Людолови. Том 2

Комісія на козаків

На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.

Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.

З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.

Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки — Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.

Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.

Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.

Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода[157] почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті[158]. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану[159], що тривали до ранку.

На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам'янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець.

Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові. І на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.

Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розрахували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому «припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконно називає себе козаками», як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину і реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.

Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний — осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, — але вони пам'ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим, і старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, — замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.

Берестейський воєвода Тишкевич запропонував комісарам один із своїх замків для перемов, і у високому готичному залі, оздобленому мисливськими трофеями, розпочалися засідання комісії.

Жолкевський сидів у кінці столу, вкритого темно-зеленим сукном, комісари від уряду — праворуч, а навпроти них, ліворуч від коронного гетьмана, — козацька старшина з Петром Конашевичем на чолі.

Старшина почувала себе ні в сих ні в тих: їхала вона сюди, розуміючи, що не для приємних розмов викликали її магнати… Ввійшла похмура і нашорошена, і незвичне почуття зв'язало їй руки і ноги, наче затягли її у важкі, негнучкі панцири середньовічних рицарів. Напружено сиділи козаки в високих кріслах серед родинних портретів, оленячих рогів, зброї і ведмежих опудал, наче виставлені біля ганебних стовпів.

Сопе Бородавка, спідлоба дивлячись на панів. Він ненавидить їх за себе і за тисячі подібних до себе. Вишукані манери магнатів, їх пишний одяг і художнє оточення, а головне, роль хлопа в провині — непереносна буйному січовикові.

Свиридович нервово смикає вуса. Під виглядом нахабної безтурботності ховає він своє хвилювання. Банит, позбавлений прав і честі, засуджений заочно на страту, вперше потрапив він до недосяжного кола тих, перед якими плазував у минулому. Вони можуть передати його до рук правосуддя, образити, але море по коліна одчайдушному шляхтичеві. Любить він гратися з вогнем, а гідність осавула і небезпека війни захищає його краще від панцира і замкових мурів.

Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники Запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудна також непереносна їм.

А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.

«У хлопи… на панщину… Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер… Покірливо лягати під батоги…» майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.

Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.

А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають підтвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!

…Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього за останні п'ять років… Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.

Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.

…Не виходити у Чорне море — ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло…

Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.

…Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей.

Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.

Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили…

…Довіз до Січі пороху і харчів дозволяється тільки з відома і згоди київського воєводи або черкаського та канівського старост… Число запорозького війська визначається в кількості…

— …яку значить його мосць пан круль, — уриває коронний гетьман.

Сагайдачний випростовується і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.

Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.

— Скільки? — здушено рубає тишу чийсь голос.

— Серце монарха в руці господній, — ухильно знизує плечима коронний гетьман.

— Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, — карбує Сагайдачний.

Жолкевський нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:

— А що ж ухвалило панство на соймику?

— Тихше, почують, — сичить Ян Жолкевський. — Ухвалено залишити одну тисячу; але хто міг сподіватися, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію… Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.

Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю, підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.

— Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.

Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.

— Хам, — цідить крізь зуби Януш Острожський, і його одутлі щоки тремтять.

Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.

— Ти що здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.

Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.

— Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!

Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.

— Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, — говорить він і звертається до комісарів. — Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.

Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидає тоном вище, хрипко і несамовито:

— А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!

Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров'ю очі:

— Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!

— Нахаба! Хам! — захлинається Янош Острожський. — Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.

— Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, — запобігливо підтакуе Свиридович. — Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти…

Острожський скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.

Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:

— Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.

— Так, — в тон йому відповідає Жолкевський. — Але засідання розпочнеться лише по обіді.

Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:

— А що ж? Мовчати? Вклонятися? П'яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!

— Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, — ввійшов Сагайдачний. — Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.

— Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, — буркнув Бородавка.

Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п'явиця глибше звичного розсікає його перенісся.

— Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога — перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.

Старшина перезирається.

— Якого походу? — не витримав Танцюра.

— Московського, — спокійно підвів очі Сагайдачний. — Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати — теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.

У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров'ю і раптом труснув Сагайдачного.

— Що таке?! — захрипів він йому в обличчя. — Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?

Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,

— Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.

— Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!

— Та знаємо. Чули, — сердито відмахнулися старшини.

— Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?

— І попалимо, коли дадуть справжню ціну, — огризнувся Танцюра.

— Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!

— Цить! — нарешті скипів Сагайдачний. — За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.

Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.

Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.

— Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси! Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше — по-своєму.

І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.

Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими[160] фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої під Смоленськом і Кромами, облогу Троїцької Лаври і напад Ширинського бея.

— Який це був жах, — з пафосом розповідає Валентин Калиновський. — Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього — синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї — відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.

Балика слухає Калиновсъкого, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.

— Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, — говорить він, і голос його мимоволі тремтить.

— Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!

— Не Ширинського бея, а пана Стефана Потоцького, — просто відповідає Балика.

Магнати здивовано перезираються.

— Дозвольте… Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? — говорить Калиновський і уважно дивиться на Балику.

— Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, — відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. — А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?

— У Києві. Учаться в школі, - ясновельможний пане.

— І пан сотник теж думає там оселитися?

— Не знаю, вельможний пане гетьмане… Мабуть… Там у мене брат бурмистер…

— Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, — гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. — Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов'язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, - веде далі коронний гетьман. — Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали бані цією[161], і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.

Для дипломата і вельможі це надто одверто і палко, але наїзди Потоцького у Молдавію дошкулили старому гетьманові.

