Небезпека рецидиву

Розділ 57

Я мав проконсультуватися з Сонцесяйним. Два дні тому зателефонував йому і попросив розшукати для мене в архіві одну давню справу. Я вже не був ізгоєм, а, навпаки, перебував у фаворі в поліції, тож Сонцесяйний пообіцяв допомогти. Він чекав на мене в своєму кабінеті.

— Ось вона, — сказав він. — Але не розумію, навіщо це тобі. Справа давно закрита.

— Шукаю деякі ниточки. Спала на думку одна ідея, треба її перевірити.

— Гаразд, — Сонцесяйний простягнув мені теку. — Матеріалів небагато… Провадження припинили. Можеш переглянути тут.

У теці лежало не більше десяти аркушів, але мене цікавила тільки заява. Я погортав папери заледве дві хвилини, і відразу знайшов її. А тоді повернув теку.

— Дякую за допомогу.

— Ото й усе? Знайшов, що шукав?

— Можливо. Сподіваюся…

— І не хочеш мені сказати, що це?

— Ні. Ти ж сам кажеш: справа закрита.

Сонце тепло торкнулося променями мого обличчя, коли я зачинив за собою автомобільні дверцята, поволі рушив під'їзною доріжкою до будинку й подзвонив у двері.

— Добридень, Ірене, — привітався я, коли вона відчинила двері. — Можна ввійти?

У кухні було прибрано, чисто — усе сяяло. Ми сиділи одне навпроти одного, пили каву. Вікно було прочинене на шпарку. Знадвору долинав веселий дитячий галас, радісні вигуки. Ірене сиділа трохи напружена, насторожена, ніби чогось чекала.

— Вітаю з припиненням вашої справи, — мовив я. — Довідався про це вчора. Швидко все відбулося.

— Еге ж… Завдяки вам. Вашому поясненню у суді.

— Звісно, без моєї допомоги не обійшлося. Але справа однаково мала б таке закінчення. Ніна Гаґен була небезпечною людиною. У будь-якому разі, справу кваліфікували б як убивство з самозахисту.

— Можливо, — погодилась Ірене.

Діти надворі зчинили ще більший гармидер. Ірене встала й зачинила вікно. Я сказав те, що думав насправді. Поліція, без сумніву, зробила б висновок, що вчинок Ірене був зумовлений вимушеним самозахистом. Гадаю, їм вже оскомину набили кримінальні провадження, пов'язані з Гудвілами. Але в мене перед очима досі маячило обличчя Ніни Гаґен, коли молот поцілив їй у шию. Раз, коли її очі розширилися від шоку. А тоді ще раз. Так, ще раз… тільки ще один раз.

Між нами залягла тиша. Я зітхнув і промовив:

— Сьогодні я підняв одну справу. Моя підозра підтвердилася.

— Яка? — Ірене зустрілася зі мною поглядом, але миттю відвела очі.

— Наше місто не надто велике. Тут не так багато дитячих будинків. Більшість дітей, які втратили своїх батьків або чиїх батьків позбавляють батьківських прав, потрапляють до прийомних родин.

Годі було щось відчитати на її обличчі — вона замкнулася. Проте уважно слухала.

— Ви з Альвіном приблизно однолітки. Мені спало на думку, що ви могли перебувати в дитбудинку одночасно.

Мовчання. Ірене сиділа, обхопивши себе руками, ніби мерзла.

— Альвін розповідав мені, що одна дівчинка з дитячого будинку заявила на нього в поліцію, звинувативши в зґвалтуванні. Він ще й тріумфував, розповідаючи ту історію. Справу припинили. Альвін вважав, що поліція повірила, ніби дівчинка звела наклеп.

Сполох в Ірениних очах, може, злість.

— Я перевірив тодішні звернення до поліції. Жертва зґвалтування називалася Ірене Нільсен. Це ваше дівоче ім'я. Ви мали прізвище Нільсен до заміжжя. Альвін Му зґвалтував вас, коли вам виповнилося чотирнадцять років.

— Це дуже поширене ім'я, — заперечила Ірене, але голос її звучав мляво.

Я поволі похитав головою.

— Ні, Ірене, то були таки ви. Усе збігається: дата народження, ідентифікаційний номер…

Жінка схвилювалася, не могла дати лад своїм рукам, згорнула зі столу крихти, поклала рядком кулькову ручку й чайну ложку.

