Небезпека рецидиву

Розділ 44

Надворі гуляв вітер, а я був тому радий, бо міг заховатися за його завиванням. Трохи посидів в авті, спостерігаючи, як поступово гаснуть поодинокі освітлені вікна. Будинок Ніни Гаґен в ряду інших будинків стояв темний, зовнішнє освітлення теж вимкнене. Я не побачив жодного промінчика світла у вікнах. Вулиця давно обезлюдніла. Якийсь чоловік вигулював собаку, як тільки я приїхав, потім на подвір'я одного з будинків віддалік безгучно закотився автомобіль, і все стихло.

Я запаркувався на закруті в кінці вулиці, де розвертаються авта, — якнайдалі від вуличних ліхтарів. Узяв спортивну торбу, переступив канаву, вийшов з-під світла останнього ліхтаря, пірнув у пітьму між деревами. І майже відразу осліп. За трохи часу очі призвичаїлися до темряви, можна було рушати далі. Я звернув ліворуч, спробував обійти ділянку Ніни Гаґен ззаду, з того боку, де не було сусідів.

Відстань — не більше двадцяти метрів, але земля під ногами була нерівна, я ішов, здавалося, цілу вічність, коли нарешті розгледів перед собою низький парканець. Я переступив штахетник і, скрадаючись, хутко перетнув моріжок, підійшов до кута будинку.

Будинок стояв на схилі, цоколь з тильного боку мав висоту повноцінного поверху. Посередині — двері, праворуч від дверей — два вікна. Повз будинок вела вузенька стежка, посипана жорствою. Я завмер, прислухаючись до звуків, але чув тільки завивання вітру і власне важке дихання.

Між стіною та стежкою пролягала вузька смуга травника. Я рушив травою, щоб кроки не видали мене, обійшов кут будинку, піднявся на маленьку терасу з розсувними дверима й великим вікном. З цього боку теж ніде не світилося. Заскрипіли дошки, коли ступив на них. Я підійшов впритул до вікна і притулився обличчям до шибки. За кілька хвилин я вже зміг розрізнити обриси меблів у темній вітальні. Обережно порухав двері. Замкнені.

Знову спустився донизу, повернувся до цокольного вікна. Нічого. Ані промінчика світла, ані відблиску. Неможливо було збагнути, чи зсередини висять штори, чи я вдивляюся в порожню кімнату. Шибка здавалася великою, чорною поверхнею. Я зазирнув у друге вікно з тим самим результатом. Маленьке віконце посередині дверей начеб заслонене шторкою, але я не мав цілковитої певності. Натиснув клямку. Обережно вперся плечем. Теж замкнені. Я постояв кілька хвилин, намагаючись заспокоїтись, потім вийняв з торби складений плед, приклав його до шибки, міцно притискаючи лівою рукою, а правою вдарив молотком.

Дзвін розбитого вікна, дзенькіт скла, що посипалося усередині на підлогу, розколов тишу й заглушив навіть шум вітру. Я боявся, що той звук протне нічну темряву, проб'ється крізь стіни і сни людей за тими стінами, розбудить сусідів і змусить їх навпомацки шукати телефони на нічних столиках. Мені несамовито, нестерпно захотілося дременути геть. Натомість я завмер, уривчасто дихаючи і напружено дослухаючись, чи не верещить вже десь сигналізація, чи не попрокидались навколишні мешканці, чи не помітний рух у будинках і на вулиці. Але нічого подібного не трапилося.

За хвилину, безкінечну хвилину, я просунув руку в дірку у шибці, намацав замок. Повернув язичок. Натиснув на клямку. Широким кроком переступив поріг і опинився усередині. У темному, вузькому коридорі.

Обережно причинив за собою двері. Вийняв з кишені куртки ліхтарик, засвітив. Білі стіни. Двері праворуч, сходи просто переді мною. Я рушив догори сходами.

На першому поверсі було доволі видно від вуличного світла, і я вимкнув ліхтарик. Сторожко переходив з кімнати в кімнату, відчиняв усі двері. Будинок стояв порожній. Ніни Гаґен удома не було. Я не знав ні де вона, ні коли повернеться, але моя нервозність раптом пропала, не знати й чого. Я обійшов усе помешкання. Трохи посидів на канапі, роздивився навколо: звично умебльована, охайна вітальня, але без милих дрібничок та прикрас.

