Муравлик Ферда

ПРО ЗЛУ БАБУ-ЯГУ, ЯКА ДІСТАЛА ПО ЗАСЛУЗІ

— Ой, яка шкода, що ту стоногу відпустили, мені так хотілося подивитись на неї! — запищав Куриголоско.

— Швидше стоногу! Куди ви її поділи? Затримайте її! Ми пообіцяли нашій малечі, що ви їм покажете стоногу! — пробігли нагору нянечки, геть захекані, й хапалися за голови, коли побачили, що стоноги вже немає.

— Справді, треба було їм показати стоногу. Всі дітки так хотіли побачити її! — засмутилася найстарша й найкраща нянечка.

І це була правда. Можливо, малята внизу в коморках почули, що стонога втекла, а може, комусь не було чого робити, й хтось сказав їм про це.

— Ве-е-е! — зняли вони такий плач, якого мурашник і не чув ще.

Що робити? Не можна ж, щоб діти увесь час плакали. Щось треба придумати. Ферда збіг униз.

— Увага, діти, хто сидітиме тихо, хто не буде ані плакати, ані кричати, той побачить гарну виставу. Хочете послухати?

Мурашенятам було цікаво. Всі одразу ж утерли сльози, позатихали; мовляв, Фердо, ми вже всі хороші, можеш починати.

До речі, ви не думайте, що мурашенята схожі на маленьких мурашок. Де там! Мурашенятка на вигляд такі, як безногі черв’ячки, і тільки як нянечки загорнуть їх у пелюшки і повкладають спати, тільки тоді в них повиростають ноги, голова, вусики, спинка, й тільки в тих пелюшках мурашенята перетворяться на справжніх мурашок.

Саме цим маленьким безногим черв’ячкам хотів Ферда показати якусь виставу, щоб вони не плакали. Він умить був готовий. Поставив перед собою дві дошки й почав:

Слухайте, панове й пані,

Моє цікаве оповідання,

Про злу бабу-ягу,

Що жила у ліску,

Що дітей хотіла з’їсти.

Хто цікавий — прошу сісти!

І поки це говорив, змайстрував із зеленої хустинки фігурку Єнічка, а з блакитної — фігурку Марженки. Ці ляльки він насадив собі на пальці — і ось уже Єнічек та Марженка прогулюються по краю дошки.

— Чи бачиш ти оті великі дерева? — питав Єнічек і показував на сволоки в кімнаті.

— А ти бачиш оті гарні грибочки? — і собі питала Марженка й показувала на малюків, що були найближче.

Діти почали сміятися.

— Я зірву собі оту ягідку,— сказав Єнічек і смикнув найближче немовля за волосики.

— І-і-і-і! — запищало маля й швиденько відхилилося.

— Погляньте, які вони цікаві, замалим на сцену не вилізли! — сміялися мурашки з проходу.

Вони поставали за рогом і самі хотіли хоча б краєм ока подивитися виставу. І Трумбелінек, трошечки дурненький, але добрий мурашка, стояв там.

На Фердиній дошці саме з’явилася хатка баби-яги.

— Ах, любий Єнічку, отут ми й сховаємось! — пищав Ферда тоненьким голоском і рухав блакитною фігуркою, ніби це говорила Марженка.

— Гаразд, гаразд, постукаймо в двері! — відповіла низьким голосочком зелена фігурка-Єнічек і присунулась до хатки баби-яги.

— Не йди туди, Єнічку, там баба-яга! — кричали Єнічкові мурашенята.

Вони геть забули, що це — тільки вистава. Але де там! Єнічек не послухав застережень і далі стукав у двері баби-яги.

— Єнічку, Єнічку, не роби цього, з тобою може лихо скоїтись!

Малята з жаху притулилися одне до одного.

І глядачі з коридора теж так захопилися грою, що брали все за правду. А Трумбелінек навіть пробурчав:

— Хай тільки спробує баба-яга вистромити голову. Ми їй покажемо, де раки зимують.

І взяв у руки дрючка. Інші також побрали дрючки або камені.

Коли це насправді з’явилася баба-яга. А був це Ферда з розмальованим горщиком на голові.

— Курзю-верзю, я вас із’їм! — загугнявив він страшним голосом з-під горщика. — Але спочатку я вас ізварю.

Ой лишенько, що тут сталося!

— А не з’їси, не звариш! — закричав несподівано Трумбелінек з коридора, й на Ферду полетіло каміння та дрючки.

Вмить горщик було розбито, хатку баби-яги зруйновано, й великі мурашки кинулися на сцену. Вони перелізли через дерев’яну дошку, й Трумбелінек почав молотити Ферду, наче жито на току.

Ото Ферда заробив! Ото бідолаху відлупцювали! А все тільки за те, що так добре грав. Якби був грав гірше, ну хоч трохи гірше, якби говорив своїм власним голосом, а не як баба-яга, то всі б упізнали його. А через те що він грав добре, всі подумали, ніби це справді лиха відьма, й набили його.