгукнулися з юрби.

— Ото ж то й воно! Коняку в степ пусти, так вона сама себе прогодує, а жінку треба одягти, нагодувати, хату їй збудувати: Ще й із піччю.

— Ні… Тоді жінки не про нас. Віддавай їх старшині, - зареготали молодики.

— Отже, панове, — повторив писар, — ви від татарського ясиру відмовляєтесь і не бажаєте його паювати?

— Та звісно ж! Дайте нам іншого хліба.

— Такі запишемо, — занотував собі писар.

Сагайдачний махнув булавою. Юрба замовкла.

— А тепер, за старим звичаєм, розподілимо ми нашу здобич на три рівних частини. Перша — на військову скарбницю, армату, порох, шанці і охорону Січі, на частування і обдарування чужоземних послів, на подарунки цісареві, королеві та іншим королям та князям; за звичаєм. Друга частина — гетьманові з старшиною, а третя — славному війську Запорозькому — зароблений його працею та кров'ю хліб козацький.

— Вірно! — враз відгукнулася старшина і старі сиві діди, що мали неабиякий вплив на Січі своїм досвідом та військовою славою.

— Невірно! — злетів над юрбою дзвінкий, рішучий голос. — Давайте половину, а другу розподіляйте між скарбницею та старшиною як знаєте.

І наче буря знялася в юрбі:

— Ми човни тягли волоком!

— Кишки пообривали!

— І тепер по щіпочці грошей на пику, наче табаки понюхати!

— Давай дві третини! — ревли обурені голоси.

— Половину!

— Мало! Давай дві!

— Заспокойтеся, панове-товариство, — підніс Сагайдачний булаву. — Розподіляти здобич на три частини у нас з давніх-давен повелося.

— А ми не згодні! На чорта гнити в скарбниці золоту, а нам голодувати або знов залізати в борги!

— Вас — жменька, а нас, як піску в Дніпрі!

— Щоб знов поневірятися у наймах!

— На тафах рибалити та на уходах аргатувати, аби набити порожнє черево.

— Нам теж треба хати собі будувати!

— Воли купити!

— Коні!

На майдані аж гуло. Голота напирала з усіх боків, готова затопити своєю бурхливою повіддю і старшину, і купи грошей, і стоси краму та іншої здобичі.

Старшина щільно оточила Сагайдачного і про всяк випадок мацала шаблі. Бородавка розгублено тупцював на місці і не підводив очей. Він бачив і розумів, що старшина бере собі лев'ячу частку здобутого, і вважав, що таке паювання несправедливе. Але, з другого боку, важко було відмовитися від принадної пайки курінного отамана. Ось чому ніяково було Бородавці, і він намагався не впадати нікому в очі. Танцюра зрозумів його, схопив за комір і зловтішно виштовхнув назустріч голоті…

— Чого ховаєшся братіку? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками! Доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.

Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа… І скажена лють вдарила йому у голову.

— І поговорю! — ревнув він Танцюрі у вічі. — І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!

І одним махом стрибнув на барило.

Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з'юрбилися навколо нього.

— Панове-товариство, — пролунав його хрипкий, але гучний голос. — Вірно ви кажете: хай дають нам половину здобичі. І того мало! Тра було б взяти з них дві третини, ну та хай їм чорт! Тільки вже за човни, зброю та різний при пас не давайте їм ані шеляга. Вистачить з них і старшинської пайки. І хай не пригадують колишніх боргів. Bce їм сплачено, ще й з лихвою. Нема чого наживатися на Січі, наче краківським лихварям. І на Терехтемирів хай вивернуть гаманці. А з голого пупа хай лика не скубуть, бо, по совісті кажучи, тра було усе розподіляти по-рівному: скільки козаків, стільки й пайок.

— А хто вам курені будуватиме? Хто поламані чайки полагодить?! — заверещав Танцюра, видираючись на барило, щоб скинути Бородавку.

Але Бородавка стояв міцно, кремезний і непохитний, і його м'язиста шия стала багровою. Його наче прорвало.

