Небезпека рецидиву

Розділ 12

Після відпустки важко було втягнутися у звичну робочу колію. Я щодня ходив до контори, але працював в'яло, без натхнення, рано повертався додому. Справа Альвіна Му дала свій ефект: до мене потоком попливли звернення громадян із проханням юридичного захисту. Уперше я міг собі дозволити відмовлятись від небажаних справ. Декотрі з них розподіляли між собою адвокати контори. Петер та Фінн почувалися задоволеними. Мене огортала дивна апатія геть до всього, тож Сюнне взяла на себе більшість клопотів з підготовки справ і налагодження контактів з клієнтами. Її переповнювали енергія та ентузіазм; під час наших нарад я мусив стримуватись, аби не зруйнувати її захоплення і пориву.

Карі сиділа в ресторані за столиком навпроти мене, підперла кулаком підборіддя і слухала.

— Я раптом перестав відчувати будь-яку втіху від роботи. Роками гарував, щоб досягти того, що маю тепер, а коли досягнув, здобуток втратив значення і цінність. Не знаю, що зі мною відбувається.

Карі випросталася, звела догори плечі.

— Мабуть, так воно зазвичай і буває. Хтозна, може, важливішим є шлях до успіху, змагання задля його досягнення, а не сам успіх.

— Ото вже, з біса, розрадила!

Карі засміялася, хоча нічого потішного я не помітив.

— А ти хочеш розради, Мікаелю? То тільки скажи! Тебе, бува, не торкнулась криза сорокалітнього віку? Який сенс має життя, якщо в ньому важать тільки кар'єра та гроші. Зазвичай, найкращим розв'язанням проблеми вікової кризи може стати купівля мотоцикла і залицяння до молодих жінок.

— Я вже знайшов собі молоду жінку. Іще молодша заїздила б мене до смерті.

Ми всміхнулися одне одному, і раптом знову стали дуже близькими, мені навально захотілось полюбитися з Карі. Вона прочитала жагу в моїх очах і зашарілася.

— Розрахуєшся і підемо? — у її голосі вчувалося легке хвилювання — така знайома, ледь відчутна хрипота.

Коли ми йшли додому, я обійняв її рукою за стан, відчув важкість її стегна, важкість усього тіла.

Важкість наших почуттів.

Потім Карі сиділа в ліжку, схрестивши ноги, розімліла й задоволена.

— Тебе гнітить лише справа Майї? — запитала вона. — Це тому ти засмучений і знеохочений… Щось з'ясував?

— Чекаю на новини від Сонцесяйного. Хоча й не вірю, що…

Задзвонив телефон. Пронизливі трелі нещадно, брутально ввірвалися у близькість поміж нами. Я глянув на Карі, тоді перевів погляд на годинника. Було пів на першу ночі.

— Мене це вже починає нервувати, — мовила Карі.

Цього разу я вже не сумнівався, що чую чиєсь дихання, важке сапання, ніби хтось захекався від довгого бігу. Я поклав слухавку. Коли за кілька хвилин телефон задеренчав знову, я схопив слухавку й сказав, голосно та виразно:

— Це — адвокат Мікаель Бренне. Мені вже остогидли ваші дзвінки. Ще раз зателефонуєте, заявлю про телефонне переслідування. І поставлю апаратуру для відстежування вхідних дзвінків! — рикнув я, грюкнувши слухавкою.

Карі дивилася на мене, наморщивши чоло.

— Хто б це міг бути?

— Хтозна… Якийсь збоченець… Або незадоволений клієнт. Будемо сподіватися, це допоможе. Ходи до мене!

Я схопив її, потягнув до себе, в обійми, у тепло поміж нами.

У суботу зранку знову пригрівало сонце. Я почвалав до поштової скриньки по листи і газети в самих лише пантофлях та халаті. Переважно то були квитанції, але серед них виднівся білий конверт без імені, адреси й поштового індексу. Хтось власноручно поклав його до моєї скриньки. Мене це заінтригувало, я розірвав конверта. Усередині лежав звичайний білий аркуш паперу, складений удвоє. Я розгорнув аркуш і застиг, оніміло вдивляючись у кольорове фото мертвого чоловіка. Фото дуже чітке, кольори темні, але виразні, на ньому — голова й верхня частина тулуба незнайомого чоловіка, який лежав горілиць на асфальті. Неможливо здогадатися, де воно зроблене. Убитий пострілом в обличчя, куля пройшла через око. Там, де було око, виднілася калюжка темно-червоної крові. Кров перелилася через краї очної ямки, протекла щокою і розлилася ореолом навколо голови.

