Людолови. Том 2

Медже

Чорне небо палахкотить блискавицею. Вітер лине зі степу сухим запахом колосся, волошок і чебрецю. Наче річка з островами, тече над головою Чумацький Шлях, зорі здаються тьмяними, низенькими, золотавими. У хаті жарко. Не відсвіжує навіть вітер, хоч і б'є він у вікно і звиває завіску вітрилом. Тремтячий відсвіт блискавиці на мить вихоплює з темряви стіни, пічку й кутки — і знов глибокий морок і тиша. Тільки сухо й дзвінко тріщать в саду цвіркуни та шарудять стривожені тополі.

Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю.

Що робити?

Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев'язані ниточками, а зараз… Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.

Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.

Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.

Народилася вона торік навесні, коли спадали з яблунь білі пелюстки, а в гаю розквітли молочними крапельками конвалії. Влітку блукала тим гаєм Медже і жадібно вдивлялася в риси дитини. Хотіла і не могла вгадати, чия вона — Ібрагімова, Свиридовичева; чи то тих двох, що затягли її у темну щілину в жахливу ніч козацького нападу…

Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.

Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина — крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді — чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!

Жадібно ловить вона її усмішку у перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово «нене», — Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.

І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині матері волю.

— Рости! Рости! — хотілося їй крикнути немовляті. — Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної, кримської землі, такої прекрасної — і принадної, начеб природа з'єднала в ній всю красу, яка тільки буває y світі!

І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.

Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.

— Одружиться. Візьме собі ханум, — подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.

Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона хати гнилу і мерзлу капусту, палила в печі солому і підмазувала глиняну долівку.

Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.

— Ще наврочить або зачарує, як усі бусурмани, — говорила вона і плюскала у побитий полумисок трохи борщу та кидала їй скибку хліба. — Чи то мало було жінок осавулові?!

Але потроху лагідна покірливість Медже притамувала її огиду, і коли Свиридович вигнав татарку до хатини в садку, баба Палажка обурилася.

— От собака! Жінці родити час, а він її з хати жене до того чортового лігвища.

І з буркотінням попленталася подивитися, що там робить Медже на новому місці.

— Е, та ти, молодичко, не так робиш, — не витримала вона, бачачи, що Медже робить рідку побілку. — Підсип крейди. Та не жалій. Ще жменю! Ще! Та борошна, щоб не обсипалося.

І, помітивши, що Медже ледве розгинає натруджену спину, раптом вихопила в неї щітку і майже сердито гримнула:

— Лягай! Хіба ж можна так надсаджуватися! Про дитину й забула… Ех, ти!.. Та яка з тебе мати!..

Медже розгублено і ніяково посміхнулася, а баба Палажка постелила на лаві, вклала татарку і, як не поривалася Медже підвестися, суворо сварилася на неї карлючкуватим пальцем:

— Лежи! Лежи! Нема чого підводитися. Сама впораюся.

І стільки турботи і ласки почула Медже в бабусиному буркотінні, що на мить здалося їй, ніби лежить вона в Чабан-Таші, в рідній саклі, і, як у дитинстві, метушиться над нею стара знахарка Тайфіде.

Допізна поралася у хаті баба Палажка, а коли пішла до себе, хата була чисто вибілена, долівка і піч підмазані глиною, посуд і речі розкладені по полицях і розвішані по жердинках, а в повітрі стояла легка пара від вогких стін і добре натопленої печі.

Кілька днів одвідувала баба Палажка Медже, показувала, як палити в печі, як закривати затулку, щоб часом не учадіти, і щодня незатишний барліг передержіїв ставав чистішим, затишнішим і привітнішим.

Взимку Медже багато нашила пелюшок для немовляти. А баба Палажка замовила тесляреві колиску і сама з буркотінням вбила у сволок залізний гак.

