Людолови. Том 2

За смухатого звіра

Бронзове надвечірнє сонце, зазирнуло до хати і поповзло по стіні мармурово-вогняним прямокутником, підібралося до фольгових ікон, поцяткованих мухами, постояло в кутку, обмацало, павутиння і, зсунувшись на другу стінку, згасло.

Під іконами лежав Томаш, довгий, кістлявий і жовтий, з запалими очима і загостреним носом. Воскова свічка лизала присмерки маленьким золотим язичком, чадила і капала воском на похололі пальці з синіми неживими нігтями.

Томашиха сиділа напроти, підперши щоку зморщеною рукою, і дивилася на чоловіка, начеб уперше бачила його після довгої розлуки. Вона розуміла, що він помирає, із селянською простотою не ховала від нього правди. З якоюсь урочистою зосередженістю запалила вона церковну свічечку, встромила йому в руку і терпляче чекала кінця. Томаш дихав важко, нерівно. Щось клекотіло в його спустошених сухотами грудях. Дивився на вогник і іноді ледве рухав попільними губами, наче щось шепотів.

Зліг він лише місяць тому, в такий же надвечірній час, коли рідко і тоскно дзвонив постовий дзвін. Спітнілий, захеканий домелював він останній лантух пшениці і подовгу зупинявся після кожного кола, п'яний вiд виснаження і напруги.

З неймовірним зусиллям підсипав він останнє збіжжя, витрусив лантух і навалився на підойму, але довго не міг зрушити її. За півроку він протоптав на глиняній долівці кільцеву стежку, в якій застоювалася пролита вода. І ось підсипав він останню жменю, після чого була чи то воля, чи то нове знущання Доліви-Ясенського. І коли жорна пережували останні зерна і зарухалися легко і м'яко, курячи запашним борошном, Томаш зовсім знесилів. Він припав лобом до підойми і не помічав, що з губ його тече, тонка цівка крові.

Так і застала його Томашиха, повернувшись із ткальні.

Більше Томаш не підводився. Спітнілий, лежав він уночі без сну з налиплим на чолі волоссям, дивився в ніч і чи то мріяв, снив, чи то пригадував минуле…

Сорок п'ять років прожив він на світі, а мабуть, ще й більше. Роки минули одноманітні і нудно подібні один до одного, і тільки два-три яскравих спогади прорізували їх присмерки полум'ям.

…Кривава січа з панами за часів Наливайчиних. Стрілянина, від якої довго стояв у низині смердючий пороховий дим і довго лежали в гаю не поховані трупи. Він був тоді підпаском на селі. Ганяв отару вздовж Бугу і не один раз надибував на забитих і збирав навколо них мідні гудзики, кулі, хрестики і порохівниці з рогу або з позеленілої міді…

І згодом — шість високих паль біля церкви, на яких конали в невимовних муках проводирі повстання. Минали дні, а мерці все стирчали на палях. Кружляло над ними вороння, дзьобало здобич-поживу, аж поки не поспадали з паль посохлі білі кістяки.

…А потім ще татарський напад. Ніч у чагарнику, в балці, небо, освітлене загравою. Тихо ридає жінка, чиїсь коні тупотять на дорозі… Тоді й загинув їх єдиний син-підліток десь у нічлігах, в степу.

І знов довгі роки упертої праці, терплячої безупинної праці мурашки, що ледве здобуває собі злиденний споживок. Данини Горленкові, толоки, чутки про татарські наскоки, тривожні ночі, коли не засипало село, дивлячись на далекі заграви.

Чи то з ним все було?.. Життя відходило кудись далеко-далеко, і коли забігала Домаха або приходила стара, виснажена і скарлючена надмірною працею, він слухав їх байдуже, наче оповідання зайшлих мандрівників, де не відокремиш бувальщини від небилиці… Слухав — і забував усе одразу, а Томашиха сердилася і ображалася на неуважність.

Байдуже слухав він і її буркотіння; байдуже жував масні млинці або пісні коржі з маком і болісно кашляв і захлинався густим харкотинням, коли заходив до хати курець і димив міцною махоркою. З байдужою цікавістю обмацував свої вип'ячені ребра, кадик і ключиці, під які хоч «солі насип», як казала Домаха. І коли вона жалісно зітхала, допомагаючи Томашеві змінити сорочку, він спокійно згоджувався.

