ПРО МАЛИХ ДІТЕЙ, ЩО БУДУВАЛИ ПІД ВОДОЮ ХАТКИ

А метелик-нетля вже летів високо в повітрі й ніс на собі Ферду.

— Ти вмієш добре будувати, хлопче, — сказав він, коли вже пролетіли через дев’ять жучиних гір, дев’ять дощових нірок, шість жаб’ячих калюж і сіли нарешті на землю. — А чи зможеш ти будувати під водою?

— А чому б ні? Тільки навіщо це вам? — здивовано спитав Ферда.

— Ось побачиш, як заведу тебе до наших дітей, — сказав метелик, знов узяв Ферду на спину й полетів з ним далі, аж поки приніс його до маленького швидкого поточку.

— Бачиш? Ми з тобою у нетлів. Я — тато-нетля, поряд живе дядько-нетля, там далі — дід-нетля, а ось тут — діти кума-нетлі, — показав він на чистесеньке дно. — Дітей-нетлів ти, мабуть, ще зроду не бачив.

Діточки, це було справжнє диво! На це треба хоч раз поглянути! Такі маленькі черв’ячки шмигали по дну, й кожен з них був господарем власного дому. В кожного з них була власна хатина. Кожен сидів аж по шию в якійсь міцній коробочці, і тільки голова та лапки, які росли в них десь біля шиї, виглядали з тієї хатинки. І кожна хатинка була інакша.

Одне мале нетлятко ніби сховалося в довгий плетений кошичок, друге зліпило собі хатинку з камінців і черепашок, третє — з дрібного піску. Як я вже сказав, кожне нетлятко сиділо в хатинці так, що тільки лапки та голова виглядали назовні. Коли підпливав хтось, хто міг би скривдити їх, одразу ж кожне нетлятко ховалося в хатину так, що не видно було ані волосинки. А коли навкруги було безпечно, нетлятка одразу ж висували з хатинок голови та лапки й плавали по дну, ловлячи у воді що було їстівного.

Ото диво! Нічого такого Ферда ще зроду не бачив.

— Я б дивився на них з рана до вечора, — зітхнув він і став навколюшки біля води.

— Те, що ти бачиш,— сказав йому тато-нетля, — то ніяке не диво. То просто кумові діти. Інші теж будують собі такі хатинки. Проте мої личинки повинні мати хатки в сто разів кращі, і ти збудуєш для них ті хатки. Збудуй щось таке, аби про це говорили в цілому світі й цілий світ ходив на це дивитися.

— А тут, — вів метелик далі, — ось тут — мої діточки. Вже починають обгортатися піском!

Справді, трохи далі, в струмочку, було видно маленьких черв’ячків. Вони лазили по дну й тягли за собою довгі тільця, уже трохи обліплені піском.

— Ну, то берися до роботи! Завтра я прийду подивлюся, — сказав тато-нетля й полетів у кущі.



Загрузка...