І з ненависті до Свиридовича несвідомо народжувалася ласка і жалість до скривдженої татарки. Поки Медже жила в панському будинку, ходила в грезетових сукнях з плоєними брижами, наче в білому щільнику, — вона ненавиділа її, як панську полюбовницю, а тепер жалість не давала їй спокою. А коли старий Ничипір погнав татарку робити у полі, вона розлютіла:

— От пес паршивий! Погрався та й кинув. А ти, молодичко, не плач. Плюнь на падлюку! Ще надибаєш на доброго козака. Одружишся, господинею будеш.

Медже мовчала. Одвічна покора гасила прокльони на блідих вустах, і тільки кривилися вони болісною гримасою:

— Кисмет.

Свиридович то приїздив, то виїздив з дому, — заклопотаний формуванням загону у Московський похід. Він навіть забував спитати про Медже, а вона ходила, змарніла і змучена надмірною працею, і боязко дивилася на нього здалеку, коли подавали йому до ганку сірого в яблуках жеребця.

І тільки іноді розпитувала проїжджих січовиків, чи не бачили вони часом Максима або принаймні його приятелів Тимка і Савку з Терешком. Козаки або знизували плечима і байдуже спльовували крізь зуби, або глузливо підморгували один одному і майже у вічі сміялися з неї:

— Шукай вітру в полі! Треба було раніш дивитися, молодичко.

Звістку про народження сина Свиридович сприйняв байдуже, начебто мова йшла про теля або ягнятко.

— Лоша і те пішов би одвідати, а до татарочки не зайшов, — плювалася баба Палажка і з подвоєною жалістю упадала коло породіллі.

А Харлик Свиридович поїхав у похід, забравши і челядь, і підсусідків.

Тихо й мирно стало на хуторі. Баба Палажка раділа з цього спокою. Господарював дід Ничипір, бобиль-підсудок. До Медже ставився він не добре і не погано, але вважав, що коли людина їсть хліб, то повинна й робити, і посилав Медже і полоти городи, і жати, і копати, — скрізь, де тільки працюють жінки.

Що далі, то більш сумувала Медже. Холодно й самотньо було їй у степу. І гірка образа за немовля розкривала їй очі на те, чого вона раніш не помічала.

Хто були всі оці аргати і передержії, наймити і підсусідки, що орали Свиридовичеві землю, жали, косили і молотили, пасли незліченні отари і табуни легконогих степових коней? Такі ж втікачі від панів, як і всі інші люди, що звали себе козаками. І от за змогу перезимувати в злиденній хатині, збудованій руками таких же втікачів, як і вони, вимагав Свиридович, щоб вони працювали на подарованій йому землі або на тій, що загарбав він собі сам і переорав такими ж чужими руками. І вони чомусь скорялися, сплачували йому надмірною працею тільки за те, що він не викривав їх суддям. А судді все одно не наважилися б сунути носа у Дике Поле. І, граючи в удавану порядність і передержійство, висмоктував з них Свиридович усі соки і перетворював їх на невичерпне джерело свого добробуту.

А проте хіба не такий же був Халіль в Чабан-Таші і всі інші беї і мурзи татарських земель?

Виходу Медже не шукала і навряд чи змогла б знайти, але коли пахолки і передержії зиркали на Свиридовича поглядом, повним гострої ненависті, вона не відсахувалася, як торік, і не витягувала з-за пазухи вирізьбленого з перламутру амулета «дуа».

Минула ще одна зима на чужині. Вили в степу хуртовини, кружляли в дикому сніговійному танці, розкидавши по небу клочкуваті подерті хмари. В садку гули тополі низьким тривожним гудінням корабельних снастей. Але в долині хуртовина вщухала і вкладалася спати пухнатими кучугурами снігу.

Коли морози подужчали і в хаті стало так холодно, що поруч жарко натопленої печі замерзала в відерці вода, баба Палажка забрала Медже з дитиною до челядні, і допізна засиджувалися вони з прядінням під висвисти вітру в димарі.

Звисали з стелі великі патлаті жмутки кужелю. Рівно і швидко дзижчали прядки, і звична вправна рука помацки сукала тонку тугу нитку і намотувала її на веретенце під однотонне оповідання баби Палажки.

