Небезпека рецидиву

Розділ 41

Карі дивилася на мене з недовірою.

— Ти певний, що за нападом на тебе стояв саме Фред Клюґе? Він же не визнав цього відкрито?

— Абсолютно переконаний.

— І тепер ти вважаєш, що ми остаточно його позбулися?

— Остаточно, — кивнув я.

Та Карі однаково мала стурбований вигляд.

— Звідки тобі знати, Мікаелю? А може, реакція буде протилежною, може, його лише розлютять твої погрози?

— Тебе там не було, Карі. Фред Клюґе більше не є нашою проблемою. Обіцяю!

— Зате Ніна Гаґен є, — трохи помовчавши, сказала Карі.

Що я мав відповісти? Так, Ніна Гаґен ходила на волі, і хтозна, що могло спасти їй на думку.

Ми обоє погано спали. Ніч повнилася звуками: скрип дерев під поривами вітру, цокання черепичини, що десь зрушилася на даху, змушували мене щоразу здригатися. Карі неспокійно вовтузилася у мене під боком, бурмотіла щось нерозбірливе вві сні. Та ніч не мала ні кінця, ні краю. На світанку я здався і зійшов на кухню.

Багато чого відбулося за останні місяці. Ганс Ґудвік з рушницею. Напад. Моє тіло досі нило, а в коліні шпигало болем від кожного необережного кроку.

— Як ти дивишся на те, щоб ми провідали твоїх батьків цими вихідними? — запитав я Карі за сніданком.

Вона трохи ошелешено глянула на мене.

— Сьогодні? Цими вихідними? Можемо, звісно, але навіщо? Я гадала, ти захочеш попрацювати.

— Я і там попрацюю. Нам треба трохи розвіятися. Якщо ми зараз спакуємося, ти зможеш забрати мене з контори близько четвертої, і ми відразу поїдемо.

— Добре…

Усю дорогу нас супроводжували зливи й мряка. Увечері ми сиділи з батьками Карі, дивилися телевізор, попиваючи червоне вино. Вони рано пішли спати, ми з Карі — теж. Лежали в дівочій кімнатці Карі на піддашші, вона — у своєму рідному ліжку, я — на доставленому, під протилежною стіною. Я не спав, думав, що вона спить, аж несподівано Карі тінню ковзнула до мене. Ми тихо кохалися в темряві, тамуючи зітхання і стогін, щоб нас не почули за тонкими дощаними стінами.

Потім Карі пирхнула й прошепотіла, що це було дуже збудливо, ніби вона знову стала маленькою дівчинкою і потайки вчинила щось заборонене, аби полоскотати нерви. Я раптом відчув безпідставні ревнощі до її минулого. Вона це помітила, засміялася і цілувала доти, аж мені попустило.

Удень світило сонце. Я позичив у батька Карі комбінезон, рибацькі чоботи, і ми подались до моря, спустили на воду човна. Морська гладінь була, мов дзеркало. Попри холодне повітря, сонячні промені вже зігрівали. Я поволі веслував між острівцями, намагався відшукати ритм, відновити знані з дитинства та юності звичні рухи.

Давно я вже не ходив на веслах. Спершу тіло ломило, я ще відчував біль після побиття, але поступово м'язи розігрілися, і прилила радість від того, що мені вдається вправно веслувати; від того, як плавно ковзає по воді човен; я тішився краплями, які скрапували з весел, віднайденим ритмом тіла. Ми зійшли на берег на крайньому перед відкритим океаном острівці, тинялися поміж скелями, підбирали мушлі й камінці, знайшли скелет великого хижого птаха. Карі сказала, що то був орел.

Ми поверталися додому, коли сонце вже схилилося до горизонту, сяйво його наче потепліло. Але то була ілюзія, теплішим повітря не стало. Я радів, що можу зігрітися, веслуючи. Карі здавалася зовсім крихітною у надто великому ісландському светрі. Вона обхопила себе руками, щоб не розтрачати тепла. Ми прив'язали човна і, тримаючись за руки, побрели в променях надвечірнього сонця, додому, до хутора.

Увечері Карі читала, вмостившись у кутку. Її мати принесла мені альбом з фотографіями Карі в дівоцтві. На одній світлині мій погляд раптом затримався. То було літне фото. Карі стояла на каменюці в купальнику, з мокрим волоссям. Я поцікавився, скільки років їй тоді виповнилося.

— Мабуть, тринадцять, — відповіла мати. — Вона була дуже милою, жвавою дівчинкою.

Карі усміхалася, ще зовсім несформована дитина, зате яка щаслива. Одна рука піднята — вона махала фотографові. Такого ж приблизно віку, як Ніна Гаґен на фото, яке я бачив у Гальдені, однак Карі мала щирий і життєрадісний вигляд. Два неймовірно відмінні світи двох дівчаток одного віку, а поміж ними — море, провалля.