— Та де ж там мені вже підвестися! Помру, не забарюся.

Вдень було нудно. Студила пропасниця. Від кожуха смерділо бараном і кислим борщем. Лежати було твердо й незручно. І тоді від безсилого розпачу і свідомості, що не піти вже йому на «слободи» до Гуманщини, скеміло в грудях. Шкода було жінки, старої, вбогої і самотньої, і несила чимсь полегшити її долю туманила очі сльозами. Збираючи останні сили, Томаш перевертався на другий бік і довго хрипів, і довго щось клекотіло у нього в грудях, і ніяк не міг він відкашлятися.

Свічка догорала тьмяно і чадно… Здавалося, ось-ось запалить вона воскові пальці вмираючого. Томашиха мовчки перехрестилася, вийняла з його рук недогарок і дмухнула на вогонь. Огидний сморід пішов від гноту, а Томашиха підкинула хмизу в піч, роздмухала полум'я і вже від нього запалила каганець.

Томаш дивився, як вона порається біля печі, як миє крупу, засуває до печі закурений казанок, і якась невідома, незрозуміла тривога будила його напівзгаслу свідомість. Підвела голову і Томашиха, коли загавкав на дворі собака. Томашиха підійшла до вікна, визирнула, затуляючи скроню долонею. Хтось тупцював на ганку і нaмaцував двері.

Томашиха відщіпнула гачок і здивовано зиркнула на незнайомого парубка.

— Добривечір, — скинув він шапку. — Скажіть, тіточко, де тут живе Томаш з Горленкових Хутірців?

І від того, що козак заговорив гучно і спокійно, ніби в хаті ніхто не вмирає, Томашиха раптом схлипнула, і, сякаючись у фартух, вказала на чоловіка:

— Та ось він, Томашик мій. Помирає, покидає мене саму-самісіньку… Ой, та як же я сама вік вікуватиму?! З ким слово скажу, привітаюся?!

Щось здригнулося в козаковому обличчі. Він озирнув незнайому хату, зморщену і згорблену Томашиху, загострений ніс Томаша і раптом впав перед ним навколішки.

— Тату!.. Чуєте мене, тату?

Томаш напівразплющив очі, повільна скерував на нього невидючий погляд, і нібито промінь свідомості спалахнув у його скляних зіницях.

А козак схопив його воскову, ще м'яку і начебто змерзлу руку і жадібно, полохливо ловив у рисах хворого далекий, довіку викарбуваний в серці образ батька. Щось тепле гарячим болем прилинуло до горла і, ще не усвідомивши собі трагічної зустрічі з тим, хто навіки залишає життя, припав до його рук.

— Юр… ко… — беззвучно видихнув Томаш на цей останній поклик життя.

І, не бачачи, відчував, як ридає на синовому плечі стара мати, як голосить-причитує:

— Ой сину, сину!.. На кого ж він мене покидає?! З ким я слово скажу, з ким горем-радістю поділюся сама-самісінька у цілому світі!..

З незачинених дверей тягло березневою вогкістю, талим снігом, гноєм, деревною корою… Тремтів каганець від протягу, а кудлато-чорний собака, стукаючи кігтями, крутився по хаті і щось обнюхував у кутку…

Думки танули, розпливалися… В ушах дзвенів тонкий дзвін..: Із безмежної далечини долинав галас сина. Він розповідав, як п'ятнадцять раків тому захопили його людолови, як визволили його козаки, але в бою було важко поранено. Довго лежав він у Терехтемирові, поки не видужав, а потім з півроку відробляв старшині «за визволення». Мати слухала, вдивлялася в сина підсліпуватими очима і не пізнавала у стрункому, горбоносому козакові товстощокого дзигу Юрка і то плакала, пригортала його до себе, та розгублено метушилася, різала черствий хліб, заправляла кашу олією…

Помер Томаш на світанку, коли сон зморив і стару, і сина, втомленого довгою подорожжю. Він не мучився, не хрипів і не захлинався: зупинилася серце, як незаведений годинник.

Рідко, тоскно капав дзвін з рубленої дзвінички. Кілька підлітків з мискою куті, хрестом та обдертими корогвами дріботіли па дорозі. За ними піп — у жовтій ризі — і соснова труна на довгих домотканих полотнинах.