А баба Палажка не замовкала. Невичерпним струменем лилися билиці, і небилиці, казки і перекази про вовкулаків і про відьом, про козаків-характерників, про морські козацькі походи, про степ і про чумаків, про їх пригоди у дорозі, про розбійників і про здирців-панів, про праведників і пустинників, спритних циган і крамарів, що продають на ярмарку трухлятину за найкращий крам і стару шкапину за молодого баского коня.

Медже не розуміла і половини, але рівний голос оповідачки, дзижчання прядки і тонкі виспіви хуртовини — все сповивала її забуттям. І здавалося тaтаpцi, ніби засинає вона наяву, як ця чужа холодна земля, сповита снігами і морозом…

У березні повернувся з Московщини Свиридович. Caпега виклопотав йому скасування баніції, але міцно вкорінився він у запорізькій землі і волів краще не повертатися до Польщі. Там був він дрібним панком, а тут відчував себе справжнім магнатом.

Ще пихливіший став він після походу, ще суворіше ставився до наймитів і передержіів, а на дитину Медже навіть не глянув. Помітив тільки, як розквітла Медже, і двічі кликав її до покоїв прислуговувати гостям, потім несподівано знову виїхав, а господарство залишив на старого Ничипора.

Важко стало тоді Медже. Ничипір ганяв її на роботу майже щодня. Ніколи було ані причепурити хату, ані посіяти собі щось у городі, ані випрати дитині пелюшки. Але Медже терпіла мовчки, і тільки біль і сум за дитину не давав їй заснути вночі.

Три дні полола Медже баштан далеко в степу. Дитина спала у тіні лапатих лопухів, під охороною злої чабанки. Коли раптом налетіла громовиця з градом і бурею. І враз похолодало. Дитина змокла до ниточки, поки добігла до неї Медже, кілька днів кашляла сухим кашлем і вже нe підводила голови. Хвороба опекла їй губи темною смугою, і марно витягувала їх вона, наче благала ковтнути повітря. Марно відшіптувала немовля стара баба Палажка, марно обкладала торбинками гарячого піску і висівок. Дитині все гіршало й гіршало.

Медже кидалася до підсусідків і челяді по пораду і допомогу. Але допомогти ніхто не міг, і вона знов поверталась до хати і в безсилому розпачі заломлювала руки і не знала, чим врятувати свою крихітку.

По-літньому пізно темніло. Ніч була суха і душна. Немовля вже не плакало, тільки щось тріпотіло і хрипіло у нього в грудях і в тоненькій шийці, на якій вже давно не трималася велика дитяча голівка.

Сухим запаленим поглядом дивилася у колиску Медже і, коли блискавиця вихоплювала її з пітьми, з несамовитою мукою стежила за конанням свого немовляти. Сліз не було. Руки безсило впали, вишкірилися зуби чи то в гримасі болю, чи то в усмішці розпачу.

Медже перечитала всі молитви, всі замови старої Тайфіде, понавішувала на колиску всі амулети, що збереглися в неї на шиї від шлюбної ночі. Але нічого не допомагало.

Вітер звивав завіску і ляскав нею, наче одірваним парусом, а тополі шуміли за вікном все сухіше, гучніше, тривожніше.

Дитина раптом рвонулася, і жалібний, болісний стогін вирвався у неї з вуст. Медже не витримала, скочила, вихопила її з колиски, в нестямі кинулася до челяді і не помітила, що чиїсь засідлані коні стоять біля ганку.

— Бабо Палажко! Він помирай! Бабо Палажко, рятуй мій малук! — з зойком кинулася вона до старої.

Палажка саме виймала хліб з печі і з несподіванки впустила лопату з рум'яною хлібиною.

— Господи Ісусе, що ж його робити?! — заметушилася вона. — От би Вовківну покликати… Вона б вилікувала. Та де ж тепер вночі…

— Яку Вовківну? Де вона? — раптом підвівся приїжджий козак.

