Людолови. Том 2

Над Каффою заграва

Весь день простояли козацькі чайки на височині каффських берегів. Чорним маком розсипалися по хвилях, але ані мешканцям узбережжя, ані морякам з кораблів не спала на думку придивитися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. А коли сонце схилилося до заходу і стало море бузковим, як оправлений у золото аметист, почали козаки повільно підтягуватися до берегів.

Сагайдачний не сходив з палуби і не випускав з рук зорової труби.

— Де подівся цей чортів Карпо? — мимрив він крізь зуби. — Давно вже час йому повернутися.

Гетьман хвилювався. Жовна його ходили під засмаглою шкірою, нога нетерпляче притупцьовувала.

За день вивчив він положисті гори навколо Каффи, що дивовижно нагадували житні хлібини, далеко висунутий у море мис Киїк-Атламу, чорний кряж Кара-Дагу і дрібні бухточки, затоки й миси під кучерявою зибінню садів.

Надвечір знявся бриз. Ожили безсило повислі жовтогарячі, пурпурні і білі вітрила, затріпотіли, налилися вітром, і, пругкі й гордовиті, помчали у море фелюки і томбази, бригантини і шхуни, гальони і каравели.

Далеко на обрії дрімав приспаний штилем швидкоходий чорний вітрильник. Вітер збудив його, і він влетів у Каффську затоку саме тоді, коли гетьман, вивчав у зорову трубу околишні береги. Підібрав він паруси і кинув якір. Ось відокремився від нього каїк, довгий і стрункий, як стручок аравійських бобів. Швидко-швидко помчав він до берега, до зубчастих кам'яних мурів, що ніби росли з хвиль. Моряки вискочили на берег і поквапливо пірнули під склепіння міської брами, але минуло небагато часу, як вони знов помчали назад до вітрильника, що не підніс ніякого прапора. Тільки видерлися вони на борт, як вітрильник почав ставити паруси. Обминувши мис святого Іллі, він кинув якір напроти великого сніжно-білого палацу у буйній зелені садів.

Чудернацькі маневри чорної шхуни привернули увагу козаків.

— Пірат, — упевнено кинув Свиридович.

— Якого біса пірат! — засперечався Танцюра. — Пірати мають свій чорний прапор. Пірат, як влетить у гавань, одразу кидається всією командою на берег по прісну воду і по харчі. Це, певно, гонець від султана.

— Але ж стамбульський гонець підніс би прапор з півмісяцем і з вежі фортеці привітали б його урочистим салютом.

Танцюра почервонів.

— Оце дійсно, — почухав він потилицю. — Без яси[116] не обійшлося б.

Козаки стежили за шхуною і губилися у здогадках. Але міркувати було ніколи: швидко-швидко мчала до козацьких байдаків якась чорна цяточка, зростала, набирала форми човника, і через деякий час козаки пізнали Данила Коржа.

— Ну, як? — нетерпляче спитав Сагайдачний, коли човник наблизився до гетьманської чайки. Корж прив'язав човник, видерся на борт і заговорив повільно і нібито знехотя, але ховаючи у чорні, як дьоготь, вуса задоволену й хитру усмішку.

— Бачив Карпа. Хитрющий дідуган, наче та бісова бабуся. Відшукав він панночку Настю і мою жінку знайшов. А вночі відчинить нам міську браму. Сагайдачний зблід від хвилювання, але стримуючись, став, діловито розпитувати Коржа і розглядати баранячу лопатку[117], на якій Карпо грубо накреслив план міських мурів і брам, потім тричі махнув булавою.

Це був знак, щоб старшина зібралася на військову нараду. Не довго тривала вона. Уважно вислухавши Коржа і козаків, що колись були у Каффі, Сагайдачний знов махнув булавою.