На каштанах набрякли бруньки. Верби сіріли пухнатими котиками, і метушливо крякали і плескали крилами прилітні граки.

Юрко йшов з матір'ю за труною. Кілька бабусь та молодиць з немовлятами поспішали за ними. День був буденний — небагатьох відпустив на похорон Доліва-Ясенський.

Вітер зривав з кадила прозорий димок, теліпав червоні баб'ячі хустки, піддував під край полотнини на обличчі мерця і мчав у поле, граючись придорожні ми деревами.

Юрко був як уві сні.

Батько!

Невже цей кістлявий довгий мрець — той батько, якого він пригадував у неволі з таким ніжним сумом і болем? А нещодавно був Томаш молодим струнким козаком. Нещодавно ламав він руками підкови. Чи то не вчора йшов він з пустотливим підлітком Юрком напівпросохлим, весняним полем і глибоко забирав лемешем масну каштанову чорноземлю?! Рівно, непоквапливо, але й невпинно, посувалися воли, і глибокою оксамитовою борозною поспішав за ним Юрко з бороною і слухав весняних жайворонків.

З материного голосіння, з уривчастих розмов із сусідами довідався він про невеселу долю батька. І виплекана роками неволі гостра й безсила ненависть скипала у Юрка, в грудях. Хіба не цей клятий посесор випив радість з серця батька, схилив материну спину над ткацьким верстатом?!

Хлопчик з хрестом звернув на вузеньку стежку — до лісу. Сніг був пухкий, непритоптаний, насичений весняною водою. Носії спотикалися і провалювалися в нього мало не по коліна, і тоді здавалося, що мрець докірливо хитає головою.

Могила була у самій гущавині, під старим дубом. Труну поставили поруч, на липкий горбок землі. Піп знов гугняво заспівав і обійшов мерця, загрузаючи у розсяклій землі. Потім заголосила, заплакала мати, і під її розпачливі зойки закрили труну і почали обережно опускати в могилу. І поки засипали яму важкими розсяклими грудками, утоптували і посипали зеленим сосновим гіллям, Юрко стояв мовчки, смикав подерту шапку, і не було в нього ані сліз, ані слів…

Ішов він додому з такою тріпотливою теплою радістю. Так мріяв відпочити у рідній, знайомій з дитинства хаті, а потім взяти на плечі, солодкий тягар роботи, дати батькам відпочити…

Але думати він не міг. Не чув він, не бачив людей і як сліпий і глухий, повернувся до огидної хати з протоптаною батьковими ногами стежкою навколо жорна. Домаха метушилася біля печі, пекла млинці. Чад виповнював хату темною хмарою. А стара мати вже тягла на стіл баклагу мутної горілки і запрошувала гостей до столу.

І раптом Юрко зрозумів, що він не може сидіти в цих клятих стінах, їсти, пити, поминати закатованого. Він рвонув з цвяха мушкет, порохівницю і вийшов геть.

— Ти куди, парубче? — гукнув його один з хуторецьких селян.

— Куди-небудь… Полювати, чи що, — відмахнувся Юрко.

— Та як же ж воно, любенький? Не годиться!.. Пом'янути ж треба, — почухався той, але раптом замовчав і хитнув головою: — А проте, що ж, іди собі, провітришся, хлопче. Воно і полегшає. Тільки сплати дудек[236] на фільварку та візьми ярлик, щоб не потрапити панським дозорцям.

Юрко здивовано підвів брови.

— Ну, так, хлопче, дудек, — бо ж Мертвяк не дозволяє нам полювати. Сплати три гроші та йди, куди захочеш.

— Та хай йому чорт! — вилаявся Юрко. — Батька у домовину загнав, а я ще піду до нього!..

— Ой хлопче, не жартуй з огнем, — похитав головою старий.

Але Юрко не слухав і простував уже до лісу.

Ішов Юрко світ за очі, але якийсь одвічний інстинкт гнав його туди, де ловив він у саморобні тенета співочих пташок, де ходив з хлопчиками по гриби. Він хотів розібратися у собі, пережити на самоті свою муку. Так ховається поранений звір у лісну гущавину, щоб зализати, залікувати собі рану. А полювання… про полювання він і нe думав. Та й на що міг він розраховувати у цьому рідкому весняному лісі, де люди ходили по хмиз і звіру було тривожно і незатишно від сусідства із людським житлом!..

