Небезпека рецидиву

Розділ 11

Переді мною на столі лежав протокол судових засідань у справі Альвіна Му. Я зателефонував до суду, щойно ми повернулися з відпустки, і вже наступного дня протокол лежав у моїй поштовій скриньці. Судовий протокол — це кістяк справи, нотатки судді не про злочин, а про те, що і як відбувалося під час засідань, хто виступав, хто свідчив, коли почалася процедура й коли закінчилася. Я гортав аркуші, шукав конкретної інформації і знайшов на одній з останніх сторінок.

«Свідок Ніна Гаґен, дата народження 03.08.1969. Медсестра». Потім — адреса й стандартне формулювання: «Складено присягу».

Останнє означало, що вона присягалася говорити правду й лише правду, нічого не приховуючи. Цікаво, чи так воно було насправді.

Ніна Гаґен сиділа ось тут, переді мною, у моєму кабінеті, не так давно, кілька тижнів тому. Спершу розповіла мені свою історію, потім ми ще півгодини сиділи й чекали, доки я зможу відвести її на допит. Я спробував відмотати в пам'яті той день, згадати про що ми говорили, але, мабуть, я був занадто збуджений її свідченнями. Думки тоді закрутилися на найвищих обертах, бо ж випала несподівана для мене можливість виграти справу, і я не надто уважно прислухався до її слів. Та й балакали ми опісля мало. Їй принесли каву. Здається, я запитав її, звідки вона приїхала і скільки часу вже тут проживає, але відповідей не пам'ятав, окрім того, що родом вона з якогось маленького містечка на сході Норвегії. Її діалект звучав у моїх вухах, як щирий естланнський, без характерних для інших діалектів домішок, тож вона могла бути, звідки завгодно.

Пригадую її зовнішній вигляд. Не молода, не стара. Зріла жінка. Дуже приваблива. Повнотіла, але не огрядна. Просто її було багато: груди, стегна, трохи занадто м'язисті литки, але довгі ноги це компенсували. Світле волосся. Обличчя без косметики, не вродливе, зате милі, повні, чутливі вуста. Її обличчю бракувало міміки, було ніби закрите від світу, не жило; важко було відчитати, що відбувається у її душі. Вона жодного разу не всміхнулася.

Уміла бути переконливою, це я добре запам'ятав. І в моєму кабінеті, і в суді. Ділова, послідовна й упевнена.

Ще я пригадав її руки. Лише руки порушували цілісне враження спокою і самовладання. Вони перебували в постійному русі. Жінка м'яла долоні, потирала побічниці стільця, обсмикувала штани. І нігті мала короткі, обрізані попід саму шкіру.

Я зітхнув і переписав на маленький жовтий аркушик її адресу. Я нічого про неї не знав, і уявлення не мав, звідки мені починати. За браком інших ідей, я сів до авта і поїхав у той спальний район, де вона мешкала.

Ми приїхали додому з Італії чотири дні тому, тоді ж і осінь прийшла, ніби чекала нашого повернення. З літака сходили в теплих променях надвечірнього сонця, а вранці прокинулися під завивання осіннього шторму, який обривав листя і гнув ледь не до землі дерева в моєму садку. Відтоді вітри й дощі вже не вщухали.

У темряві важко було роздивитися назви вулиць, я трохи поблукав, перш ніж знайшов потрібну. Я повільно котив авто. Ніде ні душі. По обидва боки вулиці тяглися стандартні будиночки, побудовані наприкінці сімдесятих років минулого століття — маленькі коробочки з пласкими дахами, обшиті зовні коричневими дерев'яними панелями. Праворуч у мокрих декоративних кущах квітників світилися садові ліхтарики. Будинки ліворуч виходили на дорогу вікнами віталень, у кожному вікні мерехтіло блакитне сяйво від телеекранів. Окрім вікна Ніни Гаґен. Вона мешкала в будиночку в самому кінці житлової забудови.

