Муравлик Ферда

ПРО ТЕ, ЩО СОНЕЧКУ ДО ВПОДОБИ, АЛЕ ПРО ЩО ТРЕБА СПОЧАТКУ ПИТАТИ В МАТУСІ

Поки ніч розпрощалася з вечором і привіталася з ранком, на межі біля купки каміння виросла гарненька хатинка. Підвалини її були муровані з піску, замішаного на слимаковій слині, за балки правили галузки, стіни були виплетені з трави, а дах — складений з кусочків кори. Один димар був з трубчастого стебельця кульбаби, а другий — мурований з цегли. На дверях красувався напис: «Муравлик Ферда, майстер на всі руки»; біля дверей — лавочка, а на тій лавочці сидів дуже задоволений Ферда і дригав ногами.

Бо що йому лишалося робити? Плакати й нарікати на те, що загубив свій мурашник? Е, ні! Проживе якось і сам.

І отак, гріючись на сонечку, Ферда раптом почув, як щось задзижчало над його головою. Ось те щось сіло поряд на камінь, сховало крильця під надкрилля і якусь мить опоряджало свої шати. Це була якась панна Сонечко. Вона вдавала, що не бачить Муравлика, й чекала, поки він сам підійде до неї.

— Так це ви той пан, — спитала Сонечко несподівано, — що вчора їхав у чудернацькому тарантасі?

І, діставши дзеркальце, вона поправила зачіску на чолі.

— Звичайно, що я. А правда — то був чудовий тарантас? — запитав у неї Муравлик. Панна Сонечко йому дуже сподобалася.

— Ще б пак! Я теж хотіла б такий мати, — зітхнула панночка. — Тільки не з Слимаком в упряжці, як то було у вас, — додала вона трохи ущипливо.

— Та я того Слимака запріг просто так, — квапливо пояснив Ферда, — тільки для жарту. Якщо б ви особисто забажали покататись, то довелося б запрягти коника. Мабуть, якогось зеленого. Бо ті, гніді, знаєте, дуже норовисті. Коли б ви забажали, я б приручив для вас такого коника, — захоплено пообіцяв Муравлик.

— Я спитаю в матусі, — відповіла Сонечко, погордливо, ледь-ледь помітно кивнула голівкою, розіп’яла надкрилля і — хур-р! — полетіла собі геть. Муравлик довго дивився їй услід, аж поки вона зникла вдалині. Дуже сподобалась йому панна Сонечко!