— Та знахарку ж Вовківну. Всі ж її знають… Тут вона за горою, на Новій Рудні, - безладно пояснювала куховарка. — Тільки ж їй, відьмі, грошей треба. Менш як півзолотий не бере.

— В мене коні є, молодичко, — ступнув козак до розгубленої Медже. — Їдьмо.

І лиш тепер Медже пізнала Терешка, приятеля Максимового.

— Терешко! Малук помирай! — кинулася вона до нього і навіть не здивувалася його несподіваній появі. — Рятуй мій малук!

Терешко хотів за звичкою відповісти жартом, втішити, довести, що все гаразд, але зиркнув на змарніле немовля і раптом гримнув на Палажку:

— Ану, бабо, мерщій! Давай хустку, чи що там є! Їдьмо, молодичко! Коні в мене добрі — вpaз домчимо.

— Гроші візьми!.. Вовківна ж без грошей не гляне, безладно метушилася Палажка. — Та не соромся: кажи, є в тебе гроші, чи ні?

- Є! Є! Я зараз їх забирай! Візьми малук! — крикнула Медже.

І помчала до своєї хатини.

Вона не думала ні про що, крім врятування дитини. Вона гарячково нишпорила в скрині, шукала ганчірку з уламком Максимкового дуката, останню надію на щастя. І, намацавши його, кинулася назад до челядні, де Терешко вже відв'язував коней.

На одного сів він сам, на другого посадив Медже з немовлям.

— Не бійся, ханумочко, коні смирні, - приказував він, поки Палажка метушилася біля дитини. — Ну, з богом!

Степ дихнув їй в обличчя міцним рівним вітром, сухим запахом колосся та полину. Небо здригалося чорною безоднею, виповненою зоряними вогнями, а з півдня вже яскравіше і сліпучіше спалахувало блискавицями. І тоді білясто і мepтвeно коливалися під ним жита і ще сухіше, тривожніше шаруділо колосся. Іноді крізь тупотіння копит yxo вловлювало далекий гуркіт грому. Тоді Терешко озирався і підосторожував коня.

Без слів, без думок мчала Медже назустріч вітрові. Вся істота її зосередилася на одному бажанні: «Швидше! Швидше!» Вітер тріпав її хустку, волосся. Вона не помічала нічого, крім хрипкого подиху немовляти, і їй здавалося, що коні ледве йдуть.

Несвідомо вкривала вона дитину, захищала від вітру і блискавиць. І не бачила, що білясте море пшениці змінилося баштанами, а потім низьким кучерявим вівсом. Очі шукали на обрії гостроверхі тополі Нової Рудні, де жила стара Вовківна. Та не боялась би вона кинутися аж у саме пекло, коли б це могло врятувати дитину.

Терешко відчував її муку, і гнав захеканих, коней. Хмари зростали. Тепер вже не тріпотлива блискавиця охоплювала обрії бузково-мертвеним полум'ям, а далеко-далеко блищали в хмарах вогняні батоги, наче підстьобували патлаті хмари, щоб швидше мчали вони назустріч вершникам.

І раптом пронизливий зойк примусив козака обернутися: Медже напівпідвелася в стременах і, простягаючи одну руку Терешкові, кидала у пітьму уривчасто і безладно:

— Сті-ій… Сті-ій! Шичо це?! Замовк він!.. Замовк!

Терешко зрозумів і так смикнув повід, що мало не впав o з коня. Кінь припав на задні ноги і захитався, як п'яний.

— Мовчить!.. Він мовчить, — белькотіла Медже, чіплялася за Терешка, і губи її тремтіли і хапали повітря, як допіру її немовля…

Терешко мовчки сплигнув з коня і кинув уривчасто, майже суворо:

— Давай сюди! Мабуть, зомлів!

Він нe йняв віри власним словам, але треба було щось робити, розрядити безвихідний розпач.

Він узяв дитину, схилився до неї. У горлі ще ледве чутно булькнуло востаннє повітря, і все замовкло. Одним ривком перекинув він татарці поводи, став навколішки, розкрив дитину і припав ухом до її серця, потім також швидко і діловито здобув шаблю і підніс сліпуче лезо до дитячих вуст. І коли спалахнула ще яскравіша блискавка, обоє побачили, що лезо не потьмарилося від дихання.

