Муравлик Ферда

ЯК ДЯДЬКО ДЖМІЛЬ БИВСЯ ОБ ЗАКЛАД

Мусимо признатися, що наш Джміль був поганий джміль. П’ятірку з поведінки ви б йому не поставили. Ба навіть четвірку. Цей Джміль був такий собі дядько «ледве-ледве на трійку». Він не дбав про нектар для свого гнізда — дбав лише про те, аби сам напився.

Тільки-но Джміль повісив трубу на шию Ферді (але ж і вигляд мав Ферда з тою трубою!), як притьмом побіг до квітки.

— Побиймося об заклад, Фердо, що я вилізу на цю квітку на самих руках! — закричав він задиристо й одразу ж ухопився за стебло самими руками. І справді, не торкаючись ногами, зіп’явся аж нагору.

Ферда уважно дивився. Поправляв на плечі трубу й голосно висловлював своє захоплення, аби потішити Джмеля. Але нараз він побачив, що Джміль на квітці занурив хоботок у келишок і випив увесь нектар, який там був.

«Ач, хитрюго, видно, ти не так хочеш тренуватися, як пити! — сказав собі Ферда.— Ну, гаразд, нехай буде по-твоєму».

Дядько «ледве-ледве на трійку» після доброго ковтка облизавсь і вже став біля другої квітки.

— Побиймося об заклад, Фердо, що на цю квітку я вилізу задом наперед, униз головою!

«Ти хитрий Джміль, — подумав собі Ферда. — Але гаразд, я тебе потішу».

І вголос сказав:

— Це неможливо, пане Джмелю, цього ще жоден джміль, жоден жук не міг зробити. Таке було б до снаги хіба що ракові — рак лазить задки, але ж він не може сп’ястися на квітку.

— Побачиш, що я це зможу! — задзижчав Джміль і, справді, за хвилину був нагорі й знову, звичайно, напився. І не раз. На стеблі була ціла китиця келишків, повних нектару, й Джміль геть усі їх вилизав, до останньої краплини.

«Об який іще заклад битиметься зі мною цей дядько «ледве-ледве на трійку»?» — подумав Ферда, коли побачив, як у Джмеля горять очі і як він, хитаючись, іде до дальшої квітки. Аж тут почув:

— А п-побиймося об з-з-заклад, Фер-фердо, що я на т-т-ту квітку-вітку вилі-лізу носом! — патякав Джміль біля третьої квітки.

— Цьому я вже ніколи не повірю! — вигукнув Ферда.

І справді, цьому він не вірив. Де ж би таки джміль зміг лізти носом? Мабуть, уже й не знає, що говорить.

А дядько вже й справді не говорив. Він співав:

— Тричі по три — дев’ять, а хто гуде — ведмідь!

І раптом почав сперечатися сам із собою:

— А чому це ведмідь? Адже джміль — також гуде! А чи може ведмідь лізти носом? Не може. То тільки я носом...

А насправді він був радий, коли Муравлик допоміг йому вилізти на квітку звичайнісіньким способом.

Нагорі дядько пив. Довго пив. А коли допив, то знову почав колобродити:

— Побиймося об заклад, Фердо, що я стоятиму на голові до шістдесяти!

— Ну, тоді, пане Джмелю, вам можна йти працювати до цирку! — під’юджував його Ферда, бо самого брала цікавість, як то воно буде.

— А я це зроблю ще краще! Ну, лічи! — розхрабрився Джміль і став на голову.

— Один... — почав лічити Ферда, але не встиг він сказати «два» — Джміль упав на траву. А коли Ферда сказав «три» — Джміль спав як убитий.