Небезпека рецидиву

Розділ 8

Я забув, що того дня на вечерю мав прийти батько. Коли я повернувся додому, він мило теревенив з Карі на кухні. Вони симпатизували одне одному. З нею йому легше було спілкуватися, він почувався більш невимушено, ніж зі мною, — без натяку на ввічливу стриманість, властиву нашим стосункам. Не те, щоб ми не любили одне одного. Просто так склалося за багато років, коли ми обидва уникали розмов про важливі чи важкі моменти в нашому житті. Я зростав з батьком. Мама покинула нас, коли я ще був малим. Він з усією відповідальністю поставився до своєї місії вихователя, та я не пригадую, щоб за весь час батько хоч раз засміявся. Навіть скупої усмішки не пригадую. І ось, увійшовши до передпокою, я почув з кухні його трохи по-старечому скрипучий сміх, а потім — дзвінкий, переривистий сміх Карі.

— О, Мікаель прийшов! — сказав батько.

— Привіт, тату! Радий тебе бачити!

Я підійшов до нього й раптом розгубився, не знав, чи обійняти його, чи просто подати руку. Ніякова ситуація. Батько глянув на мене ледь здивовано. Я нараз відчув, що був щирий з ним щойно. Я, справді, був радий його бачити. Потребував перемкнутися на щось інше після важкого дня в суді. Карі я обійняв, міцно пригорнув до себе.

— Піду в душ, — сказав я.

— Важкий день?

— Несамовитий…

Вечеря була приємною і затишною. Ми говорили про все й ні про що. Батько чувся у доброму гуморі, їв з апетитом, розповідав історії з мого дитинства, і ми дружно реготали, хоча чули їх вже не раз. О дев'ятій я відвіз його додому. Він мешкав у пансіонаті для літніх людей, але мав свою квартирку. Я зупинився перед входом. Батько глянув на мене й сказав:

— Непроста справа тобі дісталася, Мікаелю. Як просувається?

— Туго.

— Ага… Зумієш її виграти?

— Не думаю.

— Це лише робота, Мікаелю. Може, не треба її вигравати.

— Може, і не треба, — відповів я. — На добраніч, тату.

Я дивився услід батькові, доки він зник за дверима. Кроки його стали короткими і трохи невпевненими, а від вигляду синього костюма, який бовтався на його схудлому тілі, краялося серце. Та все ж тримався він, як завжди, добре. Батько обернувся, підняв руку, трохи відставивши її від тіла й обернувши долонею до мене, — цей жест я бачив сотні разів, знав його так добре, як своє відображення у дзеркалі. Раптом мені на очі набігли сльози. Я помахав йому на прощання і поїхав додому, до Карі.

Кримінальний слідчий монотонно й детально описував місце злочину. Він не додав нічого нового до справи і не сказав нічого такого, що могло б посприяти чи зашкодити моєму клієнтові, і я слухав його на піввуха. Тому минуло кілька секунд, доки я усвідомив його слова. Довелося відмотати назад потік свідомості до запитання прокурора.

— Ви згадали про дивні відбитки на ґрунті… Що то було?

— Правду кажучи, ми не знаємо. Три, на перший погляд, однакові відбитки в землі на однаковій віддалі одні від одних. Утворюють рівнобедрений трикутник.

— То що б це могло бути? — допитувався прокурор.

Свідок здвигнув плечима.

— Ми гадаємо, це сліди від триноги. Штатив для камери. Скажімо, кіно- чи відеокамери.

Бонде звів догори брови.

— Хочете сказати, що вбивство знімали на камеру?

Знову здригання плечима.

— Цілком можливо. Ми не бачимо іншого пояснення цим слідам.

Я розумів, треба щось робити, але свідчення криміналіста трохи вибило мене з колії. Я гарячково добирав слова.

— Вважаєте, що… ці сліди… що ви знаєте, від чого вони залишилися? — запитав я.

— Як я вже казав, на нашу думку, це сліди від штатива камери.

— Так, я вже чув… Зараз я про інше… Ви маєте достатні підстави так вважати чи просто не маєте інших пояснень?

— Як я вже казав, це найбільш вірогідне пояснення…

— …яке базується на чому? На відсутності інших варіантів?

— Ну… власне, так. Не знаю, що б іще могло залишити такі відбитки.

— То це голе припущення?

— Не певен, чи я можу це називати лише припущенням.

— Зате я можу!

