Наступного дня суддя був не в гуморі, і зігнав свою роздратованість на мені. Усі були в залі, окрім Ганса Ґудвіка.
— Що це означає, пане адвокате?
Я стенув плечима.
— Усе так, як розповів прокурор. Мій клієнт зазнав нервового зриву, він у лікарні. Це все, що мені відомо.
— Коли він зможе з'явитися тут?
— Не знаю. Я з ним не розмовляв. До того ж, я не лікар.
Суддя понуро глянув на мене.
— Ми можемо продовжити засідання за відсутності відповідача?
— Ні, — відповів я. — Про це й мови не може бути.
— Мабуть, ваша правда. Але мені це не подобається, адвокате Бренне. Потурбуйтеся, аби його доставили в суд якнайшвидше.
Мене вже також почала розбирати злість.
— Я не можу доставити його в суд, ваша честь. У в'язниці його визнали хворим і повезли до лікарні. Що я можу зробити в такій ситуації, як ви гадаєте?
Суддя пропустив моє зауваження повз вуха.
— Гаразд, суд оголошує перерву. Будьте готові продовжити слухання після обіду. І тримайте мене в курсі справи…
Востаннє зиркнувши на мене, суддя підвівся і в супроводі двох інших суддів рушив геть із зали.
Я глянув на Крістера Бонде.
— Тепер твоя черга, прокуроре. Треба поговорити з лікарями.
— Поговорю, — відповів той, не підводячи на мене очей.
Крістер уникав зустрічатися зі мною поглядом від самого початку слухань. Я відчував, що мені починає діяти на нерви його постійне невдоволення.
— Зателефонуй мені, — кинув я на ходу і подався до своєї контори, де гаяв час аж до обіду, малюючи кола на аркуші паперу.
Задзвонив телефон, але телефонував не сам Крістер Бонде, а його секретарка. Вона розповіла, що Гансові Ґудвіку дали заспокійливе і відвезли до в'язниці й що ймовірно, він оговтається не раніше завтрашнього дня.
— А що суд? — поцікавився я. — Суд ухвалив рішення відкласти розгляд справи до завтра?
— Так. Слухання розпочнуться завтра о дев'ятій ранку.
Я подякував і поклав слухавку. Взяв чистий аркуш і знову заходився малювати кола. Задумався, чи не піти б додому…
Але ще довго сидів, нічого не роблячи. О пів на четверту я зібрав свої речі, схопив плаща і рушив до дверей, коли задзвонив телефон. Дзвонили з приймальні.
— До вас прийшов відвідувач.
— Хто?
— Ніна Гаґен. Вона з адвокатом.
Я згадав день, коли вона вперше сюди прийшла. Тоді я теж був по вуха зайнятий однією кримінальною справою, а вона сиділа на тому стільці, що й тепер: біднувато вдягнена, без декольте і без макіяжу. Вона прийшла і своєю розповіддю усе перевернула догори дриґом. Мені аж гаряче стало від думки, як вони мене одурили, Ніна й Альвін. Тепер я знав про неї більше. Нині вона теж була скромно вдягнена, у сірому — сірий светр, сірі штани, які дивно дисонували з білявим волоссям. Однак цього разу Ніна не відмовилась від макіяжу. І виклично дивилася просто в вічі.
Розмову вела не Ніна Гаґен, а її адвокат. Я знав його з давніших часів, і він мені не подобався. Невисокого зросту, опецькуватий, з добре підвішеним язиком і чималим арсеналом усіляких обманних трюків. Звали його Себастьян Фельдер. Не надто здібний юрист, однак з тих, кого все ж варто остерігатися. Він старанно насупив чоло і мовив:
— Сумні речі тут відбуваються, Бренне, — я промовчав, тож він повів далі: — Ти ж розумієш, це може коштувати тобі адвокатської ліцензії?
— Чого ти хочеш? — запитав я, але Фельдера вже важко було зіштовхнути з накатаної колії.
— Я щиро засмучений і стурбований твоєю подальшою долею. Дуже не хотів би, щоб ти позбувся свого шматка хліба. Ти добрий адвокат, хоча в цьому випадку втратив… так би мовити… здатність тверезо оцінити ситуацію.
— Ви маєте що мені запропонувати? Чи ти і твоя клієнтка прийшли тільки задля того, щоб висловити свою засмученість?
Маска помінялася, тепер на обличчі Фельдера намалювалася скривджена міна.
— Звісно, ні, Мікаелю. Найліпше було б для усіх сторін, якби ми дійшли згоди, — він показав рукою на Ніну Гаґен. — Моя клієнтка хоче написати на тебе заяву в поліцію за переслідування. Я повинен, ясна річ, надати їй юридичну допомогу, але…
— Переслідування? І яке ж покарання передбачається за це, Фельдере?
Адвокат роздратовано змахнув рукою.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хотів сказати, що охоче посприяю, аби не дати ходу такому звинуваченню.