— Чому ви не розповіли про це в суді проти Альвіна?

— Тоді мені ніхто не повірив. Чому мали б повірити тепер?

Ірене глянула на мене, недовірливо похитала головою.

— Я не йняла віри, коли довідалася, що це він… він таке вчинив з Майєю, — голос її стишився. — Він ніби… ніби всі мої кошмари враз ожили. Він вже раз зруйнував моє життя, а тепер… зробив це… вдруге. Він ніколи не полишив би мене в спокої. Переслідував би до самої смерті.

Не думаю, що Альвін усе спланував наперед саме так. Мабуть, убиваючи Майю, він не здогадувався, що вона Іренина донька. Гадаю, то була випадковість, одна з тих божевільних, неймовірних випадковостей, з яких складається наше життя. А може, не лише випадковість. Пригадую світлини Майї у її спальні; дівчаче личко, щире, відкрите, ще остаточно не викінчене природою. За маскою дорослої Ірене Ґудвік, за карбами, накладеними життям, проглядалася її схожість з донькою. В обох однакова вразлива безпорадність. Я подумав, певно, мати й донька мали в собі оте щось невловне, що відразу вчувають злочинці — так хижаки нюхом чують найслабшу особину в стаді й обирають її собі за здобич. Альвін помітив слабинку в обох жінках, і обрав їх своїми жертвами.

Нічого цього я не сказав Ірене Ґудвік.

— Так, мабуть, так і було. І тому ви вбили Альвіна Му?

Ірене навіть не була шокована моїми словами. Вона не відповіла, просто сиділа, втупившись у простір порожнім поглядом, замкнувшись у собі — далека й недосяжна. Я мав відчуття, ніби вона заховалася у своєму світі, що між нами нездоланна відстань, а червона картата скатертина на столі — поле, яке мені не перейти.

— Тому, Ірене? — повторив я.

Вона далі мовчала.

— Я знаю, то були ви. Я багато часу провів у сільській хатині до приходу Ніни Гаґен. Вивчив усе, що було в її комп'ютері. Переглянув усі світлини, шукаючи доказів, що вбивцею була саме вона. Для того туди й приїхав. Але в комп'ютері не було жодного фото Альвіна. Жодного. Зате вони з'явилися там згодом, їх знайшла поліція. Тільки ви могли їх туди завантажити, іншого варіанта не існує. Ви мали достатньо часу, доки я лежав непритомний. Я знаю, це ви вбили Альвіна.

Ірене далі мовчала, витала думками ген десь далеко. Я розмовляв ніби сам з собою.

— Я мав би зрозуміти це раніше, коли Ганс розповів мені, що ви не менш одержима думкою про помсту, ніж він. Але все зосередилося на Гансові, тому що його бачили перед будинком Альвіна, він вдерся до мого будинку, він написав на клаптику паперу Альвінове ім'я і намалював на ньому хреста. А ще, мабуть, тому, що він чоловік. Але ви теж мали потужний мотив і не таке вже й залізне алібі. Я мав би здогадатися. І поліція — теж. Як вам вдалося усе зорганізувати? Дочекалися, доки сестра заснула, поїхали до міста, вчинили розправу й повернулися?

Нарешті Ірене Ґудвік заговорила, заговорила таким спокійним, буденним голосом, ніби ми розмовляли про погоду.

— То було легко. Моя сестра надто багато вживає алкоголю — вона теж, — але не любить у цьому зізнаватися. Коли вона заснула, взяти її авто, поїхати до міста… зробити… свою справу… і повернутися було дуже легко.

Я кивнув.

— Ясно. А чому ви не позбулися клейкої стрічки і заплямленої кров'ю торби?

Ірене стенула плечима.

— Якось не подумала… не знала, що вони зможуть дослідити оте… з відірваним краєм. А торба… Я спакувала ножі й одяг у пластиковий пакет, а вже тоді поклала їх до торби. Не знала, що десь просочилася кров. Мабуть, у пакеті зробилася дірка. Якийсь з ножів, певно, проколов. Чи я знаю?…

— Що ви зробили з пакетом?

— Поклала в нього камінь і викинула в воду.

— Мені цікаве ще інше… — мовив я.

— Що?

— Коли арештували Ганса… коли справа почала набирати обертів, і вже було видно, що шансів на виправдання залишається дедалі менше… ви не думали про те, щоб виступити в суді й зізнатися?

Ірене ледь почервоніла, однак в голосі вчувалася затята впертість.

