Небезпека рецидиву

Розділ 25

Я вчетверте перечитував папери на столі переді мною, водив поглядом від рядка до рядка, але ніби не бачив тексту. Я й так знав, що там написано.

Напередодні ми були в суді. Ганс Ґудвік сидів мовчазний і розгублений, оточений зусібіч журналістами, спалахами фото-бліців, юристами — самотній чоловік посеред розбурханого моря. Здавалося, він не розуміє, що відбувалося навколо нього. Суд ухвалив рішення взяти його під варту на чотири тижні без права листування і відвідин. Я оскаржив рішення у суді вищої інстанції, але без особливої надії на успіх. Нині поліція вже одержала відповідь на скаргу, сумнівів більше не залишалося. Ганс Ґудвік сидітиме в камері попереднього ув'язнення і сидітиме довго.

Раніше я, власне кажучи, не вірив, що справа Ганса Ґудвіка, справді, може стати кримінальною справою, якій доведеться відбути весь шлях аж до суду, але тепер, прочитавши відмову в скарзі й докладені до неї рапорти, я розумів, що такий розвиток подій цілком можливий. Цій справі не судилося розсмоктатися самій собою.

Запопасти по-справжньому резонансну справу — це особливе відчуття. Прилив адреналіну. У цьому сенс адвокатської діяльності; те, заради чого й живуть адвокати. Великі виклики, драматичні моменти в сяйві софітів. Щоразу я тремчу від очікування й напруги; щоразу, коли невідомість від очікування минає, напруга змінюється якоюсь немов свинцевою важкістю і втомою, яка розливається тілом аж до кінчиків пальців. Це немов початок депресії. Збудження змінюється апатією, ніби організм вже наперед знає, скільки документів доведеться прочитати, скільки годин і пізніх вечорів доведеться згайнувати на підготовку захисту, а найголовніше — яким психічним і фізичним випробуванням стане резонансна кримінальна справа.

Треба було зустрітися з Гансом Ґудвіком, але я не мав ніякого бажання.

Він ще сидів у підвалі поліційного управління, у камері тимчасового утримання. Ліфт, як завжди, спускався немилосердно повільно. Треба здолати лише один поверх, але спуск триває цілу вічність, ніби ліфт доставляє людей не в підвал, а до пекла. Запах дезінфікаційних засобів, поту й блювотиння був добре знайомий і відразливий. Звуки у світі бетонних стін та сталевих дверей — теж: тихе бурмотіння, поодинокі крики, дзеленчання телефонів. Новачки погано сплять, їм важко звикнути до безперестанного гулу. Вночі тут гармидер не менший, ніж удень, а часто й голосніший. Надто, коли привозять п'яниць або наркоманів з важкою ломкою без звичної денної дози.

Був ще не зовсім пізній і доволі мирний вечір. Я розшукав одного з поліційних адвокатів і розпитав його про Ганса Ґудвіка.

— Усе нормально, — сказав той. — Наче спокійний.

— Лікар його оглядав?

— Так, учора ввечері.

— І?…

Чоловік стенув плечима.

— Усе з ним гаразд. Дали кілька пігулок для заспокоєння. Кімната для відвідувань вільна.

Я подякував за горня гіркої гарячої кави, спробував відпити ковток, чекаючи, доки приведуть арештанта, і обпік язика.

Тутешня кімната для відвідин найменша в світі. На заледве, мабуть, трьох квадратних метрах маленький столик, два пластмасові стільці й одна переповнена недокурками попільничка. Пофарбовані в жовтий колір бетонні стіни. Тут немає вікон, лише невелике віко на одній стіні під самою стелею з матовим склом, за яким ворушаться невиразні тіні, немов у затемненому акваріумі. Важко вирізнити деталі, але те, що за склом, — черевики людей, які проходять повз віко тротуаром. В іншому світі.

Ганс Ґудвік виглядав майже так само, як напередодні — сірий і опалий на обличчі, але в очах уже зажевріло життя.

Він сів навскоси від мене, від нього відгонило кислим запахом. Той самий одяг, що й напередодні.

— То що… звернення прийнято?

— Скарга. Це називається «скаргою».

— Ну, добре… Щось вирішили?

— Так. Ви сидітимете. Щонайменше чотири тижні. Імовірно довше…

Плечі йому опали, він скрушно похитав головою.

— Це… Це цілком без сенсу. Невже ви нічого не можете вдіяти?

