Небезпека рецидиву

Розділ 18

Петер сидів у своєму кабінеті, обклавшись стосами документів. У надвечірньому світлі здавалося, наче він посірів і осунувся на обличчі.

Що робиш?

— Компенсація, — обвів він рукою купи тек на столі. — Будівельний контракт. Порушення умов будівництва.

— Складна справ?

— Повір, Мікаелю, тобі не захочеться про це слухати…

Я сів у крісло для відвідувачів. Розповів йому про нічні телефонні дзвінки, про конверти з фотографіями мертвих людей. Про камінь, пожбурений у вікно, він уже знав. Розповів про той вечір, коли впізнав Ганса Ґудвіка, про свої відвідини Ірене Ґудвік і невдалу поїздку до дачної хатинки родини. Не зізнався лише в тому, що заплатив рахунки Ірене Ґудвік. Чомусь я почувався дурним у тій ситуації, ніби повівся ірраціонально й сентиментально.

Петер, як завжди, уважно слухав, заклавши руки на потилицю і приплющивши очі. Коли я закінчив оповідь, він глянув на мене і сказав:

— Ти ідіот, Мікаелю!

— Чому це?

Петер добре мене знав, щоб розпізнати за питанням роздратованість.

— Чому? Господи, Мікаелю! Чоловік, поза сумнівом, непередбачуваний! Він міг би тобі й голову відірвати, запросивши на каву. Про що ти, в біса, думав? Гаразд, чоловіка шкода, я розумію… Але подумай про себе. Це не твоя вина. Не ти вбив його доньку. Як не хочеш думати про себе, подумай про Карі! Вона ледь не втратила ока! Піди в поліцію, Мікаелю, хай вони ним займуться. І про що ти тільки думаєш?..

Петер був дуже розлючений, не хотів з'ясовувати, що мене спонукало до таких вчинків і навіщо. Тому я розказав йому решту. Про слова Альвіна, сказані Гансові Ґудвіку після оголошення виправдального вироку. І про свої підозри стосовно Ніни Гаґен. Про те, що намислив і що зробив. Тільки про Сонцесяйного не згадував.

Петер довго сидів у задумі, після того, як я замовк. А коли нарешті озвався, заговорив тихим рішучим голосом.

— Те, у що ти вв'язався, божевілля, Мікаелю. І твоя помилка. З адвокатського і корпоративного кута зору, — він перехилився через стіл, тицьнувши в мене пальцем. — Ти адвокат у кримінальних справах ось уже… п'ятнадцять років. Щонайменше. Ти є… ні, ти повинен бути професіоналом. Те, чим ми займаємося, наша робота. Просто робота і крапка! Ми не маємо права на таку розкіш, як почуття. Маємо бути безпристрасними і до клієнтів, і до протилежної сторони, дотримуватися відстані, добре виконувати свої обов'язки.

На своє здивування, я відчув у його голосі розлючені нотки.

— Не ти вбив Майю. Ти виконував функції захисника Альвіна Му, і виконав їх професійно, як і мав виконати. Ти граєш певну роль. Ти служиш закону, не більше й не менше. Твоя роль — захищати клієнта в рамках закону. Оце й усе! — Петер підвищив голос. — До твоїх обов'язків не входить гра в приватного детектива, аби довести, що твій клієнт таки вбивця. Це якийсь абсурд, Мікаелю!

Я спробував урвати його тираду, але Петер лише відмахнувся.

— А якщо… якщо ти зумієш знайти настільки вагомі докази, що доведеться поновлювати справу Альвіна Му? Свого ж клієнта! Ти, у біса, подумав, як це вплине на твоє реноме і довіру до тебе як адвоката? Я маю юридичну контору й мушу турбуватися про її добру славу. Про робочі місця для нас усіх. Це наш хліб. Відкинь свої сумніви, Мікаелю. Забудь. Баста. Нічого більше не бажаю про це чути. Почуття провини — непрофесійна розкіш у цій грі.

Я чув і розумів його слова. Я навіть знав, що він має рацію — якщо дивитися логічно й діловито. Але «справа Майї» ніколи не була пересічною справою. І не все в житті можна вирішити, міркуючи логічно. Я пробурмотів, що, певно, він має рацію, і вийшов з кабінету.

— Піди до поліції, Мікаелю! — гукнув він мені навздогін. — Викинь Ганса Ґудвіка зі свого життя і забудь про все!

Та замість прислухатися до порад Петера, я поїхав до Ірене Ґудвік. Цього разу вона просто відступила набік, пропускаючи мене досередини й відразу повела на кухню, ніби наші зустрічі все стали звичкою.

— Ви розмовляли зі своїм чоловіком?

Ірене похитала головою.

— Я їздив до хатинки в горах, але його там не застав.

— Я не знаю, де він.

— Послухайте… я… я хотів би передати йому повідомлення. Треба, щоб він зі мною зв'язався. Не нині ввечері чи вночі. Я хотів би умовитись про звичайну зустріч. Хочу з ним поговорити. Чекатиму до вівторка. Якщо до того часу не озветься, піду в поліцію.

Жінка розпачливо дивилася на мене.

— Я не знаю, коли його побачу. Іноді він заходить лише на хвильку, але…

Я кивнув.

— Розумію. Однак спробуйте. Можливо, ви маєте кому зателефонувати абощо… А може, він прийде додому. Спробуйте!

Ірене сиділа з розгубленим виразом обличчя, згорнувши руки на колінах.

— Як ви почуваєтесь? — запитав я.

— Та… добре.

Я виклав на стіл торбинку з рахунками.

— Я все посортував, викинув зайве і заплатив. Постарайтеся віднині регулярно передивлятися пошту; ви цілком могли б контролювати свої витрати, якби не запускали терміни виплат. Поговоріть з банком. Я певен, вони погодяться на рефінансування, нададуть вам пільги на кілька років. У вас не така вже й велика заборгованість з кредиту.

— Але… я не хотіла… Я ж не просила…

— Знаю. Трактуйте це як позику, доки знову станете на ноги.

Я не був готовий до спротиву, який нараз вималювався на її обличчі; в очах — майже ворожість. Вона нічого не сказала, лише кивнула. Мені стало раптом страшенно ніяково, ніби я завинив у якомусь шахрайстві, і від того почувався скутим та роздратованим.

— Не забудьте передати моє повідомлення чоловікові. Вівторок. Він має ще чотири дні, — доволі різко буркнув я на прощання.

Удома на мене чекала вечеря. Я їв, зовсім не відчуваючи смаку страви. Потім сидів на канапі й намагався читати газету.

— Поганий день в конторі? — запитала Карі.

Я переповів їй розмову з Петером, розказав про відвідини Ірене Ґудвік. Карі слухала, насупивши чоло.

— Напевно, він має рацію. Петер…

— Напевно, має.

— Але…

Я зітхнув.

— Не знаю, Карі. Треба, мабуть, таки йти в поліцію. Я хвилююся за тебе. Краще б ти залишилася у батьків, доки все не скінчиться…

Карі з мене посміялася.

— А я? Хіба я не хвилююся за тебе також? Ліпше бути разом.

— Може, й так…

Карі похитала головою.

— Нема чого сушити собі голову. Ти сказав — вівторок, то почекаємо до вівторка.

Того вечора, перш ніж іти спати, я перевірив усі двері та вікна. Карі вже заснула, я ж іще довго лежав, прислухаючись до нічних звуків, а коли нарешті забувся неспокійним сном, верзлися мені страхітливі кошмари.