Терешко мовчки загорнув немовля. Татарка стояла над ним, вже відчувала правду і широко розкритими великими очима дивилася на козака.

— Ну, що ж, — тихо і просто сказав він. — Така йому доля судилася… Та воно й краще, бо ж декому життя гірше від смерті.

Медже не рухалася, стояла і сміялася жахливим беззвучним сміхом, від якого Терешка обсипало морозом. Потім заломила руки за голову, стиснула потилицю у долонях і, затремтівши від реготу, впала грудьми на землю. Коні злякано відсахнулися. Десь повільно і суворо пророкотів грім. Вітер здер хустку з Медже і побіг далі, хилячи хвилі колосся. А Терешко розгублено переступав з ноги на ногу і приказував:

— Та ти, татарочко, не тужи. Чуєш ханумочко? Адже ж воно більше не мучиться… І їсти-пити йому вже не треба…

Медже підвелася. Очі її палали у темряві, як у хижака. Нечувана, звіряча лють спотворила її риси. Вона піднесла руку і, загрожуючи хмарам і блискавкам, вигукнула лунко, несамовито:

— Шичо він тобі зробив? Шичо?! Я ж молився тобі?! Підкорявся. А ти!.. Чи то мало тобі воєн, страт, горя людського!.. Ти… людолове!

І, розридавшись, впала навколішки, підломлена власним поривом.

Терешко довго мовчав. Шукав слів утіхи, та тільки чухав кошлаті груди, потім впіймав коней і сіпнув татарочку за плече…

— Ну, що ж, поїдемо. Бачиш, яка буря йде.

Мовчки підвелася Медже, мовчки сіла на коня і взяла мертвого хлопчика. Їхали назад тихо, наче подих смерті вимагає спокійної і урочистої непоквапливості. Медже мовчала і тільки дивилася на дитину невідривними, повним розпачу поглядом, а Терешко приказував, потроху знаходячи розгублені думки і слова:

— Вірно кажу, ханумочко… Йому вже тепер краще… і тобі теж… Ну, виріс би, так хіба ж солодко було б йому жити?! Хіба ж падлюка Свиридович його б пожалів?!. Жив я по фільварках, знаю: наплодять вони, гади, діток, а потім ганяють на панщину, данинами сушать, наче сухотами… А люди терплять, мовчать… Воля божа, та й годі… А так: знайдеться тобі добрий козак, одружишся. Будуть в тебе нові дітки… Пильнуватимуть тебе стареньку… Ну, й чоловік ніколи не дорікатиме байстрям… От!.. А ти, жінка хороша… Кожен з нас ладен з тобою побратися, тільки ж хати нема…

Тихий стогін зірвався з вуст Meджe.

— Ну, от бачиш… А ми тебе ще тoдi, у похід, полюбили, як рідну. Кляли за тебе осавула-собаку. Його ж це, падлюки, дитина? — хитнув Терешко на мертве немовля і розгублено обірвав на півслові…

Медже зиркнула на нього і раптом з пекучою ненавистю і презирством кинула те, чого ніхто і ніколи не чув: — Не знай! Усі ви як Свиридович! Я ридав! Я кричав: «Ми не мурзаки! Ми бідні! Нема в нас невільник-козак!» Не послухали… Не пожаліли…..

Щось раптом стисло Терешкове горло, опекло йому соромом лице. Так он де він вперше почув цей голос, благальний, тремтячий від сліз і безсилої муки… Тоді… невже ж це його власна дитина? Або того білявого, по-селянському сором'язливого парубка-литвина, якого він підбурив на брудний і підлотний злочин. Хотілося сплигнути з коня, впасти до татароччиних ніг і благати прощення за гріх, якому нема на світі спокути. Але Терешко мовчав, кліпав очима, з властивою чоловікам легкодухістю, і розгублено озирався на хмари… Потім раптом гикнув і погнав коней учвал, рятуючись від погоди.

