Небезпека рецидиву

Розділ 19

У неділю сяяло сонце. Я вийшов з батьком на прогулянку до парку. Він ступав поволеньки, дрібними, короткими кроками, опираючись на ціпок.

— Я й не знав, що ти з ціпком ходиш.

Батько помахав ним трохи дратівливо, вдарив по зів'ялих квітах при стежці.

— Недавно мені видали, — буркнув він, а за якийсь час додав:

— Я ходжу вже не так бадьоро. Ноги трохи підгинаються. Ціпок допомагає.

Ще дві квітки підкосило свистким ударом палиці. Батько не любив говорити про себе.

Дерева стояли майже голі, простягаючи чорне гілля до вицвілої блакиті неба; землю встеляв килим мокрого листя. Ми брели мовчки. Сонце вже не гріло, і я тішився, що вдягнув пухову куртку. Батько, як завжди, був у синьому вовняному пальті з сірим шаликом на шиї. З-під просторих штанів стирчали гострі, кістляві коліна. Останніми роками весь його одяг став наче завеликим. Я дивився на батька і думав, що він поволі зникає, тане просто в мене на очах.

— Карі… — озвався він. — Ти і Карі…

— Що?

— Ви не думали про дітей?

— Про дітей? Чому ти про це питаєш?

— Цілком природне запитання. Хотілось би побачити внуків.

Мені аж мову відібрало. Ніколи не подумав би про батька, що він з тих, хто мріє про внуків. До мене він ставився стримано й жорстко, аж доки я став доволі дорослим.

— То як — думали?

— Ну, не знаю. Я не думав.

Батько пирхнув.

— Скільки Карі років? Тридцять три?

— Тридцять.

— От-от… Тобі сорок п'ять. А ти навіть не задумався жодного разу, чи хоче вона дитини.

Я відчув легку роздратованість. Зазвичай ми розмовляли на нейтральні теми. Батько не належав до тих людей, кому хотілось би звіряти душу, але сьогодні він не мав стриму.

— Звісно, їй хочеться материнства, Мікаелю. Смішно, що тобі таке навіть на думку не спадало. Вона жінка в зрілому віці.

— Нам добре й удвох…

Я чув свій голос ніби збоку: трохи ображений. Я немов захищався. А батько вів далі, не зважаючи на мене.

— Інше питання, чи хоче вона дитини саме від тебе. Жінки мріють про дітей лише з тими чоловіками, яким повірять у любов на все життя. Ось так просто!

Ціпок люто гамселив рештки квітів на клумбі і врешті знищив ворога під корінь.

Батькові слова були доволі грубим втручанням у мої приватні справи. Я вже жалкував, що прийшов сьогодні його провідати. Це так було несхоже на нього.

Ми повернули й рушили в зворотній бік. Вечоріло. Перед нами сунули наші тіні, наче мовчазні друзі. Вони постійно супроводжували нас, просто ми їх досі не бачили. Невже батько має рацію, невже Карі, справді, мріє про дитину?

Ми прийшли до пансіонату для літніх людей, де мешкав батько, зупинилися перед входом. Здійнявся вітер. Батько змерз і втомився. Куди й поділася моя роздратованість, я подав йому руку і попрощався.

— Ще натішишся внуками, тату, — сказав я. — Ти ще проживеш багато років…

Батько глянув на мене. Його сині очі, які я добре пам'ятав, тепер немов вицвіли, немов колір витік з роками. Білки почервоніли від холодного вітру.

— Що ти про це знаєш, Мікаелю? — тільки й мовив він.

Того вечора я думав про Ганса Ґудвіка. Він ще досі не давався чути. Завтра вівторок, і я вже не сподівався, що він озветься.

Думав я і про Карі. Дуже хотілося запитати її, чи хоче вона дітей, чи це, справді, є її мрією, але не запитав. Не знаю, чому… не відважився.

І заснув.

Десь здалеку пробивався звук, якого тут не мало б бути. Дивний звук, не міг відтворити його в пам'яті. Було тільки відчуття, що я його вже колись чув і знову забув, а ще відчуття, що він не вписується у звичні звуки ночі. Я прислухався, але нічого чужого не вловив. Карі поруч дихала рівно й майже нечутно. Далекий гул вуличного руху, рик мотоцикла на високих обертах, шерех коліс звіддаля, на головному шосе. Легеньке лопотіння гардин від протягу з прочиненого на шпарку вікна. Знайомі звуки. Надійні звуки.

Я знову майже поринув у сон, однак відчуття тривоги, немов крихітна іскорка у згаслому багатті, яка готова спалахнути, якщо хтось її роздмухає, не полишало мене.

Хтось роздмухував полум'я. Тривога пучнявіла, розросталася, паралізуючи тіло.

То був лише скрип. Міг скрипнути старий дім, просідаючи й дрижачи від нічних заморозків, але я знав — це не дім скрипить. Треба встати з ліжка й подивитися. Тіло опиралося. Мозок кричав, застерігав і посилав розпачливі сигнали решті тіла, але, видно, щось сталося із зв'язком — хтось перерізав нерви. Я непорушно лежав у своїй спальні, полонений, скутий темрявою, під теплою ковдрою. Тепло стало раптом нестерпним, мене кинуло в рясний піт.

