Небезпека рецидиву

Розділ 47

Уранці я ще почувався стерплим від утоми, майже розбитим від небажання починати новий день, хоч і проспав дев'ять годин поспіль. Важкість, в'ялість у тілі й голові.

Я піднявся парадними сходами судової будівлі, увійшов до вестибюлю, звернув праворуч і рушив на другий поверх до окружного суду. Невеличкий гурт журналістів терпляче чекав перед кімнатою для брифінгів. Я мимоволі здригнувся, боявся витоку інформації про свій злочин. Вони лише помахали мені, а один голосно й бадьоро гукнув:

— Як справи, Бренне?

Я лише відмахнувся, мовляв, дайте спокій, і поспішив до почекальні.

Він називався Офте й був судовим розпорядником, я знав його вже роки, він заспокійливо впливав на мене — завжди привітний, запропонував, як звично, каву. Я вдячно кивнув, взяв гаряче пластмасове горня. Офте гомонів про се й про те, розповів, що він думає про справу, переповів плітки про інших адвокатів, але я був малослівний, не міг заспокоїтися і перейти на звичний вухові жаргон.

— Крута справа? — запитав він співчутливо.

— Так… Гадаю, вже час заходити до зали, — скупо відповів я.

Не хотів перетнутися у почекальні з прокурором.

Зала заповнювалася глядачами, хоч до початку судового засідання ще було півгодини. Я пройшов на своє місце, праворуч від столу суддів, відчуваючи на собі погляди присутніх. Трохи згодом з'явилася Сюнне, принесла з контори документи й мантії. Ми мовчки одягнули на себе мантії.

До зали увійшов Крістер Бонде. На мене він навіть не глянув, рушив просто до свого столу й заходився викладати на стіл папери. Стрілка годинника спроквола посувалася до пів на десяту. Зала майже повна. Привели Ганса Ґудвіка. Я підвівся і привітався з ним. Він посірів і осунувся на обличчі, руки йому тремтіли. Розмовляти нам ніби й не було про що, тож ми знову зайняли свої місця.

Я дослухався до відчуттів. Резонансним справам властиві свої особливі емоції. Мандраж, само собою, доки ще не кинувся у вогонь і не вступив у боротьбу. Але не тільки це. Щось більше. Очікування, напруга в повітрі, наелектризованість. Нехіть. Доки ще все не закрутилося, я завжди відчував неясну нехіть; якась частка мене воліла втекти додому, і хай все летить під три чорти. Бо судовий процес вимагає великої віддачі, це психічне й емоційне випробування, напружений інтелектуальний марафон. Та, зрештою, поступово починає прокидатися своєрідна агресивність, готовність іти напролом, метати громи і блискавиці й майже жадане відчуття готовності до бою.

Цього разу я нічого подібного не відчував. Була нехіть, майже фізична, залягла десь під діафрагмою, однак нічого більше. Ані напруги, ані агресії, ані бажання кидатися у бій. Лише вселенська втома. Відчуття, ніби занедужую.

Тим часом до зали ввійшли судді з головою на чолі. Голова грюкнув молотком по столі — слухання почались. Справжній судовій битві завжди передували увертюрні танці й неквапні, ритуальні маневри. Обрані присяжні, тобто суд присяжних, як вони насправді називаються, склали присягу. Обрали голову суду присяжних. Гансові Ґудвіку довелося встати, щоб йому вголос зачитали висунуте звинувачення. Він похитав головою і тихо промовив, що він не винний. Так тихо, що я мусив повторити його слова судові. Ми говорили про свідків і порядок денний. На початку розгляду будь-якої справи час тягнеться немилосердно довго. Нарешті суддя кивнув Крістерові Бонду й сказав:

— Прошу, пане прокуроре! Можете виголосити вступну доповідь.

Ось від цієї миті все й починається.