— Панове старшина і все військо Запорозьке, — пролунав його голос. — Тільки стeмнiє, одна третина чайок, під проводом осавула Харлика Свиридовича тихо рушить он до того мису. Там ви повинні висісти, підібратися під мури Каффи і засісти біля брами святого Антонія. Друга третина під проводом Кypiнного отамана Якова Бородавки обійде місто з заходу і, заховавшись у садках, чекатиме умовленого гасла або моїх розпоряджень. А я з рештою війська підберуся до міста і вдарю на Каффу з моря. І пам'ятайте, що той собака і зрадник, у кого зарипить на березі чобіт або брязне шабля. Нема лютої муки, якої він не зазнає за зраду. Все зайве покиньте на човнах. Перевірте мушкети й пістолі. Набийте фальконети і гаківниці[118]. Та нав'яжіть на залізні прути жмути просмоленого клоччя. Ніч буде темна: опівночі місяць пірне у море. Клоччя нам буде за смолоскипи.

Швидко готувалися до бою козаки. Мились, голилися, одягали чисті сорочки, потім уважно перевірили зброю і ситно повечеряли салом, сухарями і саламахою. Віддаючи останні накази, Сагайдачний час від часу поглядав у зорову трубу. Вітрильник без прапора ще стояв у затоці, а від берега мчав до нього каїк. Веслярі налягали на весла, мало не падаючи горілиць. Каїк мчав, як ластівка, і то злітав на гребінь, то провалювався у глибокі борозни проміж хвиль і незабаром причалив до шхуни. Козаки бачили, як видерлися на палубу веслярі з якоюсь постаттю у білому, як підтягли на канатах каїк. І в ту ж мить звелися трохи приспущені вітрила і, накресливши широке півколо, вітрильник кинувся у морську просторінь.

Путь його лежала повз козацькі байдаки. Свиридович тремтів, бачачи, як шхуна мчить йому просто в руки. Він напівпідвівся, щоб віддати команду, але крицева рука Сагайдачного прибила його до лави.

— Збожеволів!.. Бачиш — гармати. Та один постріл зведе на ноги Каффу. Сиди, цуценя.

І, повернувшись, лунко наказав:

— На схід! Геть з дороги шхуни!

Наче зграя чорних бакланів, кинулися байдаки вбік.

Чорний вітрильник мчав на південь, розпустивши свої крила. На палубі помітили козаків, набили гармати, але щось утримувало мореплавців від першого пострілу. Бачачи, що козаки звільняють путь, шхуна трохи змінила курс і ще швидше помчала на південний захід.

Густішали присмерки. Погасла залита бронзою далечінь. Де-не-де море ще вилискувало перловими тонами, але щомить згасала зибінь, ставала тьмяно-сизою з чорнотою у борознах. Море хвилювалося широкими рівними хвилями і важко і ритмічно гойдало байдаки. Над Каффою повисла прозора димка, і перші вогні здавалися в ній теплими, пухнатими й, золотими. Щохвилини їх ставало все більше й більше. Густим бурштиновим розсипом обсипали вони схили гір і відбивалися в морі довгими тріпотливими пружинами.

Тихо заглиблювалися у воду козацькі опачини. Навіть люльок не палили завзяті курці, щоб ворог не помітив вогників. Все ближче й ближче рокіт прибою. Важко загрібає він жорству. Пашить жаром від непрохололої землі, і млосно і тонко дме з суходолу горіховим листям, прив'яленим виноградом і олеандрами.

Загін Свиридовича поринає у тінь скель і тихо посувається у темряві, але, не дійшовши прибою, зупиняється. Козаки підбирають штани, спускаються у неглибоку воду і обережно виходять на берег. Ведуть їх старі козаки, колишні каффські невільники. У першу мить вони трохи збентежені, але потім пригадують місцевість і виводять загін на дорогу.

Чайки Сагайдачного ще гойдаються в морі. Ліворуч золотавиться тонкий місяць. За годину-дві порине він у хвилі, і тоді помчать байдаки до зубчастих мурів. Море стає маслянисто-чорним, важким. Біжить по хвилях стежка іскор до тьмяного місяця на заході, під яким небо здається грифельно-сірим.