Батько Майї сидів тихо й непорушно, наче камінь; на запитання відповідав ледь чутно. Він був невисокого зросту, міцно збитий, із зачесаним назад темним волоссям, з глибокими залисинами на чолі. Зціплені щелепи й напружені жовна видавали його внутрішній стан. Звали його Ганс Ґудвік, він мав власну бляхарську фірму. Йому нелегко було говорити, та все ж він спромігся намалювати живий образ своєї доньки. Він нею пишався. Дівчинка була вродлива і старанна в школі. Її любили друзі, вона добре грала в гандбол. Чоловік ніби проштовхував слова крізь набитий гравієм рот.

Прокурор запитав, як батьки почувалися потім, після убивства, але Ганс Ґудвік лише похитав головою.

— Описати це понад мої сили, — сказав він. — Ми… Життя для нас ніби закінчилося.

Не знаю, навіщо я взагалі його про щось запитував, хай би собі просто йшов геть. Можливо, я відчував, що мушу хоч щось зробити, бо моя участь у цій справі скочувалася до ролі пасивного спостерігача.

— Мене цікавить лише одне, — почав я. — Того дня, коли все сталося… Чому вона гуляла в парку? Хіба Майя не мала бути в школі?

— Мала, звісно.

— Вона прогулювала уроки?

— Так.

— Чому?

Запала тиша. Ганс Ґудвік сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом, а я не був певен, чи розчув він моє запитання.

— Ми посварилися, — раптом озвався він.

— Хто посварився?

— Майя і я.

— Вона прогуляла заняття, бо ви посварилися? Що стало причиною сварки?

— Усе. Усе, за що можна сваритися з підлітком. Коли вона має приходити додому ввечері, прибирання своєї кімнати. Отаке…

Ганс Ґудвік уперше обернувся до Альвіна й глянув на нього.

— Останній спогад про мою доню — це наша сварка, ми стоїмо в коридорі й кричимо одне на одного. Останні мої слова були про те, що вона безсоромна, ледача й ні на що не здатна.

Він підняв руку, тицьнув пальцем убік Альвіна, голос його набрав сили, завібрував, мов скрипкова струна.

— То був останній спогад. З його вини. Ти в цьому винен. Я убив би тебе своїми руками, якби міг!

Я глянув на Альвіна. Усі в залі подивилися на нього. Він сидів, здавалось, геть незворушний. Не певен, чи так воно було насправді, але мені привиділася тінь усмішки навколо його губ. Більше запитань я не мав. Судова розпорядниця взяла Ганса Ґудвіка за руку й звела з місця для свідків, та так обережно, ніби боялася, що він розсиплеться на друзки, якщо потиск буде сильнішим.

Того пообіддя я почувався геть пригніченим. Думав, що ми запросто зможемо допомогти засудити Альвіна Му: я — своїми дурними запитаннями, а він — нестерпною поведінкою.

Мені не давала спокою думка, у який спосіб прокурор збирається доводити, що саме робив Альвін у день убивства. Тепер я зрозумів. Спершу з'явився молодий співробітник з Головного управління кримінальної поліції з плакатами й указкою. Пояснюючи, він тицяв указкою, показував, де саме проходив Альвін (за його ж словами), коли саме він перебував у тому чи тому місці, хто іще на той самий час гуляв тими доріжками й міг бачити відповідача. Роз'яснення були нудними, та водночас дуже елегантно поданими, зрозумілими для присяжних. Потім два дні відбувалися допити свідків, усіх, хто гуляв того дня у парку, хто бачив Альвіна, бачив, як він прямував до місця злочину й тих, хто мав би бачити його на виході з парку, але не бачив.

Це насувалося невідворотно, як природна катастрофа. Поступово вибудовувалася цілісна картина; поволі, однак впевнено в присутніх у залі зникали будь-які сумніви, що Альвін бреше про свої пересування того дня.

Я щосили намагався запобігти катастрофі. Длубався у деталях. Допитувався у свідків про інших відпочивальників, яких вони мусили бачити, але не могли їх згадати. Дехто губився, інші не давали збити себе з пантелику, та я знав, що це не надто допоможе. Деякі свідки оберталися до Альвіна, приглядалися до його дивного, плаского обличчя, лискучого й безволосого, і казали кожен на свій лад, проте на загал одне: «Так, я міг би щось забути, але тільки не його!»

Усе скидалося на бійку з вітряками. Я пітнів, зі шкіри пнувся, але удача вислизала мені з пальців. Я не міг гідно відбивати ударів, мої докази не трималися купи; коли ж наставала моя черга ставити запитання свідкові, відчував, як присяжні дивилися на мене похнюплено й втомлено.