— Чому ж скликали комісію на козаків, а пана Потоцького не притягли до суду? — з простодушною щирістю питає Балика.

Коронний гетьман ніяковіє, але ухиляється від відповіді.

— Це викликало б значні ускладнення в соймових колах, але надалі їх наїзди, певно, не повторюватимуться. До речі: корона зможе компенсувати панові сотнику за збитки і все пережите, крім безповоротної втрати дружини. Мені дано право розподілити серед козацької старшини кілька староств у межах Київського воєводства. Отже, я вважаю, що пан сотник має безперечне право на таку винагороду…

Балика прикипає до місця. Староство!.. Бажання поновити справедливість з боку того, кого вважав він за запеклого ворога! Свій куток, своя скибка хліба, можливість свого родинного гнізда… Схвильований, зворушений, Балика не знає, що відповісти, і низько вклоняється коронному гетьманові, соромлячись нещодавньої ворожнечі до нього…

А в іншому кутку вітальні Свиридович описує красу грузинських краєвидів і малоазіатського узбережжя, жінок з газелячими очима і шкірою тону слонової кості; морські бої з галерами Цекальї-баші, пожежу Каффи. Прибріхує він безсоромно, але йому не можна відмовити у хисті оповідача, а цього разу Свиридович перевершує себе. Жолкевський зупиняється послухати разом з захопленим панством, а потім іде далі, як і належить справжньому дипломатові, що не забуває нікого з присутніх.

Мовчазні пахолки в камзолах з гербами Тишкевича розносять оршад[162] і підноси з келихами вина. На столах кошики і вази персиків, винограду, яблук і слив, апельсини й лимони з хазяйських теплиць.

Балика сьорбає вино, і солодка втома заважає йому ворухнутися, думати і спостерігати.

А за зеленим трельяжем, по кутках, на затишних канапках, за ширмочками і етажерками, заставленими севром і саксом[163], сичить вишукана польська мова, пересипана дзвінким металом латинських гекзаметрів[164] і цитат.

Коронний гетьман все проходжується по вітальні, зупиняється біля окремих груп і час від часу обмінюється з старшинами двома-трьома інтимними словами, від яких спалахують їх обличчя, а очі блищать гордовито й радісно.

— Отже, мій непереможний колего, — чемно всміхається Жuлкевський, опускаючись на диван поруч з ПетромКонашевичем і роблячи непомітний знак пахолкові з підносом, — вип'ємо за майбутню війну з невірами, де ми, певно, битимемося пліч-о-пліч за славу нашої ойчизни.

— Здоров'я його мосці пана круля і славетного ватажка його війська, — ввічливо відповідає Сагайдачний.

Старе вино приємно опалює горло своєю терпкою влогою. Сагайдачний випиває до дна і мовчки слухає коронного гетьмана. Жолкевський розпитує його про можливість союзу з Персією проти Туреччини. Сагайдачний розповідає, як корисно довозити перський шовк Чорним морем, наводить силу фактів. Потім описує Грузію, її клімат, побут, торгівлю і обіцяє надіслати Жолкевському подарунок — двох бранок-туркень, захоплених під Трапезундом. Минає непомітно час. Порожніють келихи і кришталеві графини вина, і, глянувши на клепсидри[165], Жолкевський з жахом хапається за голову:

- Єзус, Маріє! Скільки неповоротного часу полинуло в Лету! Прошу вельможне панство до зали засідань.

А в дверях затримує на мить Свиридовича.

— Чому б панові Карлу не просити короля скасувати баніцію? Я певний, що, в разі приборкання козацького свавілля, клопотання пана буде цілком удовольнено.

В залі привітно палає камін. Вогняними букетами сяють на столі канделябри. Воскові свічки тихо потріскують, встромляючи у повітря напівпрозорі списики вогнів. Невловимий аромат від домішаної до воску амбри та мускусу виповнює зал. Щупальцями потворного спрута звиваються по стелі і карнизах вибагливі тіні оленячих рогів. А за вікнами, заліпленими вогким снігом, синіє рання сніговійна ніч.

Від вина і гречності панства старшина відчула себе невимушено, та й перемови набули іншого тону. Вранці вони лише слухали декларацію урядових комісарів, тепер вони обговорюють кожен артикул. Це ближче, зрозуміліше і легше. Тепер кожне слово важить багато. Воно то відбирає, то повертає їм права і привілеї, то знов руйнує весь їх добробут. І стримано, і пристойно як належить в таких обставинах, сперечається старшина, але козацькі голоси бринять твердо і навіть завзято.

— Корона конче вимагає, - карбує Жолкевський, — щоб вона призначала вам старшого, бо, доручаючи 3апопорозькому військові захист південних кордонів, вона мусить бути певна у військовому хисті і досвіді того, хто очолює ваше військо.

Сагайдачний не ворухнувся, але очі його кинули блискавицю. Он як! Добираються до його булави. Невже віддати її одному з цих випещених вітрогонів?! Або ось цьому святенникові, хлопчиську-сенаторові Томашу 3амойському, що тягає важкий дубовий хрест римськими вулицями під час папських процесій, поки його управителі шмагають канчуками поспільство за несплачений шеляг?! Ну, що ж!.. Спробуйте взяти! Тільки не візьмете. Хай перевага на вашому боці, але на похідні нестатки й тяготи ви всі нездатні, хіба лише той Томаш 3амойський.

