Небезпека рецидиву

Розділ 45

— Ви тут самі? — запитав полісмен, а що я відповів не відразу, він схопив мене за плече, добряче труснув і повторив запитання: — Відповідайте, до біса! Ви тут самі?

Я кивнув головою.

— Так, сам. Послухайте, я не…

— Заткни пельку! — грубо урвав він мене, підняв до рота рацію й тихо заговорив у неї. — Я його взяв. Каже, що він тут сам.

Полісмен послухав, що йому відповіли, я ж почув тільки тріск і нерозбірливі звуки.

— OK, — озвався він знову. — Я чекаю.

Потім він відтягнув мене трохи вбік від підвальних дверей, ще раз звелів заткнутися, хоча я й словом не озвався, і налаштувався чекати. За п'ять хвилин у дверях льоху з'явився другий полісмен.

— Усе нормально, — сказав він. — Відведімо його до авта.

Вони провели мене навколо будинку, униз садовою стежкою до поліцейського автомобіля, припаркованого двома колесами на тротуарі навпроти парадного входу. Один відчинив задні дверцята й притримав мою голову, щоб я не вдарився, допоміг сісти. Важко сідати в авто зі скутими кайданками руками.

Другий полісмен стояв трохи віддалік на тротуарі й розмовляв з середнього віку чоловіком у піжамі й халаті, поли якого лопотіли на вітрі. У вікні будинку позад нього стояла бліда жінка. Чоловік розмовляв, жваво жестикулюючи. Полісмен кивав головою, щось записував у маленький блокнот, потім вийняв мобільний телефон і набрав номер. Сусід глянув на мене, навіть нахилився трохи вперед, щоб краще бачити. Я інстинктивно відвернув голову. Перший шок поступово минав. Я не боявся і не хвилювався — поки що. Просто ситуація видавалася мені вкрай неприємною.

Обидва поліцейські сіли в авто, голосно хряснувши дверцятами.

— Поїхали! — сказав той, що сидів на пасажирському сидінні спереду.

— Гаразд. Роздобув дані?

— Так. Я залишив номер телефону сусідові.

— Послухайте, — озвався я. — Доки ми ще не від'їхали, поверніться у будинок і заберіть ноутбук… він стоїть…

— Замовкни! — урвав мене полісмен за кермом.

— Але це важливо! Я не є злодієм, я — адвокат і…

— Замовкни! — знову прикрикнув полісмен. — Усе пояснюватимеш у поліції, а тепер заткни пельку!

Я замовк. Вони не бажали мене слухати. Я зрозумів, що час подумати про себе. Трохи згодом я зробив ще одну спробу.

— Можу я щось сказати, а ви не затикали б мені рота?

На передньому сидінні захихотіли. Я сприйняв сміх за дозвіл і заговорив так повільно, лаконічно й виразно, як тільки міг.

— Мене звати Мікаель Бренне. Я адвокат. Прошу вас зателефонувати Сонцесяйному… Брейвікові з департаменту боротьби з наркотиками.

Полісмен на пасажирському місці обернувся.

— Що йому казати?

— Розкажіть, хто я і що сталося.

— Надворі глупа ніч.

— Просто зателефонуйте, я гарантую, він не розсердиться.

Сонцесяйний, здається, таки розсердився. Червоне обличчя, розчухране волосся, криво застебнута куртка. Він метав з очей блискавиці, побачивши мене. Але він приїхав, і це — найголовніше. Не знаю, що він сказав поліцейським, які привезли мене, але, заїхавши на подвір'я управління поліції, ми не пішли досередини оформляти затримання, як це зазвичай буває, а далі сиділи в авті. Чекали на Сонцесяйного…

Він відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас підслухати.

— Якого дідька, Бренне?

— Мені трохи не пощастило…

У погляді Сонцесяйного не було ані крихти розуміння.

— Йому не пощастило! Я чув, ти вломився до чужого будинку. І тепер ти розраховуєш, що я заради тебе витягуватиму гарячі каштани з вогню?

— Я вломився до будинку Ніни Гаґен, — тихо сказав я.

Сонцесяйному наче мову відібрало.

— Ніни Гаґен?

— Так.

— Ти ж не проговорився, що я тобі допоміг… зібрати на неї інформацію?

Я докірливо глянув на нього.

— Нікому нічого не казав і ніколи не скажу. Але я дещо знайшов. Дуже важливе. А ще я зовсім не хочу потрапити між ваші поліційні жорна чи опинитися у камері, де міг би зустріти своїх клієнтів. А ще в понеділок суд у справі Ганса Ґудвіка.

Сонцесяйний зітхнув, вигляд він мав стражденний. Потім підійшов до полісменів, спершу тихо їм щось сказав, тоді підвищив голос, збуджено жестикулюючи. Поліцейські стенули плечима й поїхали геть.

— Ходи зі мною, — сказав Сонцесяйний.

— Куди?

— Нагору, у мій кабінет.

— Може, спершу знімеш кайданки?

