Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Після сеансу Мугід побажав доброї ночі і пішов. Лише тоді ми почали мовчки виходити з кімнатки. Поглядами намагалися не зустрічатися. Певно, кожен думав про товстулю. Я також, але інакше, ніж усі: я був їй вдячний.

Потім я помітив Карну — вона повільно і сумно піднімалася сходами. Мабуть, їй було не по собі від того, що вчорашня співрозмовниця сьогодні з’їхала з глузду.

Я наздогнав її і тихо проказав:

— Мені шкода.

Знову банальності, хлопче. Розмінюєшся на дрібниці.

— Так, — згодилася вона, — її шкода. Але, можливо, так краще: раптом завдяки сну вона насправді врятує сина?

— Ви вірите, що їй наснився віщий сон? — подив не треба було імітувати — я був збитий з пантелику такою забобонністю, таким марновірством — навіщо вірити у те, чого не може бути. А ще історик…

Дівчина уважно подивилася на мене:

— А ви після оповідей вважаєте це неймовірним?

— Чому ж? Воно було ймовірним. Тепер — ні.

Кривиш душею.

— Чому?

— Тому що Боги пішли, давній Ашедгун злився з Хуміндаром, а Пресвітлих немає. Часи Богів минули, Карно. Тепер не слід покладатися на надприродні сили. Ми самі стаємо Богами, створюючи літаки, пароплави, телевізори та багато іншого, ми літаємо у піднебессі та спускаємося під землю. Ми, якщо хочете, зайняли ту ж екологічну нішу, котра була прерогативою Богів. А самі Боги вимерли. Їхні дива стали неможливими, хоча раніше були об’єктивною реальністю; натомість наші літаки-телевізори перетворилися на таку реальність, — а тоді вони були неможливими. Ось так.

— Так, — згодилася вона. — Але сон їй наснився.

— Мені також сни сняться. Деякі навіть збуваються. Звичайно, не повністю, але… Розумієте, якщо я, скажімо, дуже хочу придбати садибу на одному з «мальовничих берегів Ханху», як про де пишуть у рекламних проспектах, — так-от, якщо я дуже цього хочу, думаю про це весь час, то й наснитися мені така садиба може запросто, навіть не двічі, не тричі, а безліч разів. І чи дивним буде, що врешті-решт я назбираю грошенят — або, скажімо, пограбую банк — і куплю-таки свою двоповерхову мрію?

— Однак Селла не мріяла про те, аби її син загинув, — зауважила дівчина.

— Правильно. Не мріяла. Але могла боятися, Що така катастрофа станеться. От і наснилося.

Карна стала й уважно глянула мені у вічі.

— Нулкере, ви не вірите жодному своєму слову. Тоді навіщо кажете? Аби втішити мене?

Не знаю, як стосовно історика, та психолог з неї чудовий. А розрадник із мене…

— Вірю, — сказав я. — Бо якщо не вірити моїм словам, тоді — що залишається?..

— Мабуть, розплющити очі та подивитися на правду. Зробити те, чого боявся Талігхіл. — Вона помовчала і додала: — А взагалі, даруйте, за різкий тон. День сьогодні такий… важкий. Знаєте, хочеться, аби пішов дощ. У повітрі сухо, наче в склепі. Ну, бувайте.

Карна пішла, а я деякий час так і стояв: у кімнатах і так прохолодно! Якщо ще й дощ піде, точно замерзну чи захворію. Або — і те, й інше.

Нарешті згадав про роботу і вирушив до себе: напрацював кілька аркушів, наговорив дві касети. У ліжко вклався рано: завтра буде важкенький день, варто виспатися.

Я навіть не здогадувався, наскільки влучними виявилися припущення.