Гостра ненависть мучила Юрка набряклим гнійником. І коли б зустрів він зараз людину з обличчям мерця і тонкими пергаментножовтими пальцями, скинув би він з плеча важкий мушкет і з гострою насолодою всадив би в нього метку кулю. Але ліс був пустинний, рідкий, весь в перехресних стежках, вкритий просяклим водою снігом. Зірки звіриних слідів зникали у ніздрястому туфі заметів. І тільки навколо стовбурів чорніли темні кільця таловин.

Ходьба втомлювала і заспокоювала Юрка. Давно минув він глибокий ярок з рідким осичником, де навесні до світанку тьохкають солов'ї, а вдень перегукуються дрозди, іволги і вільшанки. Пішли навкруги присадкуваті, кряжисті граби й дуби всуміш з гіллястими липами у рудих мушках бруньок, густі кулі диких яблунь і груш і де-не-де рудуваті покручені сосни. Стежка була слизька, вода йшла понад льодом, в низовинах стояли великі сині калюжі.

На галявині Юрко зупинився. Тіні помітно довшали. Час було повертати додому. Але як же ж так, без дичини? Юрко озирнувся, скинув з плеча мушкет і рушив убік. Досвідченим оком він помітив на снігу свіжі лисячі сліди. Зусиллям волі примусив він себе думати про дичину і пішов навпроти вітру лекою беззвучною ходою.

Раптом щось майнуло на стежці вдалині легкою пухнастою тінню. Юрко сховався за дуб і відвів курок, а коли та ж чорно-сіра тінь майнула ближче, забув усе на світі і лунким пострілом збудив ліс.

Мушкет димів смердючим пороховим димом, а на галявині билася смертельно поранена лисиця. Юрко попростував до неї. Лиса безсило вишкірилася на нього, але очі її вже скляніли. Ножем порішив він звіра і почав в'язати ще теплі лапи, коли ось, ламаючи хмиз і кущі, рушив до нього бородатий кремезний лісник.

— Ярлик! — простер він Юркові порепану руку.

Юрко зміряв лісника поглядом.

— А ти хто такий? — спитав він замість відповіді.

Питання здалося лісникові кумедним. Він скосив на Юрка одне око, виміряв його невелику, але зграбну і струнку постать, і, сховавши у бороді усмішку, повторив:

— Ну, нема чого зуби шкірити! Давай ярлик.

Замість відповіді, Юрко перекинув на плече лисицю і збив шапку набакир.

— Я тобі не хлоп. Нема в мене ярлика.

Лісник вже не всміхався. Встромив два пальці в рот і пронизливо свиснув, потім вхопив лисицю і ступнув убік.

— Ходімо до пана!

Юрко стрибком догнав його і рвонув лисицю, але в цю мить дві кошлатих вівчарки з гарчанням кинулися до нього.

Юрко випустив звіра, притулився до стовбура і почав відмахуватися мушкетом, як келепом, і за гавканням не почув, як хрустить сніг і поспішає на допомогу другий лісник.

Боротьба була коротка і нерівна. Зв'язаного Юрка виштовхнули на дорогу і, навіть не перев'язавши йому пошматовану литку, потягли до Доліви-Ясенського.

Полк полковника Горленка стояв за дві милі від Кам'янця, на самому кордоні. Взимку і восени не довелося Горленкові одвідати рідні місця, та й не хотілося йому відповідати на жарти і дотепи балакучих панків, а тепер втеча пані Єлі була забута, і інші справи хвилювали брацлавське панство. Одружився Стефан Потоцький, і його бучне весілля надовго стало єдиною темою панських розмов.

Горленко цього не знав, і коли довелося йому поїхати до Брацлава в полкових справах, розмова з Потоцьким здавалася йому важким іспитом. А насправді пройшла вона весело і невимушено, ніби пані Єлі і Доліви-Ясенського ніколи не існувало.

Довго розпитував Потоцький свого полковника про військові справи, порадив набрати ще сотню на випадок війни з Туреччиною, дав на це грошей, а Горленкові подарував чудовий турецький ятаган.

Прийом Потоцького, веселе товариство, за яким Горленко давно скучив, невимушені розмови за келехом старого венгржина без найменших натяків на пані Єлю — все це приємно і несподівано розважило Горленка.