— Ні. Це він мав би зробити… ми домовилися… Він мав убити Альвіна, але не зумів себе пересилити. Після тієї ночі, коли він увірвався до вашого дому, Ганс цілковито зламався. А це ж він мав зробити!

— Чому він?

— Бо то він… Якби він того дня не посварився з Майєю, вона пішла б до школи. І цього ніколи не сталось би…

Я ледь не з відчаєм глянув на Ірене.

— Але ж то була випадковість! І за це ви хотіли запроторити Ганса до в'язниці?!

Жінка не відповіла, та я вже знав отой вираз її очей: зухвалий, лицемірний, зневажливий.

— Гаразд. Забудьмо. Ганс виправданий. Усе позаду, — примирливо сказав я.

— Так…

Ми мовчки сиділи одне навпроти одного. Ірене підвелася; не питаючи згоди, долила ще кави — звична дія, яка згладила відстань між нами й створила ілюзію певної довірливості.

— Що буде з Гансом? — запитав я. — Що буде з вами?

— Не знаю. Ганс, тим часом, живе в свого брата. Не знаю, що буде з нами. Усе залежить від…

— Від чого?

— І від вас теж. Що ви робитимете? Підете в поліцію?

Я поволі похитав головою.

— Я не даватиму ходу цим фактам. Просто хотів знати… Для себе.

— Чому не заявите на мене в поліцію?

Я замислився. Добре запитання… Я не був певний, чи маю на нього відповідь. Ірене Ґудвік була вбивцею. Якими не були б її страждання, яких життєвих випробувань і провокацій вона не зазнавала б, це не давало їй права вбивати. Я знав, що з морального кута зору мав би передати Ірене Ґудвік на суд громадськості, а з правового — дозволити закону вершити її долю.

— Тієї ночі ви врятували моє життя, — сказав я.

То була правда, але не вся. Я втомився. Почувався виснаженим аж до спинного мозку. Мав того досить. Хай мертві спочивають з миром, а живі хай простують далі життям, проживаючи його, як уміють. Я відчував дихання Ніни Гаґен на своєму обличчі, відчував її збудження, коли вона масакрувала моє тіло. Я змирився з думкою, що помру. Я змінився. Та ніч змінила мене, переінакшила перспективу, змістила фокус. Надто багато жертв було в цій справі. Майя. Ганс Ґудвік. Ірене. Навіть Альвін Му, зрештою, став жертвою — його життя мало кривавий і болісний кінець. Ніна Гаґен теж мертва. Але мені тепер ввижалася не жінка, обличчя якої я бачив тієї ночі, коли вона померла, а юне дівча в нічній сорочці на пустельній лісовій дорозі. Дівчинка з великим пальцем у роті, яка незворушно дивилася на понівечені рештки авта.

— Та й навіщо знову ворушити біду? — додав я. — Усе скінчилося. Ви вже нікого більше не вбиватимете, правда ж? Загрози рецидиву немає…

Я мав ще й іншу причину, у якій навіть сам собі не наважувався зізнатись. Я бачив Ірене тієї ночі, коли вона ввійшла до кімнати, де Ніна Гаґен поволі мене вбивала. Я дивився на неї, не впізнаючи. Вона стояла немов у сяйві, і видалась мені чорним ангелом. Вона випромінювала якусь містичну, незбагненну силу. Я не забобонний. Я знав, що видиво — результат моєї черепно-мозкової травми, але забути його не міг.

Коли я підвівся — усе ще незграбний і штивний, — Ірене теж встала, щоб ввічливо провести мене до порогу. Тоді я поставив їй остання запитання, про яке невідступно думав, та вирішив про себе не запитувати. Однак раптом передумав.

— Ще одне, Ірене… Альвін… усе, що ви з ним зробили… Як ви змогли? Як ви змогли таке з ним поробити?

Я дивився на неї. Звичайна жінка у звичайній кухні, де весняні сонячні промені пробиваються навскоси крізь фіранки, а знадвору, з сусідського садка, долинають дитячі голоси. Уперше цього пообіддя, а може, уперше відколи я її знав, її погляд був відкритий, без тіні затаєності. Вона вже не мала більше що приховувати.

— То було легко, — мовила Ірене. — Я уявляла, що він заподіяв моїй дитині. Я весь час думала про Майю. Я думала про свою донечку.

Очі її враз наповнилися слізьми.