І він кидав уривчасті люті слова:

— Хто курені будуватиме? Відома річ: ми! Наші мозолясті руки! Ми й дуби нарубаємо у самарських пущах і сплавимо їх Дніпром через пороги. І стіни виведемо! І дах покриємо! Все до останнього димаря! І панам старшинам хати поставимо! І запросимо жити на готовеньке! І все за скибку хліба та кисле пиво, що тільки вилити свиням.

— Ні! Не бувати тому! — ревнув один з нетяг і кинувся до кобеняків. — Бери золото! Самі розподілимо його по совісті!

І так загрозливо і одностайно заревли нетяги, що старшина злякалася. Бліді, відступили вони і не знали, що робити. Тільки Сагайдачний не розгубився, скочив на барило поруч з Бородавкою і підніс булаву.

— Хай буде так, панове! — пролунав його голос. — Оберіть десятьох надійних козаків. Хай паюють нашу здобич, разом з дідами, на дві половини.

— Отак і треба! Ану, хлопці, обережно. Не топчіть хліба козацького, — відгукнулися нетяги, метушливо і радісно звільняючи місце.

Враз утворилося знов широке коло, в середині якого десять нетяг і десять поважних дідів узялися до паювання. Старшина палила Бородавку поглядами, повними ненависті й обурення.

— Ну, зачекай, собако: в першому поході всадимо тобі кулю у спину, — плювався Танцюра.

— Скільки вовка не годуй, він все у ліс тягне, а скільки голоту не мий, до білої кості не домиєшся, — примружився Бурдило, смикаючи борідку. — Ну, нічого: що було — то бачили, а що буде — колись побачимо. Тільки не бути йому більше курінним отаманом — от що.

— Барила горілки не пожалкую, щоб скинути його, собаку, — не заспокоювався Танцюра.

— Вистачить і півбарила, — презирливо фиркнув Свиридович і самозакохано погладив себе по грудях, де в підбивці жупана було зашито п'ятдесят два діаманти з беглер-бейової скарбниці. Він і не думав кинути їх у купу здобичі, презирливо міркуючи: «Не кидай перлів свиням, бо потопчуть вони їх ногами».

Паювання тривало недовго. Старшина забрала свою половину, а голота, сперечаючись і регочучи, штовхаючись і лаючи один одного, а іноді й хапаючись за шаблі, узялася розподіляти свою частину.

— А як же буде з ясиром? — спитав Бурдило Свиридовича коли вони проходили повз турків.

— З ясиром?.. Хм!.. Нема де його поки що діти. Візьми на байдаки. Вранці розподілимо…

— А як із нами? — підступили до старшини визволені галерники і каменярі.

Вони весь час стояли осторонь тісною купкою і почували себе ні в сих ні в тих. Вільні, серед своїх, на батьківщині… Але чому ж між ними і учасниками походу лягла якась невловима межа, якась грань, наче стали вони напіввільними, залежними від війська людьми, небажаними, зайвими гістьми на чужому бенкеті?!

— Завтра, завтра, панове, — відмахнувся Свиридович. — Бачите: вже сутеніє.

— Та де ж, братіку, завтра? — заговорило кілька голосів враз. — Чого нам тут поневірятися? Час і на волость. Осінь. Як дмухне з півночі, враз снігом нас вкриє. А тут ані катраги, ані землянки.

— Вирядіть нас до Києва, чи кому де треба.

Іронічна усмішка пробігла по Бурдилиних вустах, і зморшки віялом розбіглися щоками.

— Ач, які ви розумні! Що ж ми дурно кров за вас проливали?! Визволили, на батьківщину привезли — і край: ідіть, панове, на всі чотири вітри, а господь бог віддячить нам на тому світі. Так, чи що?

— Та ми ж вам до останнього подиху будемо вдячні. Та хіба ж ми відмовляємося! Дайте нам тільки на землю сісти та обдивитися. І сала, і круп, і борошна, і меду — всього вам надішлемо. Найкращий шматок подаруємо.

— Відбили каченят від шуліки, і пливіть, каченята, де краще, — фиркнув Ничипоренко. — Ні, панове. Нам теж каченятини забажалося. Бачили, який галас зняла ця сволота? На чорта ж тоді байдаки тримати, коли рибу у море кидати? Ви нам волю свою відробіть, а тоді йдіть хоч до чорта.