Він переночував у Кніпріца, а вранці довго і cтapaнно вибирав по замкових коморах сідла, ронди, шаблі і стремена для своїх козаків.

Коли остання підвода була навантажена, Горленко доручив валку своєму осавулові і легко скочив на коня.

— З богом, панове! Я їду вперед. Треба завітати по дорозі до Хутірців. Я дожену вас надвечір біля порона.

Кінь ішов легкою інохіддю і іноді, задираючи голову, лунко іржав, наче всміхався весняному сонцю. На придорожніх вербах сіріли оксамитові котики. Калюжі вилискували ясною блакиттю, а паруюча чорноземля чорніла воложно і маслянисто аж до самого обрію, де коливалися опаловою імлою хвилясті випари.

Дорога йшла з гори на гору. В масному багні загрузали підводи до осей. Горленко мчав підсохлою стежкою вздовж дороги. З-під копит летіли грудки землі, а вологий вітер дмухав у ніздрі сонячною теплінню. Ось і останній підйом. Далі починаються ліси, такі густі, багаті на різну дичину. От би колись урвати час і приїхати пополювати…

Кінь форкав і захлинався на крутому підйомі. Треба було б йому перепочити, та Горленкові кортіло швидше дістатися до Хутірців. І ось раптом, разом із вітром і сонцем, розкрилася перед ним з височини перевалу вирубана долина, а над нею — квітне небо у пінявому клоччі хмар.

Несвідомим рухом Горленко стримав коня. Весела польська пісенька урвалася на півноті, а серце стиснулося у кам'яну грудку.

— Ах він, собака! — прохрипів він. — Чуло моє серце…

І обірвав. І забув, що треба відпочити коневі, і до крові рвонув йому боки острогами. Кінь здригнувся від болю і помчав згори коротким нерівним чвалом. Сонце і вітер били йому просто у вічі, а Горленко все шмагав захеканого коня і шалено сварився у просторінь кулаком.

Зникла не тільки стара діброва, грабовий ліс і сосновий бір. Зник і липовий гай, і рибний став, яким так пишався Горленко.

— Зруйнував! Димом розвіяв, собака! Виголив до останнього кущика! — скреготів зубами полковник і люто підострожував знесиленого коня.

Будинок стояв забитий. В садку ще був сніг, і крізь рідкі дерева Горленко помітив двох посполитів, що викопували молоді яблуні.

— Ви що тут робите, падлюки?! — кинувся до них Горленко, перестрибнувши з конем через лісу. — Хто вам дозволив викопувати?!

Селяни здивовано обернулися, але, побачивши пана, скинули шапки.

— Я вам дам красти! — накинувся на них Горленко і оперезав найближчого нагаєм.

— Так це ж нас пан надіслав по яблуні, - розгублено виправдовувалися селяни.

— Який там пан?! Я тут хазяїн! — хрипко гримав Горленко, ляскаючи нагаєм. — Скажи своєму панові, що він мерзотник і злодій! Геть звідси, поки цілі голови!

Посполиті злякано відсахнулися. Один почав поквапливо запрягати стару шкапину, другий кинув у підводу, де вже лежало три-чотири яблуні, стару свитку, торбу з хлібом і якесь дрантя, а Горленко підострожив коня і помчав до хат своїх слобожан і підсусідків.

Селище було невеличке, вcьoгo хатин двадцять, але Горленка одразу вразила мертва тиша на вулиці, де завжди бігали кури і свині і лунко перегукувалися дитячі голоси. Порожньо було навіть біля колодязя з журавлем, де колись з ранку до ночі прали і юрмилися баби. І сама лише стара Мирониха пленталася попід хатами з відерцем.

Вона пізнала Горленка і низько вклонилася.

— А де люди? Невже на оранці? — питав Горленко.

— Нема нікого, паночку рідненький, — забідкалася бабуся. — Кого Мертвяк забрав до себе на фільварок, а кого у підводи, а хто й зовсім пішов, бо ж сили не стало.

— Як-то пішов? Куди?

— А на «слободи» або у Дике Поле, бо ж Мертвяк каже, що наші слободи вже вийшли, і почав ганяти нас на панщину. Ой паночку, що тут робилося!.. Ой царице небесна!..

— Почекай стара! Кажи до пуття. Де Панас? Де Тишко? Де Томаш з Іваном?