Старшина інакше тлумачить собі мовчанку Петра Конашевича і починає його захищати.

— Як-то?! Щоб нам наставили людину, яка не знається на нашому звичаї, - схоплюється з місця Танцюра. — Ні, панове, це неможлива річ!

— Треба, щоб старший був козак, — кидає Лаврін Пашковський, — бо голота ніколи не визнає влади сторонньої людини і не скориться їй, а ми теж не спроможні примусити її до покори.

— Певно, так. Ми обиратимемо, а пан круль хай затверджує, - самовпевнено додає Свиридович.

— Але я мушу пояснити шановному панству, — поважно зупиняє суперечки Жолкевський, — що корона навпаки, намагається зміцнити владу старшого і забезпечити його від випадкових примх зрадницької юрби. Посада старшого буде довічна. До того ж старший має право мати свої власні загони, гвардію, преторіанців[166], почет, називайте їх, як вам подобається. І ще додам, що це питання має велике принципове значення, бо, впевнившись у бажанні старшини приборкати свавілля голоти, навряд чи пан круль подумає замінювати людей, які своїм розумом і відданістю ойчизні спрямували в тихе річище буйну козацьку повідь.

Це було ясно й категорично. Ніздрі Сагайдачного здригнулися. Із запалом бойового коня кинувся він у вир заплутаних і загострених питань, на яких кращі політики Польщі й України завжди і неодмінно ламали собі ноги і зуби.

Питання про реєстр викликало палкі суперечки. В запалі один з магнатів кинув слово про одну тисячу козаків, і старшина обурено підхопила його.

— Хіба можна говорити про одну тисячу? — ледве стримуючись, доводили вони. — Вельможне панство само вважає, що той, хто п'ять років тому прилучився до низового козацтва, вже став природним козаком, і викинути його з війська не можна. Але те ж саме панство пам'ятає і бачило на власні очі, як шість років тому під Смоленськом стало на захист корони п'ятнадцять тисяч козаків і стільки ж залишилося на Низу обороняти південні кордони ойчизни.

Доводи козаків дратують Жолкевського. Сухо і різко бринить його голос:

— Та зрозумійте, нарешті, панове, що реєстр не є якісь примхи, а те число, що потрібне державі для захисту своїх кордонів. Коли панові старшині потрібно десять орачів чи п'ятнадцять женців, ніяка сила не примусить його набрати двадцять орачів або сорок женців. Так і в державних справах.

Сагайдачний непомітно знизав плечима.

— Та хіба ж одна тисяча є захист кордону!.. Підрахуйте, скільки миль від Дону до Дністра. На кожні п'ять миль треба поставити хоч маленький загін, хоч сотню. І вельможний пан коронний гетьман, як досвідчений отаман, добре на цьому розуміється, і приклад його свідчить за протилежне.

— Тому ясновельможний пан гетьман вважає, що число козаків мусить бути збільшено в міру дійсної потреби, вчасно втручається Замойський. — Але визначить його не комісія, а його мосць пан круль.

— Скажіть нам тільки одне, — звівся Балика, забуваючи про принадні обіцянки коронного гетьмана, — чи може кожен, хто народився козаком або брав участь у Московському та Інфлянтському[167] походах, бути певним, що він залишиться в реєстрі, скільки б не виявилося таких козаків?

Комісари зам’ялися…

— Але ж панство саме не заперечує, що до Запорозького війська пристало чимало збіглих хлопів, міщан, ремісників і різних волоцюг. Виписати їх конче потрібно. Так було ухвалено три роки тому в Житомирі на комісії. Реєстр треба перекласти і переглянути. Справа надто загальмувалася.

— Коли переглядати? Тут? У полі? — спалахнув Сагайдачний. — Будьте певні, що хлопів ми й самі повикидаємо, але складати реєстр треба не тут, бо тоді не обійдеться без різанини.

— Ремісники нам потрібні ще більше, ніж землероби, — сперечався Калиновський, — бо орати кожен вміє,

а шевцювати або кувати коні треба вивчитися. Віддаси хлопчика до майстра, сплачуєш за нього, сподіваєшся мати доброго коваля, — і ось тобі: ані коваля, ані звичайного хлопа. Пошився мерзотник, у козаки.

— А шинкарі? А війти? А кравці? — разом загомоніли пани. — Всіх треба повиписувати без винятку.

— А що скаже вельможне панство, коли повстане голота і вдарить на кварцяне військо і ваші почти? Ще й підбурить хлопство повстати?! Це ж буде наче пожежа в степу. Тоді не вціліти ані фільваркам[168], ані замкам. Повстання пошириться, як ураган. Ми не спроможемося зупинити стихію. Вельможне панство мало нагоду упевнитися, що це за люди. Один Бородавка скільки завдав нам клопоту, а коли справа йде за п'ятдесят тисяч Бородавок…

— Але шановна старшина забуває, які виключні умови ми вам пропонуємо. Замість десяти тисяч злотих — сорок тисяч на рік. Республіка неспроможна тримати більше війська.

— Ми і не просимо додатку, — покрив ремствування старшини металевий баритон Сагайдачного. — З цих сорока тисяч ми викраємо на кілька тисяч душ. Проте на випадок татарського нападу або турецької війни — кордони будуть добре захищені, і ми зустрінемо ворога в Дикому Полі і не дамо йому промкнутися в нашу ойчизну.

З військового погляду Сагайдачний цілком правий, Жолкевський з ним згодний, але панам цікаве інше, і мовчить старий гатьман коронний і не висловлює своїх думок.