Сагайдачний все позирав на береги. Що тепер робить Настя? Дивиться Сагайдачний на міські вогники, на палаци башів і вілли франків за мурами і не знає, який з них освітлює її невільницьке житло…

Рік і три місяці…

Хіба не вчора сиділи вони на узбіччі дороги, в запашних житах, і колосся ледве чутно шаруділо навколо?! Ніжно пахтіло росою, волошками, гірким чебрецем на обніжках. Тонким свистом перекликалися в степу байбаки і пронизливо скрикувала якась хижа пташка…

— Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти… Але тільки в цю мить зрозуміла, що ніхто і ніщо не вирве тебе з мого серця.

Глибоким хвилюванням бринить її голос. Настя підводить на нього довгі вії, і сяє в їх тіні чорним сонцем її захоплений, закоханий зір.

Чи пам'ятає вона його, чи кохає його, як торік? Чужа душа — завжди темрява…

— Пане гетьмане! Пане гетьмане! — каже один з курінних отаманів. — Час рушати!

Сагайдачний здригнувся, підвів голову. Тьмяно-рожевий ріг місяця торкається хвиль і тане у бурштинових випарах моря. Вітер знов упав. Буйні південні зорі відбиваються у морі, наче гойдаються у хвилях фосфористі медузи. Порідшали міські вогні. Щохвилини стає їх менш і менш, поринає Каффа у глибокий сон, а прозорий серпанок звився й повис на узгір'ях, як павутиння у кучерявій зибіні гаїв і садів.

Сагайдачний підводиться і каже неголосно, але так, що чує його кожен козак біля опачин:

— Вперед, панове! На Каффу!

І тихо, як кажани, мчать байдаки до суходолу.

Не спиться стратенцям у підземеллі під вежею святого Климента. Не знають вони, чи близький ранок, а з ним і смерть. Проте добре знають, що виведуть їх на площу, де не швидко прийде до них смерть-визволителька, бо вигадали люди складні, жахливі муки, від яких дибом стає волосся у кожної людини.

Усе спробують над ними майстри-кати: і розпечені до червоного обценьки, які здирають шматки м'яса з кісток, наче орлячі дзьоби. І розтоплений свинець, щоб заливати горло, і пружини, які застромляють у всі отвори людського тіла і роздирають ними тканини, завдаючи стратенцеві невимовних мук. Потім розріжуть їм черево, виймуть шлунок, насунуть, як шапку, на голову, обмотають власними кишками, відріжуть уші, пальці, відрубають руки і ноги, а безформний тулуб повісять за ребро на гаку і не дозволять поховати у землю. А може, посадять на палю, або прив'яжуть до коней і роздеруть на шматки, женучи коні у різні боки.

Це знає кожен стратенець, але мовчить, ховає свій жах і думки від товаришів.

Багато днів не бачать вони світла. Не знають, скільки разів підіймалося сонце над землею і скільки часу залишилося до страти. Нема навіть останньої втіхи — тютюну. Тільки от брязнули десь засуви, і в каземат важко впав чоловік, зірвавшись із слизької драбинки, і боляче вдарив двох стратенців. Один з них схопився на ноги і обливаючись холодним потом, не міг зрозуміти, що сталося.

— Що? Що? — белькотів він. — Невже час?!

— Новенького привели, — похмуро промовив Панас.

— От шайтани, як штовхнули, — бубонів новак. — А щабель такий слизький…

— Та ти хто такий? — урвав його Панас.

— Я?.. Та що там критися! Все одно вранці кінець. Я з Розбійницької бухти. Від Каракаша. Ускочив, як ішак, як хлопчисько в чужому городі…

— Та що тебе принесло до Каффи?

— Отаман послав, Каракаш. Прибігла до нас козачка, жінка якогось вантажника, благала врятувати вас. Ну; Каракаш і наказав довідатися, що тут і як.

— Олена! — мимоволі скрикнув Панас, і голос його урвався перетятою струною.

— Ну, і як? Та розказуй, шайтан тебе роздери! — разом загомоніли стратенці. — Що ж Каракаш?