Крихітний горбок землі густо всипаний запашною м'ятою, рудими чорнобривцями і степовою рум'янкою. Шумить над ним стара липа, ронить золотавий цвіт, дихає, медом. Гудуть над нею мохнаті джмелі і стрункі золотаві оси. А над могилкою сидить Медже з Терешком і тихо, покірливо хитає на його слова головою:

— Така йому вже доля судилася… А проти долі не підеш. Бо ж вона не підкова, руками її не переломиш. От, скажімо, побивалися ви, татари, тоді у Каффі. Гадали: вже й смерть прийшла. А був я нещодавно у Києві, бачив, як там живуть твої земляки. Одні по цехах майструють, інші крамарюють, а дехто на тафах рибалчить. От пам'ятаєш Ахметку, якого забрали з тобою разом? Ти завжди його кликала, коли наші байдаки спливалися. Тепер він у Києві, на Дніпрі рибалчить. Ситий, взутий, одягнений. Медже зводить на Терешка великі очі. Іскра подиву, радості і недовір'я спалахує в них, і вона хапає Терешкову руку:

— Ахмет? Правда, Ахмет? Такий великий? Він брат мені найбільший. За батка мені був, коли батка вмираль. А ти не брешеш, Терешко?

— Та їй-бо, — перехрестивси Тереш ко. — Щоб я луснув, коли брешу.

Але Медже була надто схвильована.

— Але… як він потрапив до Києва? — допитується вона недовірливо. — його ж Ничипоренко забираль до себе на хутір? Там, на Базавлук…

— Так Ничипоренка ж забито в Московщині! І батька, і сина. А Ахмет тоді у валці погоничем був. Ну, бачить-хазяїна забито, чого у тенетах сидіти, коли тенета подерті. Поверталися козаки додому, забрали його з собою. А в Києві здибав він земляків — з ними залишився.

— А він до Каффи не піде? — не відстає Медже.

— А що він у Каффі забув? Адже хата ваша згоріла, а землі своєї катма. За тебе розпитував. Якщо, каже, побачиш — перекажи, хай до Києва проситься разом із Свиридовичем. Тоді й побачимось. А ще Максимку у Києві бачив, — раптом пригадує Терешко. — Теж про тебе питав, чи не бачилися ми часом з тобою.

Медже мовчить, тільки обличчя її полотніє, набуває тону старої слонової кості, а тремтячі губи питають:

— А шичо Максимка там робить?

Терешко аж свиснув.

— Стерво він, Максимка, он що! В Сагайдака весь час крутиться. Пісень про нього співає. До панів на бенкети ходить, на кобзі грає. Погладшав. Морда, як окіст.

— А у похід ходив Максимка? — з зусиллям розпитувала Медже, хоч Терешко боляче вразив її своїм словом.

— Ходив. Та люди билися, а він, як баба, у таборі сидів. Проте здобичі привіз повні торби. І тобі шуби, і тобі шапки, і хутра, і пояси… Хату собі будувати збирається.

Новини і хвилювали, і тішили Медже, і раптом вона з жахом згадала, що взяла сплатити Вовківні заповітний уламок дукату і загубила його десь у степу. А знівечене горем серце мліло і тріпотіло при думці про молодого козака.

Тон Терешка стає сухий і ворожо-насмішкуватий, але Медже треба довідатися про все-все. Вона перемагає замішання, дивиться кудись убік і питає про найголовніше, що давно вже мучить її жорстокою і неухильною підозрою, тому що так давно нема від Максима звісток.

— Ну, а ханум у Максима є?

Терешко спльовує крізь зуби і недбало кидає:

— А чорт його зна! Певно, є, бо видно, що людина збирається одружитися. Навіщо б йому хата була?!