— Але ж козацтво щоосені виходить на волость і оселяється по наших маєтках. Їх стація нас руйнує. Вони підбурюють наших хлопів, грабують нас, — підскочив Януш Острожський, тремтячи від люті. — Ми не потерпимо далі такого стану.

— Хай осідають по крулевщизнах. Якщо козацтво потрібно короні, хай і живе воно за кошт корони, а не за наш, — палко підхопив Конецпольський.

Забуто урочисту манірність засідання. Януш Острожський відкидає крісло і люто стукає по столу костистими пальцями:

— Ми не можемо припустити, щоб три чверті, та що я кажу, — дев'ять десятих нашого хлопства оголошували себе козацтвом і виходили з-під нашої влади. Це чорт зна що! У мене в Білоцерківському старостві триста послушних домів, а непослушних щось із півтори тисячі.

— А в Корсуні двісті послушних, а непослушних тисяча триста, — урвав його Валентин Калиновський. — От і господарюйте при таких умовах!

— І ще з'являються цілі ватаги, розташовуються на стацію і вимагають, щоб їм «в тих місцях хліба-солі не відмовляли». Давай їм хати, паливо, сіно, хліб, овес, молоко… та чорт їх знає, чого вони тільки не вимагають! — вищав Януш Острожський..

— І спробуй не дати: все розтрощать або почнуть жити грабунками та наскоками на околишні фільварки.

— Так, але чому ж вони не живуть у своїх вольностях? Почцівий круль Зигмунд Август дав їм безкраїй степ. Чому їм там не жити? Чи то лякають їх татари? Чи то корисніше сісти на готовеньке?

— Тому що запорозькі вольності порозбирала собі старшина, а для голоти немає там місця! — схопився з місця Балика. — Добре говорити вельможному панству про свої вигоди, коли у панства вдосталь і хлопів і землі. А бідному козакові нема де й коня попасти, на якому рушає він у похід на захист того ж самого панства.

— Ну а ми цього не потерпимо! Геть з наших маєтків або платіть данину і ходіть на панщину!

Пристрасті розпалювалися. Пани нікого не слухали і перебивали один одного, як баби на ярмарку.

— Все ваше військо — самі тільки хлопи та збіглі злочинці!

— Пірати! Душогуби! — тоном вище взяв Ян Жолкевський.

Старшина схопилася з місць, розпалена обуренням.

— Вельможне панство! — задзеленчав дзвоник коронного гетьмана. — Нєх панство не забуває, що воно зібралося тут, як мужі державного та громадського досвіду, щоб запобігти дальшому лихові, а не для сварок і безпідставних образ. А ви, панове старшина, доведіть, що ви не буйний Бородавка і спроможні серйозно поставитися до нашої спільної справи.

— Яка дурниця!.. Їх треба винищити, а не зменшувати їх кількість, — бурчав Януш Острожський, обмахуючись шматком пергаменту.

Пани замовкли, сіли на свої місця, і по незручній мовчанці Жолкевський перейшов до дальших питань.

— Ні! Ми не допустимо, щоб палили наші човни, — відсапувався Танцюра, витираючи спітнілу голену голову. — Рибальство — наш хліб. Вся Польща і Німеччина годуються нашою рибою.

— Виловленою по вулицях Каффи та в димучих руїнах Трапезунда? — жовчно з'єхидствував Ян Данилович.

— Може, й там, — не змовчав буйний Танцюра, — бо коли корона по два роки не сплачує нам грошей — кожен вільний піти шукати собі іншого хліба.

— Тихше! Тихше, панове! — втрутився коронний гетьман. — Ми вам залишимо плоскоденки-галерки, а байдаки попалимо.

— Та хіба ж ми не рибалимо в морі? І в Азовському, і в Чорному? Ми навіть маємо татарський ярлик[169] на вільне рибалення.

— Попаліть байдаки у непевних людей, а в статечних старшин відберіть присягу і підпис рук, що вони триматимуть човни під сторожею і не даватимуть їх під походи.

Жолкевський похитав головою…

— Ні, панове старшина, це річ неможлива. Човни мусять бути попалені.

— Та як же ж так?! Вельможне панство каже, що треба приборкати самих горлаїв та галабурдників, — тих, хто грабує та робить напади. За що ж нам безневинно страждати? Човни ж гроші коштують і хороша користь діставати по 20–30 злотих кожного кварталу і палити майно, що коштує вдесятеро.

— Вже тоді краще під султана піддатися!

— Чи то під Московщину!

— Кожному тепер козаки знадобляться, — палко загули старшини, перебиваючи один одного.

— Нас навіть цісар запрошує до себе служити!

— І перський шах!

— І грузинські князі!

— І той же хан — приборкувати своїх беїв!

Це було те, чого так боявся Жолкевський. Досі старшина відхрещувалася від можливості такого відлучення, але пани надто зарвалися. Жолкевський зрозумів, що час відступити.

— Панове старшина, заспокойтеся! Ми погано зрозуміли один одного. Вам буде сплачено повну вартість кожного човна і прибуток, який міг би він вам дати протягом цілого року. За цей час панство візьметься до якоїсь іншої корисної справи, і таким чином аж ніяк не постраждає.

— Що нам робити? Торгувати, як міщанам, чи що? — фиркнув хтось із старшин.

— Та й не дуже розторгуєшся, коли без нобілітації[170] скрізь митниці замикають путі.

