Муравлик Ферда

ПРО БЛОХУ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ХЛОПЧИКА

Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.

Як це зробити? Пішла вона до жука-чарівника й розповіла йому про своє бажання.

— Люба блохо, — сказав їй чарівник, — це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш — гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.

Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив’язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.

Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.

Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: «Рятуйте!» або «Пожежа!».

Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.

Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто — тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і — гоп! — стрибнув аж на два метри.

Побачив це вчитель і вирішив, що той хлопчик повинен стати спортсменом, і записав його до найзнаменитішого спортивного клубу.

Зрозуміло, що наш хлопчик потім усі змагання із стрибків вигравав, про нього писали газети цілого світу, і кожна дитина між іграшками мала його фотографію. Коли ж траплялося, що про хлопчика два дні чомусь не писали й не говорили, він відривав од черевиків одну підкову, щоб бути легшим, і одразу стрибав на півметра вище.

Під час олімпійських ігор він заявив, що перескочить перекладину на такій висоті, як вежа. З нього сміялися й казали, що він занадто самовпевнений. Проте скликали інженерів, наказали привезти підйомні крани та пожежну драбину й спорудили перекладину на висоті вежі, ба навіть трохи вище. Умисне, щоб хлопчик її не перестрибнув.

Подивитися на змагання прийшло стільки людей, що довелося збудувати шестиповерхові трибуни, але й тих не вистачило. Коли хлопчик побачив, що йому поставили перекладину вище од вежі, він тільки всміхнувся. Потім скинув черевики з гирями й гайками, босоніж розбігся проти перекладини і — гоп! — легко перестрибнув її. Ото було слави та оплесків! Щастя, що трибуни не завалилися. Хлопчик дістав золоту олімпійську медаль, а глядачі на спогад вирішили подарувати йому найвищого звіра. Зібрали між собою гроші й купили хлопчикові жирафу.

Хлопчик був радий і відтоді завжди стрибав босий і щоразу перестрибував через перекладину вищу, ніж вежа. І це було до того часу, коли він знову мав перетворитися на блоху. В останній день свого людського життя хлопчик віддав жирафу в зоологічний сад на своїй батьківщині, й діти мали з неї багато радості.

Коли ж потім він повернувся до своїх і все розповів своїм друзям і подругам, всі блохи йому заздрили.

— Якби я вміла так стрибати, — зітхнула одна личинка, — я б перескочила через струмок.

— Якби я так уміла стрибати, — сказала друга, — то перескочила б через гору над нами й стрибнула б там, у долині, у другий струмок.

— А я, — поспішила додати третя, — я б стрибнула аж кудись до школи, а там би стрибала в воду й показувалась дітям. Ото б усі дивувалися!