Терешко нічого не каже напевно, але Медже здається, що вона почула моторошну, недоказану новину… Вона в'яне, зщулюється у купочку, як мімоза[290] від грубого дотику. Нема про що їй говорити далі… А очі невідступно дивляться на вогкий горбок, під яким спить її люба дитина. І щось подібне до сорому, що крім дитини хтось інший досі жив у її серці, заступає її очі сльозами. «Прости!. Прости! — кричить її серце. — Тебе одного мусила я любити! Лише тебе. Чи не тому відібрала месниця-доля, що іншого пустила я до серця свого!»

Терешко не розуміє, що сталося з татарочкою, і довго, докладно розповідає про козаків, про Тимка, живцем замурованого у монастирських печерах, про панів радців, що обрали до ради рудого Кузьменка.

Медже не слухає, у думках кличе своє немовля і раптом скрикує у нестямі:

— Мовчи! Мовчи! Він спить у землі, а ти… Не можна тут казати про живі!.. Він отут спить! Мені із ним треба…

Терешко уриває на півслові, раптом пригадує нічну розмову в степу, стягає шапку з голови, зосереджено дивиться у землю і довго чухається і зітхає.

«А що, коли дійсно це його дитина?»

І думка, що Медже колись пізнає в ньому гвалтівника, охоплює його таким жахом; що слова засихають у нього на губах, наче підкошена трава під липневим сонцем.

Довго мовчить, він, а потім питає:

— Згодом буду я в Києві. Що переказати Максимові? Медже підводить голову і зиркає на козака, сухими, палаючими очима:

— Нічого, — карбує вона. Не треба! Хай мене Ахмет забирай до себе. До Каффа підемо, у свій країна.

Два дні прожив Терешко на хуторі Свиридовича. Він чекав товаришів, щоб разом вирушити до Базавлуку, а вони десь забарилися.

Медже майже не розмовляла з ним. Гордість і несвідомий сором за своє розбите кохання не давали розпитувати про Максима. Соромно було і перед втраченим немовлям за мрії про щастя. Гіпнотичною силою вабило її під стару липу, на крихітний могильний горбок. Годинами сиділа вона біля нього, іноді плакала, іноді співала колискових пісень, і тоді їй здавалося, що це не могила, а справжня колиска, уквітчана чорнобривцями і степовою м'ятою.

Вона майже не приходила до челядні, заглиблена в своє горе, самотність і розпач. Баба Палажка кликала її обідати або вечеряти і, не докликавшись, насипала миску борщу з кращим куснем м'яса і йшла на могилку, знала наперед, що сидить біля неї змарніла татарочка з великими блакитними очима, повними сліз і безкрайої туги.

— Їж, серденько. Гріх так побиватися. Cамa ще помреш, не дай господи, — приказувала вона. — Танеш як свічечка. Самі очі зосталися — як ті криниці під небом.

— Хай помираль — беззвучно посміхається Медже. — Я там його няньчити буду. Нікому не треба татарський жінка. Свій козацький кращий.

Якось увечері, коли Терешко сидів на ганку з старим Ничипором і награвав на сопілці якоїсь сумної пісні. Медже зупинилася у кущах бузинника, і до нестями захотілося їй ще раз повернути ніж у рані, розпитати, довідатися про Максимку, але соромно було говорити перед дідом Ничипором. А дід, як на гріх, поринув у спогади і довго і нудно розповідав про походи Самійла Кішки.

Росяна прохолода линула з степу, віяла запахом м'яти і полину. Клякли ноги. Медже не виходила з кущів, очікувала, коли старий закуняє, та так і не дочекалася: баба Палажка покликала їх вечеряти, а потім Терешко вклався спати — перед дорогою.

А коли поїхав Терешко, стримано попрощавшись із нею і, мабуть, радіючи з того, що не виказав своєї таємниці, вона кинулася йому навперейми городніми стежками, порослими споришем і лободою, і все вимахувала худорлявенькою рукою у короткому обірваному рукаві.

Терешко не обертався, не чув за тупотінням коня її благальних покликів. І, захлинаючись, впала Медже на дорогу, обличчям в оксамитову куряву, а потім весь день аж до місячних присмерків шукала на битому шляху ганчірку з уламком золотого турецького гасене.