Мати Карі читала газету.

— Знаєте, як тепер знаходять собі пару? — запитала вона.

— Перепрошую? — я дивився телевізор, якийсь футбольний матч, у якому не забивали голів, та я, зрештою, не вболівав за жодну команду.

Мати повторила запитання.

— На роботі? — висловив я здогад.

— Ні! — вона підняла газету. — Ось тут написано. Вони знайомляться через інтернет. У чаті чи щось таке… Нове місце для побачень.

— Ну, то треба бути молодшими за нас.

— Принаймні молодшими за тебе, — шпигнула мати Карі.

Вона при цьому всміхнулася, проте я знав, як батьків непокоїть той факт, що я значно старший за їхню доньку.

Карина мати знову сховалася за газетою. На екрані один з гравців валявся на полі й корчився від нестерпного болю. Суддя махнув рукою, щоб принесли ноші, а гравець тим часом вже став на ноги. Я позіхнув. Якась думка бриніла в голові, десь у недосяжній далині. Схожа на велику рибину, акулу, поза полем зору пірнальника — невиразний порух у темряві. Думка зникла, потім знову виринула, уже виразніша, але не впіймалася. Я позіхнув іще ширше.

— Піду я спати, — мовив я.

Карі підвела голову, усміхнулася і сказала, що скоро теж прийде нагору.

Неділя видалася такою ж монотонною і спокійною. Ми читали газети, ходили на прогулянку, повечеряли. Ніна Гаґен і Ганс Ґудвік були десь ген далеко, в іншому світі. Додому вирушили, вже як споночіло. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом, ми немов самотньо пливли крізь Всесвіт. Самі в темряві, відірвані від решти людства.

Удома я, за давньою звичкою, відразу ввімкнув комп'ютера, щоб перевірити пошту. Нічого нового на електронку не прийшло. І тут мені раптом згадалася думка, що вертілася в голові після слів Кариної матері про інтернет як нове місце знайомств.

— Мені треба в контору. Я туди й назад… — сказав я.

— О цій порі? — Карі здивовано глянула на мене. — Навіщо? Ти знаєш, котра година? Одинадцята!

— Я ненадовго. Мені на думку спала одна ідея…

Затримався я на довше, ніж собі думав. Справу Альвіна Му вже здали до архіву. Трохи часу згаяв на пошуки в комп'ютерній програмі архівних посилань. Потім довго шукав ключі від архіву на горищі. Знайшов потрібну скриньку, зніс її до свого кабінету. Тека з документами на Альвіна була найтовстіша й найпомітніша серед інших матеріалів. Хтось її упорядкував уже по завершенні провадження. Тому я легко знайшов те, чого шукав. Потрібний документ прочитав менш ніж за хвилину.

Коли я повернувся додому, Карі вже лягла. У спальні було темно, я подумав, що вона спить, тому роздягнувся у ванній і спробував тихенько прослизнути під свою ковдру, не розбудивши її. Але вона прокинулася, а може, просто сторожко дрімала, перевернулася і, щойно намацавши, затягнула мене під свою ковдру.

— Привіт! Я гадав, ти спиш, — сказав я.

— Знайшов, що шукав?

— Думаю, що так.

— І що це було?

— Мені стало цікаво, як познайомилися Альвін і Ніна. Вони ж повинні були мати якийсь контакт. Ніна Гаґен уперше приїхала до міста в серпні 2002 року.

— Що це нам дає?

— Згадай, Альвін на той час начеб уже сидів. Я мусив перевірити цей факт, то й перевірив. Альвін відбував покарання за насильство від літа того року. Вийшов на волю напередодні вбивства Майї.

— Тобто вони зустрілися перед самим убивством, — голос Карі усе ще був сонний.

— Ні, не думаю. Хто ж підійде до першого-ліпшого й попросить забезпечити йому алібі на момент вбивства на сексуальному ґрунті, яке він має намір вчинити? Або вони давно зналися, або…

— Або — що?

— Або познайомилися в інший спосіб.

— У який?

— Інтернет. Моя інтуїція підказує, що це був інтернет. Саме там аутсайдери знаходять одне одного. Там вони анонімні, там можна знайти все, що завгодно і на будь-чий смак.

Карі кілька хвилин мовчки лежала в темряві.

— Це тобі допоможе, Мікаелю?

— Можливо… Я не надто добре визнаюся на інтернеті, але мені здається, що таке спілкування мало б залишити слід. Десь той слід є…

— Гм… Мудро, — пробурмотіла Карі й заснула.

А я ще кілька годин не міг заснути. Думки монотонно крутилися однією орбітою — коло за колом, не знаходячи виходу. Має існувати спосіб, як розшукати той слід. Якщо я маю рацію. Якщо не пішов хибним шляхом…