Звільнені розгублено перезиралися. Ось тобі й визволителі! Кожен прагнув додому, до жінки та дітей або принаймні до рідного згарища, де є друзі, родичі, сусіди. Побачити рідні місця, дихнути рідним повітрям, випити чарку в знайомому з юнацтва шинку, поговорити з друзями, пригорнути дітей та дружину. І ось, коли серце тремтить нетерплячкою, зачинилися перед ними двері, зв'язані звільнені крила.

— Та що ви, панове, жартуєте? — виступив старий козак з невільницьким тавром на чолі. — Я двадцять років був у неволі, зневірився, що є визволення. І маєте: «Давай викуп». Та за гроші ж і від турків відкупитися залюбки можна! І відкупалися! Адже ж ви хрещені, православні.

— А якщо православні, так віддавай крам за дурничку? Підставляй голову під шаблі і кулі і скибки хліба з того не май?

Галерники мовчали. Хороша скибка хліба! Вони бачили ці стоси грезету, сап'яну і шовку, ці купи золота й самоцвітів…

— Чого ж ви, панове, бажаєте? Кажіть просто, якщо торгуєте живими людьми? — з в'їдливою люттю вигукнув хтось з юрби.

— Ах, ти, собако! Його з неволі визволили, а він гавкає!.. Ану, вийди та покажись, який ти є! — скипів Танцюра, наступаючи на визволених. — Чи то за таволгою скучив?

Галерники тремтіли від люті і обурення, але cтaновище їх було безпорадне. Певно, ніхто з них не думав повернутися у неволю, але ж сплатити не було чим. Більшість навіть не знали, чи живі їх родичі. Чи знайдуть вони стріху, під якою можна буде схилити голову? Ось чому слова Свиридовича так болісно вразили їх. Свербіли руки вдарити пихатого осавула, але треба було мовчати, хитрувати, шукати виходу. І старий дід-галерник цитьнув на надто одвертих, а сам звернувся до Свиридовича.

— Кажи просто, братіку, як ви вирішили. На хлопів думаєте нас обернути, чи як?

Свиридович зніяковів. Незручно називати все власним ім'ям. Він знизав плечима і озирнувся на старшину. Бурдило зрозумів, що час втрутитися, і ступнув до колишніх невільників.

— Та що ви, панове, плутаєте! Здається, не маленькі діти!.. Та й ми не ляхи і не магнати, щоб з людей шкуру дерти. Дамо вам земельки в межах наших вольностей, хати дамо, реманент… Живіть, працюйте на військо, якщо нема чим сплатити. Ви підрахуйте, скільки треба припасу, щоб прогодувати Січ-матір від весняної поводі до перших морозів. Ще й на зиму тра залишити залозі… І борошна, і круп, і сала, і сіна коням. От і попрацюйте трошки на військо козацьке. Та й самі не загинете. Ситі будете, взуті, одягнені. Від кайданів та від таволги відпочинете, неволю бусурманську, розлуку християнську забудете. А хто ніколи не козакував і не звичний до військового життя, ідіть на хутори до старшини. Підсусідками будете, якщо ви одружені, а якщо ви парубки або бобилі, - живіть собі у пахолках на здоров'я.

— А потім на кріпаків обернете? Данина ми та панщиною задушите?! — мало не крикнув старий галерник, але, ховаючи гнівний вогонь у зіницях, звернувся до своїх із удаваним спокоєм порадив:

— Пізно зараз говорити. Переночуємо, відпочинемо. Порадимось, а завтра побачимо, що і як.

Старшина вже зникла в сутінках, а колишні галерники все стояли, розгублені і обурені таким безсоромним ставленням до них. Мовчали. Тільки старий галерник з оселедцем сивим, як жмут ковилю, щось впівголоса буркнув крізь зуби і смачно сплюнув.

— Чого ви тут очікуєте, панове? — зупинився біля них Бородавка.

— А де нам йти, коли й притулку немає, - похмуро кинув хтось.

— Якщо правди шукати, так її тут не чути, — додав інший і вилаявся.

— Як-то? — здивувався Бородавка. — Та в чому річ? Що трапилося?