— Та Панас пішов до пана Струся на «слободи». Забрав і молодицю і немовля. А Панаса Кривого, що жив край села, Мертвяк приділив робити на смолокурні. Там він і живе. Землянку собі викопав. А Іван у підводах. А Томаш — царство йому небесне — помер, а стара його в Мертвяка робить за ткалю. А Палажку, вдову з дочками, на фільварок взято. Дочок він одружив з своїми хлопами, отже, вони тепер теж його хлопки, а стара пильнує гиндичок. Ой, паночку що тут було!.. Забрав він і коні, і воли, і вівці, і все… Начеб той татар юга проклятий… Діточок без молока залишив. Семеро у пилипівку вмерло. А Мотря мертвенького народила. Адже ж до останнього часу наказував він робити на панщині. В неї вже пологи, а він її не звільняє.. «Поки не дострижеш вівці, кaжe, не відпущу». Так вона на дорозі і розродилася.

Горленко слухав, зціпивши зуби, і скажена лють заклекотіла в грудях. Падлюка! Павук єхидний! Отже наприкінці третього року і палі не залишиться від Хутірців. І що тоді робити без хлопа, найкоштовнішої худобинки, без якої ані поля не виорати, ані врожаю не зібрати?! Чим тоді жити? Де подітися?!

І, не дослухавши старої бабусі, Горленко знов підострожив коня і помчав до Вінниці, до земського суду, вписати протестацію проти Доліви-Ясенського.

Поминки наближались до кінця. Доїдали останні млинці, спорожнювали останні чарки і хрипкими голосами співали «Вічну пам'ять». Томашиха плакала спітніла, п’яна і осоловіла від горілки і незвично ситої їжі. Домаха поралася біля печі, коли раптом розчинилися двері і захекане дівча років дев'яти по-дитячому лунко гукнуло:

— Бабусю! Бабусю! Юрка впіймали лісники! До пана повели! На фільварок!

Томашиха спинила на дівчинці очманілі очі, а дівчинка перестрибнула на порозі з ніжки на ніжку і кликала, вказуючи кудись у далечінь:

— Ондечки повели!

Домаха перша зрозуміла, в чому річ, і схопилася за голову, а старий сусіда труснув Томашиху.

— Чуєте, тітко?! До пана повели! На, суд!

І раптом наче вогнем прохопило стару. Вона звелася на ноги, оглянула гостей повними жаху очима і кинулася у сонячний блиск дверей. Очіпок впав з голови. Розкуйовдилося сиве волосся. А вона мчала, наче поранена вовчиця за мисливцем, що забрав її вовченят. Вона колись чула, що за смухатого звіра, забитого у панському лісі, не милують мисливців, і тваринний жах гнав її на фільварок врятувати свою дитину.

Доліва-Ясенський сидів на ганку в глибокому кріслі, загорнувши хутрянкою ноги. Проти нього стояв Юрко з зв'язаними на спині руками, а біля ніг його, на східці, лежав мушкет, кинджал і чорнобура красуня лисиця. Пухнатий хвіст її купався у маленькій калюжі, а навколо юрмилися схвильовані посполиті, перемовлялися пошепки і похитували головами.

Лісник розповів, як була справа, підняв лисицю, показав її Доліві-Ясенському і знов поклав нa східець. Мовчали. Доліва жував губами, постукував нігтями по тавлинці і щурячими очима обмацував незнайомого парубка.

— Hу, кажи, хлопче, якого ти пана та звідки ти втік, та де розбійникував? — прорипів він нарешті і тремтячою рукою став забивати у ніздрю понюх табаки.

Юрко мовчав. Не тому, що злякався, а тому, що надто люта ненависть перехопила йому подих. Глянув на людей, на Доліву, і тільки жовна заходили на його щоках.

— Чого мовчиш? Чи то язик проковтнув з переляку? Ну, нічого: от накинуть тобі зашморг на шию — враз висолопиш його.

Доліва говорив тихо, повільно, з усмішкою, рипів зловтішно і однотонно, наче стара іржава віконниця. Коли раптом, розштовхуючи челядь і селян, кинулась до ганку, простоволоса Томашиха з розхристаними грудьми.

— Ой паночку, помилуйте! Ой, не губіть мого сина!!! Я ж оце тільки поховала свого Томаша! Один він у мене на світі залишився!

Доліва багатозначно підвів брови.