Я повернувся до спалень. Дві спальні, у кожній ліжко; на одному, вочевидь, ніхто не спав; голі стіни, порожні шафи, за винятком однієї, де висіли сукні. Цією кімнатою не користувалися. У другій спальні купою валявся у кутку брудний одяг. Дві шухляди комоду висунуті, з них наполовину звисала білизна. У шухляді нічного столика — широкий вибір забавок для сексу: фалоімітатори й інші важко ідентифіковані штучки, ремені й шланги, шкіряні й ґумові. На стіні біля ліжка висіли поряд на гачках дві нагайки. В одній з одежних шаф — убрання з латексу та шкіри. Інші були напхані звичним, нейтральним, ба навіть убогим, у сенсі кольорів та стилю, одягом. Дві сторони Ніни Гаґен. Ліжко незастелене. Я нахилився і вловив запах жінки. Не парфумів чи кремів, а саме жінки. Мені здалося, то був саме запах статі.

Я вийшов на кухню. Обережно, на шпаринку, відчинив дверцята холодильника, і аж здригнувся, коли жовте світло увірвалося в темряву. Пиво й сік. Трохи м'ясної нарізки, ніяких решток їжі.

У вітальні стояв маленький письмовий стіл зі стільцем. Я сів за нього, погортав папери. Буденні речі. Рахунки: електрика, телефон, страхування. На одному з них написано «Клара Гюльбрандсен через Ніну Гаґен». Бабуся-тітка. Пропозиція від якогось книжкового клубу. Листівка з нерозбірливим підписом. Порожні шухляди. Жодних давніх листів чи світлин. Жодних давніших документів чи рахунків. Нічого, що дало б можливість заглянути в минуле чи в приватне життя Ніни Гаґен. Я відчув себе впевненіше й заходився ретельніше обшукувати дім, кімнату за кімнатою, шухляду за шухлядою, шафу за шафою.

Я не знайшов нічого цікавого, вийшов в коридор, постояв трохи в нерішучості. Увімкнув ліхтарика, обвів ним комод, гардероб. Щось мигнуло перед очима. Я знову навів туди промінь ліхтарика. Ноутбук. Скраю, на долівці гардеробу. Я заніс його до вітальні, поклав на стіл і увімкнув. Я не знав, чи Ніна поставила на нього пароль, але то було байдуже, бо вона забула вимкнути комп'ютер, коли востаннє ним користувалася; лише закрила, а не вийшла з системи, ото він собі й перебував у стані «сну». Мені достатньо було натиснути клавішу «Увійти». Знайшов пошту, відкрив її, клацнув на папку «Вхідні» й почав прогортувати список одержаних повідомлень до давніших дат. Монітором пробігали тижні й місяці — така собі подорож назад у часі, аж до того тижня і дня, коли Альвін отримав повідомлення від «Росомахи». Я побачив його майже відразу. Та сама дата.

«Росомасі» від «Ангела смерті»

«Що відбувається? Чому не озиваєшся?

Надумала відступити чи що?»

І більше нічого, але цього було достатньо.

Альвін та Ніна контактували між собою незадовго до вбивства Майї. Цього було навіть більше, ніж достатньо. Я відчув, як кров пульсує у скронях, відчув смак тріумфу, несподівану впевненість, що тепер я розлущу цю справ, немов горіха, відкрию її, мов бляшанку пива, і нарешті довідаюся правду.

Почувся якийсь звук. Він просочився крізь моє збудження у мозок. Не голосний, я не вмів його ідентифікувати, але він не мав нічого спільного з завиванням вітру чи нічними шерехами.

Я закрив ноутбука і тихо встав. Вийшов на кухню, спробував роздивитися крізь шпарку в шторах, що діється перед дверима. Нічого не побачив, але дещо почув. Ось знову… Тепер я вже не сумнівався: надворі хтось ходив. Я рушив до вітальні, вийшов у передпокій, відчинив двері до льоху й зійшов униз сходами. Ледве стримувався, щоб не побігти. На мить мені зблиснуло в голові, що я забув прихопити з собою комп'ютер, що треба вернутися і забрати його, але паніка взяла гору, і я не зміг пересилити себе.

Я підхопив свою торбу, яка стояла в підвальному коридорчику, зусиллям волі змусив себе не шарпнути дверей, а відчинити їх тихо й обережно; крадькома вислизнув надвір і вже хотів було рвонути через моріжок до маленького лісочка за парканом садиби, але зупинився, мов укопаний.

Мене зупинило сліпуче, біле світло (від несподіванки я аж затулив лівою рукою очі) і голос: «Стояти! Поліція! Ні з місця! Не рухатися!»

Я закаменів, мов стовп, у яскравому світлі. Мене вправно розвернули, заламали руки за спину. На зап'ястках клацнули холодні металеві кайданки.