— І на суді не добитися права, бо коли нас Потоцькі грабують, суд, замість захищати скривджених від наїзду гвалтовного, присуджує йому землю, бо ми не маємо грамот про нобілітацію, хоч більшість з нас є урожоні шляхтичі.

— Не в грамотах річ, — знизав плечима Жолкевський. — Хто був шляхтичем — той шляхтичем і залишиться.

— А дворняжка і з грамотою хортом не стане, — презирливо вкинув Калиновський.

І мало не скрикнув, відчувши, як важкий чобіт коронного гетьмана притиснув йому ногу.

— Хто просить пана бовкати зайве?! — засичав, блиснувши очима, коронний гетьман і, звертаючись до старшини, докірливо простяг до них руки. — І не соромно панству так несправедливо і невдячно обвинувачувати корону саме тоді, коли в королівській канцелярії. заготовлено понад сорок грамот про нобілітацію панів старшин і про те, що їх винагороджується маєтностями і земськими урядами. Корона всебічно намагається піти назустріч панству і довести свою щиру прихильність до панства по бажаному закінченню нашої комісії.

— І буде не королівська канцелярія, а розплідник ушляхетненого хамства з крулевської псарні, - шепнув на вухо Замойському Валентин Калиновський.

— Тихше! Почують, — прошепотів Замойський, кусаючи губи.

Слова Жолкевського були барилом олії в розбуркане море. Старшина примовкла й заспокоїлася.

Без суперечок згодилися, що корона сплатить козацькому війську решту платні за Московський похід, двадцять тисяч злотих за останні два роки і близько чотирьох тисяч червінців старшині «за покірливість і послушенство», крім тисячі нa полагодження зброї і на армату.

Старшина повеселішала. Свиридович і Ян Костржевський хвацько підкрутили вуса, Бурдило з Танцюрою задоволено кахикали в долоні, і тільки один Сагайдачний сидів на своєму кріслі з невимушеністю людини, що звикла до влади, до вишуканого товариства і оточення.

Але похмурий і незадоволений сидів край столу Богдан Балика. Болісна роздвоєність роздирала й дратувала його. З одного боку — непередбачені гроші і обіцянки Жолкевського, з другого — болісний сумнів, чи має він право брати ці гроші, чи буде це чесно перед військом козацьким?

Вогняні букети свічок ставали нижчі і нижчі, наче хтось невидимий підрізав їх воскові стеблини. Хмара запашного диму клубочилася під стелею прозорою синню. Згасав камін, і коли на мить стихали голоси, чути було тонкий спів зимового вітру у комині й туге гудіння старого парку.

Співали півні на селі, віщуючи північ. І втомлена і захрипла від тютюну і суперечок старшина частіш ковтала позіхи і глибше вмощувалася у м'яких кріслах.

— Годі, панове. Я старий, я втомлений. Nox fert сonsilio[171], - зненацька підвівся коронний гетьман. — А вам, панове старшина, раджу спочатку добре поміркувати над кожним артикулом і не заважити нам зайвими суперечками.

Перемови затягувалися. Старшина вагалася і почувала себе між двох вогнів. Комісари ні в чому не поступалися і в кожній дрібниці зверталися до Варшави. З одного боку — обіцянки, принадливі, вигідні, але з власного досвіду знала старшина, як часто обіцяють король і магнати і як часто залишаються ці обіцянки тільки словами. А з другого боку — небезпека обвинувачень у зраді, і тоді — камінь на шию у вири дніпрові, або дубова паля, або киї.

Проте старшина щиро відстоювала реєстр. Вона розуміла, що коли б панам пощастило звести військо козацьке до якихось двох-тpьох тисяч, вони б не стали і розмовляти з старшиною, і тоді годі було б думати про будь-яку нобілітацію та привілегії. Й тепер магнати зібралися на комісію тому і тільки тому, що за старшинською спиною — міцна збройна сила. Старшина визнавала, щодо війська козацького пристало чимало гультяйства, яке дійсно треба виписати, але уперто відстоювала свої основні сили — тисяч з десять-дванадцять загартованих і окурених димом походів воїнів, на яких вона може спиратися. Ось чому старшина рішуче відмовилася підписати декларацію уряду і почала писати свій реверсал. Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю прокураторів і крючкодерів.

— Пиши, — диктує Лаврінові Пашковському Танцюра, лукаво примруживши око:

…І обіцяємо знищити всі човни, що залишилися у нас від попередніх походів, а рибальські і вантажні човни обіцяємо словом лицарським тримати під сторожею і в морські походи проти султана і хана кримського з Дніпра не ходити.

— Е, ні! Не так його треба писати, — уриває Бурдило, поскубуючи борідку. — Тут схитрувати треба: після слів «вантажні човни» пиши так:

…І, своєчасно і невпинно дістаючи від його мосці пана круля вищезгадану річну платню, обіцяємо нашим лицарським словом тримати свої човни під сторожею і в морські походи к ушкоді султанській і ханській з Дніпра не ходити.

Лаврін Пашковський ухвально всміхається:

— Тобто, якщо не сплатите нам своєчасно грошей, — не ремствуйте, бо через вашу власну провину пішли шарпати турків та кримчаків, або сплачуйте. день у день все, як умовлено.

— Вірно, — хитає головою Танцюра. — Та й у мене добре сказано: «З Дніпра не ходити». Отже, коли набридне нам постити без хліба козацького, збирайтеся панове, на Молочних Водах, на Кальміусі, чи то на Інгульці і йдіть, куди забажає душа, бо про дрібні річки в угоді нічого не сказано.