— Он як? Бунтарське насіння! У батька пішов, розбишако? Іди, іди геть, стара відьмо! Накрий голову! Людей посоромся! А ви, — підніс він голос, — візьміть цього харцизяку і злодія і скарайте його на горло он тут на воротах.

Юрба охнула і відсахнулася від ганку, наче вдарило її вихором. Примовкла; остовпіла, не йняла віри власним ушам. Тільки Юрко не рухався, і болісна всмішка кривила його губи.

А Доліва рипів в'їдливо і зловтішно:

— Бачиш, скільки збіглося подивитися на виставу?

І раптом не витримав, вигукнув люто і хрипко:

— Та що ти дурня удаєш?! За забиту лисицю належить за законом скарати тебе на горло! Шибениця! Зашморг! Розумієш? От я і засуджую тебе на шибеницю своїм панським судом. А тепер молись перед смертю, бидло нещасне, благай в пана бога милосердя, якщо він взагалі зглянеться на тебе — єретика і схизматика.

Томашиха скам'яніла, слухала пана і не розуміла його, але останнє Долівине слово наче, збудило її. Вона схопилася за голову і несамовито кинулася до сина.

— Не дам! Томаша вже забив! Його теж забити задумав? Не дам, упирю!

І, вискнувши, схопила Юрків кинджал.

— Не дам! Не підступай! Заріжу!

Юрба здригнулася, загула, розгублена і обурена, злякана і запалена люттю і ненавистю.

Доліва стиснув губи і підвівся з місця.

— Замкніть її до льодовні! А його — на ворота! Лукашу! Стасику! Мерщій! — грізно стукнув він кийком об ганок.

Миршавий, злісний дідок тримав їх, кремезних, здорових, у своїх старезних тремтячих руках, гіпнотизував своєю владою.

Юрба знову примовкла, відсахнулася. Лісник схопив Томашиху і видирав з її цупких рук Юрків кинджал. А Юрко наче прокинувся, струснув з себе остовпіння, збіг на га нок і ткнув чоботом Доліву під черево. Доліва впав, скорчившись від болю, а Юрко наче виріс на цілу голову і з несамовитою люттю владно крикнув юрбі:

— Чого дивитесь? Мало він у вас крові висмоктав? Батька мого загнав у домовину! Вам те ж буде! Ану, на ворота його!

Стасик десь зник, лісник випустив Томашиху і стрибнув на Юрка. Стара підхопила кинутий кинджал і з усієї сили ткнула лісникові у спину, а юрба, наче падіння Доліви розбило чарівний гіпноз його влади, заревла і кинулась до ганку.

Все змішалося. Хтось вже розв'язував Юркові руки. Хтось бив лісника мушкетним прикладом, поки десятки рук тягли Доліву до воріт і з поквапливою радістю виносили з клуні драбину.

На допомогу Доліві мчав Лукаш і пан Боніфаціуш. На них накинулося кільканадцять чоловік і, сопучи, мовчки і діловито били їх чим попало.

А ланцюгові собаки, вгадавши загальний настрій, вчепилися у хутрянку Доліви-Ясенського і з гарчанням і гавканням несамовито дерли її на шматки.

На воротах вже сидів верхи машталір і прив'язував до них туго зсуканий мотуз, а двоє ковалів тягли орендаря до драбини.

Зашморг був жорсткий і все чіплявся за гудзики і комір каптана.

— Розстебни комір!

— Дери його надвоє — кричали знизу.

Всі говорили разом. Прокльони, лайка, глухі удари по вже мертвому Боніфаціушу і вереск дітей — усе зливалася у несамовитий галас.

Доліва ледве очуняв від болю і раптом пронизливо завищав. Він учепився за коваля. Очі його вистрибували з орбіт, безладні благальні вигуки злітали з вуст, по щоках покотилися сльози.

— Вали драбину!

— Стрибай сюди! — волали знизу.

— Стій! Стій! — гукнув коваль, відчувши, що драбина падає, і разом з нею важко гупнув на землю.

Доліва повис у повітрі. І враз ущухло все. З забобонним жахом дивилися посполиті на скараного, наче боялися, що він обірветься і помститься жахливою помстою.

Старі жінки хрестилися, плювали і шепотілиз акляття, а Томашиха несамовито ридала на синових грудях і все повторювала крізь сльози:

— Не дам!.. Не дам!..