Небезпека рецидиву

Розділ 50

Ганс Ґудвік знову сидів у залі. Не знаю, було це наслідком потрясіння, пережитого від спогадів у кріслі свідка, чи дії пігулок, але нині він мав ще безтямніший вигляд, ніж зазвичай. Коли я запитав, як він почувається, Ганс відповів, що цілком добре, дивлячись з ледь помітною усмішкою кудись у простір, у якусь точку над моїм плечем. Я не мав певності, чи він отямиться до закінчення усього процесу.

— Чоловік поволі тратить розум, — сказала Сюнне після розмови з Гансом під час перерви. — Треба щось робити.

Я стенув плечима.

— Нам треба спробувати довести справу до кінця. А йому нічим не допоможемо.

У суді виступав той самий медичний експерт, що й у «справі Майї», той самий безпристрасний голос, який сухим тоном перелічував рани, пошкодження і каліцтва. Минулого разу публіка не могла всидіти спокійно, немов сама мучилася від болю, а тепер слухачі просто покидали залу, одне за одним. Утікали.

— Статеві органи відрізані, — читав патологоанатом. — Язик відрізано кривим краєм, наче вбивці не вдалося відрізати його з першого разу, — двері раз у раз хряскали. — Обидва ока виколоті. Вишкрябані ями на місці очей — це було б достовірнішим описом.

Одна старша пані з-поміж присяжних на першій лаві перехилилася через поручні й виблювала на підлогу.

Суддя зірвався з місця.

— Перерва! — рявкнув він. — Оголошую перерву!

Ганс Ґудвік засміявся. Не знаю, чи всі це помітили, але він сміявся, тихим, моторошним сміхом, від якого волосся на моїй голові стало дибки. Я кинувся до нього й відвернув його від присяжних.

— Що, у біса, ви робите, Гансе?

— Він бачив мою доньку. Він бачив її страждання. А тепер вже нічого не бачить, — сказав він і знову засміявся.

Я взяв його за плечі й вивів з зали. Зачиняючи за собою двері, глянув назад через плече. Деякі присяжні, бліді й онімілі, рушили до виходу, та щонайменше троє застигли, мов укопані, дивлячись нам услід. Я вилаявся.

Після перерви процедура пішла жвавіше. Суддя попросив прокурора до мінімуму зменшити натуралістичні описи.

— Вважаю, ми достатньо добре уявили картину завданих каліцтв, — сказав він. — Обмежмося лише найнеобхіднішими даними. Ці описи жахають нас усіх, без винятку.

Доки прокурор допитував судмедексперта, я поводився доволі пасивно, навіть не збирався ставити якісь запитання.

— Ці рани… — мовив Крістер Бонде трохи іншим тоном, ніж досі. — Мені тут спало одне на думку.

— Слухаю вас, — судмедексперт говорив ввічливо і був сама уважність.

— Отже… У звіті йдеться про статеві органи, очі, язик і пальці…

— Не лише, — завважив експерт. — На тілі теж багато колотих ран. І перерізане горло.

— Так, але перерізане горло стало… причиною смерті, так би мовити. А інші пошкодження… я подумав, як вони пов'язані з убивством Майї…

Патологоанатом мав вигляд суцільного знака запитання.

— Я маю на увазі, — вів далі прокурор, — що вбивство Майї було вбивством на сексуальному ґрунті, а судячи з ран, завданих Альвінові Му, можна змоделювати психологічний портрет убивці. Очі, які на неї дивилися; пальці, які її торкалися; статеві органи, які… ну, ви й самі розумієте, про що я…

Експерт похитав головою.

— Хоч я не маю відповідної кваліфікації, щоб…

Але я вже підхопився на ноги й запротестував.

— Це вже занадто, ваша честь!

Суддя відразу підтримав протест.

— Свідок не мусить відповідати на це запитання. Ви не згірш за мене знаєте процедуру, пане прокуроре…

Від такої спекулятивної інсинуації з боку прокурора мене аж зморозило. Однак з голови не йшов сміх Ганса Ґудвіка. «Він бачив страждання моєї доньки, а тепер нічого вже не бачить» — сказав він.

У слуханнях оголосили перерву. Я самотньо стояв на галереї перед судовою залою і невидющим поглядом дивився на величезний вестибюль унизу; дивився, як заходять і виходять службовці, відповідачі й свідки; дивився на одягнених у мантії адвокатів, які вели запальні бесіди зі своїми клієнтами. Дивився, але не бачив. Тому ледь не підскочив, коли хтось схопив мене за руку. Я обернувся. Просто переді мною стояла Ірене Ґудвік.

— Ви скасували Ніні Гаґен виклик до суду для надання свідчень, — мовила вона.

Ірене говорила неголосно, але стільки збудження, ледь стримуваної люті було в її голосі, що це лякало. Пальці, немов пазурі, стискали мою руку. Я обережно вивільнився з її хватки.

— Це правда, — відповів я.

— Чому?

— Не міг інакше. Не маю на неї жодного компромату, не хотів опинитися у глухому куті. Хай ліпше поліція займеться нею, вони мають намір…

Я відчув, як щоки заливає багрянець, відчував фальшивість своїх слів.

