Муравлик Ферда

ПРО ГРІЗНУ КОМАШИНУ ПОТВОРУ

Наступного дня з’явилося щось схоже на маленьку бабку. Воно закліпало малими оченятами й забрало Ферду з собою.

Власне, це щось було зовсім не бабка. Воно мало вусики, і коли сіло, то склало свої крильця назад за спину. Отже, сідало зовсім не так, як справжня бабка, його звали Мурашиний Лев Малюк.

Воно прив’язало Ферду на мотузочок і помалу летіло над ним. Це було кумедне видовище. Ніби Ферда вів на мотузочку Мурашиного Лева. Ніби купив його десь по дорозі, де продавали повітряні кулі й усякі інші летючі цяцьки.

Тому за Фердою бігла ціла зграя цікавих малих жучків, але жоден з них не одважився спитати, де можна купити таку дивовижну іграшку.

— Мурашиний Лев! Це — чудернацьке ім’я, — довірливо розмовляв з Фердою Мурашиний Лев. — Мені воно зовсім не пасує. Хіба я, такий малюк, схожий на якогось лева? А звуть мене так через мого сина. Бо він справжній лев! Справжнісінький дикий мурашиний лев!

— Гр-р-р-р-р! — заревло вдалині.

Всі, хто був поблизу, вмить зникли, тільки Ферда не міг утекти, тому що був прив’язаний.

— Чуєш його? — гордо промовив батько Малюк. — Це — він. Син мій!

Ферда зблід. Ще в мурашнику він чував про молодого мурашиного лева, який пожирає мурашок. Але завжди думав що це лише казка.

— Гр-р-р-р! — почулося знову, аж трава зашелестіла.

Чи не до лева це веде Ферду батько Малюк? А що, як той лев Ферду з’їсть?

— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! — заревло знову, аж каміння посипалось.

— Гарний у нього голосок! — засяяв з радощів батько. — Здоровий голосок. То він, напевне, вже їсти хоче!

— Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! Гр-р-р-р!

Ферда від страху вже не міг іти. Новий хазяїн волочив його за собою.

— Не бійся, любий Фердо. Це мій синочок радіє, що я до нього йду.

— Гр-р-р-р! — заревло вже так близько, що Ферда аж упав.

— Ми вже прийшли, — радісно запищав Мурашиний Лев. — Зараз побачиш мого малого синочка, зараз побачиш мого Тютінечка!

Він вийняв ключі й відімкнув темну дірку між камінням.

— Виходь, Тютінку!

Якби ви бачили малого Тютінка! З дірки вилізла страшна потвора з грізною пащею й з довгими гострими щелепами, з ланцюгом на шиї і відразу ж кинулася на Ферду. На щастя, Тютінків тато міцно тримав ланцюга.

— Почекай, маленький, не кидайся на нього, він тобі дбатиме про їжу!

Але Тютінек аж пручався, вив і ревів, кидався — і все на Ферду.

— Дурний ти, — заспокоював тато свого синочка. — Його не треба їсти! Він приганятиме тобі найсмачніших і найжирніших мурашок! Поглянь, Тютінку! Ти, як завжди, загребешся в свою ямку, а Ферда приводитиме найкращих мурашок, одного за одним, просто тобі до ротика. І ти собі гарненько будеш гамати. Ну, то як? Я ж для того й купив його тобі! Хе-хе-хе!

— Ха-ха-ха-ха! — зареготало страхітливим сміхом дитя й уже на Ферду не кидалося.

— От бачиш, який ти розумний. Тепер я вже можу зняти ланцюга з твоєї шиї. Візьми гарненько Ферду за руку, й спробуйте полювати вдвох, — задоволено сказав Мурашиний Лев і послав їх на лови. — А ти, Фердо, слухай Тютінка, наганяй йому добру їжу, а то я тебе відішлю назад до пані жужілки! — пригрозив він на прощання Ферді.