Я заглянув у конверт, подивився ще раз на зворотній бік аркуша — більше нічого. Ніякого напису чи відмітки. Лише фото мертвого чоловіка. Я чув, як Карі ходила на другому поверсі, як за нею хряснули двері ванни. Я вийшов у коридор, конверт поклав до кишені плаща. Не хотів, щоб Карі його побачила. Фото мене зворохобило й розтривожило, але я уявлення не мав, що воно мало б означати і навіщо хтось поклав його в мою поштову скриньку.

Неспокій переслідував мене весь день. Ми зробили закупи, прогулялися сусідніми кварталами, приготували вечерю. Звичайна субота. Карі запитала, чи не піти б нам у кіно. Ми переглянули анонси, але нічого такого, що зацікавило б нас обох, не знайшли, тому залишилися вдома. По телевізору теж не показували нічого вартісного.

Карі вже дочитала першу сторінку газети, я її в неї забрав. У Багдаді вибухи. Місцева футбольна команда знову розчарувала. Прем'єр-міністр незадоволений ходом виборчих перегонів. Я позіхнув. Карі підвела на мене очі, усміхнулася.

— Були ще дзвінки, до речі? Я кажу про ті дзвінки, коли у слухавку мовчать? — запитав я.

Карі знову усміхнулася.

— Ні, жодного! Ти, мабуть, таки його позбувся, Мікаелю, хто б це не був.

— Може, то хлопчачі пустощі?

— Може… Хочеш спати?

Я знову позіхнув.

— Схоже, хочу. Ось тільки дочитаю сторінку. Небагато зосталося.

Отоді почувся удар. Вибух звуків розколов тепло й наш вечірній спокій. Моє серце на мить зупинилося, а потім помчало в грудях галопом, немов ошалілий кінь. Тонко засвистіли, розсіюючись хмарою, віконні осколки. Я сидів з відкритим ротом, витріщаючись на гардини, які раптом бадьоро затріпотіли під подувом холодного нічного вітру, на чорне провалля вікна, і ніяк не міг втямити, що сталося. Мене сковувало оціпеніння, доки я почув дивний звук, схожий на скигління і стогін водночас. Я обернувся. Карі сиділа, скоцюрбившись і затуливши обличчя руками. Поміж пальцями дзюркотіла кров, а вона скимліла, знову й знову.

Я кинувся перед нею на коліна. Обережно відвів долоні від лиця, і почув власний схлип, ніби стиснулося серце й пропустило один удар. Скляна скалка стирчала з її ока, у самому кутику, біля носа. Я міцно тримав її однією рукою, набираючи другою номер 113 на мобільному телефоні. Викликав швидку майже спокійним тоном, хіба голос трохи тремтів. Такий ж трем відчував у грудях Карі. Рука її теж ледь помітно дрижала. У кімнаті стало холодно. Швидка їхала, здавалося, вічність.

У кареті швидкої я не відпускав її руки, та, коли ми прибули до лікарні, мене доволі грубо відсторонили, посадовили на стілець, а ноші з Карі покотили углиб будівлі. Невдовзі прийшла ділова медсестра з формулярами, які треба було заповнити. Вона нічого не знала про стан Карі. Я сидів на стільці, полишений сам на себе. Час до часу вставав, проходжувався туди й сюди коридором. До вестибюлю завезли ще три ноші в супроводі молодих людей. У когось були садна й порізи. Хтось плакав. Десь неподалік трапилася автомобільна аварія. На мить приймальний покій став суцільним хаосом ґвалту, дівочого плачу, гарячкових рятувальних заходів лікарів та медсестер, а тоді лікарня немов поглинула їх. Залишилось хіба кілька краплин крові на підлозі, і знову все стихло.

Я чекав дуже довго. Нарешті вийшов стомлений молодий чоловік у білому халаті. Він відрекомендувався, але я тут же забув його ім'я.

— Як вона? — запитав я.

Лікар важко опустився на стілець поруч.

— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.

— Вона не втратить зору?

Лікар стенув плечима.

— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.

— Я можу її побачити? На секундочку?

Лікар заперечно похитав головою.

— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.

Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.

— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…

— То вона не втратить зору?

— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.

Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.

Я проспав три години. Звук будильника лунав наче в далекому сні. Зрештою, я згадав, що сталося, і миттю прокинувся. Підлога вітальні мокра від досвітньої зливи й вкрита скляними скалками. На килимку перед тапчаном велика пляма крові, майже чорна в блідому ранішньому світлі. Я взув черевики, ретельно оглянув вітальню і знайшов під журнальним столиком камінь, завбільшки з кулак. Навіть не здивувався. Видно, хтось пожбурив каменем у вікно. Після трьох марних спроб я таки розшукав скляра, який зміг прийти й засклити вікно ще цього ж дня.