— А таке… Краще б і не повертатися, і не бачити, і не чути, — гірко всміхнувся сивий козак. — Раніш тут такого не було.

І коротенько розповів їх розмову з Ничипоренком і Бурдилом.

— Ах, сучі сини, — спалахнув Бородавка. — Ні, не сучі, бо не можна ображати собаку таким словом. Гадючі вони сини — от що! Та не буде ж воно по-їхньому! Ні! Зачекайте: скільки вас тут? Близько сотні? Половину я заберу до свого куреня. Бо я тут зимуватиму в залозі, тому й мій курінь сьогодні вже почали відбудовувати. Оці колоди, що навезли будувати церкву, я собі забрав. Завтра всі мої козаки до роботи стануть. Ну, а всіх інших… Тане турбуйтеся, панове! Є ще багато чесних козаків, що мають і хати, і сумління. Всім місце знайдемо. Пішли! — рішуче додав Бородавка і разом із усіма рушив до вогнища і до наметів, де ночували його козаки.

Бородавка дотримав свого слова. Зранку обійшов він чимало гречкосіїв і своїх друзів і швидко улаштував справи своїх підзахисних.

— Дулю тепер гадючим виплодкам, — приказував він, з насолодою уявляючи собі лють і обурення старшини, коли вони побачать, що галерники і каменярники вже улаштовані і нічого не відроблятимуть їм за визволення, крім допомоги нa будуванні куреня та на ланах старанних гречкосіїв.

Туркені й татарки ночували на гетьманському байдаку. Там були каюти і трюм, де можна було вкритися від дощу й негоди.

Невесело було їм цього вечора. Вони прийшли з країни, де рабство глибоко вкоренилося у свiдомicть людей і вважалося за щось звичайне і цілком природне, але холодний і пустинний острів, згарище, де немає притулку, туман, вогкість та буйна галаслива юрба на майдані пригнобила їх.

— А завтра? Що буде завтра? — питала себе кожна з них і не знаходила відповіді.

І безпорадно, роковано хилилися чорнокосі голови з тонкими горбатими носами і оксамитовими газелячими очима під глибокими тінями вій.

Сутеніло. Дніпро запарував прозорим туманом. Оранжерейною теплінню наситилося вогке опаловотьмяне повітря. Пахло гнилим листям, грибами, землею. Золотими пушинками блимали у тумані вогнища козацького табору. Це кухарі варили вечерю.

Медже сиділа на звичному місці, на кормі, біля стерна. Завтра повезуть її, відірвуть навіть від цього байдака, до якого трохи звикла вона за шість тижнів неволі.

Прийшов Максим з торбою хліба козацького. Довго вовтузився десь під лавою, щось ховав, пересував, потім узяв кобзу і сів біля Медже, тихенько торкаючи струни. Вони відгукнулися лагідно і тоскно, наче проказували щось тепле й сердечне. І Медже мимоволі зітхнула. Вона хотіла подякувати Максимові за турботи і ласку, але сором'язливість мусульманської жінки заважала порушити тишу, і вона чекала його слів і тремтіла від думки, що завтра звикне й він і більш не зустрінеться їй ніколи.

За півтора місяця Медже почала розуміти козаків. Пригадала слова, які чула вона від Горпини, дещо вивчила, і цього вистачило їй для нескладних розмов.

Максим довго мовчав, потім звернувся до Медже:

— Ну, як з тобою, молодичко? Кому ти припала?

Медже знизала плечима.

— Не знай… Завтра, казав Свиридович, надішлють нас далеко… А тебе?

— Теж, молодичко, не знаю. Нетязі багато шляхів. У звіра є барліг, а в козака…

Вона не зрозуміла його і, зсунувши брови, замислилась.

— А де твій аул? — спитала вона нарешті.

Максим тихенько свиснув.

— Еге, молодичко! Туди мені заказано путі. Щоб визнали за козака, треба ще три роки десь поневірятись, бо якщо спіймають, — повернуть до пана судом… Піду десь до старшини зимувати або до гніздюка-гречкосія. Відмовити вони не можуть, бо козак, за звичаєм, не жене козака, тільки роботою замучить, собака. І сперечатися не можна, щоб не зрадив. А напровесні — знов на Січ… А там, мо, якийсь похід трапиться… Тоді шабля мене прогодує. А що, може, й до кобзарів пристану у поводирі. Вони свій цех мають у Києві. Підучусь, пісень багато вивчу, тоді й сам колись закобзарюю.