— Ви обіцяли…

— Шкода марнувати зусилля, Ірене. Я не чарівник…

— Уся система прогнила до дна, — мовила вона.

— Послухайте-но, Ірене… — почав я, але помітив, що вона не слухає.

Жінка знову поринула у свій світ, почала похапливо дихати, ніби від шаленого бігу, очі заблищали, немов у гарячці. На коротку мить я злякався, що вона втратить самовладання і закотить істерику. Однак вона тільки глянула на мене з безмежною зневагою, відвернулася і пішла геть.

Потяглися довгі дні. Дні, коли здавалося, ніби йдеш проти вітру, коли я відчував, що боровся не так з прокурором чи його свідками, як з самим собою. Зі своєю кволістю, свинцевою важкістю у кінцівках. Я немов пробіг марафон і ще не повністю відновився. Я боровся з власним мозком і думками, які ворушилися значно повільніше, ніж завжди; з розсіяною увагою і нестерпною, пронизливою втомою, від якої склеплювалися повіки; я затуляв рота долонею, щоб моїх позіхань не бачила публіка.

Ганс Ґудвік щодня був присутній в суді. Він ставав дедалі примарнішою тінню, з якою майже неможливо було встановити контакт. Я бачив, як з кожним судовим днем ніби пришвидшувався його фізичний розпад. У мене з'явилася якась незборена нехіть до нього, мовби він винен у цій ситуації, у цій залі й у цій справі, яка стала мені осоружною.

Сюнне трималася сама й тримала нас. Як завжди, енергійна, позитивно налаштована. Постійно нас підбадьорювала, вправно все записувала, спілкувалася на перервах з Ґудвіком, наполягала, щоб ми не марнували ані хвилини й ретельно готували напередодні тактику наступного дня. Сюнне теж почала мене сердити, наче впертого хлопчиська, якого змушують робити уроки. Я знав, що це несправедливо, але не завжди вмів приховати своє роздратування. Сюнне покірливо терпіла мої дитячі вибрики та бурчання.

Іноді, дуже коротко, бувало й інакше. Я немов забував про себе і починав нормально функціонувати.

Ось місце свідка зайняв один з криміналістів, самовпевнений, зарозумілий.

— Спершу з'ясуймо головне, — почав я. — Ви не змогли знайти на місці злочину жодних біологічних слідів, тобто слідів ДНК, окрім, власне, Альвіна Му?

— Так є.

— Хіба це не дивно?

— Ну… Я так розумію, що покійний був самітником. Не мав друзів, ніхто не приходив до нього в гості.

— А вбивця… хіба вбивця не мав залишити там хоч якісь свої сліди?

— Не обов'язково. Він міг поводитися надзвичайно обережно.

— Гаразд. Це означає, що злочинець повинен був усе добре підготувати й спланувати, щоб не попастися, так?

— Так.

— Щось ніяк не в'яжеться з поведінкою підозрюваного в цій справі. Вам так не здається?

— Не знаю… — мовив свідок.

Прокурор вже розтулив рота, щоб висловити протест, але я його випередив.

— Добре, можете не відповідати на це запитання.

— Йому, напевне, просто пощастило, — кримінальний технік говорив вже не так впевнено.

— Припускаю, ви вивчали сліди крові на місці злочину… Характер розбризкування крапель у кімнаті?

— Звичайно.

— Там було багато крові, правда?

— Як на бійні, — кивнув головою криміналіст.

— Можу собі уявити! Була велика площа розбризкування? Чи повсюди була кров?

— О, так, кров розбризкалася на кілька метрів навкруги. Можу дати точніші заміри, — свідок заходився гортати свої папери.

— Немає потреби, — спинив я його. — У мене просте запитання: убивця забризкався кров'ю?

— Ще й як!

— Сумнівів не може бути?

— Аніяких!

— Дякую!

Молодий поліцейський, який брав участь в обшуку помешкання Ганса Ґудвіка, розповів, як він знайшов головні докази злочину. Я дивився на нього, заглядав у свої папери, знову підводив на нього погляд. Поліцейський хвилювався.

— Коли ви знайшли клейку стрічку й заплямлену кров'ю торбу, подальші пошуки припинилися?

— Ні, ми обшукали кожний кут.

— Ретельно?

— Дуже ретельно. Це ж серйозна справа.

— Еге ж… Знайшли іще щось цікаве?

— Ні.

— А закривавлений одяг? Десь він трапився вам на очі?

— Ні, нічого схожого не було.

— Може, не помітили?

Поліцейський рішуче похитав головою.

— Якби він був, ми знайшли б. Одягу не було.

— А в інших місцях? На роботі або в гірській хатинці? Чи знайшли ви щось важливе, окрім аркуша паперу з іменем Альвіна?

— Ні.

— Знаєте, у що був вбраний Ганс Ґудвік під час арешту?

— Ні, про це треба питати інших.

Новий свідок, новий день.

— Ви були присутні при тому, як Ганса Ґудвіка привезли до поліції?

— Так.

— Його одяг був новий і чистий?

Тінь усмішки пробігла обличчям свідка.