— Авжеж! Міцна в тебе, Танцюро, голова, коли наступлять тобі на мозолі, - з реготом підхопила старшина. — А з човнів підсунемо ми їм саму трухлятину, що й на дрова не придатна, а всі нові човни спорядимо по-рибальському — і дуля з маком вам у ніс.

І поки Лаврін Пашковський закрутисто пише спритно зредагований артикул, старшина регоче, уявляючи собі, що скажуть магнати на такий реверсал.

— Далі, далі, панове! Встигнете нареготатися, коли підчепите панів на гачок, — квапить їх писар і загострює нове перо.

— Пиши, — раптом підходить Сагайдачний.

І диктує, постукуючи пальцями по столу:

Старшого згодні ми прийняти з рук найяснішого пана круля і пана коронного гетьмана, як колись був у нас небіжчик пан Оришовський, але пан гетьман коронний зволить відкласти його призначення до найближчого Вального сойму. При тому просимо, щоб старший мав постійне перебування на Січі і разом з нами став на захист, на славу і послугу Речі Посполитої, наставляючи горло пліч-о-пліч з нами проти ворогів держави, і щоб був він урожоний козак і вмів у його королівської милості про наші справи домовитися, маючи досвіді розум в справах державних і військових.

— Та що ти, батьку, здурів?! Чи булава тобі набридла?! — накинулися на нього Байбуза та Одинець.

Сагайдачний насмішкувато примружився.

— Які ж ви, панове, нетямущі!.. Прочитайте, чи поведеться від таких умов оцим випещеним святенникам та дженджикам, що тільки бренькають острогами перед панночками? Чи підуть різні 3амойські та Калиновські до нас на Низ мерзнути у хуртовину або смажитися на сонці в походах? Та жодний з них не суне носа. А якщо й суне, то втече, підбираючи штани, такого завдамо йому перцю.

— І перцю не треба, — розреготався Байбуза. — Тільки вивеземо його ночувати у плавнях. Як накинеться на нього комашня!.. До світла не витримає.

— Або замкнеться в курені, як стара баба на печі, - додав Лаврін Пашковський і засипав піском дописану сторінку. — А тепер, панове, ось що від себе я додав:

А щоб не обтяжувати маєтностей шляхетських та монастирських лежами та приставствами[172], згодні ми виселитися до крулевщизн або в межі Вольностей запорозьких, але на переїзд треба нам дев'ять місяців часу аж до святого Іллі православноro, хоч такий виїзд є велика уразка наших прав і привілеїв, наданих нам почцівими королями. Ось чому військо запорозьке залишає за собою право звернутися з петицією до короля, щоб його мосць пан круль залишив нас надалі при наших старожитніх привілеях і правах.

Артикул за артикулом. Кожну дрібницю обмірковує і обговорює старшина. І в кожному слові і літері якась недомовка або пролазка, яку можна тлумачити в потрібний ний бік. Багато чого повикреслюють королівські прокуратори і посли Вального сойму. Але про прокураторів та панів знайдуться у старшини золоті гасене і дукати, здобуті в турецьких походах. Міцно липнуть вони до посольських і сенаторських рук, коли треба, заліплюють язики і бренькають принадним дзвоном на користь і розквіт запорозького панства.

І, переписуючи начисто свій реверсал і стверджуючи його військовою печаткою, задоволено всміхається козацький дипломат Лаврін Пашковський і передчуває панську лють, коли зрозуміють вони, до чого привів дзенькіт їх шабель та бучні загрози.

А час минав. Морози і хуртовини чергувалися з осінньою мжичкою й вітрами. Дощі заливали козацький табір, а військо все стояло над Узенню і не випускало зброї з рук. Настрій підупадав. Пани навмисне затягали перемови, раз у раз звертаючись до Варшави в кожній дрібниці. А козаки голодували. Вони взяли з собою двотижневий запас, а в мороз і пронизливу мжичку і сльоту ще більш треба їсти, бо намети і вози — поганий захист від негоди.

— Що вони там вилуплюють, наче квочки? — бурчала голота, з прихованою ненавистю і підозрою дивлячись на старшину. — Тaк і подохнеш, поки вони домовляться з панами.

— Та й скільки угод не пиши — не сунуться пани до нас на Січ. А коли б наші дуки і вирішили нас продати — так хіба мало каміння на Базавлуку, щоб нав'язати їм на шиї та пустити під лід води пити?!

Але не всі витримували муку. Щоранку недораховувалися полковники по кільканадцять козаків. Сагайдачний порозставляв по дорогах дозори перехоплювати втікачів і для страху скарав кількох на горло, але навіть смертна кара не зупиняла їх.

Падали коні. Люди ходили злі, голодні, тремтіли від холоду і загрожували напасти на панське військо, де валки ломилися від борошна і круп, горілки та хліба. І якщо одні тікали додому, інші лютішали, ставали завзятішими.

Сагайдачний нервувався. Запаси вичерпувалися, а за п'ять миль навкруги королівські обозні і фуражири позабирали птахів, борошно, сало, рибу й худобу. У магнатські маєтки не можна було й сунутися, щоб не накликати на себе обвинувачень в розбійництві. Сагайдачний звернувся до старшини, просив надіслати валки з хуторів, але тимчасом треба було якось обкрутитися.