Брязкаючи кайданами, вони посунулися ближче, натикалися й падали один на одного у пітьмі. Тільки один лежав нерухомо, зціпивши зуби, наче вже впилися йому в тіло обценьки катів. Він звик до думки про смерть, знав, що порятунку немає, і завмер, наче заснув на цьому. Але бентежний поклик життя, що так зненацька вдерся до каземату, повернув ніж у рані і пройняв всю істоту його невимовною мукою.

— Замовчи! — істерично вигукнув він. — Ми вже мерцi! Чуєш, мерці! Хіба ж ти не розумієш, яка це жорстока насмішка?! Хто нас врятує?! Сам шайтан нікого звідси не видере! Падлюко! Та як ти насмілився… так знущатися з нас…

І, не доказавши, забився у важкому припадку. Розбійник розгубився. Хоч як огрубів він, живучи звірячим життям відщепенця, але голос, сповнений такої муки, боляче вдарив його.

— Та хіба б я став!.. Самі ж спитали… Ну й той… Пізнали мене собаки… Били вони мене, катували… Ох, як били!.. Добу пролежав я півмертвий. А тепер вкинули ось до вас…

І тремтячими, розпухлими від катувань руками поліз у кишеню, помацки набив люльку і почав кресати вогонь. Іскра… Ще… Ще…

А стратенці, знесилені голодом, спрагою й темрявою, здригалися. Тютюн. Ох, яка насолода хоч раз затягнутися міцним запашним димом…

— Дай закурити. Скільки вже днів не курили, — заговорили всі враз.

— В мене є люлька.

— І в мене! Хоч пучечку!

— І мені!

— І мені!

— Беріть! На всіх вистачить. У мене повний кисет, — обізвався розбійник. — Куріть.

— Дай і мені. Дай, — схлипнув той, що ридав. — І не гнівайся, брате. Посидь тут, як ми. Збожеволіти можна…

— Де ти? Де кисет? — тяглися у пітьмі руки і зосліпу тикалися у плечі і в обличчя розбійника.

— Постійте! Я розкурю. Видно буде, — діловито зупинив їх новак.

Швидко запрацювало кресало. Іскри полетіли водограєм, і, розпалюючись, люлька освітила червонуватим світлом великі ніздрі горбатого носа і довгі вуса розбійника. Руки тяглися до цієї світлої крапки. Поквапливо набивали стратенці люльки, розпалювали їх, і де-не де спалахували жовтогарячі вогники, окреслюючи червоним сангвіном неголені щоки і підборіддя, вирізьблені ніздрі і вуса.

— Та як же вирішив Каракаш? — допитувався Панас, обмірковуючи кожну дрібницю.

— Каракаш обіцяв допомогти, але треба було довідатися, скільки тут війська. Ось він і надіслав нас на розвідку.

— А вас перехопили яничари?

— Мене вони пізнали, бо в мене одне вухо відтяте. Знали прикмету, собаки. А інші, як хвиля, вислизнули з їх рук.

— Звідки ти знаєш?

— Чув, як вони лаялися. Розуміють чорти, що я тут недурно, та хоч як вони били мене й катували, нічого я їм не сказав. «Прийшов, мовляв, одвідати старих батьків» — і край. А мої старі вже два місяці як очі закрили.

Панас з полегшенням зітхнув. Отже, не все втрачено. Але боязко було тішити себе марною надією, і він знову почав допитуватися:

— А скільки в Каракаша чоловік? Ти тільки не плутай і не крути, бо стратенець — той же мрець. Нам усе можна сказати, бо коли б нас навіть помилували, ніякий кат не вирве з нас правди.

— Та зрозуміло ж! Викладай! — підхопили повстанці.

— Та я й не боюсь, — знизав плечима розбійник. — В Каракаша триста чоловік дужих хлопців, та ще з півста ваших, з галер.

— А скільки у Каффі залоги?

— Більш як треба. Півтисячі яничарів та два загони спагі.

Панас похнюпив голову. Кінець! Блимнула надія і згасла. З такими силами не варт і починати.