— Я залюбки змусив би тебе ще трохи їх поносити, — жовчно буркнув він, але послухався мене.

— Ні, ні, і ще раз ні! — потрусив він головою. — Це не так просто!

— Чому?

— По-перше, патруль вніс у рапорт твоє ім'я, тебе застали на місці злочину. По-друге, ти добре знаєш, що я не можу видати дозвіл на обшук, я не юрист.

— То зателефонуй черговому!

В управлінні завжди чергує поліцейський юрист.

Сонцесяйний знову похитав головою.

— Сьогодні чергує Самдаль.

— O-o-o…

Я знав, що він мав на увазі. Самдаль був найжовчнішим, найзлобнішим та найнезговірливішим ад'ютантом поліції в усьому світі. Він ненавидів адвокатів взагалі, а мене — чи не найбільше.

Сонцесяйний схопив телефона.

— Кому телефонуєш? — запитав я, але він тільки відмахнувся, заговорив у слухавку.

— Вибачте, що турбую… Це — Брейвік, нарко-департамент. У нас тут ситуація…

Кілька секунд він слухав, а тоді сказав:

— Так, саме так. Це стосується адвоката Бренне. Так, Мікаеля Бренне. Так, адвоката. Його арештували за проникнення до чужого помешкання.

Знов пауза.

— Так, цілком погоджуюся… Може, й було б задоволенням, але все трохи складніше. Гадаю, буде ліпше, якщо ти зайдеш до мене, — і ще за хвилину: — Боюся, це необхідно.

Я запитально глянув на нього, коли він поклав слухавку.

— Інспектор… — сказав Сонцесяйний. — А тепер почекаємо…

Поліцейський інспектор Сультведт похмуро дивився на мене, потираючи чоло.

— Пригадуєш, як ти подавався до нас на роботу, Бренне? — запитав він. — Був тоді зовсім зеленим випускником, прийшов до мене на співбесіду.

Я кивнув, ще не знаючи, куди він хилить.

— Знаєш, чому тебе не взяли?

— Ні.

— Відмова не мала нічого спільного з фаховою некомпетентністю чи чим там іще. Я, до речі, ні на мить не сумнівався, що ти станеш добрим юристом. Причина в тому, що після сорокап'ятихвилинної розмови з тобою я збагнув — ти не з тих, хто дотримуватиметься правил, а в своїй конторі я люблю, щоб усе виконувалося за приписами. Гадаю, тоді я ухвалив правильне рішення. Сьогодні вночі ти ще раз підтвердив: я таки мав рацію.

Я важко зітхнув. Не бачив резону коментувати. Тому запитав:

— А як щодо Ніни Гаґен? Плануєш щось з нею робити? Вона замішана щонайменше в одному вбивстві. А може, і в багатьох. У кожному разі вона надала фальшиве алібі Альвінові Му. Якщо поліція має намір виконувати свою роботу, то саме час виписати ордер на обшук і послати когось до її помешкання.

З виразу обличчя Сультведта я бачив, що така перспектива йому не подобається.

— Хочеш сказати, вона була співучасницею убивства Майї? І вбивства Альвіна Му?

— Цілком можливо. Я так гадаю.

— Ти вчинив розбій, Бренне.

— Це зовсім з іншої опери, хіба ні?

Сультведт подивився на годинника.

— Зателефоную прокуророві, — мовив він. — Усі на ногах, то й йому нема чого спати.

— Я теж хочу зателефонувати, — сказав я.

— Кому?

— Мені потрібний адвокат.

Петер і Крістер Бонде прийшли одне за одним з п'ятихвилинною різницею. Мені почало діяти на нерви одноманітне випитування, що ж я знайшов. Петер з суворою маскою на обличчі, коректний, говорив тихим голосом, але я бачив, як закипає у ньому гнів. Зате Крістер Бонде поводився аж ніяк не тихо.

— Я висуну звинувачення і покараю тебе, Бренне! — гримів він. — Ми тільки вчора про це розмовляли. Це ніщо інше, як ексцентричні адвокатські вигадки. І не сподівайся, чорт візьми, що тобі вдасться розвалити мені всю справу!

— Ти повний ідіот, Крістере! — відчувалося моє хронічне недосипання; нерви аж бриніли від його крику. — Гадаєш, я вчинив переступ лиш би тебе подратувати? І де моя від цього вигода в суді, можеш сказати?

Ми вже обидва кричали одне на одного. Інспектор Сультведт кричав, щоб ми припинили кричати. Нас угамував Петер.

— Послухайте мене хвилинку, — сказав він. — Сварка ні до чого не приведе. Сядьте і послухайте!

Минуло кілька хвилин, перш ніж ми прислухалися до його поради. Бонде був червоний, мов буряк.

— Так ось, — почав Петер. — Ми тут маємо дві різні ситуації. Мікаель порушив закон. Це одна справа, яка мусить бути вирішена в правовому полі.

Я не знав, що Петер мав на увазі, але формулювання мені не сподобалося. Решта закивали головами. Петер обпалив мене поглядом і змусив тримати язик на припоні.