— Овва! І як же?
Фельдер на мить затримав на мені погляд.
— Моя клієнтка щойно довідалася, що її викликають як свідка в справі проти Ганса Ґудвіка. Що ти її викликаєш.
— Так воно і є.
— Так ось, вона не хоче свідчити. Їй нічого сказати в цій справі.
— А що спільного тут…
Фельдерові вже було начхати на зміни декорацій на обличчі. Тепер він був сам собою: хмурний і нахабний.
— Якщо її змусять свідчити, вона відкрито розповість на суді, як ти незаконно проник до її помешкання. І про інші випадки переслідування.
— А якщо я скасую виклик до суду?
— Тоді вона забере заяву, скаже, що все виявилося непорозумінням… Тебе запросили в гості, а шибку в дверях ти вибив ненароком. І справа закриється. Вибір за тобою!
На губах адвоката з'явилася недобра усмішка, зате справжня.
— Вирішувати треба вже, Бренне. Хоча особисто мені, було б більше до душі, якби ця історія з'явилася на перших шпальтах усіх газет країни.
Я спокійно дивився на адвоката, мовчав, однак усередині в мені спалахнула маленька іскорка паніки. Я знав, чим це загрожує. Я втрачу свій хліб насущний, якщо мене позбавлять адвокатської ліцензії. Я, як і всі, мав виплачувати іпотеку. Можливо, мені пощастило б знайти якусь роботу без спеціального дозволу, але від цієї думки шлунок підкочувався аж до горла. Я виправдовувався сам перед собою, що все може скінчитися катастрофою для Ганса Ґудвіка, якщо новина про мій переступ закону випливе назовні посеред процесу. До того ж, за нинішнього стану справ, я нічого не вдію проти Ніни Гаґен.
— То що? Яке твоє рішення, Бренне? — Фельдер був сповнений нетерплячого очікування.
— Гаразд, — промовив я. — Укладаємо угоду. Хочеш письмового підтвердження?
— Не будь ідіотом, Бренне! Звичайно, не хочу.
Себастьян Фельдер підвівся й подав руку.
— Добре, що ти одумався.
Я нічого не відповів і проігнорував простягнуту руку.
Ніна Гаґен уперше озвалася за весь час візиту.
— Почекайте мене за дверима, пане Фельдер. Я хочу сказати адвокатові Бренне кілька слів наодинці.
Коли Фельдер зачинив за собою двері, я вичікувально глянув на неї. Раптом вона усміхнулася, встала, ледь потягнулася.
— Знайшов щось цікавеньке в моїх шухлядах? — запитала вона.
Я промовчав, відчув, як червонію, і нічого не міг з цим подіяти, а її усмішка стала ще ширшою.
— Тобі сподобалося побачене? Відчув збудження?
Щоки мені палали від сорому й злості. Нінин сміх був тихий і дивно теплий. А в очах, на самому дні, прозирав тріумф.
— Я бачив листування на твоєму комп'ютері, — сказав я, намагаючись перейти в наступ, хоч на трохи повернути контроль над розмовою; усмішка вмить щезла з обличчя Ніни. — Я знаю про твою співучасть у вбивстві Майї. Гадаю, Альвіна теж убила ти. Рано ти пізно я це доведу.
— Мабуть, ти віриш у те, що кажеш, — озвалася Ніна. — Я міркувала над цим. Але від віри мало користі, чи не так? Я хочу, адвокате Бренне, щоб віднині ти дав мені спокій. Ти мені набрид.
— А якщо ні?
— Ти покопирсався у моєму житті. Я покопирсалась у твоєму. Ти живеш з коханою на ім'я Карі. Маєш у старечому притулку батька. Люди, яких ти любиш. Подумай трохи про них…
Вона обернулася і вийшла з кабінету, а я далі сидів з застиглим від приниження і люті обличчям. Глянув на свої руки — вони тремтіли. Глибоко в душі я знав, що тремтіли вони не лише від гніву. Ніна Гаґен усього лиш жінка, я більший і сильніший за неї, але я ні на мить не сумнівався, що вона дуже небезпечна.
За люттю і страхом ховалося дещо інше, щось мені незбагненне. І тільки лежачи без сну в ліжку, перевертаючись з боку на бік, я зізнався сам собі, що то було. Сором. Мені було соромно за себе. Я поступився перед нею, я дозволив шантажувати себе, відмовився від її виклику свідком до суду, лиш би врятувати домівку та рідних. Я знав, що вона вбивця. Даремно я вмовляв сам себе, ніби все, що робиться, на користь Гансові Ґудвіку, бо, так чи так, я не маю незаперечних доказів її вини. У душі я розумів, що мав би змусити її з'явитися у суді й докласти всіх зусиль, аби хоч задемонструвати присяжним, хто така Ніна Гаґен насправді. Може, мені й не пощастило б, та принаймні я спробував би.