І в сотий раз пригадав повстання. Разом кинулися вони рятувати галерників, повісили на реї капудана-башу, захопили сандали та галери, виведені з доку, і кинулися в місто на допомогу ремісникам.

Лише один тиждень на волі… Не забути жахливої ночі, свята байраму, коли так буйно і радісно святкувала Каффа визволення. Все змішалося в один строкатий вир. Навіть ті, кому доручили вартувати біля міських брам, перепилися санторінським вином і шипучими франкськими винами.

А глупої ночі підкралися до міста спагі і яничари, проникли в місто без пострілу, і чимало повстанців прокинулося отут в казематах, повних цвілі й стоніг.

У пітьмі ледве помітно жевріють люльки-жаринки. Запашний дим бадьорить, притамовує душевну муку. Навіть вантажник, що допіру ридав так несамовито, сидить на колоді і лагідно розмовляє з розбійником.

Панас думав про Олену, що побігла туди, куди не наважувалися проникнути найодчайдушніші смільчаки, і біль, глибокий біль, стискав йому серце. Куди вона подінеться, де знайде собі шматок хліба після його смерті? Знав Панас, що майно страчених перейде до держави: виженуть Олену з білої хати на кapacy-базарському шляху, і ніхто з правовірних не дасть їй роботи. Доведеться піти до франків або до греків у наймички. Але чи візьмуть вони дружину бунтівника, який власними руками накинув зашморг на капудана-башу?! Або якщо й візьмуть, то почнуть вихвалятися перед нею своєю перемогою над обеззброєним ворогом. Не витримає вона, коли розгодований бакан почне плямувати їх пам'ять…

Непрошені сльози повисли на віях Панаса. Ніколи, ніколи не побачить він карих очей, повних безжурного сміху, і задерикуватого, кирпатого носика. До болю хотілося сказати їй хоч слово, хоч на мить пригорнути її до себе і з теплою ласкою відіслати далеко-далеко від жахливого місця їх страти.

Важкий подих обірвав плин думок. Брязкаючи кайданами, ліг Панас задрімати. А стратенці курили люльку за люлькою, заспокоювали змучені нерви. Приємно було стежити за рубінами вогників, що підкреслювали, де гачкуватий ніс, де вирізьблені ніздрі, де вуса, де неголене підборіддя. Приємно відчути себе видючим після довгого непроглядного мороку, бo багатьом здавалося, що ця чорна темрява довіку залила їм очі липучою ніччю.

Kисeт швидко порожнів.

— А тепер спати, спати, — схопився розбійник, вишкрябуючи останню щіпочку. — На площі треба бути жилуватим, щоб не раділи султанські собаки з нашого стогону. А мо, ще знадобиться нам наша сила й на інше, — додав він, вловивши чиєсь зітхання.

Загасла остання люлька. Зникло у пітьмі вусате обличчя розбійника з орлиним носом. І знов здалося стратенцям, що сліпота заплющила їм очі.

Мовчки лягли вони, хто на колоди, хто на смердючу солому. Але сон тікав, з їх очей.

— Як ти гадаєш, — скоро ранок? — смикнув хтось розбійника.

— Га? — очуняв той. — Ні, ще не скоро: коли мене сюди вкинули, друга сторожа ставала на варту.

Розбійник захропів і не чув ані зітхань, ані брязкоту кайданів, ані тихої покірливої молитви.

У браму святого Антонія тихо вливалися темні хвилі козацького війська. Вели їх досвідчені, старі воїни, що знали Каффу, як свої п'ять пальців, і не один раз бували тут під виглядом кобзарів або чумаками, а то й невільниками. Кожен загін звертав у інший бік і без бою захоплював браму за брамою і вежу за вежею. Місцями доводилося лише в'язати п'яних, як ніч, вартових або пускати у діло кинджали. І тоді, після недовгої мовчазної сутички, з важким брязкотом розчинялися брами, і каффські мури вбирали в себе нові й нові козацькі загони. Здавалося, місто перейде до козаків без жодного пострілу, але в ту мить, коли човни Сагайдачного м'яко ткнулися у плоский берег навпроти Морської брами, на одній з веж цитаделі лизнув повітря жовтогарячий язик вогню, і важкий гарматний постріл звів Каффу на ноги.

