Небезпека рецидиву

Розділ 48

У своєму слові Ганс Ґудвік поволі, але впевнено простував назустріч кошмарові. Я вже мав недобрі передчуття, коли він пройшов на місце свідка. Він посірів на обличчі, руки трусилися; він весь час шукав мене поглядом, а в очах застиг вираз переляканої дитини.

Суддя розпочав допит. Я ніколи не міг зрозуміти, чому саме суддя першим починає процедуру допиту відповідача. Суддя не знає справи, не бачив документів та звітів, а тому не в змозі укласти свої запитання так, як би це зробив прокурор чи адвокат. Допит іде шляхом проб та помилок. Іноді такий метод спрацьовує, але сьогодні був інший випадок. Ганс Ґудвік розгубився. Щось невиразно бубонів. Суддя раз у раз просив його сісти рівно й говорити в мікрофон. Він випрямлявся, але вже за мить забував, про що його просили, і знову сутулився. Усі в залі чули тільки тихе бурмотіння. Суддя, якого я знав як приємну людину й старанного, хоч і дуже пересічного, юриста, сердився.

— Говоріть голосніше, пане Ґудвік! — без кінця повторював він.

Ганс Ґудвік намагався підвищити голос, але тоді забував запитання, і судді доводилося його повторювати. За годину ми всі змучилися й упріли, так нічого путнього й не почувши. Суд пішов на перерву.

— Вам треба взяти себе в руки, Гансе, — сказав я йому під час перерви. — Спробуйте зосередитися. Що чіткішими будуть ваші відповіді, то швидше це все скінчиться.

Він кивнув, пообіцяв докласти зусиль, але погляд мав відсутній, очі — порожні.

Після перерви настала черга прокурора. Крістер Бонде обрав агресивну манеру ведення допиту, і це ніяк не додало Ґудвікові відваги.

— Чому ви стежили за помешканням Альвіна Му? — гаркнув він. — Говоріть у мікрофон!

— Я за ним не стежив, — пробурмотів Ганс Ґудвік.

— Ви за ним не стежили? — Бонде повторював за відповідачем кожну фразу, щоб присяжні добре все запам'ятали. — Що ж у такому випадку ви робили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Хіба ви не сиділи в авті перед його будинком?

— Сидів.

— Що ж, це в нас називається стеженням. Як часто ви там стовбичили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Ну, хоч приблизно? Натякніть!

— Не знаю.

— Більше одного разу?

— Так.

— Більше двох разів?

— Гадаю, так.

— Що ви сказали? Говоріть, будь ласка, голосніше. У мікрофон!

— Гаразд. Вибачте!

— Можете повторити свою відповідь?

— … а яке було запитання?

Так тривало довго; день здавалося, ніколи не закінчиться. Крістер Бонде розпалився. Присяжні йорзали на стільцях, ніби терпіли фізичні муки. Я згорбився за столом і бажав лиш одного — опинитися десь ген далеко від цього місця. Лише Сюнне сиділа рівно, уважно слухала й занотовувала всі запитання і відповіді. Того дня черга до мене не дійшла — суддя оголосив перерву до наступного дня.

— Поїдь до нього ввечері, — просив я Сюнне після закінчення судового засідання. — Спробуй його розворушити!

Сюнне з сумнівом глянула на мене.

— Хіба це не твій обов'язок?

— Мені болить голова. Я не впораюся. Поговори замість мене, будь ласка!

Наступного дня в суді здавалося, ніби й не було ніякої перерви. Крістер Бонде поводився так само агресивно.

Ганс Ґудвік так само витав думками деінде. Коли нарешті черга дійшла до мене, я нахилився трохи вперед, намагаючись перехопити його погляд, трохи стишив голос. Почав обережно, намацував запитання, старався віднайти ритм, встановити контакт зі своїм підзахисним. Усе марно.

Я підвівся, підійшов до Ганса Ґудвіка, нахилив мікрофон ледь не до самого столу, схилився над ним. Підбадьорливо усміхнувся.

— На запитання прокурора ви дали ствердну відповідь, що вбили вашого собаку, пам'ятаєте?

— Так.

Я кивнув.

— Можете розповісти, навіщо?

Чоловік мовчав.

— Гансе! — окликнув я його. — Навіщо ви застрелили собаку?

— Не знаю.

— Але пам'ятаєте, як застрелили?

— Ні.

— То звідки знаєте, що таки застрелили?

— Пес був мертвий. Лежав… надворі.

— Он як?

— Ірене сказала, що то я убив.

— Ваша дружина… Як вона зреагувала?

— Впала в істерику.

— А ви? Що відчували ви, коли збагнули, що наробили?

Ганс Ґудвік знову замовк, і те мовчання тривало й тривало — до безконечності. Я вже хотів повторити запитання, та він раптом підвів голову і сказав:

— Нічого.

— Нічого не відчули?

— Гадаю, у мене мало зосталося почуттів.

— Ви вважаєте, що Альвін Му вбив вашу доньку? — запитав я наприкінці.

— Так.

— Вважаєте навіть попри те, що його виправдали в суді?

— Так.

— Чому?

— Він мені сказав про це.

— Коли?

— У залі суду. Коли зчинився галас… Він підійшов до мене і сказав…

У залі запала мертва тиша.

— Що саме він сказав?

Обличчя Ганса раптом видовжилося, губи затремтіли.

— Він сказав… Він сказав…

— Що він сказав, Ганс?

— Він сказав, що вона нявчала, мов кошеня… Коли він колов її… нож… коли він увігнав у неї ніж.

Останні слова вирвалися стогоном з-під долонь, якими він затулив обличчя, що нараз ніби почало розсипатися, оголюючи беззахисність Ганса Ґудвіка перед світом. Плечі його безгучно здригалися. Я мовчав, даючи можливість присутнім відчути цю мить сповна. Я довго чекав. А тоді запитав:

— Ви бажали смерті Альвінові Му?

— О, так! Понад усе на світі!

Знову пауза. Я тягнув її, скільки міг, доки тиша стала нестерпною.

— Ви його вбили, Гансе? Ви вбили Альвіна Му?

Він похитав головою, майже згорьовано.

— Ні… Але я радий, що хтось це зробив замість мене.