Я зупинився біля тротуару. У будинку темно й тихо. Ані вуличних ліхтарів, ані лампадок. Нічого. Ніни вдома не було. Вікна заслонені гардинами. Чомусь мені здалося, що в будинку ніхто не живе, що з нього виселилися. Я вимкнув двигун, перейшов вулицю до заїзду на її подвір'я, відхилив покришку поштової скриньки. Під покришкою на клаптику паперу виднівся майже стертий напис «Гаґен». Ні пошти, ні газет, ні реклами. Я підійшов до вхідних дверей. Розгледіти щось у пітьмі важко, але прізвища на дверях начеб не було.

Я повернувся до авта, посидів якийсь час у темряві, поміркував. Її немає вдома, але це ще нічого не означало. Однаково не мало сенсу розмовляти з нею, навіть якби й була вдома. Що я їй сказав би? Я міг подзвонити в двері, а коли вона відчинила б, сказати, мовляв, мені здається, що вона збрехала в суді, та я згадав її спокійні сіро-блакитні очі, виважений тон і зрозумів безсенсовність такої спроби. Відчув себе якось не на місці, завів авто і поїхав геть. Я мусив роздобути щось вагоме, конкретне, тільки не знав, що саме, і як його роздобути. Я ж не слідчий, не мав ні відповідної компетенції, ані ресурсів.

— Це без сенсу, — сказав я. — Я уявлення не маю, що треба робити чи як треба робити. Усе це якась дурня…

Карі уважно мене слухала.

— Гм, розумію…

— Ліпше забути і крапка.

— Можна й забути. Але…

— Що — але?

Барі зам'ялася, не відразу відповіла.

— Річ у тому… якщо Альвін убивця, якщо він убив Майю, то таке вбивство називається… вбивством на сексуальному ґрунті, так?

— Так, це вбивство на сексуальному ґрунті.

— Така особа… я не зовсім певна… Зрештою, нічого про це не знаю, просто гадаю, що така особа неодмінно уб'є знову. Якщо зуміє. Він може відчувати тягу. Потребу, — Карі аж затремтіла.

Її слова запали мені в голову.

— Так, твоя правда. Він знову уб'є.

Барі не мала до мене жалю.

— То чи вихід — просто все забути, як кажеш, Мікаелю?

Карі мала рацію, і я від цього дратувався ще більше.

— То що я, на твою думку, повинен зробити?

— Знайди собі помічника. Поговори з кимсь у поліції, напевно, ж когось там добре знаєш. Поговори віч-на-віч. З отим… як ти його називаєш? Сонцесяйним? Поговори з ним!

— Та ти не знаєш, про що кажеш! Сонцесяйний ненавидить мене!

Карі стенула плечима.

— Не думаю. Навпаки, мені здається, він тебе любить. Просто ви, певною мірою, стоїте по різні боки барикад, і це його сердить. Але ж ти також іноді мене сердиш… Це ще нічого не означає!

Задзвонив телефон. Карі підвелася, зняла слухавку. Повторила кілька разів «Алло!», перш ніж з роздратованою міною покласти слухавку на місце.

— Хто там?

— Ніхто. Тільки шелест у дротах. Уже вдруге за день. Неприємно…

Сонцесяйний недовірливо подивився на мене.

— Гадаєш, я заради тебе переступлю закон? Тобі що, перевернулося у голові, Бренне? — він потрусив своїми кучерями, що рудою хмарою огортали його голову, і пласке обличчя з кирпатим носом та веснянками розтягнулося не то гримасою, не то усмішкою. — Та ти жартуєш! Сам не згірш за мене знаєш, проводити пошук у базі даних без належних підстав незаконно, не кажучи вже про передавання інформації стороннім.

Ми вже добряче посиділи, допивали по третьому кухлю. Я зателефонував йому й попросив зустрітися. Трохи провагавшись, Сонцесяйний погодився. Ми пили пиво і тягнули час, теревенячи про всякі буденні речі, аж доки я помітив його нетерплячку. Отоді й поставив своє запитання.

Я підняв руки долонями вперед, ніби обороняючись.

— Розпружся! Дай розповісти, чому я до тебе звернувся, а ти сам вирішиш, що робити. Я тебе почастую ще одним пивом. За дармове пиво можеш принаймні вислухати мене.

— Гаразд, — неохоче погодився Сонцесяйний. — Однак ти несповна розуму, якщо думаєш, що я на таке піду заради тебе.