За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.

Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.

— Га? Що? Вже ранок? — схопився розбійник. — Я ж вам казав: це Каракаш.

— Каракаш! — одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі…

— Ні, це не Каракаш, — порушив напружену мовчанку Панас. — Чуєте, як б'ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.

— Та ні, це тільки так здається… Це луна віддається в землі.

— Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати земля. Б'ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, — додав він по хвилі.

І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.

— Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не має жодного човна, — скрикнув один з колишніх невільників.

— Це Сагайдак, ось хто, — упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.

Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, — не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.

Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.

— Але звідки ж вони довідаються, де ми — і взагалі, що ми є?! — з стогоном вирвалося в когось.

Канонада посилювалася, стала такою частою і рівною, наче місто перетворилося на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.

Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д'Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде — Каффу не можна вважати взятою.

У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.

Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і ciнa, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.

Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:

— Ось що, панове. Лізти ще раз на мури — безглуздо. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху, і виб'ємо хоч один зуб з цих щелеп, — вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.

— Є, батьку, — задоволено відгукнувся Бородавка. — я вже облазив їх скрізь. Знайшов таку проточину. Я, мабуть, в неї не влізу, а такий глист, як твій Юзик або ще хтось з молодиків, заповзе в неї легко.

— Молодець, Ясько, — похвалив Сагайдачний. — Бери Юзика і ще кого схочеш та діжку пороху, а я знов ударю у бокову браму, щоб відвернути увагу.

Бородавка не барився. Не минуло й п'яти хвилин, як три постаті, закриті чорними свитками, поплазували у сухий рівчак, що оперізував цитадель з боку гірського кряжа, Турки їх не помітили, і вони не тільки дісталися до підніжжя муру, але без перешкод підкотили туди діжку пороху. Але в проточину вона не пролізала.

— Вибивай денце, — пошепки наказав Бородавка.

Юзик, сопучи, завовтузився у пітьмі.

— Тихше, цуценя, не сопи, бо заріжу, — засичав Бородавка.

Юзик злякано скорчився і швидко запрацював руками. Коли весь порох було пересипано у проточину, Бородавка встромив у нього просмолений гніт з великим жмутом клоччя і смикнув Юзика.

— Тепер повзи до пана гетьмана. Хай він розпочне стрілянину, а я тут викрешу вогонь.

Юзик ящіркою пірнув у бур'ян, і за кілька хвилин козаки знов кинулися за рогом у напад.

«Тепер час», — подумав Бородавка і витягнув кресало.

Козаки билися одчайдушно і приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу. Це спалахнув підсипаний Бородавкою порох.

Певно, фундамент підмур'я і вежі був підмитий підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тимчасом Бородавка підліз до протилежної брами, підкотив і туди барило пороху і підпалив. Це вирішило кінець бою. З подвоєною силою кинулися козаки у напад. Здригнулися яничари, на мить збентежилися, — і лавина козаків полинула у цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.

Висідаючи на берег, Сагайдачний залишив про вcяк випадок тридцять байдаків охороняти порожні чайки, щоб часом очаківські галери не попалили їх. Але турецькі моряки добре пам'ятали розгром Алі-баші і при перших пострілах кинулися тікати. Танцюра помітив їх маневр.

— Еге-ге, панове. Дивіться, як здобич тікає! Ану, хлопці! Хто дожене капудан-башу?..

Охочих знайшлося чимало. Танцюра задоволено крекнув і лунко скомандував:

— Ану, до опачин! Доженемо галери! Готуйте гаки! Вперед!

Наче зграя птахів, зірвалися з місця байдаки. Недовго тривала погоня. Коли замовк у Каффі бій відгримілою грозою, кинулися козаки на абордаж і за годину від микали кайдани у невільників і пускали галери на дно.