Не краще було і польському війську. Воно було сите, але, йдучи в похід, пани не подбали про теплий одяг. І тепер, замість добре одягти своїх жовнірів, вони споювали їх і нацьковували на козаків, щоб їх п'яні загрози доходили до козацьких ушей.

Але горілка і пишні промови магнатів не дуже підбадьорювали жовнірів. Вони розбігалися світ за очі. Пани й собі висилали дозори, ловити втікачів, карали їх лютими муками, але становище не кращало.

Тоді Жолкевський зрозумів, що час кінчати.

Мерзлякувато загортаючись в делію[173] на легкому хутрі, Жолкевський раз у раз підходив до вікна. Тихо й похмуро було в палаці Берестейського воєводи Тишкевича.

Вранці виїхали комісари до козацького табору з Яном Жолкевським на чолі, а інші улаштували облаву на ведмедів. Старий коронний гетьман залишився вдома сам, страждаючи на подагру і на ревматизм.

Сьогодні мусив розв'язатися вузол всіх перемов. Час повернутися комісарам, але за вікном, обсипаним дрібними перлинками крапель, — нічого, крім дороги, осінньої мли та голих пірамідальних тополь, наче велетенських мітел. Сірий липкий туман підступає до палацу, густішає, наче зсуває за вікном свої сірі завіси. Гетьман підходить до каміна, загортає ноги вовчою шкурою і бере довгу турецьку люльку, коли ось біля ганку уривається важке тупотіння коней.

— Ну що? — напівпідводиться старий гетьман, назустріч блакитно-сірим доломанам свого небожа і його супутників.

— Мам гонор віншувати пана дядю з щасливим закінченням справи, — дзенькає острогами Януш Жолкевський, по-військовому виструнчившись перед старим гетьманом.

Від нього тхне вогкістю і грибним духом осіннього лісу, але не те турбує старого гетьмана.

— Присягнули? — беззвучно видихнув Жолкевський.

— Майже так… Кажуть, що і з татарами вони домовляються усно, отже, і слова честі, даного його мосці пану крулю, ніколи не порушать. Тільки старшина дає нам на письмі свій реверсал за власноручними підписами і печатками, як на всіх попередніх комісіях.

Жолкевський люто грюкнув кулаком по столу.

— Знов якісь фіглі-міглі! Знов ухиляються від певних зобов'язань!

Ян Жолкевський розгублено відступив, а замість нього заговорив Адам Склінський, командувач кварцяної піхоти.

— Але, вельможний пане, коли б вони навіть присягнули перед своїми єретичними попами, то їх присяга неварта й шеляга. Ми привезли щось краще — реверсал, писаний документ з їх підписами і печатками. Вранці ми мусимо сплатити їм гроші за минулі роки, тоді старшина присягне короні.

— А голота? Адже ж вона не визнає старшинської присяги і зробить по-своєму!

Блакитний доломан нетерпляче знизав плечима, але, схаменувшись, знов виструнчився перед старим гетьманом.

— Дозвольте нагадати вельможному пану гетьману, що коли корона складає мирний трактат з будь-якою державою, хлопи теж не беруть в цьому участі. Навіть на суді хлопська присяга і їх твердження не мають законної сили. Старшина відповідає за все і всіх, як командувачі за своє військо і як шляхта — за Річ Посполиту.

Жолкевський опанував себе. Опустився в крісло і, по-старечому крекчучи розтирав коліна.

— Розповідайте, — буркнув він. — Все! Докладно! І, будь ласка, без прикрас.

— Але ж, вельможний пане… — вигнувся блакитно-сірий доломан пана Склінського. — Як перед паном Єзусом… Найдокладніше і найточніше…

Він зробив коротеньку паузу, ніби не знав, з чого почати, і заговорив, зиркаючи на коронного гетьмана, грізнішого для своїх вояків від ворожих шабель і мушкетів.

— Виїхали ми, як відомо вельможному панові, вдосвіта. Вони не чекали нас так рано і саме починали шикувати полки. Кілька сотників зустріли нас біля греблі. Просили трохи зачекати, поки вони підготуються до оказування[174]. Довго пересували вони своє військо то нагору, то з гори. Нам обридло стояти на місці. Бо ж це нечемно до представників королівського війська. Кінець кінцем нас запросили їхати далі. На тому березі зустрів нас тен хлопський гетьман з почтом, наче справжній магнат.

Правда, він значно вихованіший і розумніший від всіх інших, але ж… Час збити з них пиху, щоб знали вони своє хлопське місце.

Тепер Жолкевський роздратовано пересмикнув плечима. Пан Склінський трохи збентежився і продовжував:

— Він привітався з нами латиною і додав, що зараз ми зможемо приступити до реєстрування козацького війська. Пам'ятаючи вказівки вельможного пана, ми відповіли, що приїхали не складати новий реєстр, а остаточно домовитися з військом. Сагайдачний мовчки вклонився і запропонував оглянути військо. Ми рушили далі. Виставили вони одинадцять полків, озброєних огнепальною зброєю. Рідко-рідко траплявся козак із списом або сагайдaкoм. Полки вітали нас випалами. На око їх було тисяч дев'ять, але пан Харлик Свиридович, колишній староста Гупальський, подав нам реєстр на десять тисяч вісімсот чоловік. Потім ми оглянули їх армату. Що й казати — вона чудова. Проти такої армати не встоїть ніяка фортеця, навіть турецькі гранітні мури, — зітхнув Адам Склінський, не помічаючи, як здригаються гнівом брови старого гетьмана. — Потім оглянули ми їх валки — і уявіть собі наше здивування — вони повні різних харчів.