Ми зналися багато років, але тільки по роботі. Він був слідчим у відділі наркотиків, а я захищав наркоманів і дрібних наркодилерів. Рік тому я захищав у суді одного серба, звинуваченого в убивстві. Серб був, до того ж, босом серед наркоторговців міста. Я добився його виправдання у справі про вбивство, а Сонцесяйному це не сподобалося. Він не сумнівався у винуватості серба, казав мені про це не раз, але я знав — чоловік не винний. Сонцесяйний так і не пробачив мені того виграшу, та в усьому іншому Карі мала рацію. У наших стосунках панувала взаємоповага, ба більше — взаємна симпатія, хоч ми ніколи її не демонстрували.

Я розповів йому всю історію, від початку й до кінця. Сонцесяйний слухав, не перебиваючи. Час до часу відсьорбував з кухля великий ковток пива. Коли я закінчив розповідь, він ще довго сидів непорушно, потім мовчки підвівся. На якусь мить мені здалося, що Сонцесяйний зібрався геть, натомість він попростував до барної ляди і приніс ще два пива. Важко гепнувся на стілець.

— І що ти про це думаєш? — запитав я.

— Думаю, це порядне лайно!

Я мало що міг заперечити. Ми ще трохи посиділи в тиші, а тоді він перегнувся через стіл.

— А ти маєш рацію! Хлопа виправдано, і нової справи так просто не відкриєш. Вірю, тебе засмучує. Я завжди казав, що ти маєш гівняну роботу, Бренне! Захисник!!! — він наче виплюнув те слово. — Змарнувати життя і талант на порятунок від тюрми всілякої нечисті…

Я вже хотів заперечити, але він не дав мені й рота розтулити.

— Дуже хочеться сказати, що ти на це заслужив, що тобі дала по пиці ота реальність, яка криється в надрах твоєї роботи. Але…

Я чекав.

— Твоя правда. Той, хто вбив Майю, уб'є знову. І ще… цей свідок, Ніна Гаґен, є, ймовірно, правильною ниточкою. Побачимо, що я нарию. Дай мені кілька днів. Але не забувай, хлопці з відділу ідентифікації вже гарантовано перевірили її особу, ще під час суду.

— Я знаю. І все ж, можливо, залишилася непоміченою якась дрібниця, яку досі не вдалося намацати. Настільки крихітна зачіпка, що ніяк не годилася, аби використати проти неї в суді, зате могла б дати мені… слід чи натяк… — мій голос потих, я не зовсім розумів, на що сподівався.

Трохи помовчавши, Сонцесяйний сказав:

— На твоєму місці я цього не робив би. З моїх уст це звучить по-дурному, так і прямісінько до пекла можна покотитися. Але знаєш, що могло б мене втішити?

— Ні.

— Якби ти взагалі в це не влазив!

— Чому?

— Ти адвокат. Захисник. Ти маєш горою стояти за клієнта, зі шкіри пнутися, щоб якнайграмотніше визволити його з біди. А тепер хочеш зробити щось цілком протилежне. Прагнеш знайти докази, які до решти зруйнували б його алібі. Ти такий самий безголовий, як і я, — він підвівся. — Дякую за пиво. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Коли щось накопаю.

Я ще трохи посидів, поміркував над його словами. З такого кута зору я справу не розглядав, але знав, що він має рацію. Ніби здаля подивився на ситуацію. Згадав усмішку Альвіна в суді, обличчя Ганса Ґудвіка, фотографії понівеченого тіла Майї, і збагнув, що не зможу пройти байдуже.

Коли того вечора я ліг спати, на моєму нічному столику задзвонив телефон. Карі вже спала в мене під боком. Я схопив слухавку після першого ж дзвінка й тихо, щоб не розбудити її, пробурмотів:

— Бренне.

Зелені цифри на годиннику біля ліжка показували чверть на першу ночі. На іншому кінці дроту ніхто не відповів. Лише шипіння і тиша. Я повторив уже голосніше:

— Бренне.

Далі тиша. Мені вчувалося чиєсь дихання, але я не мав певності. Я поклав слухавку.