Свідки були різні: поліцейські, техніки, але бракувало головного свідка. Жодний не міг переламати ходу справи. Напередодні арешту Альвін щось спалив у грубці. Серед попелу знайшли рештки пластмаси й паперу, але неможливо було сказати однозначно, що воно таке. Це могли бути бахіли на взуття і захисний паперовий халат або… щось інше. Волоски на светрі Альвіна належали Майї. Можливо, вони потрапили на светр, коли вони розмовляли на лавочці. Може, так, а може, й ні. Ніщо прямо не вказувало на Альвіна, як на вбивцю. Лише відчуття, що все поволі змикається навколо нього, навколо нас — так западає темрява осінньої ночі, непомітно, але невпинно.

Коли я по обіді, після того, як прокурор допитав останнього свідка, повернувся до контори, на мене чекала молода жінка. Я спробував відкараскатися від неї, але секретарка на рецепції сказала, що жінка сидить у приймальні вже дві години.

— Каже, має інформацію по справі, — прошепотіла секретарка. — У справі Альвіна Му.

Я уважно розглядав відвідувачку по інший бік свого письмового столу. Вона відрекомендувалася Ніною Гаґен. На мій погляд, їй було ледь за тридцять. Непримітно вбрана в сіре пальто, чорні штани й чорний светр. Гарна фігура, повні груди, наскільки я міг побачити з-під пальта, приваблива, хоч і не красуня. Трохи завеликий ніс, надто м'яке підборіддя, зате пухкі уста й великі сіро-блакитні очі. Жодних прикрас, ані сліду косметики. Вона сиділа на стільці, випрямившись, склавши руки на колінах, і трохи здивовано дивилася на мене.

— Чому я не пішла до поліції? А що, треба було?

— Так було б правильно.

— Я не знала… я побачила в газеті, що ви адвокат у цій справі. Це ж так, правда?

— Правда. Але чому ви не прийшли раніше, якщо маєте інформацію. Від моменту вбивства минає вже скоро рік.

— Я нічого не знала про вбивство, бо була за кордоном. У Данії. Учора повернулася додому і прочитала в газеті.

— Коли ви виїхали за кордон?

Вона назвала дату. То був день, коли вбили Майю. Я зацікавився.

— Я працювала в Данії, — додала вона. — Медсестрою… Там легко одержати роботу.

— Гаразд, — мовив я. — Послухаю вашу історію…

Коли вона закінчила розповідь, я на мить замислився. Я боровся зі спокусою запросити її свідчити завтра в суді, але розумів, що робити це з наскоку не варто, треба все ретельно зважити. Тому схопив слухавку й зателефонував до прокуратури. Там відповіли — ще хтось засидівся допізна, але Крістера Бонде я вже не застав, він пішов додому.

— Це адвокат Бренне, — відрекомендувався я. — Я представляю захист у «справі Майї». Розшукайте, будь ласка, Бонде за приватним чи мобільним телефоном і попросіть негайно зателефонувати мені. У моєму кабінеті сидить свідок у справі. Вона повинна дати свідчення поліції. Це важливо.

Бонде зателефонував менш, ніж за п'ять хвилин. Я пояснив, у чому річ. Він аж заскрипів.

— Господи, Мікаелю, та ж ми майже закінчили розгляд справи! Що ще за вибрики?

— Послухай, Крістере, цей свідок важливий. Я хотів би запросити її завтра до суду, щоб вона дала свідчення. Мені аж так на цьому не залежить. Я тільки хочу дотриматися букви закону. Можеш допитати її ще нині ввечері, якщо хочеш. Вирішуй!

Бонде голосно застогнав у слухавку.

— Моя дружина вже дивиться на мене вовком. Боюся, буде ще гірше. Зустрінемось у прокуратурі за… сорок хвилин.

Я сидів у садку. Надворі вечоріло. Сонце зайшло й залишило на північно-західному прузі неба лілові й оранжеві пасмуги. У сутінках пронизливо дзижчали комарі. Але я не помічав нічого навкруги. Напружено обдумував формулювання і процедуру завтрашнього допиту свідка. Я відчував, як у мені закипає адреналін — таке знайоме відчуття збудження, необхідне для успіху справи. Уперше з'явилася надія на виграш у суді. Нараз я усвідомив, що Альвін може бути невинуватим. Адвокати навіть не намагаються думати, винен чи ні їхній клієнт, але моя підсвідомість цього разу мене підвела. Від найпершої нашої зустрічі я вважав Альвіна вбивцею. І раптом все перевернулося з ніг на голову. Я знову став захисником, робив те, що найкраще умів. Думки безладно роїлися в голові, я не встигав їх осмислити. Подався до будинку по ручку та папір.