Мова Крістера була багата, виклад — чіткий і системний, однак з'явилася зовсім невластива йому агресивна риторика. Вступна доповідь — це лише огляд фактів та доказів, які хотіла б озвучити прокуратура. Це ще не сама процедура, ще не привід аргументувати й переконувати. Вступна доповідь виголошується для того, щоб зорієнтувати суд, бо в кримінальних справах з документами працюють лише прокурор та адвокат. Присяжні нічого не знають заздалегідь, як і самі судді. Вони починають процедуру з чистого аркуша й оцінюють справу лише на підставі наданих доказів. Тому вступна доповідь має велике значення, за нею суд бачить, так би мовити, «скелет» справи, щоб подана згодом доказова база сприймалася в належному контексті. Саме тому вступ, зазвичай, нудний і монотонний, але не того дня — прокурор виголошував доповідь збуджено, як ніколи.

Під час промови він кидав часті погляди на Ганса Ґудвіка, тицяв у нього пальцем, робив театральні паузи: «…мусить бути доведено… поза всяким сумнівом… очевидно винен… неймовірне… звіряче вбивство…»

Я вже думав, чи не втрутитися, але мені так страшенно не хотілося вставати з місця. Сюнне неспокійно вовтузилася на стільці поруч і час до часу поглядала на мене. Я не міг упіймати миті, дібрати репліку, слова ніби спізнювалися, з надто великою затримкою сягали свідомості; мій мозок не встигав вчасно зрозуміти й проаналізувати інформацію, а коли я вже готовий був висловити протест, слушна мить минала — прокурор вже говорив про інше. Крістер Бонде говорив і говорив, показував на Ганса Ґудвіка, тицяв пальцем у присяжних, ніби цвяхами забивав інформацію у їхні голови.

Зрештою, втрутився суддя, який головував.

— Пане прокуроре, це ще не процедура. Дотримуйтеся ділового тону викладу. Ще не час викладати докази…

Крістер Бонде кивнув.

— Гаразд, ваша честь.

Після зауваження судді він трохи вгамував свій запал, але не дуже. Прокурор ще був емоційно накручений. Я дратувався та водночас відчував нез'ясовну важкість всередині. Хоч Бонде й поводився надміру театрально, було в його детальному, акцентованому на кожному слові переліку доказів щось гнітюче, загрозливе, неминуче. Я знав справу Ґудвіка, як свої п'ять пальців, був готовий до будь-яких несподіванок, та лише послухавши прокурора, уповні збагнув, яка гнила справа мені потрапила до рук. Я глянув на Ганса Ґудвіка. Мабуть, він відчував щось схоже. Обличчя сіре, мов папір; втупився застиглим поглядом у стіл перед собою.

Я підвівся для промови.

Прокурор закінчив доповідь, ми зробили перерву, а потім суддя запитав, чи не хочу я виступити. Адвокати також можуть виголошувати вступні доповіді, але це зовсім необов'язково. Зазвичай, адвокат лише доповнює те, що сказав прокурор. Я переважно не відмовлявся від виступу, особливо перед судом присяжних. Присяжні — це альфа й омега. Саме вони виносять остаточний вердикт. Від них усе залежить. Тому я волію виступити перед ними, відрекомендуватися, поговорити, стати в їхніх очах живою людиною, а не якимось анонімним персонажем. Наступними днями, що б я не робив у судовій залі, очі присяжних — я це добре знав — будуть спрямовані на мене.

Тому я встав для промови, але відразу ж пожалкував про це. Зазвичай я легко й вільно говорив у суді. Тільки-но минали перші секунди мандражу, слова починали литися самі собою, невимушено спливати з язика, а думки ставали, здавалось, прудкішими та яснішими, ніж будь-коли. Сьогодні ж було все інакше. Слова застрягали в горлі, я затинався, плутався у думках і мусив починати речення від початку. Я намагався пояснити присяжним, як небезпечно для справи взяти на віру все, що сказав прокурор.

— Кожна кримінальна справа, представлена в суді, є художнім вимислом, розповіддю, романом, — намагався переконати я їх. — Дійсність цілком інакша. Вона складається з мільйонів митей, вчинків і відчуттів. У кримінальному провадженні ми висмикуємо з реальності маленькі клаптики й презентуємо їх вам. Це називається наданням доказів. Прокурор має на меті пов'язати докупи ці маленькі, вибрані фрагменти дійсності, припасувати їх одне до одного, щоб постала цілісна картина. Наче історія із зачином, кульмінацією та розв'язком. Наче справжній роман. Наче реальність. Це схоже на гру в пазли, складання головоломки, у якій нарешті сходяться усі фрагменти, і тоді можна заспокоїтися, полегшено зітхнути — ми закінчили, усе стало на свої місця.