— Гансе, — озвався я. — Учора ви були… ніби не зовсім при тямі. Ніби слова не доходили до вас, і ви не збагнули, що трапилося. Сьогодні вам ліпше?

Ганс Ґудвік кивнув, провів долонею по очах.

— Знаю. Я був… Не знаю… Трохи не в собі. Лікар дав кілька пігулок. Тепер мені ліпше.

— То ви тепер в стані вислухати й зрозуміти все, що я скажу?

Ґудвік знову кивнув.

— Так… Кажіть…

Я розповів йому все. Я розповів, що поліція обшукала його авто, помешкання і будиночок в горах. Я розповів, що вони знайшли в льоху його будинку рулон сірої клейкої плівки, край розриву якої збігається з краєм тієї стрічки, що нею обмотали Альвіна Му. І що рулон лежав у зеленій спортивній торбі. Усередині торби була пляма крові. Група крові збіглася з Альвіновою, однак результатів аналізу ДНК ще немає. Що поліція знайшла в гірській хатинці аркуш паперу з іменем Альвіна та адресою, написаними великими літерами. Увесь аркуш був перекреслений великим чорним хрестом. Я сказав, що знайдені докази не обіцяють йому нічого доброго.

Розповідаючи, я, немов яструб, ні на мить не зводив з Ганса очей. Придивлявся до щонайменшого посмику на обличчі, виразу очей, поруху рук. Ніг, стіп, тіла. Усе, що я бачив — доки мої слова поволі западали йому в голову, а їхній сенс доходив до свідомості, — було розгубленістю і здивуванням. Здавалося, Ганс Ґудвік не розуміє сказаного, як мала дитина, якій пояснюють таке, що виходить поза межі її життєвого досвіду.

— Клейка стрічка? Певне, що маю, — мовив він. — Але не пригадую ніякої зеленої торби. Хіба, може, якась стара, якою ми вже давно не користувалися.

Ні занепокоєння в очах, ні тривоги.

— А що скажете про аркуш паперу з іменем Альвіна та його адресою?

— Було таке. Це правда, що я за ним стежив.

— Так я й думав. А хрест… чорний хрест на його імені… ви його намалювали?

Ганс стенув плечима.

— Хтозна. Може, і я. Не можу згадати… цілком міг його намалювати, — він знову пересмикнув плечима. — Я багато пив…

Мені раптом спало на думку, що Ганс Ґудвік зовсім не є скритною людиною. Я вже бачив його кілька разів: у суді, у моєму домі з рушницею в руках, у моїй кухні опісля, на допиті. Людина мов на долоні. Усі почуття на поверхні, віддзеркалюються на обличчі: лють, розпач, безсилля.

Я давно відучився робити припущення, винні насправді мої клієнти чи ні; давно дійшов висновку, що це переважно неможливо визначити з поведінки чи виразу обличчя людини. Однак тут усе було зовсім інакше. Я раптом усвідомив, що вірю Гансові Ґудвіку. Вірю в його невинуватість. Моя віра — не наслідок якогось аналізу, не логічний висновок, а лише підсвідоме відчуття, дуже сильна інтуїція. Я мав тверде переконання, що Ганс Ґудвік не вбивав Альвіна Му.

— Що… Що це все означає? — запитав він.

— Це означає, що ми маємо проблеми, — сказав я. — Докази проти вас настільки вагомі, що вам довгенько доведеться посидіти в слідчому ізоляторі. Побачимо, що покажуть результати аналізу ДНК.

— Ага… — Ганс трохи помовчав і додав: — Я не вбивав. Зрештою, ви самі в цьому переконаєтеся.

— Ваша правда, надія ще є.

— Як там Ірене? Може, вона… може, я був удома тієї ночі… може, вона підтвердить, що я не…

— Ні, не підтвердить. Тієї ночі вона ночувала в своєї сестри. Їздила потягом на північ, повернулася через два дні.

Сестра, яка жила в селі на материковій частині, за двадцять миль від міста, вже підтвердила її гостювання. Поліція цього разу працювала дуже швидко й злагоджено.

— Он як… — тихо мовив він. — Вона їздить туди іноді.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

— Мені потрібні сигарети, — раптом озвався Ґудвік.

Я сприйняв прохання як добрий знак. Його мозок поступово почав налаштовуватися на перебування у в'язниці.

— Це можна організувати, — сказав я.

На ту мить це було єдине, що я міг для нього зробити.