Звільнені веслярі були захекані від довгого веслування, від диму і хвилювання. Дехто не міг звестися на ноги, відвиклі від тягаря власного тіла, і скривавлені визволителі тихенько підтримували їх під пахви, виводили з трюму і обережно спускали в байдаки.

Визволені плакали або сміялися. А дехто хапав скинуті кайдани і кидався добивати тремтячих від жаху полонених.

Потопали галери, згасали на хвилях пливучі в'язниці невільників. І глибока темрява стелилася морем, а широкі могутні хвилі повільно гойдалися і йшли до землі, де велетенським кратером вулкана палала Каффа.

Стратенці напружено прислухалися. Довго-довго здригалася земля від гарматної стрілянини. І раптом після гучного вибуху все затихло. Тільки ледве чутно долинали постріли з моря, та й вони рідшали і нарешті зовсім ущухли.

Що це означало? Невже відбили яничари напад? А може, здалися козакам-переможцям? Могильна тиша запанувала в казематі. Поки гуркотіли гармати, стратенці напружено прислухалися, кидаючи у пітьму уривчасті, нервові вигуки. Тепер сліпий розпач охопив їх. Навіть в тому разі, коли Каффу здобуто, ніхто не довідається про них; не здогадається зазирнуть в оце підземелля, забуте всіма на світі. Тріскотня мушкетів не долинала до них. І знов десь за дверима ритмічно, повільно і сумно закапали краплини води, єдине нагадування про плин часу.

— Ох! Хоч би вже кінець! — вирвалося у Панаса.

Важке різноголосе зітхання відповіло йому.

Мовчали. Думали. Важко, повільно, наче пересували в голові велике каміння, а інші — нервово, уривчасто. Мчали уривки спогадів, образів, слів. І пекуча, надсадна туга, і біль, і сум за рідними й близькими стискали серце, наче вже шматували його розпечені до червоного обценьки катів. Смерть. Небуття. Муки, перед якими збліднуть найсміливіші. Але хіба не жахливіша за катування оця темрява, оцей каземат, де здається людині, що вона стала сліпою, де не можна нічим розважитися або зайнятися, щоб якось позбутися безпорадного розпачу і почуття своєї рокованості?!

Вони не знали, скільки минуло часу, коли раптом заридав один із стратенців, забився головою об мур, завив виттям голодного вовка, втрачаючи від жаху свідомість.

— Та вбийте ж мене нарешті! Задушіть! Я більше не можу! Не можу!.. — волав він у нестямі.

— Мовчи! — гримнув інший. — Хіба нам краще?!

І весь каземат загрюкав, забряжчав кайданами, виповнився криками, прокльонами.

— Ой, що там таке?! — мимоволі відступили козаки, що помацки спускалися слизькими кам'яними сходами, заліпленими цвіллю.

— Це стратенці. Від темряви це, від думки смертної, - тихо обізвався старий козак. — Я сам колись сидів у такому казематі. Збожеволіти можна в пітьмі.

Зойки гучнішали, ставали несамовитими, наче за дверима каземату вила сотня вовків, роздираючи мертву коняку.

— От тепер тільки гримнути на них — вмить ущухнуть, — говорив старий козак, зупиняючись і обмацуючи сходи. — Ану, панове, викрешіть вогню, бо ніяк не добереш, де тут замок.

Козаки зупинилися, почали кресати вогонь, і коли заблимав роздутий протягом каганець, старий козак лунко стукнув шаблею у двері каземату. Зойки раптом ущухли. Зарипів іржавий ключ, і старий козак натиснув на важкі двері.

— Ану, хто в бога вірує, - сказав він урочисто і голосно. — Виходьте на волю. Горить проклята Каффа, а вам — життя і воля від славного Запорозького війська.

Мовчали стратенці. Турки й татари не — зрозуміли слів, але хіба і так не було ясно, що каже їм кремезний козак у червоноверхій баранячій шапці?! Не було слів відповісти. Тільки хтось тремтів і схлипував у пітьмі, задихався від нервової спазми.

— Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? — спитав козак, і голос його бринів усмішкою.

— Аллах екбер[119], - прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.

Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій…

На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.

І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.