Але… — підвищив я трохи голос. — Дійсність не така. Іноді пазли складаються докупи тільки тому, що ми вибираємо ті, які потрібні нам і відкладаємо набік зайві. Моя робота — представити вам інший бік дійсності: пазли, які не підходять до заданої картини. Моя робота — змусити вас думати критично. Моя робота — спонукати вас засумніватися, чи дійсність, яку вам змалював прокурор, така вже проста й непомильна. Моя робота — змусити вас думати, а отже, ставити складні запитання.

Ось що я хотів сказати, але не зумів донести, як треба. Фрази падали в порожнечу, не було в них ні запалу, ні переконливості. Красномовство — ключ до адвокатського мистецтва. Красномовство і заангажованість — головні риси доброго захисника. Зазвичай мені властиве і те, і те, але не сьогодні. Сьогодні я впав до рівня банальної посередності. Присяжні нервувалися. Хтось позіхав. Я упрівав.

Я взяв паузу, випив води. Щось вертілося в моєму мозку, якийсь хробачок неспокою. Ледь вловне відчуття паніки. Я відставив склянку, нахилився вперед і сказав те, чого й не думав казати.

— Прокурор наголошував на мотиві. Він небагато сказав про це, лише побіжно згадав, мовляв, Ганс Ґудвік мав мотив, бо був впевнений, що Альвін Му вбив його доньку, і впав у відчай, бо Альвіна Му виправдали. Це правда. Я був у залі суду, коли це сталося. Я представляв сторону захисту Альвіна Му. Його виправдали. Однак я маю намір визнати, що виправдальний вирок був помилковий. Альвін Му вбив Майю Ґудвік у не менш звірячий спосіб, ніж був убитий сам. Ви можете запитати, чому я раптом заговорив тут про це. Відповідь проста: я не вірю у вину Ганса Ґудвіка. І водночас усвідомлюю, що шанси Ганса Ґудвіка на виправдання мізерні. Якщо його засудять, важливо, щоб ви знали передісторію. Якщо Ганс Ґудвік убив Альвіна Му, то лише з помсти за свою доньку. Бо в нього забрали найдорожче в світі. Бо він збожеволів від горя.

Крістер Бонде рвучко підняв голову. Глянув на мене і щось занотував у записнику. Я сказав «збожеволів від горя», і знав, що він при цьому подумав. Він подумав, що я будуватиму захист на доведенні неосудності Ганса Ґудвіка в момент скоєння злочину; наполягатиму, що той дослівно втратив розум, коли вбивав Альвіна Му.

Я закінчив промову. Під мантією був мокрий, як хлющ, від поту. Сюнне обернулася до мене.

— Дуже добра промова, — сказала вона, але відвела погляд, і я зрозумів, що вона покривила душею.

Я втратив голову. Ми з Сюнне не раз сперечалися, як далеко я можу зайти, наголошуючи у вступній доповіді на неосудності Ганса Ґудвіка, його неврівноваженому психічному стані. І я щоразу переконував Сюнне, що про ментальні відхилення клієнта навіть згадувати не можна.

— Майже неможливо доводити дві тези одночасно, — наполягав я. — Принаймні, виступаючи перед присяжними. Або ми наполягаємо на його невинуватості, або ні. Щойно я заговорю про стан афекту в момент скоєння злочину, уже неможливо буде довести його невинуватість. Це означатиме, ніби ми й самі припускаємо, що він убив, а присяжні відразу за це зачепляться. Я зробив би велику дурницю, якби заговорив про осудність у вступній доповіді.

І ось я її таки зробив. Я втратив голову, відчув, як земля втікає з-під моїх ніг, і повівся так, як у жодному разі не мав наміру повестися. Паскудний початок процесу.