Межде знов не зрозуміла його, але серцем вловила, що нема в нього притулку на цілому світі, і знов тихе зітхання вирвалося у неї з грудей.

— А ханум[151] у тебе є? — спитала вона з зусиллям.

Оце татарське слово знав Maксим добре, бо козаки весь час, жартуючи, тлумачили татаркам, що він бабій, і перекрутили по-татарському його прізвище на Ханумця.

— Нема, — щиро і просто відповів він.

Медже співчутливо хитнула головою.

— У Тимка нема ханум. У Терешка — нема… У Савка… І в тебе теж нема? Невже ваш аллах не дозволяє ханум?

— Чом не дозволяє!.. Тільки не можна нашим бабам жити на Січі. А в бідної людини нема хатини… саклі, - виправив він сам себе, щоб вона зрозуміла.

— А ти візьми землю, — щиро порадила Медже. — Он скільки, — широко розвела вона руками. — І саклю зроби. І ханум візьми. Купи нашу татарку. Наші — якші. Хороші, - стиха пояснила вона, пригадавши потрібне слово.

І раптом болісно скривилася, понурила голову.

І Максим зрозумів. Вона радила йому, завдаючи собі глибокого болю. В думках віддавала його іншій жінці, щоб йому було краще. На мить пройманула в пам'яті Ганна, нібито втрачена назавжди. І раптом Максим відчув, що думка про Ганну не схвилювала його, як колись. Ніби Ганни й не було, а була тільки мрія про щось жіноче, лагідне й тепле, як оця безпорадна татарка… І зрозумів, що боляче йому втратити її назавжди, хай тричі розчавлену, знівечену війною. Зім'яло, прибило її до землі, наче ниву під градом. Невже зникне й вона у безвісті, як трісочка у хвилях дніпрових?! Але що робити? Як врятувати її, чим їй допомогти? Коли б і вистачило на її викуп жменьки грошей, зав'язаних у ганчірку, де подіти її восени на всю довгу холодну зиму?!

Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.

— Зачекай, серденько… Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.

— Кисмет, — прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.

— Ну от!.. Як же ж так… Бог милостивий… Якось проживемо, — зашепотів він, плутаючись. — А я працюватиму. Ще два роки помолодикую… Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам'ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь…

Медже мовчала і захлиналася беззвучним й покірливими сльозами.

— Ти добрий, — шепотіла вона, — благослови тебе аллax… і дай тобі хорошу ханум… І хай наставлять тебе на агу[152], як вашого Свиридовича, — додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.

Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:

— Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене… Я виб'юсь в люди. Хату поставлю… В пекло кинуся, аби добитися свого.

Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті…

Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами… Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова…

Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв'язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.

— Візьми, — дав він їй половину. — Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.

Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.

— Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? — догнав її на палубі Максим. — Будеш мені ханумою?

— Інч алла[153]. Буду, джаним, — прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.

Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов'яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці — закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладилися з аргатами по домівках, майстри — в містечка і в міста.

— Куди ти зібрався? — гукнув Савко Терешка, коли він нав'язував собі на плечі важкі сакви здобичі.

— На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?

— А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?

— Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита — і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.

— Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось…

Ком'яга за ком'ягою[154], байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.

— Міне забирай Свиридович, — прошепотіла йому Медже. — Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди…

Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.

Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни — всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів[155] та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.

А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, — туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.

— Ти що ж, зимувати тут вирішив? — почув він чийсь лункий голос.

Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.

— Ну, співаку Демодоче[156] Запорозького війська, — посміхнувся гетьман. — Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?

— Та де ж там, батьку, — зрадів і розгубився Максим. — Я ж від сотника Повчанського з хутора… Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситися, та…

— А до мене і не захотів? Пісень, співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, — жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. — Чи так вже погано у мене в молодиках?

— Та ні, батьку!.. Навпаки… Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався…

— Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.

Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.

— Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, — говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.

А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.