— Добре! Знаю! Вчора прийшли оці валки, — перебив старий гетьман, хоча новина вразила і його. «Ото бестія Сагайдачний, таки викрутився», промайнуло у нього в голові.

— Потім Сагайдачний зліз з коня і запросив нас обідати. Почастував він нас так, що хоч самому папежу личило б, — з задоволенням підкрутив Склінський вуса але, помітивши, як насупився старий гетьман, знов стримався і повів далі швидко і по-військовому сухо: — По обіді вдарили на раду. На раді ми передали козацькому війську привітання вельможного пана і похвалили їх збройну підготовленість до відсічі зовнішнім ворогам нашої непереможної ойчизни, потім почали артикул за артикулом тлумачити їм декларацію уряду і умовляти їх, щоб вони згодилися на всі наші вимоги. Знявся гамір, лайка, погрози. В цю мить козацтво нагадувало не військо, а ватагу біснуватих свиней із святого письма. Ми обурилися і заявили, що в таких умовах ані трактувати серйозну справу, ані навіть розібратися в думках Запорозького війська ми не можемо. Тоді рада криком уповноважила Сагайдачного з кількома старшинами обміркувати нашу декларацію, і ці так звані делегати зажадали, щоб гроші сплачувалися їм не у Львові, а в Києві, на Іллю, свято руське. Потім вони вимагали, щоб дали їм відстрочку на виїзд з маєтків і староств до того ж Іллі. На це ми дали свою згоду. Треба ж було заспокоїти хлопство дрібними поступками, — ніби вибачаючись, пояснив Склінський. — Але коли ми переказали їм волю вельможного пана, щоб військо Запорозьке обмежити трьома тисячами, вони не погодилися. Жодний з них не дійшов доброго розуму. Та й зрозуміло, чому вони бажають залишитися в такій неприпустимій кількості: з властивою хлопству нахабністю, вони бажають і надалі ставити нам умови і, загрожуючи збройною силою…

— Мені цікаво знати, що відповіла старшина і військо, а не безглузді пащекування пана, — раптом гримнув Жолкевський і звівся на ноги.

Склінський зупинився на півслові і вигнувся в улесливому поклоні.

— Перепрошую тисячу разів вельможного пана гетьмана. Вони запевняють, ніби вже повиписували п'ять тисяч учасників минулих походів і не допустять ніяких нових виписувань. Але сам на сам Свиридович та інша старшина заспокоїла нас: «Ми тут волаємо, що не випишемо нікого, тому що голота ладна кинутися до зброї, але коли вона порозходиться по домівках, ми потроху викинемо її з війська геть. Перевірити нас вони все одно не спроможні, і все станеться на користь вельможного панства. Але тут ми рискуємо повстанням і власними головами, і корона мусить визнати і якось винагородити нашу лояльність». Потім ми сповістили військо, що завтра буде сплачено гроші за минулі роки і походи. Це вмить заспокоїло найзавзятіших горлодерів. Надто вже їм обридло мерзнути просто неба, і вони сплять і бачать уві сні, як би опинитися під стріхами. Тоді ми пішли далі, і взагалі між нашою декларацією і їх реверсалом залишилися дрібні розходження, формальні, а не по суті, - самовдоволено додав Адам Склінський, мацаючи в кишені тісно набитий турецькими дукатами гаманець.

— Добре! Ідіть повечеряйте, — хитнув головою Жолкевський. — Вранці поговоримо докладніше.

Через три дні Жолкевський писав до Варшавського замка:

Чимало виникло тут суперечок і торгіверсацій, але віднині глибокий спокій запанував на Україні — і треба сподіватися — надовго[175].

Жолкевський поклав перо, відкинувся на спинку високого різьбленого крісла, і жовчна усмішка пробігла його вустами.

Сімсот шабель кварцяного війська проти сорока п'яти тисяч козаків. Старий гетьман не йме віри власним словам, не сподівається, що козаки виконають умови, але принаймі хай піде чутка, що уряд сумлінно виконав угоду з Туреччиною і зробив усе залежне, щоб стримати й приборкати козацьке свавілля.

Колись біляве волосся старого гетьмана спадає срібним пасмом йому на очі, але суворо дивиться він в темні вікна. Майбутнє таке ж похмуре, як імла за вікном. Гетьман нетерпляче відкидає пасмо і знов схиляється над папером:

А тому, залишивши три роти під Паволоччю на той випадок, коли б виписчики, викинуті з козацького війська, почали б збиратися купами і ватагами, а також для захисту від татарських наскоків, вирядив я інше військо під Шлезький та Угорський кордони захищати нашу кохану ойчизну від лісовиків[176], що гуляють Угорською полониною, і від полум'я війни, що залляло геть усю Європу. Гетьман же Сагайдачний пішов на Низ і на волость перекладати реєстр і палити човни, як рапортував він мені перед виїздом.

Свічки тихо потріскують на столі, наче вогняні списи почесної варти над труною козацького реверсалу. Жолкевський згортає його ще твердою, хоч і знівеченою ревматизмом, рукою і по-старечому важко підводиться. Час відпочити. Втомився він від походів і дипломатичних суперечок. Човгаючи хворими ногами, бере він шандал, гасить свічки і йде спати, залишивши на столі недописані папери.