— Та де там!

— А детальніше можна?

— Правду кажучи, одяг на ньому був брудний і бридкий.

— Розумію… Як гадаєте, скільки часу він у ньому проходив?

— Важко сказати. Щонайменше тиждень. Або й більше…

— Ага. Ви знайшли на ньому сліди крові?

— Ні.

— Хіба ж не дивно? Підозрюваний мав, очевидно, на собі цей одяг, коли було вбито Альвіна Му… Якщо він так довго його не знімав, як ви кажете.

— Може, перевдягався? — стенув плечима свідок.

— Може… Але навіщо потім знову натягнув на себе брудні лахи?

— Цього я не знаю.

— Дивно, правда?

— Не знаю…

Це були добрі моменти для справи, але їх виявилося надто мало, і вони не мали великої ваги. Дні здебільшого нагадували важкий дорожній каток, який поволі котив перед собою судову рутину. Крістер Бонде не був блискучим оратором, зате був педантом. Присяжні щораз частіше кидали вбік Ганса Ґудвіка погляди, у яких ще відтоді, як їм показали фотографії тіла Альвіна Му, змішалися жалість і відраза. І ті погляди мені не подобалися.

Ірене Ґудвік не пропускала судових засідань. Щодня сиділа на одній з передніх лав і уважно слухала. Вона мала свідчити у справі, тож я просив суд дозволити їй бути присутньою при опитуванні свідків. Крістер Бонде не мав заперечень. По закінченні слухань Ірене завжди підходила до Ганса й перемовлялася з ним кількома словами, але я ніколи не бачив, щоб вони бралися за руки чи обіймалися. Я боявся, що така стриманість справить погане враження на присяжних, але не зміг примусити себе поговорити про це з Ірене.

Тобіас Мунк зайняв місце свідка. Він був одним з небагатьох моїх шансів посіяти сумнів у винуватості відповідача. Я відразу почав із запитання про інших ймовірних злочинців; наголосив, що від рук Альвіна постраждали ще й інші люди, які теж мали коханих і батьків — багато хто мав мотив помститися. Мунк був незворушний, немов старий дуб, який пережив на своєму віку чимало бур і штормів. Він усе передбачив.

— Ми перевірили всіх, — сказав він. — Уздовж і впоперек…

— Геть усіх?

— Усіх, хто реально міг прагнути помсти.

Я пройшовся по кожному, чіплявся до слів Тобіаса, длубався у ньому й мучив його. Він мав відповідь на кожне запитання. Майже на кожне…

— Альвіна Му притягували за зґвалтування, ще коли він перебував у дитячому будинку, — мовив я. — Ви піднімали цю справу?

Мунк глянув на мене — він уперше почувся розгубленим.

— Я не знав. Це достовірна інформація?

— Так. Він сам розповів мені. Справу закрили.

— Що ж, можливо.

— Отже, ви не перевіряли й не шукали мотиву в минулому?

Мунк зітхнув.

— Ні, на жаль. Однак, якщо ви маєте рацію, справа про те зґвалтування припадає пилюкою щонайменше двадцять років. Чи не задовго чекати на помсту?

— Вашим обов'язком було все ж перевірити версію, — наполягав я, хоч і розумів, що це чиста спекуляція з мого боку. — Не можна ігнорувати такі речі тільки через термін давнини.

— Ваша правда, не можна, — погодився Мунк. — У кожній справі завжди знайдеться місце для спекуляції. На щастя, у льоху обвинуваченого знайшли плями крові жертви.

Я здався.

Краєм ока помітив хвилювання серед публіки. Глянув у залу й побачив, як підвелася зі свого місця Ірене Ґудвік, метушливо протиснулася між рядами до виходу. Жінка була бліда й дуже збуджена. Мені подумалося, що, мабуть, вона збагнула: її чоловіка таки засудять за вбивство.

Одного вечора зателефонував батько.

— Як твої справи, Мікаелю?

— Добре. Справа трохи вимотує.

— Охоче вірю. Скоро вже підведете риску.

— Так. Завтра починається оптування моїх свідків. Гадаю, до понеділка закінчимо.

— Ти впораєшся, Мікаелю. Поговоримо по завершенні процесу, — батько примовк, а тоді додав: — Я пишаюся тобою, сину…

І поклав слухавку.

Я завмер, оторопілий, зі слухавкою в руці. Це так несхоже було на нього. Подібні висловлювання батько завжди вважав нестерпними телячими ніжностями, однаково неприємними тому, хто говорив, і тому, як він собі припускав, хто їх вислуховував.

— Хто телефонував? — запитала Карі.

— Батько… переказував тобі вітання, — механічно відповів я.

Раптом на очі набігли сльози. Я відвернувся, щоб приховати їх від Карі.

— Він старіє, — мовила вона.

— Так… — кивнув я. — Візьму собі горнятко чаю. Тобі теж принести?

— Будь ласка…

Коли я повернувся до вітальні, Карі глянула на мене й сказала:

— Мікаелю… Одна лиш річ… Ота справа, над якою ти працюєш… Ти не міг би…

— Знаю, Карі… Знаю, — урвав я її на півслові.