Я не міг поворухнутися, аж доки безгучно й швидко відчинилися двері спальні. Я рвучко сів на ліжку, але було запізно. Надто пізно. Темна постать уже переступила поріг, і в слабкому жовтому світлі, що потрапляло досередини крізь отвір дверей, я побачив зблиск металу. Цівка рушниці.

Карі прокинулася від мого руху, повернулася під ковдрою на другий бік, ухопилася за мене й сонно пробурмотіла:

— Що там, Мікаелю?

Рушниця змістилася на кілька сантиметрів ліворуч і тепер цілилася у Карі.

Я схопив її за руку, так сильно, аж вона жалібно зойкнула, зате миттю прокинулася, побачила, що я сиджу, підвелася, опершись на лікті, і раптом збагнула, що біда. Простежила за моїм поглядом і завмерла. Я чув, як зупинилося її дихання, перед тим як вона випустила повітря з легень. Це було схоже на довге зітхання. Потім Карі поволі сіла в ліжку, взявши мене за руку.

Гупання мого серця. Рука Карі в моїй руці, її долоня, пальці, що судомно стискали мою руку. Єдине безпечне місце. Відблиски на цівці рушниці, ніби все світло зібралося там, у чорній дірі дула, яке, немов під дією неймовірно потужної гравітації, висмоктало все світло, весь час і все майбутнє. І гупання серця. Таке важке, що поглинало всі інші звуки. Сильні, рівні удари. Серце в моїх грудях билося важко й натужно, немов метроном, що відлічував, невпинно відлічував останні миті життя.

Так хотілося заморозити час. Зупинити відлік. Сказати Карі, як я її кохаю. Зателефонувати батькові, сказати, що я його дуже люблю. Запитати маму, чому вона мене покинула. Дізнатися, хто стане футбольним чемпіоном наступного року і якою буде погода завтра. Усе, чого я досі не зробив, не сказав, не побачив, сповнило мене безмежним смутком і соромом. Я відчував, як сльози течуть мені з очей, і ще більше згорав від сорому. Брак гідності й справедливості назагал, безсенсовність ланцюжка кривавих випадковостей: Альвін Му і Ніна Гаґен, мертве тіло Майї і невимовний біль Ганса Ґудвіка, який привів його сюди нинішньої ночі.

Усе звалилося на купу. Важке калатання серця. Смуток. Сором. Кохання. Воно напирало, немов ріка, стримувана загатою моєї заціпенілості й тиші, а коди тиск став майже нестерпним, я відчув, що мушу вибухнути криком, щось негайно зробити, розбити застиглу мить, яку вже годі було витримати. Цікаво, чи помічу я спалах вистрілу, чи мій мозок встигне його зафіксувати за мить до смерті?

Карі щось сказала. Вона говорила, звук її голосу ніби змусив ожити час і покотитися далі.

— Ви батько Майї, — мовила вона, тихо, але виразно, цілком звичайним голосом, немов стверджувала якусь усім відому річ. — Хочете вистрелити, стріляйте. Але вам доведеться убити нас обох.

Ніякої відповіді. Але й вистрілу теж не було. Спроквола, немов десь ген-ген здалеку, до мене долинув новий звук. Хрипкий, зболений. Сухі, приглушені схлипи.

Ганс Ґудвік плакав. Плач немов через силу виривався назовні, роздирав зсередини на клоччя. Його силует поступово щулився, малів, опадав додолу, коцюрбився; рушниця вже не цілилася у мене, а сантиметр за сантиметром хилилася до підлоги, ніби обважніла, і її несила тримати.

Я сидів оніміло. Чоловік перегнувся ледь не навпіл, начеб його мучив нестерпний біль у животі. З грудей далі вихоплювалися змордовані, сухі схлипи.

Карі підвелася. Вона була гола. Я бачив, як її біле тіло світилося у темряві. Вона рухалася зграбно, немов нікого, окрім неї, у кімнаті не було; пройшла повз Ганса Ґудвіка, але він, здається, її навіть не завважив, зняла з гачка на дверях свій халат, загорнулася в нього і промовила:

— Чай. Я приготую чай. Ходімо на кухню…

На моє превелике здивування, Ганс Ґудвік підвівся, готовий іти за Карі до кухні.

— Рушниця, — озвався я, з мого пересохлого горла вирвалися хіба хрипкі, нерозбірливі звуки; довелося прокашлятися і повторити знову: — Рушниця… Покладіть її, будь ласка, на підлогу. Я не дозволю вам піти з нею, якщо не покинете зброї.

Чоловік навіть не глянув на мене, обережно поклав на підлогу рушницю і рушив услід за Карі. Я встав, ноги тремтіли й підкошувалися, наче після тривалої хвороби. Одягнув халата, підняв рушницю і рушив за ними вниз сходами.