— З іншого боку, Мікаель є свідком у можливій кримінальній справі, якщо підтвердяться його підозри, що Ніна Гаґен вчинила злочин, — Крістер Бонде хотів щось сказати, однак Петер спинив його піднятою долонею. — Не знаю, наскільки вона причетна до вбивства Альвіна Му, найменшого уявлення не маю. Знаю лише те, що поліція і прокуратура зобов'язані перевірити інформацію Мікаеля, незалежно від особистих причин, проблем і антипатій. Усе інше — професійне недбальство, — на останніх словах Петер глянув просто в очі Крістерові Бонде.

— Гаразд, — сказав прокурор. — Пошліть туди людей. І дайте мені на підпис ордер на обшук.

Він погодився зі скрипом, та все ж розумів, що Петер мав рацію. Крістерові Бонде зовсім не хотілося створювати собі проблеми, які могли б нашкодити йому в майбутньому.

— А що робити з Бренне? — тихо подав голос Сонцесяйний. — Що мені, в біса, з ним робити? Посадити під арешт чи що?

— Спершу почекаємо на результати обшуку, — відповів Петер. — Хтось тут може організувати каву?

Петерові й мені дали в тимчасове розпорядження кабінет.

— Послухай, Петере, — почав я. — Це було не… — але він урвав мене на півслові.

— Нічого не кажи, Мікаелю. Не говори до мене! Я такий лютий, що, боюся, можу не стриматися, якщо ти озвешся хоч словом. Повернемося до цього пізніше.

Ми довго сиділи мовчки, а тоді Петер додав:

— Який же ти дурень, Мікаелю!

Так ми просиділи півтори години. Утома дошкуляла вже не на жарт. Я клював носом і щосили боровся зі сном. Коли Сонцесяйний нарешті постукав у двері й запросив до себе в кабінет, я вже був готовий здатися.

У кабінеті на нас чекали Крістер Бонде й інспектор Сультведт. Обидва з натягнутим виразом обличчя. Важко було не помітити, що все дуже погано.

— То що? — запитав Петер.

— Нічого. У помешканні Ніни Гаґен побувала група криміналістів, і вони нічого не знайшли. Ніяких е-мейлів у ноутбуці. І взагалі, ніякого ноутбука. За словами Ніни Гаґен, вона не має і ніколи не мала портативного комп'ютера. Вона, до речі скаржилася, що ти чіплявся з розпитуваннями до її друзів та знайомих, що ти безпідставно переслідуєш її, і вона навіть готова подати на тебе заяву в поліцію через це.

Усі мовчали. На дворі розвиднювалося, ранкове світло поступово вкрадалося до приміщення. Обличчя присутніх були сірі та втомлені — ворожі.

— Вона довідалася про вторгнення до її помешкання? Ті ідіоти, що пов'язали мене, повідомили їй? — запитав я.

Тишу порушив Сонцесяйний.

— Вони їй зателефонували, — кивнув він.

— Ніна все видалила. Вона мала купу часу, доки ви тягнули з ордером на обшук. Допитайте її. Натисніть на неї. Знайдіть комп'ютер! Він десь захований…

Я розумів, що в безнадійному становищі, бачив це з облич навколо себе.

— Не знаю, що ти замислив, Бренне, — поволі проказав Крістер Бонде. — І знати не хочу. Ми нічого не маємо на Ніну Гаґен, то й шукати не будемо.

— Маєте мене за брехуна? Вважаєте, я все вигадав?

— Я цього не обговорюватиму, — так само спокійно мовив Бонде. — Розумію, ти готовий повірити в будь-що, лиш би виграти справу. Ніна Гаґен нас більше не цікавить, — прокурор підвівся. — Розгляд справи про вбивство починається у понеділок, практично вже завтра. Процес відбуватиметься у нормальному режимі, — він обернувся до мене: — Це означає, Бренне, що тебе буде притягнено до відповідальності за вчинений переступ закону в звичайному порядку. Як я здогадуюся, наступний кроком мав би бути саме допит Бренне.

Сонцесяйний кивнув. Прокурор вів далі своїм спокійним, виваженим тоном.

— Це також означає, що я поки не даю ходу цій справі. Ніяких коментарів для преси, ніяких пліток в управлінні. Нічого. Зрозуміло?

Сонцесяйний приречено глянув на прокурора.

— І в який спосіб я маю це забезпечити? Порушення зареєстровано, Бренне просидів тут цілу ніч, а наше управління — діряве сито.

— А мені начхати! — з притиском промовив Бонде. — Має бути так, як я сказав: юридична процедура, а не цирк на дроті. І мене не обходить, як ти це зробиш.

Крістер Бонде рвучко вийшов і гримнув за собою дверима. У кімнаті повисла тиша. Нарешті Сультведт понуро глянув на Петера.

— Забирай свого клієнта, — сказав він, — і йди додому, адвокате.

Петер кивнув, встав зі стільця, попрощався. Решта теж кивнули йому. Зі мною ніхто не прощався. Мене просто не бачили…